Лекция 19. Лексическая система языка

План

ПОЛЬЗОВАТЕЛЬСКИЕ ФУНКЦИИ

1. Середньовіччя і середньовічна філософія

2. Відродження (Ренесанс)

3. Реформація

4. Осмислення ідеї Бога (Абсолюта) в класичній філософії Нового часу

1. Середньовіччя і середньовічна філософія

Середньовіччя – історичний період, який починається приблизно з ІV століття і закінчується близько XІV століття. Назву “Середньовіччя” цей період отримав пізніше – від тих людей, які розглядали проміжок часу між Античністю та Ренесансом (періодом, що пройшов під гаслом “відродження” античної культури) як “темний” час.

Для європейського Середньовіччя була характерна світоглядна монополія християнської релігії і, зокрема, у центральній та західній Європі, католицької Церкви. Незабаром після того, як імператор Костянтин зробив християнство державною релігією Римської імперії, наприкінці ІV століття було заборонено язичницькі культи, а ще через деякий час, у VI столітті, остаточна перемога над язичництвом була засвідчена закриттям Афінської вищої школи – центру розповсюдження античної філософії й науки. Філософія в цих умовах не могла розвиватися вільно, а мусила підкорятися релігії, теоретично розробляти й обґрунтовувати доктрину Церкви. Це становище філософії у Середні віки характеризувало відоме висловлювання: “Філософія – служниця теології” Власне, філософію й теологію цих часів взагалі навряд чи можливо розділити.

Філософію й теологію перших християнських мислителів (пізньої Античності і раннього Середньовіччя), “отців Церкви” називають патристикою (від лат. patre – отець); більш пізню Середньовічну філософію – схоластикою (від слова “школа”), оскільки вона розвивалася в монастирських школах.

Перші християнські філософи-теологи сформувалися під впливом елліністичної культури й філософії – насамперед, філософії неоплатонізму (Плотіна), яка була близька християнству, оскільки ставила за мету досягнення містичного стану єдності з вищим, трансцендентним досконалим буттям – Єдиним, Логосом, Богом – і розглядало земне буття як вторинне, похідне, залежне від Єдиного. Вплив елліністичної філософії на християнську теологію очевидний вже в Новому Заповіті – в четвертому Євангелії, від Івана, яке починається ототожненням Бога з Логосом-Словом: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.”

Серед християнських мислителів пізньої Античності варто звернути увагу на вчення Орігена (185-253), який, з одного боку, зробив великий внесок у формування християнської теології, з іншого – сформулював вчення про загальне спасіння, за яке Церква кілька разів піддавала його анафемі (відлученню)..

Оріген був прибічником символічного, алегоричного розуміння біблійних текстів і запропонував чимало цікавих алегоричних інтерпретації фрагментів з Євангелія.^[1]

Всупереч прийнятій в християнській Церкві офіційній точці зору, що підкріплюється багатьма цитатами з Біблії, Оріген вчив, що усі люди і усі ангели в кінцевому рахунку спасуться. Навіть Сатана (який, нагадаю, згідно з християнським вченням був створений Богом як найдосконаліший з ангелів, але потім, через гординю, збунтувався) зрештою повернеться до Бога. Оскільки Бог є всемогутнім, всезнаючим і всеблагим, то як гріхопадіння людини, так і бунт Сатани, не можуть бути нічим іншим як частиною божественного плану, провидіння, яке веде до божественної мети. А оскільки Бог є не лише всемогутнім, а і всеблагим, то жодне зі створінь Бога не може загинути. Але для здійснення божественної мети, у випадку людини, недостатньо одного життя. Багато людей за життя не досягають потрібного для спасіння духовного стану. Тому Оріген вважав, що такі люди народжуються знову для нового життя у новому тілі (реінкарнації) в іншому світі (еоні).

Найвідоміший філософ раннього Середньовіччя – Августин Аврелій (354-430 рр.), визнаний католицькою Церквою святим. Августин прийшов у християнство через мініхейство (релігію, яка сповідувала дуалізм добра і зла, вічне існування й боротьбу у світі й душі людини доброго та злого начал), скептицизм та неоплатонізм. Головні праці – “Сповідь” та “Про град Божий”.

У світогляді Августина головною є ідея гріховності людства, зіпсованості людської природи, внаслідок чого усі люди заслуговують на вічне прокляття і можуть бути врятовані лише Божою милістю. Цю ідею Августин розкриває у своїй “Сповіді”. Ось як описує це Бертран Рассел:

“Св. Августин вчив, що Адам до гріхопадіння мав свободу волі й міг би стриматись від гріха. Та коли вони з Євою з’їли яблуко, в них увійшла зіпсутість, що передалася їхнім нащадкам, із яких ніхто не може стриматися від гріха своєю власною волею. Тільки Божа благодать дає людині здатність бути доброчесною. А оскільки усі ми успадкували гріх Адама, то й заслуговуємо всі на вічне прокляття. Всі, хто помре нехрещеним, навіть немовлята, підуть до пекла й терпітимуть нескінченні муки. І ми не маємо підстав нарікати на це, бо всі ми нечестиві. (В “Сповіді” Августин перелічує всі гріхи, які він учинив ще в колисці.) Але завдяки вільній благодаті Бога декотрі люди з тих, хто був охрещений, обрані для того, щоб попасти на небо; вони є обранцями. Ці люди потраплять на небо не тому, що вони добрі; ми всі наскрізь зіпсуті, якщо тільки Божа благодать, уділена самим лише обранцям, не дарує нам здатності бути інакшими. І не можна назвати жодної підстави, чому одні спасуться, а інші будуть прокляті; причина тут – нічим не мотивований вибір Бога. Прокляття свідчить про Божу справедливість; спасіння – про Боже милосердя... Може видатися дивним, що засудження нехрещених немовлят нікого не приголомшувало, а навпаки, було приписане доброму Богові. Та переконання гріховності так опанувало Августина, що він справді повірив, ніби новонароджені діти – це поріддя сатани. Велика частина того, що є в середньовічній церкві найжорстокішого, видимо походить від Августинового похмурого почуття вселюдської провини.”^[2]

Отже, на думку Августина доля кожної людини – спасіння або вічні пекельні муки – наперед визначена Богом в не залежить від самої людини. Бог ще до створення світу, у вічності, без будь-якої причини обрав одних людей для спасіння, а інших – для вічних пекельних мук, і люди ніяк не можуть змінити цього вибору. Це вчення називають доктриною передвизначення.

Слід відзначити, що католицька Церква не дала чіткої оцінки цьому вченню, але сама сповідувала інше – що людина, навіть після гріхопадіння, має свободу волі і її спасіння залежить не лише від божої благодаті, а й від балансу добрих і поганих справ. Пізніше, доктрина передвизначення була відроджена в протестантській течії кальвінізму і протиставлена католицькій вірі в те, що спасіння можна заслужити добрими справами.

У праці “Про град Божий” Августин протиставляє два “гради” (тобто, дві спільноти) – земний і Божий. В земному граді панує егоїзм, користолюбство, прагнення особистої вигоди, конкуренція й заздрість; в Божому – любов до Бога та один до одного. Ці два гради зараз на землі співіснують і взаємно проникають один в одне і борються між собою за владу над кожною людиною. Земний град представляють політичні державні утворення, небесний – Церква. Це вчення Августина Церква використовувала у боротьбі за верховенство зі світською владою. (Така боротьба була досить характерна для Середньовіччя, і зрештою, у період Реформації, зруйнувала монопольне становище католицької Церкви.)

Важливим досягненням Августина вважають його філософію історії. Августин, як християнський мислитель, дотримувався лінійної концепції часу – на відміну від циклічної, характерної для Античності. В концепції Августина час, історія людства, має початок, розвиток, кульмінацію і кінець, вона спрямована до якоїсь мети. Початком історії є створення світу Богом, її кульмінацією – життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, її кінцем і метою – друге пришестя Ісуса Христа, Божий суд і кінець світу.

У філософському обґрунтуванні й захисті християнських ідей Августин активно використовував ідеї філософії неоплатонізму.

Другим найвідомішим і найвпливовішим філософом європейського Середньовіччя був Тома Аквінський (1225-1274 рр.), також визнаний католицькою Церквою Святим. Більше того, у 1879 р. Папа Римський Лев ХІІІ офіційно проголосив вчення Томи єдино істинною філософією, яка повністю відповідає християнському віровченню. Таким чином, філософія Томи Аквінського та його послідовників – томізм – стала офіційною філософією католицької Церкви.

Тома представляє вже пізнє Середньовіччя.

Тома обґрунтовував і роз’яснював християнське віровчення, спираючись на філософські ідеї Аристотеля. Він вважав, що розум і християнська віра не суперечать, а мають доповнювати один одного. При цьому пріоритет належить, усе-таки, вірі: розум самостійно не може відкрити найважливіші істини, їх людина отримує в релігії, завдяки Божественному одкровенню. Проте, оскільки вони вже отримані, розум, філософія може показати розумність віри в ці істини.

Зокрема, Тома запропонував п’ять доказів існування Бога, які ґрунтуються на вченні Аристотеля про Бога як досконале Буття, що є першодвигуном (“непорушним рушієм”) і метою усього сущого.

1) Необхідність існування “непорушного рушія”. Усе, що рухається, має приводитися у рух чимось іншим. Одні речі “передають” свій рух іншим. Але для цього потрібно, щоб вони самі були приведені у рух якимись іншими речами. І так далі. Щоб цей ряд не йшов до нескінченності, необхідно, щоб існувало щось, що надає речам руху, але само залишаєтья непорушним. Цей “непорушний рушій” називають Богом.

2) Необхідність існування першопричини усього. Будь-яка річ або явище має свою причину. Цією причиною може бути якась інша річ або явище. В такому разі, необхідно, щоб вона (воно) мала свою причину. І так далі. Щоб цей ряд не був нескінченним, необхідно, щоб існувала першопричина усього. Цю першопричину називають Богом.

Слід зауважити, що другий доказ подібний до першого, але є більш загальним. В першому доказі йдеться про рух і причину руху, у другому – про будь-які явища та їх причини. Обидва ці докази виходять з припущення про те, що не може існувати нескінченного ряду причин і наслідків – припущення дуже сумнівне, як і ідея “непорушного рушія” (ідея про те, що усі зміни в світі мають своїм першоджерелом щось, що, викликаючи ці зміни, само залишається цілком незмінним).

3) Необхідність необхідного сущого. Існування кожної речі на Землі саме по собі виглядає випадковим: та або інша річ, яка існує, в принципі, могла б і не існувати. Але якщо це так, то усе буття є випадковим. На думку Томи, це неможливо. Тому має існувати щось, що є необхідним і надає необхідності усьому іншому. Це “щось” називають Богом.

Проти цього доказу можна заперечити, що незрозуміло, чому буття в цілому має бути необхідним, а не випадковим.

4) Телеологічний (від telos – мета) доказ. Має існувати мета, “кінцева причина” усього сущого. Слідуючи за Аристотелем, Тома вважав, що усе суще має свою мету, і кінцевою метою (“кінцевою причиною”) усього сущого є Бог. Буття організоване ієрархічно: мета, “кінцева причина”, призначення нижчих рівнів – слугувати вищим. Наприклад, призначення води – слугувати життєвим потребам рослин, тварин і людей; призначення рослин – слугувати потребам тварин і людей, призначення тварини – слугувати людським потребам. А отже, має існувати і призначення, мета, “кінцева причина” людини і буття в цілому. Його називають – Бог.

5) Має існувати абсолютно досконале буття. Ми бачимо у світі, в різних речах, різні рівні досконалості. Їх джерелом має бути щось цілком досконале. Це абсолютно досконале суще називають Богом.

Важливим здобутком Томи було вчення про право. Тома вважав, що право не зводиться до законодавства. Існує вище право, з яким законодавство повинно узгоджуватися. Загалом, Тома розрізняв чотири рівні закону (чи права).

Перший, найвищий рівень – вічний закон – порядок усього космосу, який йде від Бога. Усі істоти, крім людини, слідують цьому порядку автоматично, необхідно, і лише людина може слідувати йому свідомо, вільно, – зворотнім боком чого є можливість порушення людиною цього закону. Щоб слідувати вічному закону, людина має осягнути його своїм розумом. Вічний закон, який випромінює в людей як раціональних істот, і пізнається людським розумом, утворює другий рівень, який Тома називає природним законом. Таким чином, природний закон – це специфічно раціональна участь людини як розумної істоти у вічному законі. Існує також божественний закон – норми людської поведінки, дані через божественне одкровення у священному писанні. Вони становлять незмінне ядро природного закону. Нарешті, існує людський закон, який повинен відповідати природному закону.

Ідея природного права як втілення справедливості, яка стоїть над людськими законами (позитивним правом) відігравала й відіграє важливу роль у філософії права. Згідно з цієї ідеєю, право не зводиться до людського законодавства, а стоїть над ним. Закони повинні відповідати праву (справедливості), а якщо вони йому не відповідають – вони є неправовими. Такому розумінню ідеї права протистоїть правовий позитивізм – вчення про те, що право зводиться до людського законодавства і не існує ніякого права, крім того, яке міститься у законах. Правовий позитивізм слушно критикують за те, що він заперечує можливість оцінки законодавства як правового чи неправового і тим самим виправдовує законодавчий волюнтаризм (сваволю) і тиранічні закони.

Як бачимо, головними проблемами середньовічної філософії було філософське обґрунтування й роз’яснення християнського віровчення, питання про відносини між державою (світською владою) та Церквою, інші суспільні питання крізь призму християнського віровчення.

Зокрема, філософи намагалися раціонально довести існування Бога або розумність віри в його існування. Крім описаних вище доказів Томи Аквінського, варто згадати про онтологічний доказ, запропонований Ансельмом Кентерберійським (1033-1109 рр.). Подібно до розглянутого вище п’ятого доказу Томи Аквінського, онтологічний доказ доводить існування Бога як абсолютно досконалої істоти, проте робить це не через посилання на існування різних ступенів досконалості (як Тома), а через вказівку на те, що в твердженні “Абсолютно досконала істота не існує” нібито наявна логічна суперечність, – це твердження нібито суперечить саме собі, – а отже, воно є хибним.

Суть онтологічного доказу:

(1) Бог – це, за визначенням, абсолютно досконала істота, тобто істота, досконалішу за яку не можна помислити.

(2) Припустимо, що Бога не існує.

(3) Існування – це одна зі складових ідеї досконалості. Якби якась істота мала усі інші досконалості, крім існування, то вона не була б абсолютно досконалою істотою, бо істота, яка, крім усіх інших досконалостей, мала б ще й існування, була б більш досконалою.

(4) Якби Бог не існував, то він не був би абсолютно досконалою істотою, що суперечить положенню (1).

(5) Припущення про неіснування Бога привело нас до логічної суперечності. Отже, воно хибне. Отже, Бог існує.

Іншими словами: сама ідея абсолютно досконалої істоти вже містить у собі ідею існування, тому мислити абсолютно досконалу істоту як неіснуючу було б логічною суперечністю.

Цей доказ використовували чимало філософів, – зокрема, він займає важливе місце в філософії Рене Декарта, про яку ми будемо говорити на наступній лекції.

Прибічники цього доказу не зауважили цікаву річ: у такий спосіб можна “довести”, існування не лише Бога як абсолютно досконалої істоти, але й будь-чого. Продемонструємо це на такому прикладі:

Теорема. Існує п’ятиголовий дракон з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною.

Доказ. Ідея п’ятиголового дракона з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною, необхідно передбачає його існування. Адже якби він не існував, він не міг би знаходитися зараз поруч зі мною. Тому припущення про те, що не існує п’ятиголового дракона з шістьма головами, який знаходиться зараз поруч зі мною, було б самосуперечливим. Отже, такий дракон існує. Що й треба було довести.

Онтологічний доказ існування Бога викликав чимало суперечок, але зберігав у філософії великий вплив аж до Канта. Кант висунув спростування онтологічного доказу, яке переважна більшість пізніших мислителів вважали остаточним. Головний смисл цього спростування: поняття існування має особливий логічний статус і логічно некоректно вводити його до складу будь-якого іншого поняття – зокрема, поняття досконалості.

Ще один аргумент на користь ідеї існування Бога, який наводили філософи Середньовіччя, як і пізніші релігійні філософи, стверджує, що очевидним є те, що буття, світ, виявляють порядок, який свідчить про існування розумного Творця. Противники цього аргументу заперечують, що певна упорядкованість, яка має місце в дійсності (існування законів природи) може бути властива природі самій по собі і для її пояснення непотрібно звертатися до ідеї Бога. Твердження про те, що світ влаштований розумно – більше ніж сумнівне, якщо згадати про неймовірні страждання, жорстокості й несправедливості, які у ньому мають місце.

Згадаємо ще про деякі важливі питання, навколо яких велися дискусії у філософії Середньовіччя.

1) Питання про відношення християнської віри й розуму. Більшою або меншою мірою, майже всі філософи цього часу визнавали віру в божественне Одкровення як джерело істини, що є вищим за розум. Проте деякі філософи (як Тома Аквінський) вважали, що ця віра не суперечить розуму, а гармонійно узгоджується з ним, в той час як інші вважали, що християнська віра суперечить розуму, тому доводи розуму, які суперечать цій вірі, потрібно відкинути. Найбільш відомим захисником цієї позиції був Тертулліан (160-230 рр.), який уславився твердженням:

“Вірю, тому що абсурдно.”

2) Питання про відношення між ідеєю добра та Богом: що є вищим, первинним – добро чи воля Бога? Чи слід вважати, що накази (заповіді) Бога є добрими тому, що вони є наказами Бога? (А отже, якби Бог дав зовсім інші, хоча б і прями протилежні заповіді, – наприклад “Убий”, “Укради” тощо – вони були б добрими?) Чи навпаки – нам слід вважати, що Бог дав ці накази (заповіді) тому, що вони добрі? (А отже, Бог не може встановити, що є добром, а що злом, – це розрізнення існує незалежно від його волі. Були християнські філософи, які стверджували, що воля Бога вища, первинна. Проте, більшість християнських філософів усе-таки віддавали першість етичному розрізненню добра і зла. Щоб узгодити це з вірою в те, що не існує нічого, вищого за Бога, Тома Аквінський розрізняв у самому Бозі два аспекти – Його вічну незмінну природу, яка і є добром, та Його волю, яка завжди відповідає природі Бога (тобто, добру) і не може їй суперечити.

3) Проблема універсалій. В Середньовіччі продовжували вести дискусію щодо проблеми, яку поставив Платон у своєму вченні про світ ідей. Що являють собою родові поняття такі як “дерево”, “стілець”, “людина”, “добро”, “краса”, “зелений”, “твердий” тощо? Чи цим поняттям відповідають якісь взірці, що існують окремо від речей у особливому світі (як вважав Платон)? Чи вони є лише назвами, іменами, ярликами, які людина придумує і прикладає до речей? Першу позицію називали “ реалізм ”, адже згідно з нею поняття (ідея, форма) – це щось, що має реальне, незалежне від речей існування.^[3] Другу – “ номіналізм ” (від лат. nomina – ім’я, назва). Зокрема, Тома Аквінський дотримувався позиції поміркованого реалізму – він вважав що поняття 1) існують реально, незалежно від людської свідомості, об’єктивно як ідеї Бога; 2) втілюються у речі; 3) осягаються людьми суб’єктивно, стають надбанням їх свідомості через людський розум та спостереження за речами.

У пізньому Середньовіччі, у XIV столітті, пожвавлюється філософський інтерес до проблем наукового пізнання. В цьому контексті варто згадати про таких філософів як Роджер Бекон та Вільям Оккам.

Роджер Бекон (≈1214-1294 рр.) наголошував на важливості експерименту для розвитку знання. Крім того, він намагався виявити джерела помилок в людських уявленнях, і вважав, що існує чотири головні причини невігластва: по-перше, приклад негодящого авторитету, по-друге, вплив звичаїв, по-третє, думка неосвіченої юрби, по-четверте, приховування власного невігластва під маскою вдаваного авторитету. В цих ідеях Роджера Бекона можемо побачити джерело ідей його відомого нащадка – Френсіса Бекона, про філософію якого ми будемо говорити на наступній лекції.

Вільям Оккам (≈1290-1349 рр.) розвивав логіку, відстоював позицію номіналізму в суперечці про універсалії. Найбільше він відомий принципом, який називають “лезо Оккама”. Принцип цей звичайно формулюють так: “Не слід множити сутності без потреби”. Сам Оккам формулював його дещо інакше: “Марна річ робити з більшим те, що можна зробити з меншим.” Йдеться про те, що в наші теорії не слід вводити припущення, без яких цілком можна обійтися і які, отже, насправді нічого не пояснюють. Треба намагатися, щоб наші теорії обходилися якнайменшою можливою кількістю припущень.

2. Відродження (Ренесанс)

Ренесанс – це культурний рух ХV-XVIІ століть, який ставив за мету відродження античної культури й філософії. Античність як період культурного розквіту тут протиставляється Середньовіччю як періоду занепаду, “темним вікам”. В філософії ренесанс звертався, насамперед, до спадщини Платона, оскільки в пізньому Середньовіччі, завдяки Томі Аквінському та його послідовникам, безумовно домінував пристосований до християнства Аристотель.

Ренесанс пов’язаний з таким новим винаходом як книгодрукування (кінець XIV ст.), розвитком мореплавства і торгівлі, географічними відкриттями (зокрема, відкриттям Америки наприкінці ХV ст.), які значно розширили культурні обрії людини, розвитком природознавства (зокрема, науковими відкриттями Коперника, Галілея та Кеплера).

Батьківщиною цього руху була Італія – країна, в якій мореплавство і торгівля були найбільш розвинені, великі міста були центром ремесел і торгівлі і мали політичну самостійність. В Італії було п’ять значних держав і чимало невеличких державок. Загалом, культурна й політична ситуація в Італії значною мірою нагадувала систему давньогрецьких міст-держав (полісів).

Предтечами Ренесансу в літературі вважають поета Франческо Петрарку (1304-1374 рр.) й новеліста Джованні Бокаччо (1313-1375 рр.), а інколи також Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.)

Для ренесансу характерний новий погляд на людину, через який цей рух також називають гуманізмом. Гуманісти сповідували нову віру у людину, її можливості, цінність поцейбічного життя, тілесної краси – на відміну від Середньовічного наголосу на людській гріховності та мізерності усього земного й тілесного. Наприклад, Лоренцо Валла (1407-1457) у своїй філософії намагався реабілітувати земні задоволення, сповідував неоепикуреїзм. Поджо Браччоліні у творі “Про жадібність” захищав прагнення до збагачення. П’єтро Помпонацці (1462-1525) у творі “Про безсмертя душі” стверджував єдність душі й тіла, заперечував безсмертя душі, прозріння та чудеса, сповідував ідею про існування природної етики та про те, що мета і смисл існування людини – досягнення щастя на основі раціонального пізнання. Показовою є назва творів Джаноццо Манетті – “Про гідність і вищість Людини” та Піко делла Мірандоли – “Похвала людській гідності”.

Філософи Ренесансу також стверджували цінність природи. Серед них було чимало пантеїстів – прихильників вчення про те, що природа і Бог – одне й те саме, що природа і є Богом. Найвідомішим представником пантеїстичної філософії був Джордано Бруно (1548-1600 рр.), який був схвалений на вогнищі Інквізиції за те, що відстоював геліоцентричну картину світу (тобто ідею про те, що не Сонце обертається навколо Землі, а земля та інші планети – навколо Сонця).

Важливою темою філософських роздумів цього періоду були політичні проблеми.

Найвідоміший політичний мислитель цього часу – Ніколло Макіавеллі (1469-1527 рр.) – відомий насамперед тим, що в праці “Державець” сповідував ідею про те, що правитель у своїй політиці має бути вільним від моралі, – керуватися не моральними міркуваннями, а міркуваннями ефективності з точки зору зміцнення його влади й підтримання порядку в державі. Макіавеллі радить правителю, в разі потреби, без вагань вдаватися до брехні, зради, порушення клятви, вбивства тощо. Звідси походить поняття макіавеллізм – політика, яка відкидає міркування моралі або керується принципом “мета виправдовує засоби”.

В період Відродження виникає також літературно-філософський жанр утопії.

Це поняття походить від назви книги англійця Томаса Мора (1478-1535 рр.) “Золота книжечка, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія”. У Мора Утопія – це назва видуманого острову, на якому встановлено суспільний лад, що кардинально відрізняється від того, що існував в Англії та інших європейських країнах – комуністичний лад, основою якого є спільна власність. На думку Мора, спільність власності дає змогу досягти рівності й гармонії у відносинах між людьми, уникнути конкуренції й ворожнечі. Жителі Утопії живуть в однаковому достатку, мають однакові будинки й одягаються в однаковий одяг, харчуються переважно у спільних їдальнях, працюють шість годин, а вільний час проводять у читанні й розвагах.

Завдяки праці Мора утопіями стали називати всякі проекти ідеального суспільного устрою, далекі від реальності.

Ще одну утопію запропонував італієць Томазо Кампанелла (1568-1639) у творі “Місто Сонця”. Подібно до Мора, Кампанелла описує уявне місто з ідеальним суспільним устроєм. Основою цього устрою є спільна власність (комунізм) і теократія (правління священиків).

Кампанелла також запропонував цікаву теорію пізнання, яка в деяких моментах випереджає знамениту теорію Рене Декарта, про яку ми будемо говорити на наступній лекції. Кампанелла вважав, що зовнішні відчуття не є надійним джерелом знань про світ, на них не можна цілком покладатися. Оскільки вони є моїми відчуттями, то можливо, що їхнім джерелом є не зовнішні об’єкти, а я сам. Певне знання можливе лише на основі внутрішнього відчуття, свідчення якого безсумнівні. Внутрішнє відчуття свідчить, 1) що я є, 2) що я є істотою, яка пізнає та діє, але знає і робить далеко не все. Отже, воно свідчить як про моє буття, так і про мою обмеженість. З факту моєї обмеженості слідує, що існують і зовнішні речі, які мене обмежують.

3. Реформація

Реформація – релігійний рух XVI-XVII ст. за “очищення” християнства, проти авторитету Папи Римського, священнослужителів, католицької церковної організації. Безпосереднім результатом Реформації став розкіл західного християнства на католицизм і протестантизм. Протестантизм – різноманітні християнські течії (лютерани, кальвіністи, баптисти, п’ятидесятники, адвентисти і т.д.), що утворилися під час і після Реформації, не належать до католицької і православної Церков, не визнають за священнослужителями ролі посередників між простими віруючими (мирянами) і Богом.

Наукові й географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі, рух Ренесансу підривали владу й авторитет католицької Церкви, світоглядні засади Середньовічного суспільства. Проте рух Ренесансу охоплював духовно лише невеличку частину освіченої еліти суспільства. На масовому рівні визначальні зміни відбулися завдяки Реформації. Хоча Реформація – релігійне, а не філософське явище, воно визначальним чином вплинуло на розвиток європейської історії в цілому й розвиток філософської думки зокрема. Тому нам необхідно сформувати певне уявлення про цей рух і його наслідки.

Від моменту надання християнству статусу державної релігії Римської імперії, у Європі встановилася безумовна духовна влада католицької Церкви, яка підтримувалася не лише духовними, але й силовими засобами. Церква, за підтримки світських правителів, силовими засобами викорінювала залишки язичницьких релігій, а також християнські єресі – вчення, які претендували на те, що саме вони правильно виражають істини християнського одкровення, але суперечили позиції Церкви. Ці єресі інколи були представлені окремими мислителями-філософами – такими як Оріген, Іоанн Скот Еріугена, Вільям Оккам, а інколи породжували досить значні суспільні рухи, – як наприклад, єресі богомілів, альбігойців та ін. Проте, католицька Церква з допомогою світських правителів до ХVІ століття успішно придушувала такі єресі. В ХІІІ столітті для викриття єретиків і боротьби з ними було впроваджено спеціальну організацію – інквізицію, відому тим, що катувала єретиків і привселюдно спалювала їх живцем на вогнищах.

З іншого боку, можливості застосування силових засобів у католицької Церкви були різними в різні часи й у різних країнах. Між католицькою Церквою і світськими правителями точилася досить жорстка боротьба за світську владу. Церква прагнула забезпечити собі якнайширші можливості втручання у політику, а світські правителі – не допускати такого втручання. Конфлікти, що часто виникали на цій основі, нерідко давали змогу деяким єретикам знаходити захист у світських правителів. (Можемо згадати про Вільяма Оккама.) Завдяки цьому в філософії зберігався деякий рівень свободи думки, незважаючи на ідеологічно-світоглядну монополію католицької Церкви. У ХVI столітті прагнення світських правителів звільнитися від втручання Церкви зробило можливим успіх Реформації.

Відпочатку рух Реформації мав спрямованість у багатьох відношеннях протилежну Ренесансу. Розвиток науки і Ренесанс, центром яких була Італія, зачепили і католицький центр у Римі – Ватикан, так що навіть Папи Римські стали проявляти прихильність до світської культури й вченості. Інколи це супроводжувалося явищами, що викликали відразу у благочестиво налаштованих віруючих. Реформація прагнула до повернення до витоків християнства у їх первинній чистоті, відновлення християнського благочестя. В цьому відношенні Реформацію можна порівняти навіть із сучасним ісламським фундаменталізмом. Проте в дійсності, у довгостроковій перспективі, Реформація дала зовсім інші наслідки – вона сприяла розвитку західних країн у світському напрямку.

Одна з головних причин реформації – обурення, що було викликане корупцією католицької Церкви і практикою індульгенцій. Ця практика пов’язана зі специфічно католицьким (відсутнім в усіх інших християнських напрямках) вченням про чистилище.

В усіх інших версіях християнського віровчення вважається, що після смерті людину очікує одна з двох можливостей: рай чи пекло, спасіння або загибель. У вченні католицизму є ще третя можливість – чистилище. Чистилище подібне до пекла, – в ньому грішники відбувають покарання за свої гріхи. Проте, перебування у чистилищі не вічне, а тимчасове. Лише найбільші, невиправні грішники потрапляють до пекла на вічні муки. І лише святі потрапляють відразу до раю. Решта людей відбуває тимчасове покарання за свої гріхи у чистилищі. Вони таким чином очищуються від гріхів (звідси назва – чистилище) після чого потрапляють до раю. Строк перебування у чистилищі залежить від кількості добрих і поганих справ. Тому, якщо людина робить добру справу, вона зменшує свій строк перебування у чистилищі, компенсує таким чином деякі із своїх гріхів.

Зрозуміло, що до числа добрих справ відноситься й матеріальна допомога Церкві. Тому, якщо віруючий жертвує Церкві якісь кошти, він зменшує свій строк перебування у чистилищі. Папа Клемент VI “раціоналізував” цю ідею і в 1343 р. встановив відповідність між сумою пожертвувань та строком перебування у чистилищі або конкретними гріхами. Таким чином було запроваджено практику індульгенцій – католицька Церква стала продавати довідки, в яких говорилося, що ось-така людина, за пожертву Церкві певної суми, звільняється від чистилища на ось-такий строк або за ось-такий гріх.^[4] Ця практика вела до розвитку корумпованості Церкви і викликала велике обурення в масах: адже згідно з нею багатий міг відкупитися майже від будь-яких гріхів.

Це створило сприятливий ґрунт для вчення Мартіна Лютера (1483-1556 рр.), “батька” Реформації. Лютер відкинув догму про чистилище разом із вченням про те, що майбутнє людини після смерті залежить від балансу добрих і поганих справ. Натомість, він висунув формулу – sola fide – однією вірою:

“одна лише віра, без справ, виправдовує, звільняє й рятує”.

В католицькій, як і в православній Церкві, священики (клір) виконують роль свого роду посередників між Богом і простими віруючими (мирянами): вони здійснюють певні обряди-таїнства завдяки яким на мирян сходить благодать, священики сповідують віруючих і іменем Бога звільняють їх від гріхів тощо. Лютер відкинув цю посередницьку роль священиків – віруючий безпосередньо спілкується з богом і отримує від нього благодать.

Відповідно, Лютер відкинув авторитет католицької церковної організації і Папи Римського. Він навіть оголосив Папу Антихристом. Єдиним авторитетом для віруючого є Священне Писання, Біблія.

Незабаром після того, як Лютер почав пропагувати свої вчення, релігійні рухи, що відкидали авторитет Папи й кліру, виникли й набули поширення в інших частинах Європи.

Значну частину Німеччини охопило селянське повстання, яке надихалося проповідями християнського соціалізму Томаса Мюнцера.

Одним з найпотужніших протестантських рухів був кальвінізм – на чолі з Жаном Кальвіном (1509-1564 рр.). Його центром була Женева.

Кальвін також відкидав ідею про те, що спасіння можна заслужити добрими справами; проте, він не прийняв і формулу Лютера – спасіння через віру. Натомість, він відродив вчення Августина – доктрину передвизначення. Кальвін вчив, що “від самої вічності Бог визначив одних людей для пекельного вогню, а інших для спасіння”, – без будь-якої причини, просто тому, що “такою є воля Бога”. Відомий французький соціолог кінця ХІХ – початку ХХ ст. Гюстав Лебон відзначає, що згідно з вченням Августина й Кальвіна виходить, ніби “всемогутній Бог розважається тим, що створює живі істоти просто для того, щоб палити їх у вічному пекельному вогнищі, не цікавлячись їхніми діями чи чеснотами. Просто вражає, що така огидна маячня могла так довго підкоряти так багато душ – так само дивно, що вона робить це й досі...”^[5]

Протестантський рух був підтриманий багатьма світськими правителями, оскільки він відповідав їх прагненню звільнитися з-під опіки Церкви, стати повновладними володарями. Завдяки цій підтримці, католицькій Церкві не вдалося придушити протестантизм, як вона це робила раніше з іншими єресями.

Слід відзначити що протестантизм в цей період був не менш нетерпимим і жорстоким у відношенні до інакомислячих, аніж католицька Церква. Протягом кількох десятиліть між католицькою Церквою й протестантами велися жорстокі війни, які зрештою привели до вимушеного перемир’я і пошуку засад співіснування прибічників різних християнських віровчень.

Відкидання протестантизмом релігійного авторитету кліру, священників, їх функції посередників між Богом і людьми, ствердження Священного писання, Біблії як єдиного авторитету привело до множення протестантських напрямків. Адже кожний в принципі міг запропонувати власне розуміння того, що написано в Біблії, і разом зі своїми однодумцями утворити новий протестантський напрямок.

Необхідність вирішення проблеми мирного співіснування прибічників різних християнських напрямків зрештою привела до прийняття принципу свободи віросповідання, який через деякий час був поширений і на інші релігії, а також і на атеїзм, доповнений принципами свободи думки й слова.

Таким чином, протестантський рух, всупереч намірам його “батьків”, мав у кінцевому рахунку наслідком не повернення до християнських витоків і суворого благочестя, а руйнацію світоглядної монополії католицької Церкви, втрати нею силових засобів утвердження власного авторитету, формування світської, ліберальної європейської цивілізації.

Протестантизм, особливо кальвінізм і споріднені з ним напрямки, які сповідували ідею передвизначення, також був тісно пов’язаний із становленням промислового капіталізму. Цей зв’язок детально досліджено у класичній праці Макса Вебера “Протестантська етика та дух капіталізму”. В ній він показує, що трудова етика, сформована протестантизмом, відіграла вирішальну роль у становленні промислового капіталізму.

Для ортодоксального християнства (католицизму, православ’я) характерним є негативне ставлення до прагнення збагачення, “гонитви за наживою”. Натомість, в протестантизмі сформувалося уявлення про те, що діловий успіх – це ознака Божого благовоління, ознака обраності людини для спасіння. Бог благоволить обраним вже в цьому, земному життя. Прагнення пересвідчитися у власній обраності сприяло великому зростанню мотивації до ділової активності. При цьому отримані кошти не витрачалися на предмети розкошу, а вкладалися у справу задля закріплення ділового успіху й зміцнення суб’єктивної впевненості у власному спасінні. Важливо, що така етико-релігійна мотивація водночас накладала обмеження на спосіб здобуття багатства, – багатство свідчило про обраність для спасіння, лише якщо здобувалося чесними засобами, через працю, винахідливість, розумну організацію підприємства.

4. Осмислення ідеї Бога (Абсолюта) в класичній філософії Нового часу

В період Нового часу філософія і суспільне життя звільнилися від панівного впливу релігії. Центральними для філософії цього періоду є проблеми наукового пізнання. Разом з тим, більшість представників класичної філософії Нового часу визнавали існування Бога і формулювали власне розуміння цієї ідеї. У деяких з цих філософів релігійна ідея Бога трансформувалася в оригінальну, далеку від християнської ортодоксії (правовірності), концепцію універсального духовного начала – Абсолюта, Духа, Розуму.

Знаменитий французький філософ і математик Рене Декарт (1596-1650) приймав онтологічний доказ існування Бога Ансельма Кентерберійського і вважав існування Бога гарантією істинності загальноприйнятих уявлень про існування зовнішнього (матеріального) світу.

Голландський філософ Бенедікт (Барух) Спіноза (1632-1677) розвивав пантеїстичні уявлення про Бога (згадаймо Дж.Бруно): згідно з його теорією Бог і природа – це одна й та ж сама реальність, що сприймається крізь призму двох різних способів бачення – атрибутів мислення і протяжності.

Німецький філософ і математик Вільгельм Готфрід Лейбніц (1646-1716 рр.) запропонував онтологічне вчення, яке назвав монадологією. Згідно з цією теорією, дійсність складається з нескінченної кількості духовних індивідів – монад (поняття, якому приблизно відповідає знайома нам ідея душі). В цій концепції Бог – це верховна монада, яка у чудесний спосіб створила усі інші монади і забезпечила наперед установлену гармонію між ними. Лейбніц також сформулював теорію, суть якої виражається твердженням: “Наш світ – найкращий з усіх логічно можливих світів.” Згідно з цією теорією, Бог, оскільки він є Всемогутнім і Всеблагим з усіх логічно можливих світів створив найкращий, тобто такий, у якому співвідношення добра і зла є найкращим з усіх можливих.

Англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) доводив, що та реальність, яку ми сприймаємо як матеріальний світ насправді є ідеями Бога.

Більшість філософів, що представляли французьке просвітництво (ХVIII cт.), дотримувалися позиції деїзму – вчення про те, що Бог є творцем світу, але, створивши світ і задавши закони його функціонування, Бог більше не втручається у події, так що все, що відбувається, можна пояснити на основі знання про закони природи. Філософи-просвітники були, як правило, противниками Церкви (відомий заклик Вольтера, що стосується Церкви – “Роздавити гадину!”), хоча разом з тим вважали раціональною віру в Бога (той же Вольтер писав, що лише сліпий може не захоплюватися величною картиною світу, і лише дурень може не визнавати її Творця й не схилятися перед Ним) та її визнавали необхідність для людини (Вольтер: “Якби Бога не існувало, то його потрібно було б вигадати”). Просвітники вважали, що можливо сформувати правильну систему релігійних уявлень (“природну релігію”) на основі раціональних міркувань, а не догматичної віри.

В період Просвітництва розвивається і здобуває популярності матеріалізм – вчення, яке заперечувало існування будь-яких надприродних чи нематеріальних істот і сутностей – Бога, людської душі тощо. Найвідоміші французькі філософи-просвітники, що представляють цей напрям, – Гольбах, Гельвецій та Ламетрі. Характерною є назва головної праці Ламетрі “Людина – машина”.

Оригінальну філософію релігії розробив Іммануїл Кант (1724-1804). Кант спростував усі основні “докази існування Бога”, запропоновані середньовічними філософами, і, натомість, доводив, що ми не можемо знати про існування Бога та вічного життя людської душі, проте віра в ці ідеї як надія на вічне життя і справедливе воздаяння є необхідним результатом морального мислення. Детальніше цю концепцію Канта ми ще будемо розглядати в одній з наступних лекцій.

Детальніше зупинимося на ідеалістичній філософії Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831).

Спосіб мислення, філософська мова і стиль праць Гегеля дуже складні для розуміння. Внаслідок цього оцінка його творчої спадщини іншими філософами та істориками філософії варіюється в діапазоні від гіперпозитиву до гіпернегативу: від уславлення Гегеля як найгеніальнішого філософа усіх часів і народів до звинувачень у недоумстві і філософському шахрайстві (Шопенгауер, К’єркегор, Поппер). В будь-якому разі, творчість Гегеля справила дуже великий вплив на подальший процес розвитку філософії; так що майже усі визначні пізніші філософи мусили визначатися у відношенні до його вчення: чи то як послідовники, чи то як критики, чи то як критичні послідовники.

У Гегеля ідея Бога трансформується в Ідею Абсолютного Духа, Розуму, Ідеї.

Як це відбувається, легше зрозуміти, якщо ми спочатку звернемось до ранніх (більш простих) праць Гегеля з філософії релігії. В одній із таких праць (“Життя Ісуса”) Гегель вдається до вельми нехитрого способу філософування: переповідає євангельські історії, перетлумачуючи їх таким чином, що місце Бога займає Розум. В пізніших працях Гегель виражає своє філософське вчення у дуже складних логічних формах, а проте можна побачити в них солідну “вчену” трансформацію цього початкового методу, свого роду раціоналізовану теологію.

Гегель вважав, що першоосновою буття є Абсолютний Дух, Ідея, Розум, який, мислячи сам себе, цим самим творить спочатку логіку як систему категорій, а згодом і природну реальність як власне “інобуття”.

Мислення-саморозгортання Духу в сфері логіки починається з нічого (представленого поняттям Ніщо) і здійснюється шляхом покладання-творення нових категорій за логічною схемою ‘теза-антитеза-синтез’: Ніщо -> становлення -> рівновага виникнення і зникнення -> встановлене буття -> обмеження->....................... і т.д.

Загалом, уся логічна структура вчення Гегеля будується за означеною вище схемою ‘теза-антитеза-синтез’. Тому його філософську систему Гегеля називають діалектичною. Раніше ми говорили 1) про діалектику Сократа і Платона як мистецтво пошуку істини в процесі діалогу, а також 2) про діалектику Геракліта як вчення про єдність і боротьбу протилежностей. Філософія Гегеля являє собою діалектику у другому смислі. В ній усе побудоване на взаємодії протилежностей, їх взаємозапереченні і синтезі.

В процесі саморозгортання-самотворення Абсолютний Дух проходить три основні етапи:

– спочатку (теза) Дух саморозгортається у систему логічних категорій (як це описано вище);

– потім (антитеза) він “відчужує” себе, створює своє “друге інше” – природу;

– зрештою (синтез) він повертається до самого себе в історії, через самопізнання у свідомості людини.

Відповідно, філософська система Гегеля поділяється на три основні частини: логіку, філософію природи та філософію духу.

Кожний з цих етапів також поділяється на багато підетапів, які мають подібну структуру.

Так, філософія духу розділяється на три частини, кожна з яких, у свою чергу, розділяється ще на три частини:

– вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія),

– вчення про об’єктивний дух (право, мораль, моральні звичаї),

– вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

Подібним чином побудована філософія історії, в якій Гегель виділяв три основні етапи: східний, давньо-римський і німецький.

Ще раз нагадаю, що з точки зору філософії Геґеля уся дійсність, зокрема, людська історія – не що інше як саморозгортання Абсолютного Розуму. Звідси – знаменита максима філософії Геґеля:

“Усе дійсне – розумне, усе розумне – дійсне”.

Це привело Гегеля до дуже цинічної філософії історії і політики, згідно з якою виправдовуються усі історичні події, переможець завжди правий, історичні діячі не підлягають моральній оцінці. Гегель доводив також, що держава – це земне втілення Абсолютного Духа, “хода Бога в історії”, “реальний Бог”, “абсолютно досконалий етичний організм”, а мета людського буття зводиться до служіння державі. Тобто, здійснював філософське обґрунтування головного принципу тоталітарної ідеології. (Про політичну філософію і філософію історії Гегеля ми ще будемо говорити докладніше в одній із наступних лекцій.)

Варто зупинитися також на вченні найвидатнішого українського філософа, Григорія Саввича Сковороди (1722-1794), якого інколи називають “українським Сократом”, оскільки він, як і Сократ, був мандрівним філософом, який головною метою вважав самопізнання людини.

Важливою складовою філософії Сковороди є вчення про “дві природи” і “три світи”. “Три світи” – це 1) зовнішній світ, макрокосм, 2) людина, мікрокосм, 3) символічний світ, Біблія. Кожний з цих “світів” має подвійну природу – духовну і матеріальну; при цьому лише духовна природа є справжньою реальністю, в той час як матеріальна – це лише “тінь” або “хвіст” справжньої, духовної природи. Оскільки йдеться про “макрокосм”, то ці дві природи – Бог і матеріальна дійсність; “мікрокосм” – душа і тіло людини; Біблія – символічне і буквальне розуміння.

Сковорода вважав, що Біблія містить у собі розуміння Бога і людини. Проте він, як і Оріген, був переконаним прибічником не буквального, а символічного розуміння Біблії. Лише символічне розуміння біблійних текстів веде до істини, а буквальне їх розуміння – не що інше як диявольська брехня, що є джерелом “незліченних і жахливих забобонів”, нісенітниць, сект, суперечок, міжусобної ворожнечі, релігійного фанатизму.^[6]

Іншою важливою частиною вчення Сковороди є вчення про “сродну працю”: щоб бути щасливою людині не потрібні багатства, слава та інші оманливі “блага”, за якими люди звичайно женуться; їй потрібно займатися працею, до якої в неї є схильність, здібності, покликання.

[1] Факт з біографії Орігена: у 18 років він надто буквально зрозумів фрагмент Євангелія, в якому Ісус Христос говорить про "скопців задля Царства Божого", і сам себе оскопив. Можливо, в майбутньому пожалкувавши про це, Оріген і став прибічником алегоричного розуміння.

[2] Рассел Б. Історія західної філософії. – С.313-314.

[3] Слід зауважити, що поняття “реалізм” багатозначне і в інших – як побутових так і в філософських – контекстах має зовсім інші значення. Зокрема, те, що ми звичайно називаємо реалізмом не має до середньовічного реалізму ніякого відношення. В інших філософських контекстах реалізмом називають віру в те, що речі, люди тощо та їх властивості – існують реально, а не лише у свідомості як її феномени.

[4] 27 січня 1343 року папа Клемент VI видав буллу про торгівлю індульгенціями. Папа, говорив Клемент VI, має у своєму розпорядженні незлічимі заслуги Христа і святих і може розподілити частина цього скарбу між віруючими за відповідну матеріальну винагороду. От розцінки за відпущення деяких гріхів:

· Зґвалтування священиком дівчини – 2 ліври 8 су.

· Перелюбство священика з родичками – 67 ліврів 12 су.

· Гріх черниці з декількома чоловіками – 131 лівр 15 су.

· Дозвіл священикові жити з родичками – 76 ліврів 1 су.

· Грабіж, крадіжка і підпал – 131 лівр 7 су.

· Просте вбивство – 15 ліврів 4 су. (Якщо в один день зроблено кілька вбивств, то оплата стягується лише за одне).

· Побиття дружини чоловіком – 3 ліври 4 су. Вбивство дружини – 17 ліврів 15 су. Зі спільників чоловіка стягується по 2 ліври.

· Убивство єпископа – 131 лівр 14 су.

· Убивство декількох священиків: за першого – 137 ліврів 6 су, за кожного наступного – половина ціни.

· Єретик, що повернувся в церкву – 269 ліврів.

· Звільнення священика від сплати своїх боргів – 17 ліврів 3 су.

Інформацію взято з Інтернету. Постійна адреса статті: http://uath.org//index.php?news=1378

[5] Лебон Г. Психология революции. – С.15.

[6] Сковорода Г. Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська. // Твори. У 2 т. – Т.2. – С.9-10.

Дата добавления: 2014-01-04