Лекція 1. Вступ. Основні поняття та організація електронного документообігу 10 страница

Архітектурний ансамбль Підкаміньського монастиря повністю зберігся до наших днів. Його складають:

♦ Оборонні монастирські стіни заввишки 4-6 м. з воротами та круглими баштами XVIII ст,

♦ Оборонного типу Врзнесенський костьол, збудований в 1612-1695 рр. у стилі бароко та його дзвіниця з бійницями на іорішньому ярусі й багатим бароковим декором на чолі з і к ульптурними зображеннями святих католицької Церкви. Корпуси келій XVII –XVIII ст.

♦ Велична коринфська колона на багатоступінчатому постаменті з позолоченою фігурою Св. Домініка – засновника чернечого ордену Домінікан. Височить в центрі монастирського подвір'я. Подарована монастиреві воєводою Руським Яном Станіславом Яблоновським у 1719 р.,

Нижче Домініканського монастиря на схилі Монастирської гори знаходяться ще два унікальні маловідомі туристичні об'єкти – печери.

Викутий людськими руками підземний храм-печера у скельній товщі Монастирської гори складається з двох галерей висотою до 7 м. і загальною протяжністю 29 м. з вогкими шкіптюженими склепіннями, що ведуть до печерної ніші-нівтаря. За окремими ознаками давності обробки стін архаїчними кайлами печерне святилище існувало ще в дохристиянські часи, а в XIII ст. після оселення лаврських ченців печера була розширена й переобладнана на православний храм на кшталт підземної; церкви Києво-Печерської Лаври. Обіч розташована ще одна менша недосліджена печера.

З Монастирської гори Підкаменя гожої днини видно Почаївську Лавру (на Тернопільщині) – другу за релігійною значимістю православну святиню українського народу. І навпаки, з Почаєва видніє дзвіниця домініканської обителі.

Івано-Франківська область відома двома історичними монастирями оборонного типу: Гошівським та Манявським скитом.

Манявський скит – це найвисокогірніший карпатський середньовічний монастир-фортеця Української держави, що нині перетворився на одну з екскурсійно-туристичних “візиток” Івано-Франківщини. Знаходиться він в горах поблизу с.Манява Богородчанського району. Скит “ховається” в гущавині заповідного ялинника, його територія обведена потужною кам'яною стіною з оборонними баштами під високими ґонтовими дахами, спорудженими у давньоруському архітектурному стилі.

За переказами, обитель було засновано ще у XIII ст. православними монахами Іоаникієм та Пахомієм – ченцями-галичанами з Києво-Печерської лаври, які утекли сюди після Батиєвого погрому м. Києва у 1242 р.

Засновником нового монастиря і його першим ігуменом був Йов (Іван) Княгиницький з м. Тисмениці (духовний сподвижник полеміста Івана Вишневського), який виховувався на грецькому Афоні. Мабуть, через це заснований ним скит стали називати Руським (тобто українським) Афоном. Йов Княгиницький власноручно розписав першу чернечу церковцю й заклав школу іконопису.

Перша письмова згадка про монастир датована 1611 р. У 1611-1612 рр. тут зводиться церква Воздвиження Чесного Хреста, у 1620-1621 рр. монастир обведено оборонним муром з трьома баштами.

У 1620 р. Манявський скит підпорядкувався безпосередньо константинопольському патріархові й одержав від нього право ставропігії

У буремні XVI – XVII ст. у скиті знаходило прихисток населення довколишніх сіл Підкарпаття під час численних татарських набігів та вторгнень військ польських, молдовських і турецьких завойовників. У 1676 р. після запеклого штурму монастир був сплюндрований турецьким військом Ібрагім-паші. Але вже у 1681 р. завдяки щедрим субсидіям українських гетьманів і молдавських господарів Манявський скит було повністю відбудовано.

У середині XVII ст. лавра мала близько 200 ченців і десятки підпорядкованих монастирів у Галичині, Буковині й Молдавії. Скит славився багатьма промислами, найперше – солеварінням і бортництвом. Манявські послушники майстерно і володіли різними ремеслами, мали високорозвинені різьблярство й іконопис.

Саме тут у кінці XVII – на початку XVIII ст. чернець-художник Йов Кондзелевич (1667-1740 рр.) створив шедевр українського малярства – Богородчанський іконостас (цю назву іконостас отримав через те, що після закриття скиту австрійською владою 8 вересня 1785 р. громада м. Богородчани викупила його й перевезла до своєї парафіяльної церкви, у якій він зберігався до 1813 р. У розпал Першої світової війни церква згоріла, але іконостас незадовго до цього встигли вивезти на реставрацію у Відень. Зараз цей шедевр національного малярства експонується в Національному музеї у Львові). І саме тут знаходилася велика бібліотека стародруків, частина якої зараз зберігається у Відні, а частина – у Львові.

У Манявському скиті знайшли свій останній притулок гетьман України Іван Виговський (1664 р.) та його дружина Ольга. З 1785 р. постановою австрійської влади монастир було закрито, і простояв він пусткою 200 років.

В наші дні скит продовжує своє існування як чернеча обитель – Хрестовоздвиженський монастир УПЦ КП.

Від Манявського скиту туристам також варто здіснити пішу прогулянку до "Блаженного каменя" та до величного Манявського вооспаду, який оголошено пам'яткою природи.

Гошівський Василіянський монастир Преображення Господнього XVI – XIX ст. знаходиться на Ясній горі, що височить на південній окраїні м.Болехова у с. Гошів.

Перша згадка про монастир датована 1509 р., коли він увійшов до реєстру Київської митрополії як обитель Сту-дитського уставу. Тодішня обитель знаходилася на південь від теперішньої, у лісовому урочищі “Чорний ділок”. У 1570 р. після одного з татарських плюндрувань споруди обителі підновив лицар польського війська Кучулад з Тухольщини. У 1618 р. татари вдруге спалили монастир і церкву. У 1629 р. Свстахій Шумлянський знову відбудовує спалені церкву і монастир. Але татари невдовзі вкотре плюндрують монастир в лісовому урочищі “Чорний ділок” (назву урочища, власне, й пов'язують із чорним монастирським згарищем, яке десятками років стояло пусткою між періодами відбудови).

У 1737 р. монастиреві було подаровано стародавню ікону Матері Божої, яку спеціальною грамотою митрополита Афанасія Шептицького визнано чудотворною. Власник села Микола Гошовський, зворушений чудодійною силою ікони, у 1759 р. подарував отцям василіянам на вічні часи гору, названу згодом “Ясна Гора”, і сюди було перенесено манастир й закладено дерев'яну церкву, у головному престолі якої помістили цю чудотворну ікону Божої Матері. Слава про неї ширилася на всю Україну, тож у Гошів на прощі почали сходитися тисячі молільників.

У 1835-1836 рр. на вершині Ясної гори було зведено кам'яні споруди сучасного монастиря, а в 1842 р. завершено оудівництво мурованої церкви Св. Преображення Господнього (зведена на місці колишньої дерев'яної) з дзвіницею.

Монастир було закрито радянською владою у 1950 р. (ченців репресували) й відновлено лише після її падіння у 1991 р. У монастирі знаходиться копія чудодійної ікони Гошівської Богородиці, яку у Римі поблагословив папа Іван Павло II. Для прочан відновлено також молитовну каплицю Божої Матері та Хресну Дорогу на Ясну гору (символічний прообраз Хресної дороги Господа на гору Голгофу). У наш час монастир на Ясній Горі щорічно відвідує понад сто тисяч паломників.

Ціла низка давньоруських монастирів зосереджена в Подільському Придністров'ї, найбільшими серед них є обителі в Бакоті та Лядові.

У с. Монастирок Борщівського району Тернопільщини розташований найдавніший з печерних храмових комплексів Поділля, датований ще дохристиянською добою.

З доісторичних часів у скелях над р.Нічлавою існував печерний давньослов'янський культовий центр. Основою його є язичницький храм у найбільшій печері протяжністю 42 м., яку дослідники так і назвали – Язичницька (по народному – Язиченська). Поруч розташовані менші печери, а головне – велетенська пласка брила-дольмен (діаметр 4 м, товщина 0,65 м), невідомо яким чином поставлена на ряд менших валунів. Вона виконувала роль жертовника, імовірно, ще з доби Трипілля.

Пізніше, з приходом християн, ченці вирубали на поганському жертовнику хрест, і за прийнятою в Київській Русі традицією, на місці слов'янського капища заклали невеликий православний монастир. Його плюндрували монголо-татари у 1241 р. та часленні татарські наскоки наступних століть. У такі лихоліття тутешні ченці переховувалися у лабіринтах Язичницької печери.

Споруди сусіднього з печерою монастиря з Успенською церквою (змурованою на місці спаленої дерев'яної) дійшли до нас з 1560-х рр., коли люди заново обживали цей край.

Під горянський Преображенський василіянський монастир оборонного типу розташований поблизу давньоруської столиці Теребовлі над с.Підгоряни на крутосхилому лісистому узвишші-межиріччі Гнізни та Серету. Його легендарним засновником є теребовлянський князь Василько. Саме в цій обителі старий насильницьки осліплений князь доживав свої останні дні. Дерев'яний давньоруський монастир сплюндрува ла навала Батиєвих орд у 1241 р. Часті татарські й турецькі навали не сприяли відродженню тут чернечого життя у наступні століття. У вирі тих навал згоріли й скупі історичні свідоцтва про давній період його історії.

Перша документальна згадка про Підгорянський монастир датована доволі пізнім часом – 1650 р. Тоді магнат Станіслав Конєцпольський, якому належали довколишні землі, вкотре запросив сюди отців василіян й відписав їм давні монастирські маєтності. Тоді було вибудувано з каменю ренесансну церкву Івана Хрестителя. Тоді ж розпочалася реконструкція оборонних мурів та башт, завдяки яким обитель стала нагадувати справжню фортецю. Невдовзі їй судилося витри­мати могутні артилерійські канонади й штурми турецької армії султана Магомета IV. І вкотре, на початку XVIII ст. ва-силіянам довелося піднімати монастир з руїни. Постановою австрійського уряду у 1789 р. його було закрито, більшість книг з бібліотеки передано Львівському університету а інше майно розпродане з аукціону. Монастирські землі придбав граф Дідушицький.

Після Другої світової війни тут розмістилася військова частина. І лише в 1900-і роки місцева громада заходилася підновлювати храм Преображенської обителі.

До нашого часу фортифікації Підгорянського монастиря (береглися у напівзруйнованому стані. Його трапецієвидний периметр оточують фрагменти кам'яних стін та круглі оборонні башти. З башт найкраще збереглася Східна (див. Рис) з иисоким конічним дахом і амбразурами (пізніше переробленими на вікна). Західну башту у XVIII ст. було обладнано під дзвіницю. У 1716 р. вимуровано триярусну Надворітню башту і в'їздною брамою та корпуси келій (нині напівзруйновані).

Бакотський Михайлівський печерний монастир закладений ченцями з Києво-Печерської Лаври в XI ст. поряд з літописним м. Бакота у 120-метровій скельній “стінці” Дністровського каньйону (при вершині Білої гори). Обитель заклали в місцині, багатій на джерельну воду (поряд донині б'ють три джерела), мед та рибу. Церковна легенда пов'язує його заснування з кипучою діяльністю преподобного Антонія Печерського по облаштуванню чернечих скитів на теренах Русі. Це непросте завдання було поставлене перед печерським ігуменом святими афонськими старцями після паломницького відвідування ним Афонської гори.

Народний переказ оповідає, що коли монголо-татарська орда хана Батия в 1241 р. приступила до Бакоти, все місцеве населення й ченці поховалися в печерах монастиря. Можливо, їм таки вдалося пересидіти ту навалу.

У складі Галицько-Волинського князівства монастир перебував до 1255 р., з якого, згідно з Іпатіївським літописом, “приїхаша татари ко Бакоті і приложися Милій до них...”. Дізнавшись про це, Данило Галицький, за словами того ж літопису “послав він сина свого Льва на Бакоту, [а] Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія і баскака, і.привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця його. Потім же, порадившися з сином, він, [Данило], одпустив його, [Милія], а поручником був Лев, [запевнивши отця], що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам”.

Після тієї події у 1258 р. стіни Бакотського замку були зриті, а Пониззя на сто років перейшло у пряме підпорядкування татарських баскаків.

За твердженням науковців, під татарами подолянам стало жити набагато вольготніше, ніж під ярмом податей зажерливих галицьких бояр, бо кожен “дим” сплачував баскаку помірний фіксований податок у натуральній формі. А за часів Данила, як свідчить Галицько-Волинський літопис: “Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю “держали. Доброслав же Судич, попів онук, укняжився був і грабу-нав усю землю, а ввійшовши в Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління...”.

Перша письмова згадка про власне Бакотський монастир пов'язана з описом подій приходу на Поділля литовських князів братів Юрія і Федора Коріатовичів в 1362 р. На той час це була шанована в краї обитель, що складалася з кількох ярусів печерних лабіринтів, сполучених між собою маршами дерев'яних сходів та внутрішнім вертикальним тунелем з викутими гвинтовими сходинками.

В 1431-1434 рр. селяни Бакотської волості повстали проти феодального закріпачення й покатоличення. Вони прогна­ли поляків і оголосили себе вільними людьми. їхні отамани намагалися знову повернути край під татарський протекторат, однак армія королівської Польщі жорстоко придушила це по встання й роздала подільські села у маєтність польським шляхтичам та підшляхтичам.

З часу включення Поділля й Брацлавщини до складу Речі Посполитої розпочинається епоха розбійних татарських вторгнень, які спустошували цілі повіти і десь в кінці XV – XVI ст. остаточно сплюндрували Бакотський монастир. Утім, монахи продовжували мешкати в бакотських печерах аж до початку 1930-х рр., коли їх розігнали комуністи. У 1960 р. комуністи зруйнували й місцеву дерев'яну церкву та повикидали з печер дерев'яні хрести, вишиті рушники й ікони. А в 1981 р. до монастирської скелі впритул піднялися води Дністровського водосховища, що затопили село Бакоту, вали літописного городища та старожитні некрополі Подністров'я.

У 1883-1892 рр. проф. В.Антонович провів археологічне дослідження монастиря, описав 17 ніш у стінах печер та 19 гробниць у скельній підлозі. Найбільша печера протяжністю 10 м і висотою близько 2,5 м. з фресковим стінописом XII ст. служила за церкву. Тут виявлені давньоруські написи. Значна частина печерних келій внаслідок зсуву обвалилася у Дністер.

11 ині тут на висоті 80 м. над урізом Дністровського водосховища у білокам'яній скельній стінці-урищі Білої гори збереглося інше дві упорядковані келії та печерна церковця. Біля їх підніжжя з товщі скелі б'є три джерела з “святою” водою. До прадавньої обителі понад урвищем веде вузенька (до 0,5-1,2 м. товщини) стежина з дерев'яним поручнем.

Невтомний дослідник подільської старовини проф. В.Антонович у 1883 р. відкрив світовому загалу ще один печерно-сакральний комплекс, унікальний тим, що заснували його тиверці ще задовго до утворення Київської Русі. Язичницький печерний храм IV – VIII ст. знаходиться в розколині скелі над І).Вушанка біля с.Буша Ямпільського району Вінничини. Всередині храму зберігся єдиний у своєму роді кам'яний барельєф, що відображає вірування давніх слов'ян.

Свято-Усікновенський Лядовський печерний монастир XI – XX ст. у с. Лядова Могилев-Подільського району Вінницької області – найбільший із печерних комплексів Поділля.

Серед місцевого населення стійко тримається легенда, що іасновником і першим мешканцем печерної обителі був Св. Антоній. Замолоду він відвідав Константинополь, а на Святому Афоні прийняв чернечий постриг і ім'я Антоній. У 1013 р., повертаючись з Афонських гір в Київ, Антоній деякий час проповідував християнство серед тиверців, для чого обрав собі за житло тріщину у білосіжній вапняковій скелі над р. Лядова. З тих пір вирубана Св. Антонієм Печерським келія досі носить його ім'я і є місцем паломництва (разом із святим Антонієвим джерелом).

Лядовський монастир складається з трьох печерних церков – Усікновіння глави Св. Іоанна Предтечі, Св. Параскеви-П’ятниці і Св. Антонія Печерського – та ряду печерних келій, гробниць і ніш господарського призначення.

Літописні згадки про монастир у Лядові доволі скупі. Відомо, що його ченці благословляли прихід у 1159 р. на Пониззя народного улюбленця князя-ізгоя Івана Берладника, який вивільнив народ від важких поборів галицьких бояр. У 1241 р. під час навали орди хана Батия придністровську печерну обитель спіткала та ж доля, що й Печерську Лавру Києва. За князювання Коріатовичів в сплюндровану обитель повернулися православні монахи. Після численних татарських спустошень краю та турецького панування на Поділлі, у спорожнілі печери монахи повернулися аж на початку XVIII ст. В печерній обителі облаштувалися ченці Василіянського чину. Російська влада розігнала Василіянський Лядовський монастир у 1745 р. Невдовзі уряд переселяє сюди кілька православних монахів, і Лядовський монастир вкотре відроджується.

У 1929 р. більшовики підірвали церкви монастирського комплексу, а найцінніше майно розікрали та попалили. Відновлення обителі розпочалося з 1998 р., коли сюди переселилася група ченців з Почаївської лаври на чолі з ієромонахом Антонієм.

Багату спадщину обороних середньовічних монастирів зберегла історична Волинська земля. Серед кількох десятків древніх обителей краю виділимо найвідоміші серед паломників та туристів: Зимненський, Межиріцький, Корецький та Дерманський.

Зимненський Святогорський монастир-фортеця – один з найдавніших духовних центрів України. Це справжня фортеця, що височіє на Святій Горі над заплавою р. Луги поряд з с.Зимне Волинської області.

За легендою, після походу на дулібів і Червенські гради й приєднання Волині, Холмщини і Підляшшя до складу Київської Русі, столичний град Володимир і Святогорську обитель поблизу нього заснував князь Володимир Великий у 981 р. Місце під обитель було обрано вдало – з гори відкривається неозора панорама навколишніх луків і мисливських угідь. Гадаємо, раніше на цьому місці існував язичницький культовий центр волинського краю, що на два століття пере­жив сусіднє Зимненьське городище – багатолюдний адміністративно-ремісничий центр Дулібського союзу слов'янський племен, сплюндрований аварською навалою в кінці VII ст. Тим не менше, життя тут не припинилося, і навко продовжувало шанувати святилище на Святій горі.

Володимир Великий наказав зрубати на вершині Святої три церкву Успіння Пресвятої Богородиці, а його син Всево-юд Володимирович у 1001 р. запросив сюди з Києва монахів і обніс обитель дерев'яним частоколом зі сторожовими вежами. А біля підніжжя гори розбудував заміську зимову князівську резиденцію та церкву Святої Трійці. На посад прислуги “зимного терему” (тобто того, в якому князь зимував) невдовзі поширилася назва Зимне.

Розквіт православної Святогорської обителі припав на час правління Ярослава Мудрого. У 1030-і рр. об'єднані раті Ярослава Мудрого і його звитяжного брата Мстислава Удалого розбили військо польського князя Болеслава Хороброго й повернули західноукраїнські землі до складу Київської Русі. З того часу починається бурхливий економічний, культурний і духовний розквіт стольного граду Волині – м. Володимира й сусіднього Святогорського монастиря, якому покровительст-вували всі, без винятку, волинські князі. У 1213 р. тут ненадовго зупинявся на перепочинок й молитву в Успенському храмі князь-воїн Данило Галицький. Адже в кінці XI – поч. XIII ст. Святогорський монастир був найбільшим духовним центром західноукраїнських земель, що підтримував тісні контакти з Києво-Печерською лаврою і навіть прирівнювався до неї за значущістю.

Перша літописна згадка про Зимненський Святогорський монастир є в рукописному “Житії Преподобного Феодосія Печерського”, де згадується, що в 1073 р. тут зупинився на перепочинок знеможений паломництвом до Константинополя печерський ігумен Варлаам (син київського воєводи Вишати), однак так і не оправився від недуги й за кілька днів помер – “в монастирє, наріцаємом Святая Гора, сущи близ града Влодимера успє с міром о Господе, житію конец пріят преподобний Варлаам”.

В XI ст. у Зимненському монастирі у теремі князя Володимира знаходилася резиденція перших володимиро-волинських єпископів Стефана (1090-1094 рр.) і Амфілохія з числа найшанованіших києво-печерсь-ких старців. Тоді ж її відвідав і преподобний Нестор Літописець. А одним із найвизначніших Зимненських ігуменів був Св. Нифонт (пізніше він посів чин архієпископа Новгородського і став одним з продовжувачів літопису Нестора Літописця). Розквіт давньоруського монастиря у 1241 р. обірвала кривава навала орд хана Батия.

Втім, чернече життя у печерах Святої гори не припинялося і в подальші століття. Перша документальна згадка про Святогорський монастир є в дарчій грамоті литовсько-руського князя Свидригайла 1458 року.

Друге народження Святогорського монастиря ми вправі датувати 1495 р. Того року князь Федір Михайлович Чарто-рийський відбудував на Святій горі мурований собор Успіння Пресвятої Богородиці й перетворив печерну обитель на модерний кам'яний замок з чотирма наріжними й центральною в'їздною баштами.

Його син, князь Олександр Чарторийський завершив розбудову монастиря, обладнав у верхньому ярусі в'їздної башти дзвінницю і з цієї нагоди подарував обителі іменний дзвін вагою понад 700 кг. з зображенням Матері Божої та Воскресіння Христова.

В монастирі зберігалася Чудотворна ікона Зимненської Божої Матері. За переказами, на Русь у Київ вона була привезена з Константинополя в 988 році візантійською принцесою Анною, як благословіння Царгородського патріарха Миколая II на шлюб імператорської доньки з Великим київським князем Володимиром – хрестителем України-Русі. Згодом, Володимир Святославович, за церковним переказом, подарував цю ікону новозаснованому ним Зимненському монастирю при новозаснованому ним же'стольному граді, яке князь-фундатор нарік на свою честь Володимиром.

У XVI ст. Зимненський монастир перетворився на одну з твердинь українського православ'я, що поряд з іншими монастирями Волині й Галичини боролася проти покатоличення й полонізації української шляхти й простого люду. В цей період його частими гостями й щедрими жертводавцями були впливові князі Корецькі, Вишневецькі, Радзивілли, Киселі, Ви-говські. Окремі з цих вельможних жертводавців були похованій у підземній крипті монастирського собору Успіння Пре­святої Богородиці.

Внаслідок Люблінської унії й агресивного наступу католицизму на вкраїнські землі у 1682 р. Зимненський монастир став уніатським. Незадоволених замордували та розігнали, іншим приписано було визнати верховенство Римського Папи й щоденно величати його у богослужіннях. Лише після поділу Речі Посполитої між Австрійською й Російською імперіями, внаслідок якого Волинь відійшла до Росії, нова губернська влада в 1839 р. вчинила те ж, що свого часу польська – розігнала греко-католицьке чернецтво й перепрофілювала монастир на жіночу обитель Московського патріархату. В кінці XIX ст. всі історичні споруди монастиря були грунтовно реконструйовані, зокрема Успенський собор отримав п'ятикупольне вивершення. А радянська влада у 1946 р. взагалі довершила розпочате під час Першої і Другої світових воєн розграбування цього прадавнього духовного центру Волині й “поставила на ньому крапку”. В монастирі розмістилася тракторна бригада місцевого колгоспу. Лише з пом'якшенням тоталітарного режиму у 1975 р. українським реставраторам дозволили рятувати цю священну пам'ятку нашої історії.

Після остаточного падіння комуністичного режиму в 1990 р. завдяки старанням єпископа Волинського і Луцького Вар-фоломея Святогорську Свято-Успенську Зимненську право­славну обитель знову відроджено. Нині ЇЇ затишна впорядкована територія навіює на відвідувача відчуття духовної благодаті. А загалом величний сакрально-фортифікаційний ансамбль Зимненського монастиря є однією з найбільш яскравих туристичних атракцій Волині.

Попри всі лихоліття, що випали на багатостраждальну Волинську землю, Зимненський монастир вистояв і зберіг свій первісний архітектурний ансамбль. Його периметр окреслюють високі замкові стіни з бійницями та масивні прямокутні наріжні башти з трьома ярусами гарматних амбразур та стрільниць. Башти завершуються високими шатровими дахами, що надає ансамблю ще більшої схожості з типовим ранньсередньовічим замком.

До фортечних стін прилягають церква Успіння Пресвятої Богородиці та церква Св. княгині Юліанії Ольшанської (легенда свідчить, що цей храм стоїть на фундаменті мисливського палацу князя Володимира), а також двоповерховий корпус келій, трапезна і школа.

А поза фортечними стінами біля підніжжя Святої гори (находиться Троїцька церква-ротонда (базиліка з однією ап-сидою), датована 1465-1475 рр. Поруч неї є вхід у печери-лабіринти, в XI – XII ст. викуті давньоруськими монахами на кшталт печер Києво-Печерської лаври. На жаль, бічні відгалуження Зимненського печерного комплексу з криптами й келіями відлюдників досі не розчищено від завалів. Монахи й туристи-паломники мають змогу пересуватися лише центральним тунелем, що виводить до невеличкої підземної церкви Преподобного Варлаама Печерського.

Поблизу стін Зимненського монастиря є ще одна непересічна фортифікаційна атракція. Мова йде про оборонні земляні вали ранньосередньовічого Зимненського городища давніх слов'ян V – кінця VII ст. Про нього збереглося більше легенд, аніж скупих археологічних висновків. Тут знаходився один з центрів ранньодержавного Дулібського союзу племен. Нестор Літописець у “Повісті врем'яних літ” залишив нам згадку про важку багаторічну боротьбу дулібів з багатотисячними кочівницькими ордами Аварського каганату (обрами), кордони якого простягалися від дельти Дунаю вздовж Карпатських хребтів аж до Франкського королівства. Очевидно, Зимненське городище в кінці VII ст. пало жертвою цієї масштабної слов'янсько-аварської боротьби. На це вказують виявлені археологами сліди раптового руйнування, пожежі, посічнених кістяків оборонців й розсипи трилопатевих стріл тюркського типу.

Межиріцький Свято-Троїцький монастир-фортеця XV – XVII ст. у с. Межиріч на Рівненщині розташований неподалік (за 4 км.) середньовічної столиці Волинського краю – м.Острога – резиденції можновладних князів Острозьких.

Засновано монастир на мисі, утвореному злиттям річок Вілії і Світеньки, очевидно, ще в давньоруські часи. Муровану обитель закладено за князів Федора чи Василя Острозького на початку XV ст.

Монастир складається з п'ятиглавої хрестовокупольної Свято-Троїцької церкви, двох корпусів келій, господарських корпусів і надбрамної дзвіниці. По периметру його оточують товсті стіни з рядом бійниць та могутні триповерхові кутові башти з гарматними амбразурами й бійницями для мушкетів і рушниць. Свято-Троїцька церква також пристосована для оборони шляхом прибудови потужних контрфорсів та парапетів з бійницями, ЇЇ архітектура органічно поєднує традиції давньоруських храмів та елементи готики й ренесансного декору. Корпуси келій прилягають до кам'яних оборонних башт. На початку XVII ст. з переходом останнього представника роду Острозьких, краківського каштеляна Януша у католицизм, обитель прибирають до рук католицькі ченці ордену францисканців. Вони переобладнують церкву на костьол, будують корпуси келій, зміцнюють оборонні башти. Однак в 1866 р. російський уряд розганяє францисканців, а обитель повертає православним монахам. У 1946 р. радянська влада закрила монастир, і лише після її падіння обитель вкотре “ожила”.

Корецький Свято-Троїцький монастир-фортеця XV – XVII ст. розташований на Рівненщині у м. Корець. Первісно це була фортеця з мурованими із каменю стінами й баштами, у подвір'ї якої стояла дерев'яна церква Святої Трійці. Монастир відкрито тут у 1620 р. власником міста Карлом Корецьким.

Монастир складається з тринефної Свято-Троїцької церкви, довкола якої розміщені двоповерхові корпуси келій з тра­пезною та триярусна дзвіниця.

Від початку XVII ст. тут порядкували францисканці. З 1830 р. російська влада розігнала їх, а обитель перепрофілюва-ла на православний жіночий монастир. У ньому похована меценатка Анна Оленіна Андро, в яку був пристрасно закоханий російський поет О.С.Пушкін. Після падіння радянського режиму з 1990-х рр. жіночу обитель відроджено.

Дерманьський Свято-Троїцький монастир-фортеця XV – XVII ст. розташований на Рівненщині у с. Дермань. Поряд з селом лежить давньоруське городище, що вказує на прадавність обжитості цього терену. А перша згадка про село є в дарчій грамоті волинського князя Любарта Гедиміновича від 8 грудня 1322 року.

В середині XV ст. князі Острозькі зводять у Дермані на високому пагорбі фортецю, оточену ровом з водою, земляними валами з мурами та наріжними баштами. У 1459 р. князь Василь Федорович Острозький в ім'я зміцнення православ'я передав свій родовий Дерманський замок під православний монастир. Тоді ж на кошти князя розпочалося будівництво Троїцької церкви й дзвіниці. Кожен з наступників князівського роду вважав своїм обов'язком опікуватися цим монастирем, на що вказують відповідні жертводавчі записи монахів. Земельні володіння обителі поширювалися на чотири навколиші села, орні, лучні й лісові угіддя.

Розквіт Свято-Троїцького монастиря припав на початок XVII ст. З благословення святійшого патріарха Олександрійського Мелетія й сприяння К.Острозького у 1602 р. Дерманська обитель була реорганізована за новим спільножитейним уставом. Відтак, Дерманський монастир перетворився на один з найбільших центрів плекання духовної культури, книгодрукування й освіти на Волині. Цьому всебічно сприяв можновладний Костянтин-Василь Острозький – найбагатший магнат Речі Посполитої, який чимало своїх коштів жертвував на розвиток рідного краю й освіченості українського духівництва, шляхти й широких верств населення. На землях князя нараховувалося 20 монастирів й понад 600 православних храмів.

Дата добавления: 2014-01-04