Спілкування як інструмент професійної діяльності”

ПЛАН

ТЕМА: МАРКСИЗМ ТА НЕОМАРКСИЗМ

1. Виникнення та сутність марксизму.

2. Ленінізм – сталінізм (ХХ ст.).

3. Неомарксизм.

1. Виникнення та сутність марксизму

Класична німецька філософія завершує класичний етап розвитку філософії. Матеріалізм, який був панівною філософською тенденцією класичного періоду, досягає своєї внутрішньої точки в антропологічному матеріалізмі Фейєрбаха своїм рішучим поворотом до гуманістичної тематики. Проте, оскільки людина Фейєрбаха залишається лише природною істотою (хай і найвищою в природі), антропологічний матеріалізм не зумів вийти за межі світобачення, яке саме природу приймало за єдино істинний образ реальності.

Гегель геніально витлумачивши активність, діяльність як притаманний самому буттю вищий його принцип, як діалектичне само джерело його руху і розвитку, обмежив його чинність лише сферою духу.

На початку 40-х років ХІХ ст.. народжується новий напрям, який, спираючись на здобутки в першу чергу класичної німецької філософії, запропонував якісно новий спосіб філософствування. Його творцями були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895).

Головним у марксизмі є матеріалістичне розуміння історії. Людина, за Марксом, є людською природною істотою, тобто лише походить з природи. Подальша ж історія людини протікає як процес олюднення природи.

Матеріалістичне розуміння історії, послідовно змальовуючи об’єктивну реальність, не лише як дійсність, але й поле можливостей, вперше відкриває об’єктивне царство діалектики. «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», – писав він в «Тезах про Фейєрбаха». Втілення гуманістичних принципів у життя марксизм вбачає у комуністичному суспільстві.

Маркс розрізняє два етапи реалізації комуністичного суспільного ідеалу: почали новий етап – «грубий комунізм» (процес «позитивного подолання» приватної власності. Він не вживав ще назву соціалізм). І завершальний етап – «реальний» або «практичний» гуманізм. Через тридцять з лишнім років («Критика Готської програми»). К.Маркс говорить про першу (нижчу) і другу (вищу) «фази» комуністичного суспільства. Подолання приватної власності повинне було сприяти подоланню відчуження в тому числі і на першій стадії комуністичного суспільства.

На тлі величезного успіху, який забув марксизм вже наприкінці ХІХ ст., виникають певні ознаки вульгаризації і навіть деформації його. Творці марксистської теорії час від часу робили застереження щодо недопустимості догматичного чи то вульгарного підходу до їх поглядів.

2. Ленінізм – сталінізм (ХХ ст.)

Філософія марксизму відрізняється від учень його послідовників: І.Діцгена, К.Каутського, Ф.Мерінга, П.Лафарга, А.Лабріоли. Відрізняється вона і від філософських поглядів Г.Плеханова, В.Леніна, М.Бердяєва, М.Бухаріна, Й.Сталіна.

Вважають, що Леніну (1870-1924) вдалося віднайти і зрозуміти вихідний гуманістичний пафос марксистської філософії. Віддаючи належне теорії марксизму, яка націлила класову боротьбу пролетаріату на завоювання політичної влади і організацію соціалістичного суспільства, він писав, що не вважає теорію Маркса як щось закінчене, а як загальне керівництво, спрямування, підкреслює, що в кожній країні необхідно втілювати відповідно до специфіки держави.

Формуючи образ гуманного соціалізму, В.І.Ленін звертає увагу (згідно з марксовою характеристикою) на незрілість першої фази комунізму не тільки в економічному, але й у моральному і розумовому відношеннях. Певний ригоризм в питаннях моралі мабуть обумовив ленінську пораду «випровадити професорів і вчених, які проявляли «інакомислення» щодо соціалістичної ідеології». У 1922-23 рр. кількома партіями було вислано за кордон велику групу філософів, економістів, істориків, журналістів тощо (від 160 до 192 чоловік, не рахуючи членів сімей). Серед них відомі філософи М.О.Бердяєв, С.М.Булгаков, М.О.Лосський, С.Л.Франк, Л.П.Карсавін, Ф.О.Степун, І.О.Ільїн, І.І.Лапшин та ін.

Ленінський образ гуманного соціалізму і відповідна програма його реалізації далеко не всіма комуністами були сприйняті адекватно. Значна частина більшовиків звикла сприймати командно-адміністративні, насильницькі методи воєнного комунізму як єдино правильні засоби подолання «гідри» капіталізму. Нерозуміння справжньої суті непу було настільки широким, «воєнно-комуністична» психологія настільки «в’їлася» у свідомість багатьох комуністів, що В.І.Леніну доводилося використовувати всю силу свого авторитету для подолання інерції спрощених, часом вульгарних уявлень про революцію і соціалізм. Після смерті В.І.Леніна в керівництві отримали силу тенденції спрощеного (воєнно-комуністичного за походженням) тлумачення соціалізму і шляхів його будівництва.

Десь з середини 20-х років головним теоретиком-марксистом став Й.В. Сталін (1879-1953). На відміну від Леніна він не зміг збагнути гуманістичну суть марксизму. Філософія сталінізму сформувалась на початку 30-х років. Класичним і систематичним викладом цієї філософії вважається стаття Сталіна «Про діалектичний та історичний матеріалізм» (1938р.), яка стала філософською частиною «Історії ВКП(б). Короткого курсу», що давав досить жорсткі й однозначні у своїй догматичності сталінські тлумачення всіх основних проблем «марксистсько-ленінської теорії» і практики. Чого коштує сталінський образ «простої людини», індивіда як «гвинтика» у «великому державному механізмі», як «основи», що тримає «вершину». Фаталістичне тлумачення свободи сприяло формуванню незмірної нікчемності особистісного перед загальним, що в свою чергу легко було використати для виправдання масових репресій і терору, виправдання не тільки дій катів, а й тих, хто змушений був іти з Сталіним, можливо й самих жертв.

Аргументація Сталіна на користь соціалістичного характеру побудованого в нашій країні у 30 – 40-ві роки суспільства (панування суспільної власності, ліквідація експлуатації і експлуататорів, здійснення соціалістичного принципу розподілу «За працею» тощо) формально цілком відповідає марксистським критеріям. Проте, всі ці ознаки набувають характеру справді соціалістичних критеріїв лише за умови, якщо реалізація цих принципів здійснюється в ситуації гуманізації суспільних відношень, що народжуються в процесі названих суспільних перетворень. В противному разі суспільна власність залишається «нічийною», відчуженою від трудящих власністю. Політична влада трудящих теж лише проголошується, тобто так, як і сталося в нашій країні.

Сталінізм є трагедією марксизму і соціалізму, на грунті яких він у певних умовах зростає, але він є «неминучою» долею марксизму і соціалізму.

3. Неомарксизм

У 20-ті роки ХХ ст. бере свій початок неомарксизм (західний марксизм), що об’єднує сукупність марксистсько-орієнтованих течій, для котрих характерне критичне ставлення як до капіталізму, так і до «реального соціалізму» 30-80-х років ХХ ст. і його марксистсько-ленінської ідеології. У неомарксизмі виділяють декілька напрямків.

Лукач, Корш, Грамші стали засновниками «діалектико-гуманістичного» або «критичного» напрямку у марксизмі, апелюючи перш за все до проблем відчуження. До цього напрямку належать теоретики Франкфуртської школи Беньямін, Хабермас, фрейдомарксисти Райх, Маркузе, Фромм, екзистенціалістичні марксисти Сартр, Мерло-Понті, представники феноменологічного марксизму Пачі, Піконе, група «Праксис» та інші.

Представники другого – сцієнтистського – напрямку марксизму вважають марксистське вчення про суспільство не достатньо науковим. Альтюсер та його послідовники апелюють перш за все до економічних праць Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів. Представники аналітичного або, як його називають, «академічного» марксизму Коен, Елстер, Рьомер та ін. прагнуть переформувати категорії історичного матеріалізму на основі моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структуризації, модальної логіки.

Третя група неомарксистів орієнтована на дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму, вивчення фемінізму та ін. проблем.

Всіх неомарксистів об’єднує намагання доповнити і реформувати марксизм з урахуванням нових історичних релігій. Популярність марксизму на Заході протягом останніх тридцяти років відмічена декількома злетами: це і інтерес «нових лівих» до марксизму, і рух «шестидесятників», і «академічна марксистська субкультура», що виникла на основі ідей представників «бунту молоді». Марксистсько орієнтовані течії модифікуються тепер з урахуванням нових проблем постіндустріального й інформаційного суспільства. Вони інтегруються з базовими концепціями в соціології, що виявляють зацікавленість у цінностях егалітаризму, емансипації людини.

Дата добавления: 2014-01-04