Лекція №9.2. Замковий туризм в Україні. 1. Принципи подружніх конфліктів

2.

План.

1. Принципи подружніх конфліктів.

2. Порушення в сімейній комунікації.

3. Тактики розв’язання подружніх конфліктів.

4. Гнів та сімейні стосунки.

Будь-який приватний аспект внутрішньої несумісності обов’язково проявляється на поверхні у вигляді поведінкових конфліктів.

Конфлікт – це біполярне явище (протистояння 2-х поглядів), яке проявляється в активності сторін, спрямоване на здолання протиріч, причому сторони представляються активними суб’єктами.

Конфлікт – поширена риса соціальних систем, є формою нормальної людської взаємодії. Не завжди призводить до зруйнування, один з головних процесів, який слугує збереженню цілого. Цінність їх в тому, що конфлікт запобігає закостенінню системи, відкриває дорогу інноваціям. Однак несе в собі ризик зруйнування відносин. Щасливі сім’ї відрізняються не відсутністю конфліктів, а їх малою глибиною та відносною безхворобливістю та безнаслідковістю.

Види конфліктів:

1. Дійсний – існує об’єктивно і спрямований адекватно.

2. Випадковий, або умовний – легко може бути розв’язаний, але не усвідомлений його учасниками.

3. Зміщений – коли за „явним” конфліктом скривається дещо інше.

4. Невірно приписаний конфлікт – коли одна з сторін забуває про розпорядження дане іншою.

5. Латентний (скритий) конфлікт – базується на неусвідомленому подружньому протиріччі, яке не менш об’єктивно існує.

6. Помилковий (хибний) конфлікт – існує лише з причини сприйняття подружжя без об’єктивних причин.

Дійсні причини конфліктів складно виявити з причини різної психології моментів (емоції, не усвідомлення, тощо).

Існує 3 аспекти між особистісних стосунків:

1. Когнітивні (як ми бачимо і розуміємо).

2. Афективні (як ми до них відносимось).

3. Поведінкові (як ми в них вчиняємо).

В молодих сім’ях зазвичай до криз приводить сукупність зруйнування фактів: побутові складнощі, неузгодження з найближчими родичами, незадоволеність інтимними стосунками. Отож, їх сукупність перевищує можливості подружжя чинити опір стресу. Отже, тому при розв’язанні цих проблем, актуально не стільки розв’язати та урегулювати неузгодженості, скільки навчити вмінню чинити опір психологічному напруженню, вміння організовувати загальний сімейний відпочинок та постійні позитивні емоції.

Частина криз закладена в мотиви, які спонукають до шлюбу (вагітність).

Причини подружніх конфліктів:

1) конфлікти на ґрунті несправедливого розподілу праці (різні поняття прав та обов’язків);

2) конфлікти на ґрунті незадоволення будь-яких потреб;

3) сварки через вади виховання.

Окрім того, що сімейно-шлюбові потреби чоловічі і жіночі різняться, існування також вікових сімейно-шлюбових потреб: для жінок 20-30 років важливі емоційні, сексуальні, душевні сторони відносин, то 30-50 – поряд з комунікаційною стороною се більш значимою стає присвяченість чоловікові і сім’ї (виконання батьківських обов’язків стосовно дітей), після 50 – фінансова підтримка з боку чоловіка та допомога в домашніх справах.

Проблеми:

- труднощі комунікації 86,6%;

- проблеми, пов’язані з дитячим та їх вихованням 45,7%

- сексуальні проблеми 43,7%;

- фінансові проблеми 37,2%;

- дозвілля 37,6%;

- відносини з батьками 28,4%;

- подружня невірність 26,6%;

- домашнє господарство 16,7%;

- фізичні образи 15,7%;

- інші 8%.

В нещасливих сім’ях подружжя:

1) не думає однаково за багатьма питаннями та проблемами;

2) погано розуміють почуття іншого;

3) кажуть слова, які дратують інших;

4) часто відчувають себе позбавленими кохання;

5) не звертають уваги на інших;

6) відчувають незадоволення потреб у довірі;

7) відчувають потребу в людині, якій можна довіряти;

8) рідко роблять компліменти один одному;

9) змушені часто поступатися думці іншого;

10) бажають великого кохання.

С.В.Ковальов стверджує, що за думкою багатьох психологів для щастя сім’ї необхідно достатньо обмежити комплекс суто психологічних умов:

- нормальне безконфліктне спілкування;

- довіра та емпатія;

- розуміння один одного;

- нормальне інтимне життя;

- наявність житла.

До конфліктних сімей відносяться такі, де між подружжям існують сфери, де їх інтереси, потреби, наміри та бажання знаходяться у зіткненні, породжуючи особливо сильні та тривалі негативні емоції.

До кризових – де протистояння інтересів та потреб має особливо різний характер та захоплює важливі сфери життєдіяльності сім’ї.

Проблемні подружжя – ті, які зіткнулися з особливо складними життєвими ситуаціями, здатними нанести відчутний удар стабільності шлюбу: відсутність житла, тривала хвороба одного з членів подружжя, засудження на тривалий термін. Однак об’єктивно обставини життєдіяльності сім’ї впливають на її благополуччя лише через їх суб’єктивну оцінку подружжям. Існує поняття „невротична сім’я”, де один або два члени сім’ї страждають тими чи іншими неврозами, які впливають на їх подружні взаємини.

Хронічні конфлікти.

Тактика розв’язання подружніх конфліктів.

При розв’язанні конфліктів потрібно:

1) підтримка почуття особистої гідності чоловіка і жінки;

2) постійне демонстрування взаємоповаги;

3) намагання викликати ентузіазм у інших подружжів, стримання проявів гніву і нервозності;

4) не акцентувати увагу на помилках та прорахунках супутника життя;

5) не докоряти минулим;

6) гумором знімати психологічне напруження;

7) розв’язання назріваючого конфлікту відволіканням на інші теми;

8) не мучити себе і партнера підозрами у невірності;

9) пам’ятати, що у шлюбі необхідні прояви терпіння, уваги тощо.

Слід уникати деструктивної тактики розв’язання конфліктів (ігнорування, егоцентризм, приниження гідності партнера), а використовувати конструктивні, а саме: активно слухати та висловлювати інформацію про те, що партнера цінять і поважають.

Розв’язанню конфліктів сприяє „дисбаланс об’єктивних обставин” – будь-які зміни (переїзд, народження дитини, зміна професії, статусу тощо).

Розв’язання:

1) винити систему, а не партнера;

2) проявляти емпатію щодо подружжя;

3) пошук відновлення рівноваги.

У сучасній соціології не існує єдиного визначення культури, наукові

дискусії з цього приводу тривають дотепер. Нараховують від 250 до 500

визначень культури, які можуть бути класифіковані у три групи: описові,

аксиологічні (ціннісні) та діяльнісні визначення.

Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням.

В соціології є різні критерії типологізації культур з точки зору їх розміщення в просторі і дії в них різних соціальних суб’єктів. Згідно горизонтальної типологізації культури, що дозволяє фіксувати як особливості культур так і їх місце в більш широких культурних просторах, виділяютьнаступні типи культур:

цивілізаційні – відносяться до метаспільнот, що породили в певні періоди своєрідні напрямки чи парадигми розвитку багатьох етнічних культур (антична культура, цивілізація Дворіччя);

регіональн і – відносяться до метасоціумів, різних суспільств, що об’єднані природою та територіальною близькістю умов проживання (східна, західна культури, мусульманська);

етнічні – відносяться до державно-територіальних спільнот в яких сформувалась культура того чи іншого народу в доіндустріальну епоху;

національні – відносяться до поліетнічних, державно-територіальних спільнот, що сформували культуру певної нації на індустріальному етапі свого розвитку;

локальні – відносяться до співтовариств, котрі пов’язані умовами проживання та взаємодії на тій чи іншій конкретній території.

Вертикальна типологізація дозволяє розглядати культури з точки зору їх ієрархічної взаємодії: домінуюча культура, субкультура, контркультура.

Кожне суспільство має певне поєднання основних елементів культури, символів, переконань цінностей та зразків поведінки, котрі приймаються та розділяються всіма членами суспільства. Цю сукупність прийнято називати домінуючою або всезагальною культурою. Її зміст наповнюють загальнолюдські цінності, норми та зразки поведінки. Тим часом кожне суспільство є структурованим на певні соц.групи, класи, верстви, котрі виробляють свої власні норми, цінності та зразки поведінки, що не поділяються всіма людьми даного суспільства. Культурні норми, цінності та зразки поведінки, які тісно пов’язані з домінуючими і в той же час відрізняються від них, називаються субкультурою. Субкультура – це сукупність символів, цінностей та зразків поведінки, що вирізняють те чи інше суспільство чи певну соціальну групу. У сучасному суспільстві субкультурні відмінності визначаються національністю, релігією, видом занять, віком, соціально-класовими та іншими відмінностями. Відповідно до цього можна вирізнити етнічну, конфесійну, професійну, молодіжну субкультури, субкультуру правлячої еліти та соціальних низів, тощо. (Приклади)

Термін “етнічна субкультура” застосов. для визначення символів, вірувань, цінностей..., які є відмінними від цінностей... решти груп в межах певного етносу (гуцули, поліщуки, бойки, лемки...);

конфесійна субкульт склад на основі спільності віросповідання, належності до тієї чи іншої церкви;

професійна субкультура утворюється на основі спільних символів, цінностей, норм та зразків поведінки, котрі розділяються тією чи іншою професійною групою. Вона тісно пов’язана зі змістом роботи і тією роллю, котру в суспільстві відіграють її представники. На неї впливає професійна освіта та підготовка.

Молодіжна субкультура складається на основі специфічних соціальних та психологічних рис, наявність яких визначається як віковими особливостями молодих людей та їх соціально-економічним становищем. Молодь формує свій специфічний стиль поведінки, котрий проявляється в одязі, в специфічній мові спілкування (сленг), тощо.

Контркультура – сукупність цінностей, норм та зразків поведінки, котрі заперечують домінуючі цінності... Тобто цінності... такої групи не лише відрізняються від таких, що є загальноприйнятими для більшості в суспільстві, а й вступають з ними в конфлікт (культура бандитського угрупування, девіантні групи).

У межах одного суспільства існують різні форми культури. Залежно від того, хто створює культуру, і який її рівень, соціологи розрізняють три форми культури: елітарну, народну і масову.

Елітарна культура — створюється привілейованою частиною суспільства або, на її замовлення, — професійними творцями. До неї можуть належати: серйозна музика (Альфред Шнітке, Софія Губайдулліна); концептуальний живопис (Джеймс Поллок, Пабло Пікассо), скульптура (Олександр Архипенко, Девід Мур) чи театр (Ежен Іонеско), високоінтелектуальна література (Марсель Пруст, Джеймс Джойс) та ін. Як правило, творіння елітарної культури випереджують рівень запитів середньоосвіченої людини. Коло її споживачів — високоінтелектуальна частина суспільства. Коли рівень освіченості суспільства зростає, розширюється коло її споживачів.

Народна культура (фольклор) — створюється анонімними творцями, які не мають фахової підготовки. Вона є аматорською (не за рівнем, а за походженням) і колективною. Вона включає міфи, легенди, пісні, танці, казки тощо. Фольклор чітко локалізований, тобто пов'язаний з традиціями певної місцевості.

Масова культура створюється професійними творцями і поширюється за допомогою електронних пристроїв (радіо, телебачення, магнітофони, комп'ютери тощо); коли велика кількість людей стала отримувати ідентичну інформацію, із порівняно невеликої кількості джерел. Час появи масової культури — приблизно середина XX ст. Головною її ознакою є вторинна (на відміну від історично сталої) система культурних цінностей, призначених для масового споживання. Масова культура відрізняється високим рівнем стандартизації музичних, кінематографічних та інших зразків, що культивують типові ціннісні орієнтації.

Основні функції культури у суспільстві: людино творча, гуманістична,

цивілізаційна; пізнавальна (гносеологічна); інтерактивна (комунікативна);

регулятивно-нормативна; ціннісно-орієнтаційна; освітньо-виховна.

3. Головний інтерес соціології науки зосереджений на вивченні, розкритті особливостей науки як форми і сфер людської діяльності. Тут наука з'являється як специфічне виробництво, якісно відмінне від всіх інших видів суспільного виробництва, по-перше, метою. Якщо метою матеріального виробництва виступає створення матеріальних благ, а мистецтва як форми духовного виробництва художніх цінностей, то наукова діяльність націлена на виробництво нових об'єктивних знань про світ і людину. Цілі науки мають багато в чому ймовірностний характер. Наукова діяльність виділяється з ряду інших сфер суспільного виробництва досить значною невизначеністю відносно передбачення наукових результатів, термінів виробництва (в тому числі і сприятливого або несприятливого виходу наукової діяльності).

По-друге, своїми продуктами, результатами наукової діяльності, доказами. Якщо одні і ті ж продукти матеріального виробництва створюються тисячами або мільйонами, то продукти наукової діяльності неповторні. Створення в сфері наукового дослідження однакових одиниць знання позбавлені значення. Визначальний критерій ефективності науки новизна знань. Ефективність не в тому, що на їх виробництво витрачено мало коштів, а в тому, наскільки нову інформацію про дійсність несуть знання. На відміну від продуктів матеріального виробництва придбані знання (якщо вони істинні) не приходять в непридатність, а, навпаки, підлягають ще більшому утвердженню, удосконаленню і розвитку.

По-третє, своїми засобами виробництва. Наукове пізнання як форма духовного виробництва відрізняється від інших його форм способом відображення дійсності. Наукове освоєння світу починається тоді, коли свідомість розкриває істотні сторони дійсності, відображаючи їх у відповідній теоретичній (поняття, категорія, закони, теорії, гіпотези) і історичній формі. Наука вища форма пізнання світу і завдяки своїй особливості здатна обслуговувати діяльність людей у всіх її сферах. Своєрідні і знаряддя наукової діяльності - інструменти мислення того хто пізнає (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстракція і т.д.), а також інструменти наукового експериментування, тобто матеріальна техніка науки.

Своєрідна і система організації наукової діяльності. Багато в чому вона залежить від структури наукового дослідження, від логічної розмежованості на інформаційні процеси. Специфічний і суб'єкт наукової діяльності, не тільки тому, що повинен бути спеціально підготовлений, але і в поєднанні індивідуального і колективного начал. Вік вчених-одинаків пройшов. Їм на зміну прийшли великі наукові колективи. У сучасних умовах для розв'язання окремих наукових проблем все частіше об'єднуються зусилля вчених різних спеціальностей. Але колективний характер праці в сучасній науці не применшує ролі індивідуальності вченого. Переваги колективу безперечні, коли потрібно розвивати або реалізовувати певну ідею, але сама ідея продукт індивідуальної творчості, тобто для успішної наукової діяльності необхідне оптимальне поєднання колективного і індивідуального начал у виробництві знань.

Наукова діяльність має внутрішню логіку розвитку. Тому наука, особливо в сфері фундаментальних досліджень, може прийти до відкриттів і досягнень, які важко пояснити потребами даного етапу суспільного розвитку. Такі випереджальні результати відтворюються звичайно декілька разів, перш ніж знайдуть практичне застосування. Відносна самостійність науки (як цілого, так і окремих напрямів) може привести і до відставання іноді на досить тривалий час, від потреб виробництва і суспільної практики. Володіючи внутрішньою логікою розвитку, наука виступає саморозвиваючоюся і саморегульованою системою з властивими їй законами становлення, функціонування і розвитку.

Соціальні функції науки змінювалися й розвивалися протягом історії людства, як і сама людина. Можна виділити три групи соціальних функцій науки:
- культурно-світоглядна;
- функція науки як безпосередньої виробничої сили;
- функція науки як соціальної сили.

Дата добавления: 2014-01-04