Міжнародна торгівля 7 страница

Поруч з баштою Астагвера знаходиться невеликий добре збережений середньовічний храм Дванадцяти Апостолів. Його спорудили візантійці в VI ст. Під час останньої відбудови храм набув рис вірменської церкви. Всередині храму є унікальний фресковий живопис, який потребує серйозної праці художників-реставраторів.

Головні ворота фортеці захищені двома в'їздними баштами (Торселло і ді-Пагано). Перед воротами відновлений барбакан – напівциркульна стіна передмостового укріплення. Над воротами є кам'яна плита з написом латиною: “1389 року, дев'ятого дня липня, під час правління взірцевого і могутньо”го чоловіка пана Батиста ді Зоалі, колись (?) Андоло, високоповажного консула Солдайї. Богу віддяка”.

У верхньому оборонному поясі знаходиться цитадель, вона складається з Консульського замку і башт, з'єднаних стіною, що йде по самому гребені гори. Консульський замок над самим скельним урвищем утворюють головна башта-донжон (в якій, власне, були покої консулів Венеціанської, а пізніше Генуезської республік) і башти в північно-східному куті замку. Обидві башти з'єднані товстими стінами, між якими знаходиться внутрішній двір. Всередину донжона ведуть кам'яні сходи. У його підвальному поверсі є два приміщення: склад пороху і зброї та цистерна для води. На першому поверсі обладнана простора світлиця з каміном, ліворуч від нього є амбразура, а праворуч прямокутна ніша.

Всередині фортеці збереглися й інші споруди: прямокутна цистерна і круглий басейн-водосховище, підземні каземати, залишки двох казарм Кирилівського полку, побудовані у XVIII ст. за розпорядженням князя Потьомкіна. А також -храм, що увібрав у себе архітектурні стилі Заходу і Сходу, оскільки в різні часи служив православною грецькою церквою, італійським костьолом, турецькою мечеттю та протестантською німецькою кірхою.

Вершину Фортечної гори увінчує двоповерхова чотирикутна Дозорна башта (або Дівоча – “Киз-куле”). Сюди можна пробратися вузенькою стежиною над обривом уздовж стіни попри Георгіївську та Безіменну башти. З Дівочою баштою пов'язано ряд легенд. Ще наприкінці XIX в. на одній зі стін тут чітко просліджувалася фреска, що зображувала католицьку мадонну, серце якої простромлене сімома мечами. Вочевидь, на першому поверсі башти знаходилася замкова капела, присвячена Святій Діві Марії. Звідси, либонь, походить друга назва цієї башти – Дівоча.

В наші дні за кількістю відвідувачів-туристів Судацька фортеця з великим відривом посідає перше місце серед усіх фортифікаційних пам'яток України. Упродовж літнього сезону крізь її ворота проходить понад сотня тисяч гостей Криму. Щороку в серпні Судацька фортеця “оживає” і перетворюється на величезне середньовічне містечко зі своїми кварталами, ремісничими майстернями під відкритим небом, торговищем та стрільбищем. У рамках міжнародного фестивалю історичного фехтування “Рицарський замок”, який організовує національна Федерація історичного фехтування і реконструкції, тут відбуваються масштабні баталії за участю рицарської кінноти, піхотинців та артилерії, рицарські герці, змагання мечників, лучників, арбалетників тощо.

Феодосійська фортеця – менш знана й відвідувана туристами, однак не менш славна історичними подіями, ніж Судацька.

Місто Феодосія набагато давніше за Київ і чимало інших європейських столиць, адже було засноване давніми греками ще в 529 р. до н.е. (У 2006 р. місто відзначило своє 2535-річчя). Заснували місто іонійські мореплавці з Мілета, які втікали від перського поневолення, й нарекли Феодосія – Богом дана. Але насправді Феодосія має ще давнішу історію. Збереглися писемні свідчення, що перші мілетські колоністи ступили не на порожню землю, а осіли в таврському селищі Ардабра, що перекладалося як “Місто Семи Божеств”.

Незабаром місто-держава перетворилося у настільки шачний торговий центр, що суперничав з Херсонеською державою та Пантікапеєм – столицею Боспорського царства.

У період найвищої воєнної могутності Боспорського царства Феодосія вступає у затяжну 20-річну війну за незалежність свого полісу. Близько 400 р. боспорський цар Сатир обложив Феодосію. Союзником боспорян були могутні Афіни, а союзником Феодосії – грецьке місто-держава Гераклея Понтійська, торгова суперниця Афін на Чорному морі. Феодосія мала великий порт, що не замерзав і вміщав до сотні суден. Місто оточували високі стіни, воно було настільке заможне, що мало змогу безперебійно поповнювати свої запаси продовольства і наймати додаткові загони воїнів. Облога Феодосії царем Сатиром тривала понад десять років (як колись облога Трої), однак нічого не дала і, згідно з Демосфеном, Сатир сам загинув у бою під Феодосією. Його син і наступник цар Левкон, зрозумівши, що без сильних союзників Феодосію не ідобути, уклав союз зі скіфами. І близько 380 р. місто врешті-решт капітулювало, однак на вигідних для себе умовах: громада міста зберегла право на самоуправління (на що вказує титул Боспорського царя “архонт Боспора і Феодосії”.

Античну Феодосію спустошили морські й суходільні навали готів і аланів в 250-і рр., не оминула її й гунська навала IV ст. Пізніше малолюдне селище потерпало від наскоків тюрків, хазарів, печенігів, половців і турків-сельджуків.

У 2-ій половині XIII ст. на руїнах древнього міста венеціанці будують нові укріплення. їх невдовзі руйнує намісник Кримського улусу Золотої Орди. А з 1340-х рр. генуезці переносять у селище Кафу центр своїх володінь на чорноморському узбережжі. Вони будують могутню фортецю з товстими стінами й високими баштами. Місто мало два пояси оборонних стін, цитадель знаходилася на горі Мітрідат.

Монголо-татари не змирилися з появою в себе під носом грізної фортеці. У 1347 р. Кафу облягає багатотисячна орда зо-лотоординського хана Дженібека. Однак приступи не давали сподіваного результату – італійці хоробро утримували міські стіни. Серед татарської армії спалахнула епідемія чуми, яка щодня забирала життя вдвічі більшої кількості вояків, ніж тих, хто гинув під час штурмів. І тоді розлючений невдачами хан повелів закидати з катапульт Кафу трупами мертвих татарів. Епідемія чуми заволоділа містом, й нажахані генуезці мусили терміново згорнути оборону й евакуюватися на галерах в Італію. Скрізь, де вони зупинялися по дорозі в рідну Геную, виникали вогнища невиліковної хвороби. Так оборонці Кафи-Феодосії принесли з собою в Західну Європу небачену раніше епідемію чуми, яка впродовж 1347-1351 рр. “викосила” 75 млн. осіб – чверть тогочасного населення країн Західної Європи.

Татари, а з 1475 р. турецька адміністрація перетворили Кафу на основний торговий порт Північного Причорномор'я та сумнозвісний центр работоргівлі в Криму. Турки перейменували місто на Кеффе, і воно стало резиденцією султанського намісника в Криму. У XV – XVII ст. Кеффе представляла з себе квітуче місто в обрямленні садів та виноградників, що нараховувало близько 70-100 тисяч мешканців – приблизно стільки ж, скільки й у сьогоднішній Феодосії. У місті діяло 17 католицьких храмів, 2 монастирі, понад 40 вірменських церков, православні храми, синагоги, і звісно, мусульманські мечеті з високими мінаретами. Його оточували високі кам'яні стіни з численними баштами та залізними воротами й навісними мостами через глибокий оборонний рів.

Під стінами Кеффе неодноразово з'являлися чайки запорозьких козаків. Скажімо, у 1616 р. запорожці під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного опанували Синопом і Трапезундом (фортеці на південному березі Чорного моря), а потім раптовим ударом знищили весь турецький флот, що стояв у бухті, взявли приступом Кеффе і звільнили кілька тисяч українських невільників, призначених для продажу в рабство.

Після приєднання в 1774 р. Криму до Російської імперії іісту була повернута його первісна назва – Феодосія. Однак, місто втратило свою колишню велич і на багато років опинилася в запустінні. Російський мандрівник Сумароков, який віддвідав Феодосію, писав: “Фонтани не плюскотять, зникла зелень дерев, фортечні стіни в уламках. Тільки сотня хижок розставлена серед сумних руїн, і легкий вітерець, переносячи порох жител з однієї купи в іншу, зарівнює їх останні сліди”. Але прокладення в 1892 р. залізниці сприяло новій розбудові Феодосії як портового центру Північного Причорномор'я.

Наймогутнішу турецьку фортецю Криму під час зведення нових будівель почали розбиралися і використовувалися як будівельний матеріал. Тоді ж зникли і величні султанські мечеті, і турецькі лазні, і багато інших пам'ятників середньовічного зодчества.

Нині у різних частинах Феодосії височіють збережені башти середньовічної генуезької фортеці. Найгарнішою є башта св. Костянтина в Ювілейному парку. Її споруджено в 1382 р., перебудовано в 1443 р. і згодом реставровано турками. На Карантинному пагорбі (на південній окраїні сучасного міста, вул. Горького) збереглися залишки генуезської цитаделі, збудованої у 1340-1352 рр.: ділянка стін з воротами та кілька башт, серед яких добротним станом й масивністю виділяється башта папи Климента IV, побудована в 1345 р. на виділені папою кошти. Нижче цитаделі є кілька невеликих вірменських церков оборонного типу, зведених у тому ж XIV ст.: Св. Стефана, Св. Іоанна Богослова, Св. Іоанна Предтечі і Св. Григорія. Серед низки інших збережених храмів оборонного типу середньовічної Кафи варто відвідати: Введенську церкву VII – IX ст. (вул. Червоноармійська); вірменську церкву Архангелів Гавриїла і Михаїла, побудовану в 1408 р. з місцевого каменю, її архітектура нагадує італійські середньовічні храми (вул. Тімірязєва); вірменську церкву Св. Сергія (Сурп-Саркиз), побудовану в 1363 р. італійським скульптором Біоджолі, і її середньовічну дзвіницю XV ст. (вул. Тімірязєва). А також – діючу мечеть Муфті-Джамі, споруджену турками в 1623 р.

Розвиток курортної інфраструктури та поступове перепрофілювання Феодосії з промислово-портового на туристично-відпочинковий центр кримського узбережжя спонукає замислитися над шляхами пожвавлення екскурсійного інтересу до генуезської цитаделі на Карантинному пагорбі. З цією метою варто зосередити зусилля на створенні в межах цитаделі Історичного музею й арсеналу середньовічного артилерійського озброєння. Адже інтерес до величної Кеффе – столиці турецьких володінь у Криму й місця воєнно-морської слави запорозького козацтва – зростатиме з року в рік.

Одна з кращих фортифікаційних пам'яток епохи турецького пануваня в Криму – Ені-Кале (Нова фортеця) – розташована на узбережжі Керченської протоки неподалік від м. Керчі. Її побудували у 1703 р. для контролю протоки і блокування виходу донських козаків у Чорне море. Невдовзі ця фортеця зазнала відчутних руйнувань під час російсько-турецьких війн, однак досі є доволі притягальною туристичною атракцією.

Неподалік Феодосії лежить м. Старий Крим (Солхат) – перша кримсько-татарська столиця, вотчина першого з ханів Гіреїв. Нині це місто приваблює тисячі туристів не оборонними фортифікаціями а величним пам'ятником – мечеттю єгипетського султана-витязя Бейбарса. Це найдавніша і найлегендарніша мечеть на території України. Заснував її в останні роки свого правління могутній султан Захір Сейф-ад-дін ас-Саліх і Бейбарс (правив в 1260-1277 рр.) – повелитель мамлюків, на долю якого випало зустріти в Сирії орду монголо-татарів і вщент розгромити її й відкинути Чингісідів за межі єгипетського султанату мамлюків.

Бейбарс народився в кримському степу в половецькій кибитці. Після запеклої битви монголів з об'єднаними ратями половців і русичів на р. Калці в 1223 р. завойовники винищили більшу половину непокірних половців (частина втекла в Угорщину). І дитинчам Бейбарс потрапив в монгольський полон та був проданий у рабство. Завдяки фізичній силі і вправності раба було відібрано у гвардію першого мамлюцького ватажка, сформовану з білих рабів-неарабів (переважно греків, русичів, половців і кавказців) за принципом особистої відданості. З цими мамлюками в середині XIII ст. було завойовано Єгипет і проголошено мамлюцький султанат. Однак, у переддень монгольської загрози, що накочувалася з Ірану, полководець Бейбарс скинув свого хазяїна і став другим і наймогутнішим султаном Єгипта. В пам'ять про свою далеку половецько-кримську батьківщину султан вислав з Олександрії флот з військом і будівничими й виділив 2000 золотих динарів на будівицтво мечеті у м. Солхаті. Стіни її були покриті мармуром, а купол – золотом.

Місто Бахчисарай - це туристична столиця Гірського Криму зі статусом Державного історико-культурного за­повідника. Туристичною славою Бахчисарай завдячує трьом видатним пам'яткам середньовічного оборонного зодчества: Ханському палацу, печерному Успенському монастиреві та грізному печерному місту-фортеці Чуфут-Кале.

Середньовічний Бахчисарай лежить на дні глибокого каньйону з трьохсотметровими урвищами між Зовнішньою і Внутрішньою грядами Кримських гір на висоті 150-340 м. Засновниками його є перші хани кримських татар, які відкололися від Золотої Орди й у XIV столітті утворили власну державу. Ханською столицею спершу була неприступна фортеця Чуфут-Кале (“Фортеця Коштовностей”), що “приліпилася” до скель на висоті 550-600 м, але зі зміцненням воєнно-політичної могутності ханства її було перенесено нижче в долину, де виросло квітуче місто-сад Бахчисарай, яке з тюркської так і перекладається “Місто-сад”.

У XV – XVIII ст. Бахчисарай славився своїми ремеслами, тут жили ювеліри, мідники, гончарі, чоботарі (виготовляли популярні сап'янові чоботи і східні туфлі) та зброярі, вироби яких – ножі, кинджали, шаблі, рушниці – вважалися кращими за турецькі. Однак, після Кримської війни і приєднання Криму до Російської імперії почалася масова втеча татар у Туреччину, занепали ремесла й місто майже спорожніло. А завершило його занепад примусове виселення татар з Криму за наказом Сталіна.

Нині головна вулиця Бахчисараю не втратила свого середньовічного шарму. По обидва її боки туляться крамниці, ремісничі майстерні, харчевні й тісні житлові булиночки, ліворуч над вулицею нависають скелі, а попід ними досі збереглися середньовічного типу будинки-мушараби. Головна вулиця міста виводить до Ханського палацу і веде далі вздовж каньйону до монастиря й фортеці Чуфут-Кале.

Ханський палац (Хан-Сарай) – це у прямому змісті слова унікальний пам'ятник східної архітектури XVI – XVIII ст., цей кочівницький житловий комплекс середньовічного феодального типу не має аналогів у світі. Син могутнього Менглі-Грея хан Адиль-Сахиб Гірей (правив у 1532-1551 рр.) на початку свого правління переніс ханську резиденцію з ущелини Ашлама-Дере на широке плато долини р. Чурук-Су і заклав тут величний замок з палацом-гаремом, мечеттю, приміщеннями для воїнів і численної челяді. Для цього русло річки було трансформовано і воду пущено в рів, що по периметру оточував стіни ханського замку-палацу. Нині цей палац займає площу трохи більше чотирьох гектарів, але в часи Адиль-Сахиб-Гірея вона була набагато більшою. До оборонної стіни і іахідних воріт палацу прилягали сади, де проводили дозвілля хан та його числені жінки і діти.

Незважаючи на руйнування невблаганним часом і пожежами, архітектурний комплекс Ханського палацу зберігся й з 1990-х років, після поверненя татар на свою історичну батьківщину, активно відновлюється. З 2004 р. відкрила двері для паломницько-туристичного відвідування (як і належить без взуття) велична двоповерхова Велика ханська мечеть (Хан-Джамі) XVI ст. з двома високими шпилястими мінаретами пообіч. її внутрішній декор аскетичний, і головну увагу відвідувачів привертає філігранна в'язь 12 священних висловів Корана. Поряд з мечеттю – споруда медресе й цвинтар-усипальниця (мезарлик) ханської династії Гіреїв. Далі по периметру двора йдуть службові будівлі, стайні, а навпроти – корпуси гарему. Поряд з воротами на другому поверсі містилася ханська варта.

До першого будівельного періоду палацу належать Мала мечеть у монументальному стилі, близькому до візантійською, та Фонтанний дворик палацу. Тут є два фонтани. Першим привертає увагу мармуровий Золотий фонтан (Магзуб), багато декорований рослинним орнаментом і арабською в'яззю висловів з Корану. Він споруджений у 1733 р. за правління хана Каплан-Гірея. Однак прославив Бахчисарай менший і на перший погляд непоказний Фонтан сліз (Сельсебіль) у протилежному куті дворика. Цей унікальний пам'ятник скульптурного зодчества створений в 1764 р. видатним майстром Омаром у пам'ять рано померлої коханої дружини Крим-Прея – красуні Діляре. На ньому серед орнаменту вирізане людське око, з якого краплина за краплиною стікає, неначе людські сльози обличчям, вода. Цей фонтан став символом живої людської скорботи, втіленої в холодному камені.

Майстер Омар збудував також монументальний мавзолей (дюрбе) Діляре-Бікеч у кращих традиціях османської архітектури XV – XVI ст.

Найбільшою світлицею палацу є монументальний Зал Ради і Суду (Диван) з кольорововими вітражами кінця XVI ст. (орнамент і кольорова гамма скла не повторюються в жодному з вікон). У Дивані збиралася Рада старійшин Кримського ханства, без згоди яких хан не розпочинав жодної державної справи – для цього уздовж стін залу тягнулися м'які дивани з розшитими подушками, а край північної стіни височів ханський трон. Серед пізніше реконструйованих при Крим-Преї палат палацу – Золотий кабінет, Кімната ханського спадкоємця, Посольський зал (нині тут музей-виставка східної зброї), Кавова Кімната, Літня альтанка, Кімната цирюльника. У внутрішньому дворику розбито квітучий сад з басейном та мармуровою і оцією Фонтану сліз. У гаремному корпусі розміщена етнографічна експозиція, яка знайомить з традиційним татарським костюмом, побутом і матеріальною культурою.

Крім самого палацового комплексу в Бахчисараї об'єктами туристичного зацікавлення є: Старосільська палеолітична стоянка первісної людини обіч вул. Старосільської в ущелині Канли-Дере під масивним скелястим навісом. А також - мавзолей (дюрбе) на території сучасного Будинку інвалідів, в якому поховані перші кримські хани Хаджі-Девлет-Гірей і його син Менглі-Гірей. Мавзолей побудований у 1501 р., поруч з ним є старий будинок з червоним черепичним дахом – це колишнє медресе, тобто вища мусульманська духовна школа.

Після знайомства з Ханським палацом усі туристичні групи, які відвідують Бахчисарай, поспішають далі, щоб побачити найбільше диво Криму – Чуфут-Кале – найкраще збережене середньовічне печерне місто-фортецю.

Отож, нижче розглянемо ще одну відособлену групу найбільш відомих для туристів-краєзнавців пам'яток історії оборонної архітектури Української держави – печерні монастирі й міста-фортеці гірського Криму.

З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка печерних поселень, серед яких найбільшими – справжніми містами-фортецями є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх, у 1578 р. занотував таке: “Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні і атари, ні самі греки не знають назв їхніх”.

Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи. У ІІІ – IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів, простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат. Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а відтак мусили підкоритися. Частина їх залишилася у передгір'ях Північного Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії Аттіли й під йоо знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до Франції й Іспанії.

Тоді ж, у 370-х рр. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього Подніпров'я окремі роди остготів. Після смерті Атілли орди тюркських кочівників повернулися з Подунав'я у степи Причорномор'я й Підкавказ’я. Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях, куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.

Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам'яток.

Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою Мар'ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале. Монастир був заснований у кінці VIII ст. і існує з перервами ось уже понад тисячу років.

Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов'язане з іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором Левом III Ісавром (717-741 рр.), який видав едикт проти вшанування ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741-775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки пеклися про чистоту Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули відібрати величезні земельні й фінансові маєтості церкви й таким чином “залатати дірки” спорожнілої внаслідок безперервних війн казни імгіерії. Отож, у VIII ст. великі монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на казарми, ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію. Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочитателів у глухі віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися й у Крим – у його горах на околицях візантійського міста Херсону (Севастополя) невдовзі виросли скельно-печерні монастирі Качі-Кальон, Шулдан, Челтер, Інкерманськш та Успенський.

Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням в XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі політичні інтриги тих часів.

В роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О.Суворов вигадали собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов'я (щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря. (Згодом, у XX ст. аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму радянський вождь Сталін). Натомість, після приєднання Криму до Росії імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на півострів селян з російської “глибинки”. Відтак, вже в середині XIX ст. обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х рр.

Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії, святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і наскельним фресковим розписом.

Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря усі туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити легендарне Чуфут-Кале

Чуфут-Кале (Кирк-ор) – це друге за величиною (після Мангупа) печерне місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая.

Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома глибокими долинами. З боку долини Ашлама-Дере лежить прямовисне провалля глибиною 250-300 м., з двох інших – стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70о. І лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в'ється вузький путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м. і в'їздна башта-укріплення Східних воріт.

З боку Бахчисараю від підніжжя ущелини Мар'ям-Дере в Чуфут-Кале попри фортечну стіну до потаємної хвіртки Південного входу веде довга вузька доріжка. Під час шкварчання потоків розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися вздовж цієї стіни до Південних воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисараю здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний польський поет Адам Міцкевич у сонеті “Дорога над проваллям у Чуфут-Кале”.

Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір'я, алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень. Поступово, аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки тут було зручніше оборонятися від численніших нападників. У VI ст. візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам асам, які заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці створили укріплену “буферну зону”, відгородивши себе від ворожого степу країною Асів, яку хазари нарекли “Кирк-Ор”, тобто “Сорок фортець”. Ця назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.) татари почали називати Чуфут-Кале.

У Чуфут-Кале в X – XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам'яницями. Умілі каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька кімнат з вікнам і опорними колонами, а видобутий камінь використовували для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста розташовані в чотири яруси і з'єднуються між собою. У центральній башті була арка в'їздних воріт, викутих із заліза.

Кирк-ор перетворилося у квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що вів зі Степу у Херсонес -– головний візантійський порт Криму. У IX ст. місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім православних асів у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини вірмен-християн та хазарів-іудеїв.

Поряд з входом у цитадель (Малими воротами) алани з допомогою візантійських інженерів вирубали складну гідротехнічну споруду – похилу підземну галерею зі східчастим спуском, що завершується колодязем 43,4-метрової глибини. На стінах підземної галереї збереглися фрески й написи арамейською, караїмською й латинською мовами. Нині цей об'єкт відкрито для туристичного відвідування.

У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися від постійного нервового напруження, і їхня пильність притупилася, стінобитні машини татар проламали стіну й вони увірвалися у фортецю. Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст. татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і його округою правили Киркорські беки.

Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом “Це гробниця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша”. Її верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав замуж за Єдигея – хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397-1420 рр. ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що тривала на просторі від України до Монголії, від Москви і Кулікового поля до Афганістану й врешті-решт привела до розпаду Орди. Після загибелі чоловіка і родичів, Джаніке сховалася в Кирк-орі і з 1420 р. до самої смерті (1437 р.) єдиноосібно правила ним.

Відтак, долину і місто успадкував сусідський Солдатський хан Хаджі-Давлет Гірей, один з синів середньоазіатського султана Гіас-ад-Діна і родоначальник династії кримсько-татарських ханів. У 1449 р. він переніс сюди свою столицю. Уклавши договір про спільні воєнні дії з московським князем Іваном III, він продовжував боротьбу з володарем Золотої Орди. Але невдовзі був прогнаний чингисідами з Криму, преховувався при дворі Великого князя литовського Вітовта.

В 1459 р. лише за ратної підтримки литовсько-руського війська і загонів місцевих кримських беків X.Гірей зміг повернути собі Кримське ханство й проголосив його незалежність від Золотої Орди. (Тоді ж князь Вітовт забрав з собою з Киркору значну кількість воїнів-караїмів і членів їх сімей й розселив у м.Тракаі, м. Луцьку й м. Галичі).

Однак, незалежність кримських татар протривала недовго. Після смерті Хаджі Гірея в 1466 р. почалася нова міжусобна боротьба за владу між його синами, тож ханський спадкоємець Менглі Гірей утік шукати захисту в генуезького консула за високі стіни Кафи, а після захоплення її турками в 1475 р. потрапив в турецький полон і три роки провів під арештом у Стамбулі. У 1478 р. кримські беки і Менглі-Гірей визнали вассальну залежність Криму від Османської імперії, і султан посадив хана своїм намісником у Криму.

Стараннями хана фортифікації столичної татарської фортеці було заново перебудовано й зміцнено. Він розширив межі міста на схід. Довжина східної міської стіни, вибудованої з блоків тесаного каміння, становить 128 м. Східні в'їздні дубові порота оббиті кутим залізом, вони затиснені між двома масивними баштами з бійницями для вогнепальної зброї. У XVI ст. у Кирк-орі було понад чотириста наземних будинків, а населення досягало чотирьох-п'яти тисяч осіб.

Середньовічний турецький мандрівник Евлія Челебі захоплено охрестив це місто поетичною назвою “Фортеця коштовностей”. Менглі Гірей започаткував традицію утримувати тут в замкнутих печерних “кам'яних мішках” родовитих бранців (скажімо на початку Національно-визвольної війни українського народу з 1648 р. у підземеллі Чуфут-Кале утримувався коронний гетьман Речі Посполитої Потоцький, захоплений в полон у битві під Корсунем).

Дата добавления: 2014-01-04