Міжнародна торгівля 9 страница

Після насильницького виселення армією О.Суворова усіх християн із Криму в 1779 р. під час російсько-турецької війни монастир прийшов у запустіння, але вже з середини XIX ст. був відновлений як скит Святих Климента і Мартина. Тоді ж з'явилися наземні церкви і житлові будинки та розширилися середньовічні печерні храми. У 1926 р. радянська влада закрила обитель, і лише з 1990-х рр. сюди повернулися монахи.

Найбільших руйнувань фортеця Каламіта і монастир зазнали під час оборони Севастополя від німецьких загарбників в 1941-1942 рр. Зараз від фортеці Каламіта залишилися одна з башт та фрагменти напівзруйнованих стін.

Натомість, усі печерні храми збереглися. З них виділяється церква Св. Климента, яку, за переказами, зсиль-ний римський первосвященник власноручно висік у скельній товщі й прожив поряд з нею з 92 до 101 рр. У VIII ст. грецькі монахи-іконоборці розширили цей храм, надавши йому форму базиліки з двома рядами колон, що поділяли церкву на три нефи. Згодом Інкерманський скит прославив своїм перебуванням ще один опальний до імператора Римський Папа Мартин. Костянтом II його було зіслано в Херсонес, де первосвященик помер і був похований в одній з чернечих гробниць.

5. Найдавнішим печерним культовим комплексом Криму є Качі-Кальон, розташований біля с. Передущелинне за 8 км. під Бахчисарая. Назва скелі переводиться як “Хрестовий корабль”, оскільки скеля нагадує ніс судна, а глибокі тріщини утвюрюють на її поверхні зображення велетенського хреста. Для ранніх християн така виразна культова символіка послужила приводом для вигнання звідси язичників й заснування печерної обителі ще в V ст. Однак, і за тисячі років до приходу християн гігантський грот Качі-Кальону, з глибини якого просто посеред скелі витікає джерело крижаної води (джерело Св. Анастасії), виконував функції культового центру племен індоарійської спільноти IV – II тис. до н.е. та їхніх правнуків і аврів у І тис. до н.е. – IV ст. н.е.

Перші християни вирубали поряд із гротом десятки чернечих печер-келій, скельних каплиць із гробницями і церков. І Це більше печер господарського призначення – одних лише винних чанів для видушування винограду вчені нарахували аж 120 (за сезон вони переробляли понад 250 тон винограду). Чотири велетенські природні гроти були розмежовані дерев'яними стінами і використовувалися в господарських цілях (склади, хліви-загони для худоби тощо). У п'ятому гроті було обладнано просторий собор з вирубаними у скельних стінаххрестами, обведеними червоною фарбою. Загалом у Качі-Кальйоні налічується п'ять храмів.

П'ятиповерховий житловий печерний комплекс складається з понад п'ятидесяти печер, вирубаних одна над одною в прямовисному скельному урвищі. Келії сполучалися між собою вузькими бровками-тротуарчиками, вирубаними сходинами та ярусами дерев'яних сходів, що кріпилися пазами і врубами до прямовисної скелі. Далі тягнеться велике кладовище з кам'яними “ящиками”-гробницями й різьбленими надгробками.

Ззовні монастир оточувала кам'яна стіна метрової товщини (майже вся розібрана в XIX ст.), є фундаменти кількох оборонних башт VII – X ст. Після татарського завоювання Криму монастир Качі-Кальону продовжував існувати. Запустіння його пов'язане з примусовим виселенням із півострова всіх християн армією О.Суворова в період російсько-турецьких війн мпця XVIII ст.

Неподалік Мангупа є ще два середньовічні монастирі. Монастир Шулдан знаходиться в ущелині перед с. Тернівка. Його засновано грецькими монахами-іконоборцями в кінці VIII ст. Тут зберігся храм-базиліка із хрещальнею і єпископським кріслом у вівтарі, висіченому в скелі. На стінах досі помітні сліди розпису, що датуються XII – XIII ст. Прохід сюди веде через цілий лабіринт природних гротів і штучно вирубаних печер житлового й господарського призначення.

А за с. Тернівкою є значний за розмірами печерний монастирський комплекс Челтер. У ньому нараховується понад 50 печер, розташованих у чотири поверхи. Більшість з них було пристосовано для господарських цілей. Архітектура окремих печер підтверджує початок їх використання ще в дохристиянські часи. Зокрема, найбільш атракційним є просторе печерне приміщення з архаічними грубо тесаними колонами, в якому пізніше в різні періоди були вирубані і зернові колодязі, і виноградочавильня, а в східній частині – християнська церква з апсидою. Наземні будинки монастиря, що стояли на схилах, не збереглися.

Обидва ці монастирі загинули від татарської навали орд хана Ногая в кінці XIII ст. Хоча, не виключено, що вцілілі ченці повернулися сюди, і життя в обителях тривало ще кілька століть.

Таким чином, крім замкових споруд в Україні збереглася значна кількість історичних монастирських комплексів.

Монастирі завжди були центрами паломництва віруючих, туристів та краєзнавців. До найвизначніших духовних пам'яток України належать такі монастирі: Мукачівський (ХVШ – ХІХ ст.) у Закарпатській області, Крехівський (XVII – XIX ст.) й Уневський (ХV – ХVП ст.) у Львівській області, Гошівський (ХV – ХХ ст.) і Манявський скит (ХІV – ХVП ст.) у Івано-Франківській області, Зимнянський (ХІІ – ХVПІ ст.) у Волинській області, Межиріцький (ХV – ХVІІ ст.) і Корецький (XVII ст.) у Рівненській області, Почаєвська лавра (ХVІ – ХІХ ст.) у Тернопільській області, Києво-Печерська лавра (XI ст.) у м.Києві, Мгарський (ХVІІІ – ХІХ ст.) у Полтавській області, Святогірський (ХVІІ – ХІХ ст.) у Донецькій області та ін. [81]. На території нашої держави, згідно зі списком пам'яток архітектури, збереглося понад 100 монастирів. Вони, як і замкові комплекси, для захисту від постійних навал ворогів (татари, турки, ляхи) обносилися зовнішними оборонними стінами. Архітектура і комплекс оборонних споруд монастирів-фортець майже не відрізняються від замків. Прикладами та­ких фортець є монастирі в Зимному, Летичеві, Міжгір'ї, Уневі, Межиріччі, Маняві, Мукачеві, Почаєві, Лаврові, Лядові, Інкермані тощо.

Нижче розглянемо детальніше цю групу пам'яток оборонно-культового зодчества, просуваючись із заходу (де їх збереглося найбільше) на схід.

На території Львівської області з раннього середньовіччя до нашого часу збереглися три оборонні монастирі в с.Уневі, с.Крехові і с.Лаврові.

Оборонна Святоуспенська Унівська лавра оо. Студитів “ ховається” серед розлогих пралісів горбогір'я Гологорів (Перемишлянський р-н Львівщини).

(Студити – це орден, заснований на поч. IX ст. Теодором і Студитом з Константинополя. Упродовж багатьох століть монахи цього чернечого уставу найпалкіше опиралися експансії католицизму на українські землі і лише у XVIII ст. останніми на західноукраїнських землях вимушено прийняли унію й перейшли під юрисдикцію УГКЦ.).

Археологічні дослідження підтвердили існування давньоруського православного монастиря в Уневі ще в кінці XIII ст. за князювання Лева Даниловича – коли на західноукраїнські землі, рятуючись від монголо-татарського спустошення, масово втікали-перебиралися ченці з Києво-Печерської наври та інших монастирів Подніпров'я й Поділля. На новому місці вони організували склодувне виробництво, мали свої пасіки та інші угіддя. Перша писемна згадка про православну Унівську обитель датована 1395 р. Нею опікувалися галицькі князі, а з середини XIV ст. – православні литовські князі з ро­ду Гедиміновичів.

Невдовзі після того, як татари спалили дерев'яну обитель, за її відбудову взявся місцевий лицар Олександр Ванько Лагодовський. Народний переказ про ці події оповідає таке: Ванько Лагодовський важко занедужав на хворобу ніг і гадав, що уже не зможе піднятися з ложа. Однак, однієї ночі йому уві сні явилася Пресвята Богородиця й повеліла їхати на схід від його маєтностейі шукати серед пралісів Гологорів цілющого джерела.

Пошуки привели Лагодовського до джерела біля згарища старого руського монастиря. Після чудодійного зцілення його водою лицар присягнув Богородиці відродити храм і чернечу обитель. Що й зробив упродовж 1549-1574 рр., присвятивши цьому все своє життя й стративши майже всі маєтності. (До речі, цілюще святе джерело досі б'є прямо під оборонною стіною Унівської лаври).

Монастир оточений високими оборонними стінами з бійницями та кутовими вежами. По їх периметру з боку подвір'я розташовані келії.

Посеред укріпленого дворища лаври у масивному готичному стилі (з пізнішими ренесансними добудовами) зведено иборонний собор Успення Пресвятої Богородиці (XV – XVI ст.) з бійницями попід дахом та карбованим гербом роду Шептицьких на контрфорсі.

У XV – поч. XVI ст. Унівський монастир підлягав галицькому митрополитові, однак грамотою від 13 листопада 1589 р. константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир від цієї залежності й затвердив за ним статус архимандрії, тобто чернеча обитель перетворилася на самоуправну Лавру. Це дало поштовх розвитку шкільництва та книгодрукування. Унівська Лавра стала одним з найбільших в країні осередків давньоукраїнської культури. Монастир прославив своїм пере­буванням Іван Вишенський – невтомний борець проти примусового покатоличення й ополячення українського народу. У стінах Унівської лаври І.Вишенський у 1606 р. написав славнозвісне “Посланіє до стариці Домініканії” – палкий полемічний трактат проти свавілля монахів войовничого католицького ордену Домініканів, які не стільки проповіддю, скільки вогнем і мечем викорінювали православну “єресь” з уярмленого українського народу.

Розквіт монастиря повязаний із шляхетським родом Шептицьких. У 2-ій пол. XVII – 1-ій пол. XVIII ст. архимандритами монастиря були Варлаам (з 1688 р.) та Афанасій (з 1713 р.) ІПептицькі. В 1648-1770 рр. при лаврі діяля друкарня, відома багатьма раритетними стародруками.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) Львівщина відійшла до складу Австро-Угорської імперії. її уряд у 1787 р. видав указ про ліквідацію багатьох замків і-монастирів Галичини, серед яких була й Унівська лавра.

Галицький митрополит М.Левицький (1774-1858 рр.) у 1817 р. домігся від австрійського уряду дозволу на відродження Унівської лаври. Він перебудував південе крило монастиря на митрополичу резиденцію і провжив тут сорок років, активно розбудовуючи Галицьку мирополію УГКЦ. За цю подвижницьку працю у 1856 р. папа Пій IX звеличив М.Левицького до чину кардинала. Тлінні останки митрополита покояться у монастирському храмі Успення Пресвятої Богородиці.

Ченці повернулися в Унів у 1919 р. після того як Андрей Шептицький передав Унівську резиденцію галицьких митрополитів інокам Студитського уставу. Лавра проіснувала до 1946 р., з якого енкаведисти претворили її на концтабір для католицького духовенства, пізніше – інтернат для психічно хворих. З відродженям УГКЦ у 1991 р. Святоуспенська Унівська лавра знову передана монахам Студитського уставу.

У наші дні Святоуспенська Унівська Лавра оо. Студитів налічує вісім монастирів чернечого чину Студитів як в Україні, так і поза її межами. Лавра славиться відпустами, і кожного року, у третю неділю травня, в Лаврі відбувається проща за участю сановних осіб УГКЦ та десятків тисяч паломників з усієї України. Щорічно лавру з екскурсійною ціллю відвідує понад 5 тисяч туристів.

До основних об'єктів паломницько-екскурсійного огляду в Унівському монастирі залічимо: комплекс укріплень монас-тиря-фортеці: оборонний рів та мури з бійницями і кутовими вежами; монастирські кам'яні келії XIX ст., що тягнуться уздовж внутрішнього периметру оборонних стін; Успенську церкву-фортецю XVI ст. з бійницями і могутніми контрфорсами (височить у внутрішньому дворі твердині, має стилістичні ознаки готики); будинок митрополита А.Шептицького, збудований у XIX ст.; експозиція старожитніх розп'ять та над­гробків у внутрішній галереї твердині; експозиція старожитніх ікон та інших реліквій XVI - XIX ст. у лаврському музеї; тесаний з каменю меморіальний хрест XVI ст. та мурована дзвіниця лаври; святе джерело, що б'є прямо під стінами обителі.

Оборонний Крехівський Василіянський монастир Св. Миколая знаходиться за 12 км від Жовкви біля с.Крехів. Засновано його близько 1618 р. на горі Іоїла. За народними переказами, монастир заснували два монахи Києво-Печерської Лаври – Іоїл та Сильвестр. Вони викули у скелі, що згодом отримала назву “Скала Іоїла”, печери й оселилися в них. А на вершині скелі збудували каплицю Покрови Пресвятої Богородиці і поруч каплицю Апостолів Петра і Павла.

З часом, коли кількість ченців зросла, монастир перенесено на теперішнє місце (до підніжжя г. Побійної). У середньвіччі монастир наглухо замикали стіни й башти, а перед ними глибокий оборонний рів з єдиним перекидним мостом. На початку XVII ст. монастирський ансамбль складався з чотирьох церков, корпусів келій, оборонних мурів з кутовими баштами та в'їздною баштою-дзвіницею у стилі бароко.

На території монастиря є мурована церква Св. Миколая, 1721-1737 рр. та дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, заново відбудована в 2002 р., а також двоповерхові корпуси келій 1755-1902 рр. та господарські будівлі. За східною оборонною стіною у кінці XVIII ст. розбитий монастирський сад. Ззовні по периметру сад оточений кам'яною стіною, вимурованою в 1795 р.

Діяльність монастиря було відновлено в 1990 р. Тепер це найвідоміший релігійний центр Львівщини. В наш час у монастирі діє Вища духовна василіанська семінарія. Від початку іменування до наших днів Крехівський монастир славиться відпустами в дні святкування літнього Миколая – 20, 21 і 22 травня.

Нині, у відпустові дні до монастиря сходяться тисячі паломників з усієї України й сусідньої Польщі.

Поряд з Крехівським монастирем є ще кілька паломницько-екскурсійних атракцій: Іоїлівська скеля з печерами, святе джерело та меморіальна стела XVII ст.

Іоїлівська скеля-стрімчак має лабіринт печер, викутих лаврськими ченцями-першопоселенцями Іоїлом, Сильвест-ром та їх послідовниками. Печери-келії скелі Іоїла є об'єктом масового релігійного паломництва, подібно до Києво-Печерських, Почаївських і Страдецьких чернечих печер.

Святе джерело знаходиться біля підніжжя скельного масиву, над ним обладнаною каплицю Матері Божої.

Постамент з кам'яною триметровою колоною зведений на честь успішної оборони Крехівського монастиря козацькою залогою на чолі з Іваном Мазепою від татарської орди. (Стела знаходиться на узліссі біля польової дороги на с. Нову Скваряву). Пам'ятник нагадує про драматичні події польсько-ту-рецької війни. У її розпал у вересні 1672 р. турецька армада з союзними татарською ордою і козацькими полками гетьмана Петра Дорошенка зусебіч обложили Львів.

Для захисту Крехівського монастиря від розбійного мародерства татар Петро Дорошенко направив невеликий козацький загін на чолі з молодим Іваном Мазепою. І.Мазепа організував дієву відсіч татарським нападникам. У розпалі запеклих штурмів неприступних монастирських стін один з їхніх оборонців влучним гарматним пострілом вбив воєначальника татарського загону, який доводився племінником хану Селім Гірею. Нажахані поганою прикметою, татари відступили від християнської святині.

Дізнавшись про смерть племінника, розлючений Селім Гірей наказав дощенту сплюндрувати Крехівський монастир. Петро Дорошенко, остерігаєчись знищення монастиря та виявлення серед його оборонців козацької залоги – а ця обставина одразу б розірвала нетривкий союз з ханом – змушений був негайно передати ченцям лист-ультиматум з вимогою викупу за вбивство ханського родича. Крехівські ченці зібрали усе, що було коштовного у святині, виплатили викуп в сумі 4500 талерів й отримали ханську розписку про поквитування. Таким чином, своєчасне втручання Петра Дорошенка врятувало і монастирську святиню, і життя тоді ще маловідомого сотника Івана Мазепи.

Відтак, на місці загибелі зухвалого Ханенка, якого Господь Бог скарав за посягання на християнську святиню, та на честь успішної оборони монастиря, було зведено пам'ятник у формі кам'яної триметрової колони.

Лаврський монастир Св. Онуфрія – найдавніший діючий до сьогодні монастир на території Західної України, довкола якого невдовзі розрослося поселення, що отримало назву Лаврів (тобто, приналежний лаврі).

Святого старця-відлюдника Онуфрія, який шістдесят три роки провів у пустелі без спілкування з людьми у пошуках духовного самовдосконалення, свято шанували на Русі. Образ пречистого старця, якому навіть після смерті “два леви яму єму копали, виривали і плакали і ридали і гірко волали”, надихав давньоруських монахів на відлюдне духовне подвижництво в печерах і віддалених від людей печерних скитах.

За даними істориків і археологів Лаврська обитель і село при ній виникли в кінці XIII ст. Засновником монастиря прийнято вважати князя Льва Даниловича (на підставі князівської грамоти від 8 жовтня 1292 р., в якій монастир згадується у складі його родових володінь). Відтоді монастир багато раз зазнавав спустошень і пограбувань, але заново відроджувався й продовжував існувати навіть у періоди найбільших гонінь.

Так, наприклад, запис у протоколі львівського лавничого суду від 27 липня 1589 р. засвідчує заяву членів Ставропігійного братства про те, що монастир Св. Онуфрія Степаном Дропаном “був фундований і дотований... і відданий під духовну юрисдикцію ігумена Унівського монастиря, що підлягає київському і галицькому митрополитові, а під світську – пану старості львівському”.

У період свого найбільшого розквіту в другій половині XVII ст. (коли монастир прийняв унію й увійшов до ордену оо. Василіян Київської митрополії) і наступному XVIII століттях Лаврський монастир відігравав роль одного з головних релігійних центрів регіону на рівні з Крехівським, У нівським і Почаївським монастирями. При монастирі існувала велика бібліотека і архів. В архіві, зокрема, знаходились і рамоти князя Льва, польських королів, писані золотом рукописи, безцінні стародруки, грамоти гетьманів, владик та молдовських господарів. У 1939 р. архів і бібліотеку Лаврова працівники НКВД вивезли у сусіднє с. Стрілки і спалили.

Карпатська архітектурно-археологічна експедиція під керівництвом Михайла Рожка з'ясувала, що розбудова монастиря тривала до 1909 р. Оборонний мур монастиря датований археологами XIII – XVIII ст., а сучасний корпус чернечих келій – 1902-1909 рр. У міжвоєнний період XX ст. в монастирі діяв Василіянський ліцей. У наш час (з 1994 р.) обитель і нову належить чернечому ордену оо.Василіян.

Лаврівський монастир відроджується як центр масового релігійного паломництва. Обитель збирає прочан на прощі й святкові відпусти, приурочені до свят Св.Онуфрія, Благовіщення, Вознесіння, Різдва Іоана Хрестителя, Чесного Хреста.

Оглядаючи архітектурний ансамбль Лаврівської обителі, слід передусім виділити монастирський собор.

Церква Св. Онуфрія XV ст. у стилі бароко. Дзвіниця церкви Св. Онуфрія теж збудована у XV ст. за давньоруськими архітектурними канонами. Вівтар церкви сягає доби Галицько-Волинської держави. У ньому археологи виявили нішу-аркасолію, в якій, очевидно, були захоронені тлінні останки князя-засновника обителі. Після чернечого постригу старий Лев Данилович прийняв християнське ім'я Онуфрій. Свої останні роки князь-чернець прожив у Спаському монастирі, але похований був у своєму родовому Лаврському монастирі у крипті Онуфріївської церкви-усипальниці. Також у храмі збереглися настінні фрески XV ст.

Під церквою Св.Онуфрія є підземний склеп-некрополь XV – XVIII ст. Підземелля храму є усипальницею одного з найхоробріших князів Галицько-Волинської Русі – Льва Даниловича, сина Данила Галицького. Український історик Д.Зубрицький залишив нам опис місця поховання князя Льва, яке було розкрите після нищівної пожежі Лаврського монастиря у 1767 р. з волі ігумена Полікарпа в присутності настоятелів найближчих монастирів. У підземній гробниці було відкрито два саркофаги, оббиті срібними листами з художнім оздобленням. На одному з саркофагів було вирізано ім'я “Лев”. Д.Зубрицький залишив відомості про те, що срібні листи були переплавлені і використані для відбудови згорілого монастиря, а прах Льва Даниловича перезахоронено у ніші вівтаря храму.

У 1860 р. з веління австрійського уряду церкву Св. Онуфрія було реконструйовано. Під час т.зв. “упорядкувальних” робіт з підземного некрополя храму на монастирський цвинтар було винесено й перепоховано більшість тлінних останків підземних поховань. Імовірно, у цей же час було таємно перепоховано священні для ченців обителі останки українського князя Льва Даниловича, навіть сама пам'ять про якого надихала на боротьбу за українську культурно-етнічну й політичну автономію в складі поліетнічної імперії Габсбургів. Місце останнього перепоховання руського князя досі залишається нез'ясованим. (Хоча є непрямі вказівки на те, що останки Льва Даниловича надійно схоронені від чужинецького плюндрування десь на території обителі, або в гірських околицях Лаврова).

Крім давньоруських саркофагів (до нашого часу не збереглися) у підземному склепі-некрополі покоїться прах багатьох видатних духовних і світських осіб України. Серед них, зокрема, покояться православний митрополит Київський Антоній Винницький (XVII ст.), греко-католицькі єпископи Перемишльські Інокентій і Юрій Винницькі, православні молдавські господарі (тобто князі) Констянтин Басараб і Степан Петричайка.

На території Лаврської обителі є ще дві легендарні пам'ятки. Це, по перше, дуб Льва Даниловича – старезне дерево, що нараховує понад 700 років. За переказами, під цим дубом любив відпочивати князь Лев Данилович. Дуб зберігся у східній частині монастиря. По друге – фундаменти давньоруської церкви Іоанна Хрестителя на вершині Лаврської (Іванівської) гори. Навколо знаходиться монастирське кладовище, на якому перепоховано (після перенесення зі склепу церкви Св. Онуфрія в 1860 р.) останки багатьох давніх духовних і світських діячів України XIV – XVIII ст.

Оборонний Підкаміньський монастир оо. Студитів знаходиться на східній межі Бродовського району за 20 км. від Иочаївської лаври. Смт. Підкамінь відоме з 1441 р. Назва “Підкамінь” цілком справедлива – село дійсно лежить у підніжжі високої скелі “Чортів камінь”. За археологічними розвідками люди на місці сучасного селища селилися ще в доісторичні часи. А в ранньослов'янську добу тут існував цілий культовий центр. Сьогодні Підкамінь – один з наймальовничіших туристичних центрів Львівщини.

У Підкамені варто неодмінно оглянути такі туристичні об'єкти.

♦ Гора Рожаниця, увінчана “Чортовим каменем” – крутосхила гора з кам'яною скелею-останцем на вершині, що сягає іаввишки 16 м, а в діаметрі – 14 м. Абсолютна висота гори становить 443 м, відносна висота над оточуючою місцевістю – 65 м. На пласкій маківці “Чортового каменя” у товщі кварцового пісковику викуті сім півметрової глибини жертовних ніш, а в його підніжжі – жертовна ніша у формі серця.

Назва скелі “Чортів камінь” походить ще з доби поширення давньоруськими князями християнства серед тутешнього слов'янського населення. Упродовж близько тисячі років “Чортів камінь” служив священним місцем проведення язичницьких культових обрядів слов'ян. Камінь уособлював собою давньослов'янське божество (імовірно Рода), якому поклонялися навколишні племена (аналогічно до Кам'яного сторожа Тухольської долини, описаного І.Франком у повісті “Захар Беркут”). Із запровадженням християнства і початком репресивних переслідувань служителів язичницьких (“бісівських”, “чортових”) культів, скелю було прозвано “Чортів камінь” й оголошено “нечистим” місцем, де збирається на свої “бісівські” ігрища нехрещена сила.

Поряд з кам'яним останцем на вершині гори знаходяться печери, які, вірогідно, також використовувалися в культових цілях. А з вершини гори відкривається захоплююча панорама погорбованої рівнини Поділля і Товтрового кряжу, вкритих густими лісовими масивами.

♦ Козацьке кладовище на схилах гори “Чортів камінь” із викутими з каменю хрестами XVII ст. Меморіальна святиня українського народу.

Монастирська гора Підкаменя височіє обіч “Чортового каменю” і, ніби на противагу йому, увінчана архітектурним ансамблем древнього християнського монастиря, за легендами, існованого ще в XIII ст. утікачами-ченцями Києво-Печерської Лаври невдовзі після сплюндрування Києва ордою хана Батия. Згодом на запрошення власника села на Монастирську гору Підкаменя прийшли отці Домінікани й заклали мурований монастир-твердиню. Ця подія датована 1464 р.

У 1519 р. обитель спалили татари. Чернече життя в стінах монастиря відродилося лише через майже сотню років завдяки вагомій фінансовій допомозі короля Яна НІ Собєського. Тоді ж були добудовані додаткові укріплення й оборонні башти. Монастир набув рис справжньої фортеці з арсеналом гармат і рушниць, в яку під час татарських навал збігалося населення всієї округи. Король Ян Собєський неодноразово приїжджав в цю обитель для молитви, тут перед вівтарем Св. Вікторії – покровительки перемог – він просив благословення перед початком своїх безстрашних походів на турків.

Укріплення монастиря заново реконструювалися у XVIII ст., що вказує на ймовірність їх руйнувань під час турецького вторгнення 1672 р. Щодо арсеналу монастиря, збереглися документи, що помпезну подію коронації ікони Діви Марії в 1727 р. в Підкамені супроводжував салют з 56 гармат. (Чудотворну ікону Підкаміньського монастиря напередодні Другої світової війни вивезли до Польщі і нині зберігають у Вроцлаві).

Загалом же історичні відомості про Підкаміньську обитель доволі скупі – її багатий архів і бібліотека згоріли в 1916 р. від руйнівних артобстрілів російської армії під час Першої сиітової війни. Зате збереглися народні перекази. Один з них оповідає, що в підземному казематі кутової башти монастиря перебував в ув'язненні легендарний козацький полковник Семен Палій.

Після поділу Польщі між Гітлером і Сталіном у 1939 р. спецпідрозділи НКВД перетворили монастир-фортецю на концтабір для української інтелігенції й духівництва. Лише в кінці 1950-х рр. концтабір згорнули, а територію, за комуністичною звичкою, передали під закритий диспансер для психічно хворих (поряд із хворими там відбували по життєве ув'язнення й чимало галичан, долі яких понівечив тоталітарний радянський режим). Й досі головний корпус чернечих келій монастиря займає лікарня для душевнохворих жінок. За брамою лікарні залишився монастирський колодязь, пробитий крізь скельну товщу Монастирської гори на глибину 90 м. І лише на початку 1990-х рр. в обитель повернулися монахи студитського уставу й самотужки важкою щоденною працею поволі відроджують її з руїни. Першою вони обладнали невелику підземну церкву, її інтер'єр прикрашає дивом вціліла (пів століття її переховувалли в місцевій православній церкві) дерев'яна барокова скульптура Ісуса Христа XVIII ст.

Архітектурний ансамбль Підкаміньського монастиря повністю зберігся до наших днів. Його складають:

♦ Оборонні монастирські стіни заввишки 4-6 м. з воротами та круглими баштами XVIII ст,

♦ Оборонного типу Врзнесенський костьол, збудований в 1612-1695 рр. у стилі бароко та його дзвіниця з бійницями на іорішньому ярусі й багатим бароковим декором на чолі з і к ульптурними зображеннями святих католицької Церкви. Корпуси келій XVII –XVIII ст.

♦ Велична коринфська колона на багатоступінчатому постаменті з позолоченою фігурою Св. Домініка – засновника чернечого ордену Домінікан. Височить в центрі монастирського подвір'я. Подарована монастиреві воєводою Руським Яном Станіславом Яблоновським у 1719 р.,

Нижче Домініканського монастиря на схилі Монастирської гори знаходяться ще два унікальні маловідомі туристичні об'єкти – печери.

Викутий людськими руками підземний храм-печера у скельній товщі Монастирської гори складається з двох галерей висотою до 7 м. і загальною протяжністю 29 м. з вогкими шкіптюженими склепіннями, що ведуть до печерної ніші-нівтаря. За окремими ознаками давності обробки стін архаїчними кайлами печерне святилище існувало ще в дохристиянські часи, а в XIII ст. після оселення лаврських ченців печера була розширена й переобладнана на православний храм на кшталт підземної; церкви Києво-Печерської Лаври. Обіч розташована ще одна менша недосліджена печера.

З Монастирської гори Підкаменя гожої днини видно Почаївську Лавру (на Тернопільщині) – другу за релігійною значимістю православну святиню українського народу. І навпаки, з Почаєва видніє дзвіниця домініканської обителі.

Івано-Франківська область відома двома історичними монастирями оборонного типу: Гошівським та Манявським скитом.

Манявський скит – це найвисокогірніший карпатський середньовічний монастир-фортеця Української держави, що нині перетворився на одну з екскурсійно-туристичних “візиток” Івано-Франківщини. Знаходиться він в горах поблизу с.Манява Богородчанського району. Скит “ховається” в гущавині заповідного ялинника, його територія обведена потужною кам'яною стіною з оборонними баштами під високими ґонтовими дахами, спорудженими у давньоруському архітектурному стилі.

За переказами, обитель було засновано ще у XIII ст. православними монахами Іоаникієм та Пахомієм – ченцями-галичанами з Києво-Печерської лаври, які утекли сюди після Батиєвого погрому м. Києва у 1242 р.

Засновником нового монастиря і його першим ігуменом був Йов (Іван) Княгиницький з м. Тисмениці (духовний сподвижник полеміста Івана Вишневського), який виховувався на грецькому Афоні. Мабуть, через це заснований ним скит стали називати Руським (тобто українським) Афоном. Йов Княгиницький власноручно розписав першу чернечу церковцю й заклав школу іконопису.

Перша письмова згадка про монастир датована 1611 р. У 1611-1612 рр. тут зводиться церква Воздвиження Чесного Хреста, у 1620-1621 рр. монастир обведено оборонним муром з трьома баштами.

У 1620 р. Манявський скит підпорядкувався безпосередньо константинопольському патріархові й одержав від нього право ставропігії

Дата добавления: 2014-01-04