Міжнародна торгівля 12 страница

Комуністичні репресії і гоніння лаврського духовенства тривали аж до падіння радянського режиму. Тож лише з 1988 р. територія Дальніх, а з 1990 р. і Ближніх печер знову перейшла до діючого чоловічого монастиря Української православної церкви Московського патріархату, тут відкрито духовні семінарію й академію. Щодня о 6.00 та 9.00 у лаврі служиться ранкова літургія, а з 17.00 – вечірня служба. Відправляються літургії й акафісти і в підземних храмах лаври.

Територія заповідника площею 26 га міститься в південно-східній частині Києва. Вона має горбисту поверхню з двома плато і кількома терасами. На верхньому плато розташовані пам'ятки давньоруської культури, а також унікальні споруди XVII – XVIII ст. Це так звана Верхня лавра. її територію оточують фортечні мури з чотирма кутовими баштами і трьома брамами. На території Нижньої лаври знаходяться будівлі українського зодчества XVII – XVIII ст. Загалом на території лаври налічується 102 кам'яні споруди, визнані пам'ятками архітектури. Серед них, зокрема, такі: Печери Дальні та Ближні, Успенський собор, Аннозачатіївська церква, Всіхсвятська церква, церква Різдва Пресвятої Богородиці, Трапезна церква, Троїцька надбрамна церква, Хрестовоздви-женська церква, Церква Спаса на Берестові, Микільський монастир, Головна дзвіниця, дзвіниця на Дальніх печерах, келії ченців, Митрополичі покої (музей декоративного мистецтва), Ковніровський корпус (золота скарбниця), друкарня (музей книги), башта Св. Іоана Кущника з амбразурами для гармат (XVII ст.), фортечні мури XVII ст., стіна Дебаскета.

Основу сучасного монастиря утворюють лабірити Ближніх і Дальніх печер (загальна довжина сягає близько 900 м., глибина – від 5 до 20 м.). На початку XI ст. печери використовувалися ченцями як житло, тут вирубано келії і підземні церкви для молитв. У XIX ст. в зв'язку з масовим відвідуванням печер прочанами з усього світу лаврські підземелля було упорядковано: підлоги вимощені чавунними плитами, стіни укріплені цегель­ною кладкою, оштукатурені, в окремих місцях розписані.

Дальні (Феодосієві) печери вважаються найдавнішими, закладеними на початку X ст. братчиками-першооселенцями. Вони набагато глибші та довші (383 м.), ніж Ближні, і розташовані частково під монастирським садком, частково – під самим монастирем. Найдовше відгалуження – Варязькі печери – тягнуться далеко у південно-східний бік від монастиря. Дальні печери мають два входи – східний (з боку Дніпра) та західний (з Аннозачатіївської церкви). У Дальніх печерах розміщені три підземні церкви: Різдва Пресвятої Богородиці, Феодосіївська та Благовіщення Пресвятої Богородиці. Найбільша з них – Феодосіївська – у ній знаходиться найдавніший чотириярусний іконостас, прикрашений рослинним орнаментом. Також тут в окремій ніші є мироточиві глави – одне з див Печерської лаври. Одна з глав, за переказом, належить учневі Апостола Петра – Св. Климентові Римському.

До відкритих для паломників лабіринтів Дальніх печер прилягають т.зв. Варязькі підземелля довжиною 172 м. Тут ще за часів Аскольда і Дира, імовірно, була стоянка розбишацьких парязьких дружин, що плавали Дніпром “із варяг у греки”. (Назва приліпилася до печер після того, як у кінці XI ст. ченці знайшли тут схований варягами скарб золотого і срібного посуду та коштовностей). Окремі дослідники припускають, що гут до хрещення Русі існував язичницький центр київських полян, а згодом – варязька поганська божниця.

Історія Ближніх (Антонієвих) печер починається з печери, кикопаної преподобним Антонієм собі на усамітнення після того, як він упорядкував чернече життя на київських кручах й призначив братії першого ігумена. Довжина Ближніх печер становить 293 м. У їхніх стінах викуто келії, ніші для поховань та аркасолії, заглиблені у стіни на 0,5 м, близько 2 м довжиною і а 1 м висотою. Діє три підземні церкви – Введенська, Варла-імівська та церква Св.Антонія Печерського – збереглася келія отця Антонія, в якій він упокоївся в 1073 р.

Крім Ближніх, Дальніх і Варязьких печер під усією Лаврою існує безліч інших підземель господарського (льохи, підвали), оборонного (потайні ходи під фортечними стінами) і протизсувного значення (водовідвідні штольні).

Головне місце в архітектектурному ансамблі Києво-Печерського монастиря займає Успенський собор 1073-1078 рр. За легендою, місце для майбутнього собору вказав ігумену Феодосію сам Господь, позначивши його вогнем та росою. Наріжний камінь храму власноручно заклали у 1973 р. Великий київський князь Святослав та його варязький воєвода І Пимон на віддяку за врятування свого життя у погромі руського воїнства в битві з половцями на р. Альті у 1068 р.

Божим знаменням-осторогою для Київської Русі, затопленої кров'ю братовбивчої князівської міжусобної боротьби, став сильний землетрус 1230 р., який зруйнував наріжну південну стіну головного собору золотоверхої руської столиці Однак ні це знамення, ні кривавий погром руських військ у битві на р. Калці не консолідували князів Київської Русі. (Рівно за десять років після першої руїни Успенського собору у 1240 р. внаслідок монголо-татарської навали на руїну перетворилася вся Київська Русь).

Успенський собор служив усипальницею київських князів, литовської та української шляхти, багатьох церковно-політичних діячів України. Тут поховані сестра Володимира Мономаха Євпраксія Всеволодівна, митрополит Петро Могила тощо. Під час татарських навал XIII – XIV ст. і пожеж (зокрема 1718 р.) собор неодноразово плюндрувався, та його знову відбудовували в оновлених архітектурних формах. З 1929 р. у соборі діяв музей. Успенський собор було підірвано енкаведистами у 1941 р. під час здачі Києва фашистській армії. Відповідно до Указу Президента України Леоніда Кучми у 1997-2000 рр. Успенський собор наново відбудовано й освячено.

Троїцька надбрамна церква – ще один збережеий давньоруський храм лаври, збудований над головною лаврською брамою у 1106-1108 рр. Засновником храму є син чернігівського князя Святослав Давидович. (Сучасні інтер'єри храму були розписані і декоровані у стилі українського барокко київськими майстрами XVIII ст.).

Поряд з Успенським собором у центрі Соборної площі височить Велика лаврська дзвіниця, зведена у 1731-1744 рр. за проектом архітектора І.Г.Шеделя на місці колишньої дерев'яної, яка згоріла під час пожежі 1718 р. Висота її сягає 96,52 м. (На той час вона була найвищою спорудою Східної Європи). Поєднала в собі стилі барокко й класицизму. На четвертому ярусі дзвіниці з 1744 р. встановлені куранти, у 1903 р. їх замінено новими, зробленими за зразком курантів московського кремля, які досі видзвонюють щокожну чверть години. Дзвіницю увінчано рядом дзвонів, у т.ч. трьома найважчими вагою 343, 201 і 199 пудів (відлиті, відповідно, у 1825, 1719 і 1810 рр.) та 8 малими.

Печерська лавра має декілька входів. У Верхню лавру ведуть Святі ворота (з вул. Січневого повстання) й Економічні ноота (з Лаврського пров.); у Нижню – Західні (з вул. Січневого повстання) і Східні (з набережної Дніпра). А між собою Верхня і Нижня частини монастиря з'єднані Печерними вратами. На лаврських стінах пообіч Святих воріт зображені два сонми Святих, які складають Собор Печерських Святих.

Поза межами лаврських стін є ще одна древня святиня – кам'яний храм Преображення Господнього, більше відомий як Спас на Берестові. Саме тут була заміська князівська резиденція (у 1015 р. у ній почив Св. Равноап. князь Володимир великий). Церква Святих Апостолів (у якій служив Ілларіон) не збереглася, та в 1113-1125 рр. на її місці звели Спасський чрам (тоді він був у два рази вищий і довший за нинішній). При ньому існував окремий чоловічий монастир. У 1158 р. тут був похований засновник Москви і палій Києва князь Юрій Довгорукий. У 1240 р. церкву зруйнували монголи. Але в 1640 1642 р. Петро Могила відбудував храм. В його інтер'єрі збереглися фрагменти фресок XII ст., а серед пізніх розписів є ктиторський портрет митрополита Петра Могили.

З огляду на виняткову історико-культурну цінність архітектурного ансамблю лаври, 14 сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітніх культурних та природних надбань (Канада, м. Банф) 7-12 грудня 1990 р. визнала Києво-Печерську лавру пам'яткою світового значення.

До складу заповідника увійшли музеї Книги і друкарства України, Українського народного декоративно-прикладного мистецтва України, Театрального, музичного та кіномистецтва України, Історичних коштовностей та Державна історична бібліотека.

Ровесниками Києво-Печерської лаври є оборонно-сакральні ансамблі древнього Чернігова. Вони утворюють Національний архітектурно-історичний заповідник “Чернігів стародавній”.

Основна частина пам'яток архітектури заповідника “Чернігів стародавній” знаходиться у старій частині міста, яка розташована на березі Десни і називається “Вал”. Це князівський дитинець стародавнього Чернігова, розбудований на справжній замоц князем Мстиславом; у XVII – XVIII ст. Вал був козацькою фортецею. З того часу уздовж Валу на чатах завмерли козацькі гармати.

Розквіт Чернігова пов'язаний з князюванням славетного Мстислава Володимировича, який успадкував риси свого легендарного діда Святослава. За Мстислава Чернігів став столицею усього давньоруського Лівобережжя від р. Оки на півночі до чорноморської Тмутаракані на півдні. Тоді ж у Чернігові постали величні давньоруські храми. Мстислав та його дружина Анастасія залишили після себе Спасо-Преображенський собор – це найдавніший християнський храм Київської Русі, що зберігся до нашого часу (заснований у 1030 р.). П'ятиглавий храм зведено грецькими зодчими у візантійському стилі. У ньому поховано Мстислава Володимировича і княгиню Анастасію, князів Святослава Ярославовича, Ізяслава і, імовірно, Ігоря Святославовича – головного героя епічного “Слова о полку Ігоревім”. Родовою церквою-усипальницею чернігівських князів Святославовичів є одноглавий Борисоглібський собор, побудований у 1123 р. князем Давидом Святославовичем.

Духовно-історичним осердям міста є Болдині гори, що піднімаються над заплавою Десни на висоту до 35 м. і охоплюють її широкою дугою. Болдині гори ще в язичницькі часи використовувалися в сакральному значенні. Тут до наших днів зберігся один з найбільших давньоруських некрополів, який нараховує понад 200 поховальних насипів. Перші з'явилися ще в IX ст. Найбільші – Гульбище і Безіменний – легендарні. З курганом Гульбище пов'язана легенда про богатиря, який став прообразом билинного Іллі Муромця. Підставою для цього стали результати розкопок цього кургану. У ньому археологи виявили найбільший з відомих нині давньоруських мечів, а також інші обладунки надзвичайно великих розмірів. З Болдиних гір відкривається краєвид заплави Десни і Святого гаю з озером, в якому наприкинці X ст. охрестили чернігівців.

На початку XI ст. Чернігів стає значним релігійним центром Київської Русі. У 1069 р. сюди прибув засновник Києво-Печерської лаври чернець Антоній і створив на південній околиці міста підземний монастир. Ось як оповідає про це Іпатіївський літопис: “Антоній же прішед к Чернігову і взлюби Болдіну гору і іскопав пешеру, і ту всєліся, і єсть монастирь святое Богородіци на Болдіних горах і до сіх дні”.

Обитель спочатку іменувалась Болдинським монастирем, тепер – Іллінським монастирем. У печерах, названих ім'ям Антонія, кожен монах жив усамітнено у своїй печерці. На загальну молитву вони сходилися у підземну церкву Похвали Богородиці. Через деякий час біля печер спорудили невелику Іллінську церкву.

Загальна довжина досліджених археологами Антонієвих печер складає 350 м. Підземний комплекс включає в себе кілька галерей, костниці, каплицю і три церкви. Ці храми слід відзначити окремо. Адже печерна церква Св. Феодосія XII – XVIII ст. – це найбільша підземна церква України. А т.зв. Печера Духів – це одна з перших підземних церков України, що збереглася у цілковито незміненому стані до наших днів.

У 1239 р. Чернігів захопили і зруйнували монголо-татари. Богородицький монастир занепав. Хоча за даними археології життя продовжувало жевріти в печерах - у них переховувалися від татар й продовжували мешкати іноки й миряни.

Роком другого народження монастиря та Іллінської церкви став 1649 р. Вони були відновлені гетьманом Лівобережної України Степаном Подобайлом. Він загинув у боях з поляками і був похований біля Іллінської церкви. Пам'ятний знак гетьману встановлено перед дзвіницею церкви.

Архієпископ Лазар Баранович у кінці XVII ст. приступає до спорудження на захід від Іллінської церкви величного архітектурного ансамблю. Так постали Введенська церква (1679 р.), Троїцький собор (1695 р.), і з того часу монастир став називатися Троїцько-Іллінським. Троїцький собор, збудований за проектом Іоанна Баптиста в 1679-1695 рр. завершується п'ятьма банями і з заходу двома квадратних у плані кутовими вежами. Під підлогою собору є великий семикамер-ний склеп, відкритий для огляду. Згодом, у 1775 р. зводиться барокова п'ятиярусна Троїцька дзвіниця висотою 58 м., з якої відкривається панорама Чернігова.

Єлецький Успенський монастир Чернігова розташовано на підвищеному правому березі р.Десни між давнім Чернігівським дитинцем (територія Валу) і Троїцько-Іллінським монастирем. Літописні джерела зберегли легенду, що монастир засновано в середині XI ст. князем Святославом Ярославовичем (1027-1076 рр.) у зв'язку з появою на одній з тутешніх ялин ікони Божої Матері. Власне від тієї ялини (рос. “ель”) монастир прозвали Єлецьким. В середині XII ст. на місці, де з'явилася свята ікона, спорудили мурований храм в честь Успіння Божої Матері. Це була грандіозна для свого часу архітектурна споруда. Собор увінчаний єдиною масивною главою, триапсидний 25-метрової висоти, його було видно навіть з навколишніх сіл. Час пощадив старокняжий храм. Він зберігся до наших днів.

У 1239 р. монголо-татари сплюндрували місто. До кінця XV ст. Чернігів перебував у занепаді. У 1611 р. під час польсь-ко-російської війни за володіння Чернігівщиною чудотворна Єлецька ікона назавжди зникла. З 1623 р. напівзруйнований Єлецький монастир відбудовують греко-католики. Найвідоміший тогочасний ігумен Кирило Ставровецький у 1646 р. випустив першу в Чернігові друковану книгу “Перло многоценное”. У 1649 р. Чернігів укотре переходить від Польщі до Росії. Монастир знову стає православним. Серед тогочасних ігуменів монастиря слід назвати такі видатні постаті української історії: Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Данило Туптало (відомий як Св. Дмитро Ростовський). В кінці 1921 р. монастир було закрито, і тільки з 1991 р. релігійне життя на Єлецькій горі відроджується, тут організовано жіночий монастир Московського патріархату.

До складу сучасного ансамблю Єлецького Успенського монастиря входить Успенський собор XII ст., 36-метрова над-брамна дзвіниця XVII ст., трапезна Петропавлівська церква і келії того ж періоду. Некрополь обителі на Єлецькій горі має багато славних поховань, у т.ч. великого князя Трубчеського Всеволода Святославовича, полковника Якова Лизогуба й ін.

Поряд з Єлецьким? монастирем височіє величний земляний насип. Це легендарний курган Чорна могила, насипаний, як вважають археологи, в 960-х рр. над похованням останнього чернігівського дохристиянського князя. Поховання було проведено за обрядом трупоспалення. У врочистому поховальному вогнищі спалили самого князя, його юного зброєносця і вірну жінку-княгиню.

Є в Чернігіські області ще одна легендарна оборонна чернеча обитель козацької доби – Густинський Свято-Троїцький монастир. Свого часу Т.Шевченко порівнював його з відомим “Сент-Клерським абатством” Франції.

Знаходиться монастир за 10 км. від м.Прилуки на правому березі р.Удай біля с.Густиня. Заснував його у 1600 р. афонсь-кий ієросхимонах Іосаф з чотирма братчиками посеред заплавного острова Густинь “в самій густині (тобто гущавині) лісу”. Навколишні селяни й козаки допомогли монахам зрубати у 1614 р. першу дерев'яну церковцю Святої Трійці. Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлісей благословив Іосафа на ігуменство.

Настоятель Антонієвих печер Києво-Печерської лаври Ісайя Конинський виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів Густинь, право на володіння цим островом. Князь люб'язно відгукнувся на прохання Ісайї та Іоасафа й надав монастирю в 1615 р. грамоту на довічне володіння островом Густинь та суміжними землями з усіма їхніми лісами, ставками та іншими угіддями. Цю грамоту після раптової смерті чоловіка в тому ж році підтвердила дружина М.Вишневецького княгиня Раїна Могилянка, яка стала щедрою жертводавицею обителі. Однак, невдовзі у 1619 р. слідом за чоловіком померла й вона. А їхнього малолітнього сина-сироту – Ярему Вишневецького – було віддано дядьком на виховання у єзуїтський колегіум. Польські єзуїти виховали хлопчика католицьким фанатиком, лютим ворогом українського народу і його дідівської православної віри, що “прославився” масовими кривавими розправами над повсталим на заклик Богдана Хмельницького українським народом.

Упродовж XVII ст. монастир кілька раз горів. Фундатором збережених донині мурованих монастирських стін з бійницями і кам'яної Троїцької церкви Густинського монастиря став гетьман Іван Самойлович. У 1674 р. він виділив значні кошти, допоміг будівельними й оздоблювальними матеріалами та козаками-будівничими – і в кінці XVII ст. на місці порослої чагарями пустині з кількома монахами постав величний бароковий ансамбль козацької чернечої обителі на чолі з величним Троїцьким собором, який 1675 р. освятив архієпископ Чернігівський Лазар Баранович.

У Густинському монастирі творився один з найвідоміших українських літописів, який так і називається – Густинським – й охоплює період 1600-1640 рр.

Ченцями у Густинському монастирі були преважно скалічені чи втомлені від ратних трудів козаки. В XVIII ст. ця обитель перетворилася/на найшанованіший духовний центр Гетьманщини й низового українського козацтва. За це російський уряд у 1793 р. закрив “бунтівний” монастир, а його братію спровадив у сибірське заслання.

З лібералізацією імперського режиму Полтавський архієпископ Гедеон у 1844 р. домігся від влади дозволу на відновлення обителі й завдяки меценатству князя М.Г.Репніна його ансамбль було реставровано. Князя-жертво-давця у 1845 р. було привезено з Києва й поховано у підпрестольній крипті Трапезної церкви монастиря.

Проіснував монастир аж до більшовицької окупації України й початку комуністичного цькування релігії. У стінах обителі комуністична влада організувала дитячу колонію-“комуну”. (В ті роки для опалювання приміщень навіть порубали унікальний козацький іконостас Троїцької церкви. І якби не безстрашне й принципове втручання М.Макаренка, монастирські храми взагалі збиралися підірвати).

А невдовзі після закінчення Другої світової війни монастирську інфраструктуру, за типовим приписом, у 1959 р. пере­дали під психоневрологічний диспансер закритого типу. Поряд з душевно хворими за його ґратами утримувалося чимало українських борців проти тоталітарного свавілля й агресивної бездуховності.

Щойно після падіння радянського режиму у 1992 р. у Густині відроджено жіночий монастир в ім'я Святої Живоначаль-ної Трійці і реставровано основні споруди. Його територія впорядкова, тут височіють Свято-Троїцький собор (1672-1676 рр.) з Надбрамною дзвіницею, церква Воскресіння Христового (1636-1844 рр.), церква Святих Апостолів Петра й Павла (1693-1708 рр.) і церква Св.Миколая, корпус чернечих келій та господарські прибудови. У головному Свято-Троїцькому храмі встановлено копію славнозвісної Густинсь-кої Матері Божої. Руками черниць під муром монастиря впорядковано джерело з “святою” водою.

Легендарна обитель козацької доби збереглася і на території сусідньої Полтавщини. Це Мгарський Спасо-Преображенський монастир.

Мгарський монастир знаходиться на високому правому березі р.Сули за 6 км. від міста Лубни. Як і у випадку з Густинською обителлю, розбудову Мгарського монастиря історія пов'язує з настоятелем Антонієвих печер Києво-Печерської лаври Ісайєю Конинським та православним князем Михайлом Корибутом Вишневецьким і його дружиною Раїною Могилян-кою. Згідно з дарчою грамотою Р.Могилянки княгині Вишне-вецької, документальною датою юридичного започаткунания Мгарського монастиря є 18 січня 1619 р. Вже в 1622 р. Ібайя Конинський створив при монастирі братство для просипи навколишнього люду й боротьби проти нав'язування українцям католицизму й уніатства. Мгарська обитель перетворилася на один з найшанованіших центрів Лівобережної Гетьманщини.

Мгарський монастир – єдина обитель України, в якій було поховано аж двох константинопольських патріархій.

Весною 1654 р., повертаючись з Москви додому, в Мгарському монастирі занеміг й невдовзі почив Константинопольський патріарх Афанасій. Він був похований ігуменом Петронієм у кам'яному склепі Преображенского собору за східним звичаєм: у патріарших шатах в сидячому положенні. 1 лютого 1662 р. монахи відкрили склеп й виявили в ньому нетлінні мощі усопшого патріарха. Тож його було залічено до сонму святих. (За незвичний для українців спосіб поховані і люди прозвали його Панасом Сидячим, мощі цього святого нині зберігаються в Благовіщенському кафедральному соборі м.Харкова). А в 1799 р. у підземній усипальниці Агарського монастиря було поховано ще одного Константинопольського патріарха Серафима Аніна.

Мгарський монастир ніколи не стояв осторонь складних суспільно-політичних подій на теренах Гетьманщини Після смерті Богдана Хмельницького у 1663 р. за його стінами під іменем монаха Гедеона переховувався від політичних опонентів син-спадкоємець славетного гетьмана Юрій Хмельниченко. За благословенням і порадою приїжджав сюди гетьман Іван Мазепа. А в останній чверті XVIII ст. ігумен Мгарського монастиря Мельхіседек, по суті, благословин українське селянство на праведне повстання, яке увійшло в історію під назвою Коліївщина.

З дня заснування будівлі Мгарського монастиря були дерев'яними, тому їх неодноразово охоплювали пожежі. У 1674 р. гетьман Іван Самойлович виділив значні кошти на розбудову монастирського ансамблю. Муруються корпуси келій, будинок настоятеля, а двір обителі на випадок татарського вторгнення обноситься оборонним муром з бійницями. А на кошти, виділені гетьманом Іваном Мазепою у 1692 р., тут постав величний кам'яний Преображенский собор у стилі козацького бароко. Всі наступні лівобережні гетьмани, а згодом і російські самодержці вважали за свій обов'язок опікуватися Мгарською обителлю як найбільшим духовним центром Полтавщини. Тому у 1785 р. тут були здійснені значні реконструкції, монастирський ансамбль поповнила церква Благовіщення Пресвятої Богородиці і дзвіниця над в'їздними воротами.

Мгарський монастир діяв до 1917 р. Після окупації УНР більшовицькою Росією революціонери від надміру грабіжницько-бойового натхнення розстріляли усю її братію на чолі з ігуменом Амбросієм, а все коштовне церковне майно розікрали, решту майна (у т.ч. безцінну бібліотеку й архів) спалили. З 1920-х років на території обителі організували колонію-комуну для дітей “ворогів народу”. З 1937 р. тут дислокувався дисциплінарний батальйон, з 1946 р. – військові склади.

З 1993 р. у монастир повернулися православні ченці. Тут знову зазвучали літургії, завершується реставрація прадавніх храмів, житлових та господарських корпусів.

Святогорська Успенська лавра – це єдиний старжитній печерний монастир на сході країни у м. Святогорську Донецької області. Клопотаннями В.Януковича в рамках його передвиборчої президентської кампанії у 2004 р. московським патріархом Алексієм монастирю даровано статус лаври.

Монастир закладено у XVI – на початку XVII ст. на високому правому березі Сіверського Дінця в місцевості, яка здавна носила назву “Святі гори”. Історичні документи XVI ст. часто згадують “Святі гори” як один з прикордонних дозорів на межі з Диким Полем. Перша писемна згадка про Святогорську обитель датована 1624 р. У вапняковій товщі високого білосніжного скельного відслонення-урвища монахи вирубм ли для себе печери та печерну церкву. У XVII ст. тут з'явилися перші наземні споруди, а територію монастиря було обновлено високою фортечною стіною.

Святогорський монастир-фортеця зазнавав неодоразових татарських облог і плюндрувань. Зокрема, татари поністю спалили його в 1679 р., однак повсякчас прикордонну обитель відбудовували. Поряд з братчиками тут перебували збройні залоги стрільців та донських козаків.

Найбільші відбудови Святогорського монастиря припадіють на початок XVIII ст., коли було зведено оборонну Миколаївська церкву, надбрамну дзвіницю й корпуси келій. Унікальність храму Св. Миколая полягає в тому, що його вівтар повністю вирубано у товщі вапнякової скелі, а муровані стіни замість вікон спершу мали лише вузькі щілини бійниць Тоді ж довжина печерного лабіринту монастиря сягнула своєї максимальної позначки – 800 м. Поряд з келіями та костницями (в яких монахів ховали за принесеним з Афону давньорецьким поховальним обрядом) в ньому були вирубані кілька нових підземних храмів та розширено існуючу ще XVI ст. підземну Миколаївську церкву.

6. Містобудівний розвиток населених пунктів, художньо-естетичне виховання суспільства неможливі без включення замків, фортець та монастирів у сучасне життя, надання доступу до пам'яток історії та культури широким верствам населення України та іноземним туристам.

Туристичну адаптацію оборонних споруд України необхідно здійснювати комплексно, “нанизуючи” усі варті уваги об'єкти у “намисто” екскурсійно-туристичних маршрутів комерційного та краєзначе-освітнього значення. Немало для цього в Україні вже зроблено за перше десятиріччя незалежності. Так, наприклад, нині активно функціонує й користується неабияким попитом серед європейських туристів національна система туристично-екскурсійних маршрутів “Намисто Славутича” [72]. Ця система охоплює дванадцять областей України: Дніпропетровську, Житомирську, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Полтавську, Сумську, Херсонську, Черкаську, Чернігівську та м. Київ. У межах національної системи “Намисто Славутича” розроблено туристично-екскурсійні маршрути за тематичними напрямами місцями, багатими на пам'ятки історії, культури, архітектури та природи, а також пов'язаними з життям і діяльністю видатних людей. Передбачено здійснення численних радіальних подорожей та екскурсій з основних пунктів цих маршрутів.

Зокрема, велике значення для розуміння витоків нашої держави у контексті загальноєвропейської історії має туристичне висвітлення періоду існування Київської Русі (IX – XIII ст.), яка помітно вплинула на історичний розвиток як України, так і Європи в цілому. “Намистом Славутича” охоплено унікальні давньоруські археологічні, історико-культурні, архітектурні пам'ятки X – ХІІІ ст. у містах Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Острі; пам'ятки археології у містах Києві, Переяславі-Хмельницькому, Чернігові та с. Білогородці літописному Білгороді – резиденції князя Володимира Великого.

Наступним визначальним для історичного розвитку України був період національно-визвольної війни українського народу у XVII ст. та існування Козацької держави. Відтоді до нас дійшли численні пам'ятки: місця розташування Запорозьких Січей, а також пов'язані з головними битвами націнально-визвольної війни 1648-1654 рр. під Жовтими Водами та Корсунем; колишні центри політичного життя України – гетьманські столиці Чигирин, Батурин і Глухів; місця, пов'язані з життям і діяльністю Б.Хмельницького та інших гетьманів України.

Комплексний характер охоплення туристичними маршрутами замків ми проілюструємо на прикладі основних туристично прибуткових “діамантів” “Золотої підкови Львівщини”. “Золота підкова” – це, на разі, найприбутковіший комерційний маршрут замками України, пропонований усіма львівськими туристичними фірмами. Замковий тур зі Львова передбачає одноденну кільцеву мандрівку до найбільших оборонних споруд Львівщини: Олеського, Підгорецького, Свіржського, Золочівського, Старосільського замків та Високого замку м. Львова.

Олесько – це колишнє прикордонне давньоруське місто-фортеця на історичній межі Галичини й Волині, що упродовж століть відігравало стратегічне значення у державоборчих змаганнях за владарювання цими землями.

Олеський замок – найдавніший збережений фортифікаційний ансамбль Львівщини. Його видно ще здалеку, адже укріплення закладене на вершині пагорба, що на 48 м. піднімається над оточуючою рівниною. Перша письмова згадка про замок в Олеську датується 1327 р. Цей кам'яний замок було закладено на місці дерев'яного давньоруського городища. Кам'яний замок збудовано одним з синів галицько-волинського князя Юрія Львовича – Андрієм або Левом. Після смерті останього галицького князя за володіння Олеською твердинею розгоряється запекла боротьба.

З історичних джерел відомо, що з 1340 по 1366 роки замок належав литовсько-руському князеві Дмитрові-Любартові, а відтак був здобутий польським королем Казимиром III. Польський гарнізон перебував у твердині менше чотирьох років, і в 1370-1377 рр. повернуто до Волині литовсько-руським володарем Любартом. У 1377 р. численна армія короля Угорщини й Польщі Людовіка та загони рицарів-хрестоносців вдруге здобули Олесько. Однак, і на цей раз надовго закріпитися тут полякам не вдалося, енергійний волинський князь Любарт за підтримки місцевих українських бояр у 1382 р. відвойовує замок назад. Та польська експансія на українські землі лише набирала обертів. Вже в 1390 р. Римський папа Боніфацій IX дарчою буллою закріпив новозахоплені твердині Галичини (замки Одеська і Тустані) за католицьким єпископом краю.

Подальша доля замку налічує чимало героїчних і драматичних сторінок.

У 1431 р. Олесько стало опорним пунктом боротьби українців проти польського поневолення. Єдиним законним спадкоємцем західноукраїнських земель повсталі визнали православного волинського князя Свидригайла. У цілковитому розпачі польський король Ягайло листовно звернувся по допомогу до Великого магістра хрестоносців, звинувачуючи Свидригайла у тому, що він “за допомогою своїх прихильників і наших повстанців зайняв замок у Збаражі, Крем'янці та Олеську".

Дата добавления: 2014-01-04