ЛЕКЦІЯ № 3

6.

5.

4.

3.

2.

1.

Тема 3-5. Адаптації тварин і рослин до факторів навколишнього середовища.

1. Середовища існування тварин і рослин.

2. Адаптація організмів до світлового режиму:

а) світлові адаптації рослин;

б) світло як умова орієнтації тварин;

3. Температурні адаптації тварин і рослин:

а) температурні адаптації рослин;

б) температурні адаптації тварин;

4. Адаптації організмів до водного режиму:

а) адаптації рослин до підтримання водного балансу;

б) водний баланс наземних тварин;

в) екологічні адаптації гідробіонтів.

5. Адаптації тварин і рослин до повітряного середовища.

6. Едафічні адаптації організмів.

Для рослин світло є найважливішим екологічним фактором, оскільки воно необхідне для фотосинтезу. Реакцію рослин на зміну тривалості світлового і темнового періодів називають фотоперіодизмом. Помічено, що довжина світлового дня впливає на ростові процеси і накопичення органічної речовини. У різних рослин синтетичні процеси досягають максимуму при різній тривалості дня, що дозволяє виділити 3 основні їх групи:

· нейтральні рослини (соняшник, гречка – довжина світлового дня не є головним фактором регуляції синтетичних процесів);

· рослини довгого дня (пшениця, горох, льон, мак);

· рослини короткого дня (соя, кукурудза, квасоля).

За вимогою до умов освітлення виділяють 2 екологічні групи рослин:

- геліофіти (світлолюбні). Надлишок світла, так само як і його нестача є небезпечними для рослини. Тому рослини, що живуть в умовах високої освітленості мають захисні механізми. Листи, зазвичай, дрібні або з розсіченою листовою пластинкою, товстим епідермісом, кутикулою (часто опушені), великим числом занурених устячок (створюється підвищена вологість і знижується втрата вологи), добре розвиненою паренхімою (запасає воду). Враховуючи те, що світло гальмує ростові процеси, геліофіти мають укорочені міжвузля і сильно гілкуються. До особливої групи відносять геліофітів посушливих областей (гвоздикові, молочайні; цукровий очерет), які здатні до вторинної фіксації СО₂, який утворюється при світловому диханні (фотосинтез йде при високій температурі та закритих устячках).

- сціофіти (тіньолюбні) – рослини нижніх ярусів тінистих лісів, печер та глибоководні рослини. Найбільш тіньовитривалими є мохи (0,1-0,2%) та плауни (0,25-0,5%). У цих рослин добре виражена листова мозаїка. Епідерміс і кутикула тонкі, часто містить хлоропласти. Кількість устячок в 2 рази менше, ніж у геліофітів. Містять значну кількість хлорофілу. Інтенсивність фотосинтезу досягши певного рівня далі при збільшенні освітленості не підвищується.

Для тварин світло не є настільки важливим фактором, як для рослин, тому що вони – гетеротрофні організми. Проте, особливості функціонування багатьох тварин залежать від спектра, інтенсивності й тривалості освітлення. Для більшості видів зорова рецепція є найважливішим джерелом інформації. У постійних мешканців печер йде редукція органів зору і розвиток допоміжних органів чуття (ехолокація, електричні органи, механорецепція).

Періодичність світлового режимів відбивається на добовій і сезонній активності тварин. Типовий прояв добових ритмів – цикл "сну-бадьорості". Сон – це форма адаптивної поведінки, що проявляється у пригніченні активності в період найменшої доступності їжі, різких коливань зовнішнього середовища (температура й ін.) та максимальної активності хижаків. У безхребетних виділення сну ускладнене, тому в цьому випадку говорять про зміну періодів активності й спокою. Нерухомість не є його обов'язковою умовою (акули рухаються все життя; дельфіни вдихають кожні півтори хвилини; жуйні під час сну голову тримають прямо, у них відкриті очі). Найбільш складну структуру має сон ссавців і птахів. У ньому виділяють дві стадії: повільного (ортодоксального) і швидкого (парадоксального) сну. Біологічне значення швидкого сну дотепер не з’ясоване. Це видно навіть із переліку можливих його функцій: нейтралізація токсичних речовин, що накопичились при діяльності мозку; підготовка до стану бадьорості; передача інформації у довгострокову пам'ять; поточна адаптація до умов середовища.

Виділяють також сезонні ритми (репродуктивна поведінка, линяння), в основі яких лежить зміна гормональної активності епіфізу та гіпофізу. Поведінкові зміни відбуваються в певні періоди року (багато домашніх видів такої періодичності не виявляють). Як пусковий стимул для вироблення гонадотропних гормонів виступає довжина світлового дня, але у самців сперматогенез може запускатися екскретами самок. При линянні пусковим стимулом є підвищення рівня МСГ.

Температурні межі, при яких можлива нормальна будова і функції організму, у середньому становить від 0 до +50ºС. Однак, ряд організмів здатні пристосуватися і до більш широкого діапазону температури. Види, схильні до холоду, відносять до групи кріофілів. Вони зберігають активність при температурі клітин до -8ºС (мешканці Арктики, високогір'я і великих глибин: бактерії, гриби, лишайники, мохи, членистоногі). Види, оптимум діяльності яких перебуває в області високих температур, відносять до термофілів (мешканці пустель і організмів, що розкладаються: нематоди, мікроорганізми, кліщі).

Рослини є нерухливими організмами і змушені існувати в тепловому режимі місця їхнього виростання. Незважаючи на те, що рослини відносяться до пойкілотермних організмів, збіг їхньої температури і навколишнього середовища – рідке явище. Як правило, температура рослин внаслідок нагрівання трохи вище, а при значному посиленні транспірації – може знижуватися відносно температури середовища (гірські кактуси).

За ступенем адаптації до умов дефіциту тепла виділяють 3 групи рослин:

- нехолодостійкі (мешканці тропічних лісів і водорості теплих морів) – сильно ушкоджуються або гинуть при температурах вище точки замерзання. Це обумовлено інактивацією ферментів, ушкодженням нуклеїнових кислот і білків, мембрани і порушенням руху рідин.

- неморозостійкі (субтропічні види) – переносять низькі температури, але гинуть при утворенні в тканинах льоду. При зниженні температури в їхній цитоплазмі накопичуються осмотично активні речовини, які знижують температуру замерзання до -5ºС. Переохолоджений стан є нестабільним і триває кілька годин, що дозволяє переживати заморозки.

- морозотривкі (рослини континентального клімату) – під час сильних морозів надземні органи промерзають, але зберігають життєздатність. Підготовка до сильних морозів йде поступово і полягає в накопиченні в клітинах цукру (20-30%), амінокислот та інших речовин, що формують фракцію зв'язаної води в клітинах. При цьому змінюється орієнтація органел, що запобігає їх ушкодженню кристалами льоду. Разом з цим, раптові заморозки навесні є небезпечними для життя.

За ступенем адаптації до високих температур виділяють 3 групи рослин:

- нежаростійкі – ушкоджуються при +30.. +40ºС (водорості, водяні рослини).

- жаровитривалі еукаріоти (рослини сухих територій з сильною інсоляцією) – переносять півгодинне нагрівання до +50... +60ºС.

- жаростійкі прокаріоти (термофільні рослини і синьо-зелені водорості) – можуть жити в гарячих джерелах +85... +90ºС.

Загальними механізмами адаптації є механізми, що дозволяють уникати перегрівання протоплазми в результаті охолодження шляхом посилення транспірації, відбиття сонячних променів опушеними або глянсовими листами.

На відміну від рослин, тварини мають м'язову тканину, яка продукує тепло. Це, а також розвиток інших терморегуляторних механізмів, дозволяє розширити температурні діапазони їх активного існування. Основні шляхи температурних адаптацій тварин:

- хімічна терморегуляція – збільшення теплопродукції у відповідь на зниження температури середовища. Посилення обмінних процесів вимагає збільшення споживання їжі, тому даний механізм малоефективний, особливо, для тваринних Півночі, де харчовий ресурс обмежений;

- фізична терморегуляція – зміна рівня тепловіддачі завдяки особливостям покривів тіла, організації кровообігу, розвитку жирових запасів та ін. Цей механізм дозволяє організмам в умовах низьких температур зберігати тепло в організмі, а отже є вигідним в умовах Півночі. Зв'язок між пропорціями тіла та географічним розподілом організмів показаний К.Бергманом і Д.Аленом: у межах однієї систематичної групи в північних широтах збільшується маса і зменшуються виступаючі частини тіла (зумовлює зменшення відносних розмірів тіла та тепловіддачі);

- поведінкова терморегуляція – включає міграційну активність, побудову схованок, групову поведінку (пінгвіни, пустельні в’юрки – у холод, а верблюди – в жару збиваються в купу).

Природно, що терморегуляторні можливості пойкілотермних тварин обмежені, відносно гомойотермних. Основний механізм їх адаптації – зниження рівня метаболізму, а також поведінкові реакції. В окремих видів має місце і хімічна терморегуляція завдяки скороченню м'язів (риби, джмелі), а у деяких видів є зачатки фізичної терморегуляції (посилення тепловіддачі за рахунок дихання). Разом з цим, пойкілотермія має і певні переваги, оскільки більш низький рівень метаболізму зменшує потребу в їжі (крокодили можуть харчуватись 1 раз на рік).

Вода є субстанцією, необхідною для життя і сприяє виконанню багатьох функцій. Нижчі наземні рослини з вологого субстрату поглинають воду зануреними в нього частинами талому, а вологу дощу, роси й туману – всією поверхнею. Серед вищих рослин більшість видів поглинають воду із ґрунту корінням. При цьому, розвивається сисна сила в кілька атмосфер, що дозволяє засвоювати із ґрунту і зв'язану воду. У міру виснаження запасів води поблизу кореня, активізуються ростові процеси. У вищих рослин є додаткові механізми поглинання води. У пустельних рослин в сезон дощів може розвинутись ефемерне коріння. Тропічні епіфіти поглинають воду з повітря, насиченого водяними парами, а зонтичні – всмоктують воду епідермісом чашоподібних піхв листів.

Відносно води виділяють 5 екологічних груп рослин:

1) гідатофіти (водяні рослини, занурені у воду: рдест, елодея). Вийняті з води вони швидко висихають і гинуть. У них відсутні устячка і немає кутикули. Коренева система редукована або зовсім відсутня. Поглинання води і мінеральних солей відбувається всією поверхнею тіла.

2) гідрофіти (наземно-водні рослини, частково занурені у воду: очерет). Мають краще розвинені механічні та провідникові тканини. Листи містять устячка, інтенсивність транспірації дуже висока а, отже, вони можуть жити тільки при постійному та інтенсивному поглинанні води.

3) гігрофіти (наземні рослини, що живуть в умовах підвищеної вологості: тропічні трави, рис). Через високу вологість повітря у рослин утруднена транспірація, тому у них розвинені гідатоди (водяні устячка), через які виділяються крапельки вологи. При настанні навіть нетривалої посухи в тканинах створюється негативний водний баланс і рослини гинуть.

4) мезофіти (рослини, що виростають при помірному зволоженні, тепловому режимі та доброму забезпеченні мінеральними речовинами: літньозелені листяні породи дерев, чагарники підліска). За здатністю регулювати водний обмін вони наближаються до гігрофітів.

5) ксерофіти ростуть у місцях з недостатнім зволоженням. Вони мають пристосування, що дозволяють добувати воду при її нестачі, обмежувати випарування води і запасати її на час посухи. Ксерофіти розділяють на дві групи: сукуленти (соковиті рослини із сильно розвиненою водозапасаючою паренхімою: кактуси, молочай, алое). Листи сукулентів мають товсту кутикулу, потужний воскової наліт або густо опушені. Устячка занурені в щілини, де затримуються водяні пари. Осмотичний тиск клітинного соку невеликий і коріння мають малу сисну силу, але здатні всмоктувати воду з поверхневих шарів ґрунту після дощів; склерофіти (рослини сухі на вид з редукованими листами: злаки, ковили). Добре розвинена склеренхіма, тому рослини без шкідливих наслідків можуть втрачати до 25% вологи. У клітинах переважає зв'язана вода. Сисна сила корінь досягає декількох атмосфер, що дозволяє успішно добувати її із землі. При дефіциті води знижують транспірацію.

Тварини отримують воду трьома основними шляхами: через питво, із соковитою їжею та у результаті метаболізму. Незважаючи на здатність тварин витримувати короткочасну втрату вологи (випаровування, виділення сечі та калу), її дефіцит істотно відбивається на роботі організму. Для людини смертельною є втрата 10% води, собаки - 17%, верблюда - 27%.

За залежністю від води виділяють 3 групи тварин: гігрофіли (вологолюбні) – комарі, які активні ввечері та вранці, а вдень перебувають в тіні; мезофіли (широкий адаптаційний діапазон) і ксерофіли (сухолюбні) – пустельні комахи.

Адаптаційні пристосування тварин можна розділити на морфологічні (раковини наземних равликів, рогові покриви рептилій, розвиток кутикули у комах, фізіологічні (утворення метаболічної води, концентрування сечі та калу) і поведінкові (концентрація біля водопоїв, риття нір).

Метаболічна вода рідко є основним джерелом вологи, оскільки це вимагає значної кількості О₂, а посилене дихання веде до втрати вологи. Тому верблюди мають потребу в періодичному питві. Метаболічна вода має більш важливе значення для комах. У них є спеціалізований орган – жирове тіло, а трахейна система дозволяє звести до мінімуму втрати води при диханні.

Як адаптацію можна розглядати добове коливання температури тіла. У верблюда вдень вона досягає 40,7ºС, а вранці – 35ºС. У такий спосіб тварина не витрачає воду вдень на терморегуляцію, а віддає тепло вночі шляхом випромінюванню. Разом з тим, втрат вологи уникнути неможливо (удень ящірки втрачають до 20% рідини), тому для збереження водного балансу необхідно уникнення теплових перевантажень.

Вода, як середовище існування має ряд специфічних властивостей: велика щільність, перепади тиску, низький вміст кисню, поглинання сонячних променів та ін. Мешканців водного середовища в екології називають гідробіонтами. Організми, які ведуть зважений у товщі води спосіб життя відносять до планктону. Мешканців придонних ділянок називають бентосом, поверхневої плівки на межі повітряного середовища – нейстоном, а тварин, здатних до швидкого плавання і подолання сили течії – нектоном.

Насичення води киснем в 21 раз менше, ніж в атмосфері, тому дихання для більшості гідробіонтів ускладнено. Основним джерелом О₂ води є фотосинтетична активність водоростей і дифузія з повітряного середовища. За толерантністю до гіпоксії виділяють евріоксибіонтів (сазан, карась) та стенооксибіонтів (форель, кумжа). Дихання гідробіонтів здійснюється поверхнею тіла (в'юн споживає до 63% О₂) або спеціалізованими органами (зябра, легені, трахеї). При дефіциті О₂ часто безхребетні витягаються в довжину, створюють струм води. У деяких видів риб має місце комбінація типів дихання (зяброве і легеневе). Разом з тим, дефіцит О₂ часто викликає замори (узимку – внаслідок кірки льоду, а влітку – підвищення температури). Крім дефіциту О₂ замор може бути викликаний накопиченням у воді метану, сірководню та СО₂ (при розкладанні органічних речовин).

Сольовий режим також має свій вплив на життєдіяльність. Більшість водних мешканців пойкілоосмотичні, тобто осмотичний тиск їх тіла залежить від солоності води. Тому основний механізм адаптації гідробіонтів – уникання місцеперебувань із невідповідною солоністю (прісноводні види – не можуть існувати в морях і навпаки). Разом з тим, водні хребетні, комахи та їхні личинки, відносяться до гомойосмотичних видів. При обводненні організму вони підсилюють її виділення (сечоутворення, скорочувальна вакуоль інфузорій). Запобігання зневодненню відбувається шляхом накопичення в тілі осмотично активних речовин (солі, сечовина). Окремі види риб, що відносяться до прохідних, здатні жити в різних умовах завдяки гормональним перебудовам.

Температурний режим водойм більше стабільний, ніж на суші. Це пов'язане з великою теплоємністю води. Амплітуда річних коливань поверхневих шарів океану не більше 10-15ºС, у континентальних водоймах – до 35ºС. У полярних морях температура весь рік близько 0ºС, а в тропічних – 26ºС. Отже, евритермні види, в основному, населяють континентальні водойми, а стенотермні – Світовий океан.

Світловий режим водойм значно гірший, ніж повітряного середовища. Це обумовлено відбиттям променів і поглинанням їх водою. Тому день в області екватора на глибині 30 м триває 5 годин, а на 40 м – 15 хв. Поглинання променів червоного спектра йде більш інтенсивно, ніж синьо-зеленого. Відповідно із глибиною змінюють один одного зелені, бурі та червоні (найбільше глибоко) водорості, спеціалізовані на сприйняття хвиль різного спектра. Із глибиною також змінюється забарвлення тварин. Багато глибинних видів не мають пігментів, у сутінковій зоні – переважає червоне забарвлення. У темних глибинах океану організми використовують світло в результаті біолюмінесценції. Це явище обумовлене окисненням органічних сполук (люциферинів) під впливом каталізаторів. Виділюваний при цьому надлишок енергії виділяється у вигляді квантів світла. Біолюмінесценція має, головним чином, сигнальне значення (залучення особин іншої статі, підманювання жертви, маскування або відволікання). В умовах дефіциту світла розвиваються допоміжні органи комунікації (риби видають звуки плавальним міхуром для внутрішньовидового спілкування, ехолокацію використовують кити для пошуку їжі, електричні органи слугують для орієнтації та захисту).

Наземно-повітряне середовище характеризується досить складними екологічними умовами. Це зажадало складних адаптаційних перебудов, які стали можливими лише при високому рівні організації тварин і рослин.

Низька щільність повітря визначає його малу підйомну силу і незначну опірність. Мешканці цього середовища мають розвинені механічні тканини (рослини) або твердий скелет (тварини). Незважаючи але те, що життя у зваженому стані неможливе, багатьом видам повітря необхідне для розселення, пошуку їжі. З огляду на низьку щільність повітря багато організмів набули здатність до польоту. Більше 75% видів тварин здатні до активного польоту. Переважно це комахи і птахи, але є літуни й серед ссавців і рептилій. Основним механізмом польоту є робота м'язів, деякі можуть планувати за рахунок повітряних течій. Розселення рослин за допомогою повітряних течій називають анемохорією. Вона характерна для спор, насіння і плодів рослин. Групи мікроорганізмів, які пасивно переносяться повітряними течіями називають аеропланктоном. Загалом, адаптивними можна вважати зниження розмірів тіла, збільшення його площі за рахунок виростів, використання павутини і т.п. Переміщення в умови високогір'я (знижується щільність повітря) ускладнює розселення і вимагає підсилення вентиляції, а отже і втрату рідини (межа існування живого – 6000 м).

Газовий склад повітря відносно стабільний завдяки його конвекційним переміщенням. Однак, різні домішки газоподібних, рідких і твердих часток істотно змінюють властивості середовища. Високий вміст О₂ в повітрі дозволив підвищити ефективність дихання за рахунок посилення окисного фосфорилування. Це стало передумовою для розвитку гомойотермії. Вміст СО₂ зазнає більш значних коливань. При відсутності вітру в мегаполісах рівень СО₂ зростає в десятки разів. Закономірні також добові коливання СО₂ у приземних шарах, що пов'язане з добовими ритмами рослин і ґрунтових мікроорганізмів. Низький рівень СО₂ гальмує фотосинтез і навпаки (цим користуються в теплицях і оранжереях). Однак надлишок газу може привести до отруєння. Азот для більшості організмів є інертним, але ряд мікроорганізмів (бульбочкові бактерії, синьо-зелені водорості) здатні залучати його в біологічний кругообіг. Місцеві домішки також можуть істотно впливати на організми (метан, СО, SO₂, сірководень, з'єднання хлору, а також пилові частки). Найбільш чутливі до SO₂ рослини (лишайники гинуть навіть при його слідах). Тому їх розглядають як індикаторів чистоти повітря.

Властивості земної поверхні виявляють на організми екологічний вплив, який поєднують під назвою едафічних факторів середовища (від грец. едафос - основа, ґрунт). Характер кореневої системи рослин залежить від гідротермічного режиму, аерації, складу і структури ґрунту. В умовах вічної мерзлоти корені берези розташовані поверхнево, а в інших регіонах – проникають у глиб. У степових рослин є поверхневі (гумус, мікроелементи) і глибокі корені (вода). У мангрових рослин є спеціалізовані дихальні коріння – пневматофори.

Виділяють екологічні групи рослин відносно різних властивостей ґрунту:

1) ацидофільні види – можуть рости на кислих ґрунтах м рН менш 6,7 (рослини сфагнових боліт);

2) нейтрофільні види – тяжіють до ґрунтів із рН 6,7-7,0 (більшість культурних рослин).

3) базофільні види – ростуть при рН більше 7 (вітрогонка).

4) індиферентні види – можуть рости на ґрунтах з різними значеннями рН (конвалія, вівсяниця).

Крім того, виділяють рослини - нітрофіли (надають перевагу ґрунту, багатому на азот: кропива). Рослини засолених ґрунтів відносять у групу галофітів (солонець, сарсазан), петрофіти (скельні ділянки) і псамофіти (хиткі піски).

Рельєф і характер ґрунту впливають на специфіку пересування тварин. Наприклад, копитні, страуси, дрохви мають потребу у твердому ґрунті. У мешканців пустель поверхня кінцівок збільшена. Для норних тварин щільні ґрунти несприятливі. Складність ґрунтової структури обумовлює розмаїтість умов для різних мікроорганізмів: аеробних і анаеробних. З огляду на мінливість екологічних зон ґрунту, у безпосередній близькості можуть перебувати різні їхні групи.

Для дрібних ґрунтових організмів, поєднуваних під назвою мікрофауна (найпростіші, коловертки, нематоди) ґрунт – це система мікроводойм. По своїй суті – це водні організми, які проводять життя в заповнених водою капілярах ґрунту або в адсорбованій воді. Для дихаючих повітрям дещо більших тварин ґрунт представляється як система дрібних печер. Ці організми поєднують під назвою мезофауна. До цієї групи відносять, в основному, членистоногих (протури, двохвістки). Вони не мають спеціалізованих органів для риття нір і переміщаються звиваючись. Ці тварини споживають О₂ поверхнею тіла, тому чутливі до висихання. Періоди затоплення ґрунтових пор представники мезофауни переживають у пухирцях повітря.

Більших ґрунтових тварин (2-20 мм) називають представниками макрофауни. Це личинки комах, багатоніжки, дощові хробаки й ін. Для них ґрунт - щільне середовище, що робить значний опір при русі. Вони пересуваються в ґрунті, розширюючи природні отвори шляхом розсовування ґрунтових часток. Стоншуючи передній кінець тіла, вони переміщаються в тонкі ґрунтові пори, а далі, збільшуючи свій обсяг збільшують діаметр отвору. Личинки комах використовують для пересування передній тонкий кінець голови, а далі, фіксуючи задні кінцівки ущільнюють ґрунт. Газообмін тварин цієї групи здійснюється за допомогою органів дихання, а також через покриви завдяки високій вологості.

Мегафауна ґрунтів - це великі землерої, в основному із числа ссавців. Ряд видів проводить у ґрунті все життя (сліпці, кроти). Вони прокладають у землі цілі системи ходів і нір. Зовнішній вигляд пристосований до підземного способу життя: очі редуковані, валькувате тіло з короткою шиєю, коротке й густе хутро, сильні копальні кінцівки з пазурами. Сліпці та сліпушки розпушують землю різцями.

Крім постійних мешканців ґрунту, можна виділити більшу екологічну групу мешканців нір. Вони годуються на поверхні, але розмножуються, зимують, відпочивають і рятуються від небезпеки в ґрунті. Ці тварини мають риси будови, характерні для наземних тварин, але мають і ряд пристосувань (довгі пазурі, сильна мускулатура).

Тема: Засоби фізичного виховання

з дисципліни „ТіМФВ”

для студентів ІІ курсу ФФВ

Виконавець:

викладач Ярошик М. Я.

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри теорії і методики фізичного виховання (протокол № ___ від “___” ______________ 2009 року).

Зав. кафедрою,

к.пед.н., доцент Ю.В. Петришин

ПЛАН.

1. Поняття про засоби фізичного виховання (основні, допоміжні).

2. Класифікація фізичних вправ.

3. Поняття про техніку фізичних вправ та її характеристика.

Література.

1. Матвеев Л. П. Теория и методика физического воспитания: учебн. для ин-тов физ. культуры / под. ред. Л. П. Матвеева, А. Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Физкультура и спорт, 1976. – Т. 1. – 303 с.

2. Ашмарін В. А. Теория и методика педагогических исследований в физическом воспитании: пособ. для студ. и преподав. ин-тов физ. культ. – М.: Физкультура и спорт, 1978. – 224 с.

3. Шиян Б. М. Теорія і методика фізичного виховання школярів: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 ч. / Б. М. Шиян. – Т.: Навчальна книга – Богдан, 2004. – Ч. 1. – 272 с.; Ч. 2. – 248 с.

4. Теорія і методика фізичного виховання: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. фіз. виховання і спорту]: у 2 т. / за ред. Т. Ю. Круцевич. – К.: Олімпійська література, 2008. – Т. 1. – 391 с.; Т. 2. – 366 с.

5. Боген М. М. Обучение двигательним действиям / М. М. Боген. – М. Физкультура и спорт, 1985. – 192 с.

Дата добавления: 2014-01-04