Додаткова. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности

Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. – М.: Наука, 1989.

Василенко В.Х. На межі античної і нової медицини// Тер. архів.- 1983.- Т.55, № 1.- С.136-139.

Гален К. Про призначення частин людського тіла.- М., 1971.- 555 с.

Зеліксон Ю.І.. Кондратьева Т.С. Лікарські засоби Стародавнього Риму//Фармація.- 1992.- № 6.- С.87-89.

Зеньковский В. В. Основы христианской философии. – М.: Канон, 1996.

Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М.: Мысль, 1979.

Мирський М.Є. А. Цельс і його праця «Промедицині»//Клин, медічіна.- 1978.-Т.56. № 9.-С. 144-147.

Петров Б.Д. Природно-історичні погляди Галена/К. Галею. Про призначеннячастин людського тіла.- М., 1971.- С. 30-51.

Петров Б.Д. Від Гіппократа до Семашко.- М., 1990.- С.35-57.

Піцхелаурч Т.З. АВЛ Корнелій Цельс і його медична енциклопедія// Рад.охорона здоров'я.- 1979.- № 4.- C.70-72.

Піцхелаурі Т.З. Клавдій Гален - класик античної медицини// Рад.охорона здоров'я - 1980.- № 4.- С.70-71.

Сорокіна Т.С. Медицина в Древньому Римі// Фельдшер і акушерка.-1983.- № 12.- С.38-43.

Савельева М. Ю. Вера как способ познания действительности: постановка проблемы // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – № 3, 4.

Стангене Д. Проблема соотношения разума и веры в средневековой философии // Вопросы философии. – 1999. – № 7.

Суини М. Лекции по средневековой философии / А. К. Лявданский (авториз.пер. с англ.). — М.: Греко-латинский кабинет Ю.А.Шичалина, 2001.

Тернівський В.Н. Клавдій Гален і його праці/К. Гален. Про призначення частинлюдського тіла.- М., 1971.- С.3-29.

Чикин С.Я. Лікарі-філософи.- М., 1990.- С.41-46. Цельс К. Про медицину.- М., 1959.- 381 с.

Штекль А. История средневековой философии. – Репр. изд. – СПб.: Алетейя, 1996.

1. Легойда Вл. За что сожгли Джордано Бруно // Православие и мир. – 04 июля, 2009. Режим доступа: http://www.pravmir.ru/za-chto-sozhgli-dzhordano-bruno-1/

2. Горфункель А. Джордано Бруно перед лицом инквицизии. Режим доступа: http://krotov.info/acts/16/3/bruno_1.htm

1. СЄХФ – це сукупність релігійно-філософських, соціально-політичних, етичних вчень, які були сформовані отцями церкви та розвинені схоластами в I-XV ст. н.е. в країнах Європи.

= соціально-культурна криза Римської імперії;

= зміни в світоглядній орієнтації тогочасних людей, які були зумовлені перенасиченістю земними благами;

= прагнення людей до вічного життя, водночас усвідомлення обмеженості суто людських можливостей і ресерсів для здійснення своїх цілей і прагнень;

= розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією;

= зближення філософії з релігією, особливо в I-V ст. н.е.;

= зміна самої концепції філософії: з пізнання буття як такого філософія перетворюється в знаряддя пізнання Бога, в мистецтво зближення людини з Божественим;

= прогресивний розвиток арабської філософії і філософії Середньої Азії, який був пов’язаний із засвоєнням вчення Аристотеля у відповідності з новими історичними завданнями і досягненнями науки, особливо математики, астрономії і медицини;

= прагнення християнства знайти філософське обгрунтування своїх основних ідей;

= панування варварів на Заході (руйнування Риму та римської імперії);

= хрестові походи, праця Боеція (480-524) по перекладу деяких робіт Аристотеля і неоплатоника Порфірія на латинську мову, написання коментарів до перекладу.

1. Розумно і упорядковано обмірковувати все існуюче.

3. При осмисленні того, що існує, виходити з положень досвіду християнської віри.

4. Підтримувати раціональними положеннями християнські цінності і збудоване на їхній основі світобачення.

5. Розтлумачувати, роз'яснювати істини віри, сприяючи поширенню і зміцненню знань про них.

- сакралізація філософії, тобто надмірне зближення філософії з релігією;

- призначення філософії бачилося у її служінні релігії, що виражене у відомому вислові схоласта XI ст Петра Даміані: «Філософія повинна служити Священному писанню, як служниця своїй пані»;

- приблизно до XI-XIII ст. філософія і теологія не розмежовувалися, їхньою основою були догматичні підстави християнства;

- синкретичність філософії, тобто філософія працювала над інтеграцією національного й расового, часткового в ціле, окремих систем думки в одну наднаціональну, надрасову концепцію;

- будучи приємницею античної філософії, деколи навіть повторюючи її, виробила свої власні принципи;

- переважна більшість філософів – священослужителі;

- церква була центром духовної культури і освіти;

- філософія і релігія мали одну спільну ціль: служити порятунку людини і людства;

- завдання філософії полягало в підготовці слухачів до сприйняття більш грунтовного теологічного знання;

- філософія багато займалася формально-логічними пошуками, індивідуальне новаторство в філософії почало заохочуватися тільки з XII-XIII ст., але продовжувало цінуватися точність відтворення авторитетних ідей, уміння дедукувати з них знання, умоглядність, книжкова ерудиція, дидактизм (здатність нагромаджувати у великій кількості, систематизувати і передавати знання, переконувати і роз'яснювати).

1. Теоцентрізм. В центрі всесвіту - Бог. Бог- духовний особовий трансцендентний Абсолют, який поза часом і поза простором, він є зосередження, джерело всіх цінностей, буття, могутності, творчої сили, святості, добра, істини, краси, любові. Бог триєдиний. У Божественній Трійці, природа якої нероздільна сутність - три рівноцінні особи-іпостасі: Бог-батько - абсолютна першооснова, Бог-син-логос - смисловий початок, Бог-святий Дух - Животворящий Початок. Бог-син-Христос об'єднав в собі всю повноту божественної природи і всю повноту людської природи.

2. Креаціонізм. Бог-творець створив світ ні з чого. На початку творіння були Божественна Воля і Божественне Слово-Логос. Воно втілене в Христі і відкрито в Біблії. Світ - це зосередження задуму Божого, явище його вседосконалості. Суть Бога може бути представлена лише через те, чим він не є (негативна апофатична теологія). Оскільки сили Бога вкладені в Творіння, то Божественні атрибути характеризуються позитивно (катафатична теологія). Світ, який втілює Логос, впорядкований, тому в певних кордонах його можна пізнати. Боже творіння спочатку (першопочатково) гармонійне, оскільки корінь світу - це корінь Краси, який божественно духовний. Світ безумовно реальний. Субстанционально самостійного джерела зла не може бути. Звідси - основа християнського світогляду - етичний оптимізм.

3. Провіденціалізм. Бог управляє світом. Історія є виконанням Божественного призначення. Події земного життя мають вищий, Божественний сенс. Бог ніколи не залишає людей без допомоги. Людям дається Одкровення. Місія Христа - вивести людей із стану відчуження. Добро - це Бог, як надмета, що зобов'язує людину до самоудосконалення, і все, що відповідає цілям наближення до нього. Зло - це те, що віддаляє людину від Бога. Христос - в його людській природі - ідеал для особи.

4. Персоналізм. Кожна людина - цілісність духу, душі і тіла. Кожна людина - особа. Стосунки між Богом і людиною - особові. Вищий рівень цих стосунків - любов. Бог творить людину по своєму образу і подібності, наділяє людину розумом, мовою, вільною волею, владою над природою. Бог дає кожній людині душу і є її Верховним Суддею. Люди створені тілесними. Тіло - храм душі, в ньому, через нього душа творить, з тілом зв'язана індивідуальність особи. Гріхопадіння – це зловживання Божественним даром свободи, це вибір гордині, відпадіння (відчуження) від Бога. Людина - це з'єднання ціннісно протилежного, у зв'язку з цим природа людини по суті суперечлива, в ній протистоять образ Божественний і гріховність. Дух - вище в людині. Він відкритий Божественному Духу, Благодаті. Душа - арена боротьби добра і зла. Головне джерело зла в гріху.

5. Ревеляціонізм. Це принцип Одкровення. Бог відкриває людині свою волю, глибокі сенси, істини буття, які збережені в Священному Писанні (Біблії). Основа Біблії - це авторитет Божественного. Біблія - Книга книг, в якій знаходяться ключі до сенсів природного і людського, до таємниць окремого життя і порятунку.

6. Герменевтизм (від герменевтики). В цілях розуміння Одкровення розвивалося мистецтво тлумачення Священних текстів, тобто екзегетика. Вже перші християнські мислителі зверталися до символічного пояснення Святого Письма, до герменевтики (мистецтво тлумачення) і до семіотики (вчення про знаки взагалі, знаки мови зокрема). Виділялося декілька основних рівнів сенсів: сенс зовнішній і внутрішній, сенс буквальний (тілесний), сенс моральний (душевний), сенс божественний (духовний).

2. Періоди розвитку СЄХФ: проблеми, представники, хронологічні межи

Періоди розвитку СЄХФ: проблеми, представники, хронологічні межі

№ з/п	Назва направлення християнської філософії	Назва періоду СЄХФ	Хронологічні межі періоду СЄХФ, який представляють філософські направлення	Представники направлення християнської філософії перших столітть н.е.	Основні проблеми, питання

1.	Гностицизм (I-III ст. н.е.)	Патристика	II-VIII ст. н.е.	Климент з Олександрії (150-215 рр. н.е.); Оріген (185-254)	Містичне пізнання Бога, методика досягнення пізнання (гносис) Богаін.
2.	Маніхейство (III ст. н.е.)	Патристика	II-VIII ст. н.е.	Манн (216-270 рр. н.е.)	Радикальний дуалізм Добра і Зла; презентує раціаналістичний підхід; різку форму матеріалізму.
3.	Апологетика (I-III ст. н.е.)	Патристика	II-VIII ст. н.е.	Юстиніан-мученик (100-165 рр. н.е.), Тертулліан (160-240 рр. н.е.)	Співвідношення віри і розуму; одкровення християн і мудрості язичників (греків і римлян); проблема сутності Бога та його троїчності (тринітарна проблема); проблема створення світу; про природу людини та її цілі; проповідування життя в Логосі і з ним, аскетичний спосіб життя та ін.
4.	Догматика (IV-V ст. н.е.)	Патристика	II-VIII ст. н.е.	Августин Аврелій (354-430 рр.н.е.)	Спроба поєднати християнську віру у втілення Бога, який прийшов спасти людей, з вченням єврейської релігії, з вченням античних та східних релігій, свобода волі людини і можливість спасіння душі, проблема походження зла в світі та причин, за яких його терпить Бог; проблема сутності Бога; розуміння історії як рурху до певної кінцевої мети та визначення цієї мети – «Град Божий»; проблема свідомості людини та пошуку засобів гармонізації внутрішнього та зовнішнього світів людини та ін.
5.	Патристика (II-VIII ст. н.е.)	Патристика	II-VIII ст. н.е.	Августин Аврелій (354-430 рр.н.е.), Василій Великий (339-379), Григорій Нисський (335-394), Іоан Дамаскін (675-753), Максим Сповідник (580-663)	Проблеми сутності Бога; проблеми природи, сутності і свободи волі людини; проблеми співвідношення розуму і віри; проблема лінійності історії; проблема пошуку людиною Бога; проблема походження добра і зла; проблема шляхів самопізнання і самовдосконалення людини та ін.
6.	Реалізм	Схоластика	IX-XV ст. н.е.	Ансельм Кентерберійський (1033-1109),Альберт Великий (1193-1280), Фома Аквінський (1224(5)-1274)	Справжньою реальністю володіють лише загальні поняття (універсалії), а не окремі речі, які існують в емпіричному світі. Універсалії є думками, ідеями в Божественному розумі. Тому людський розум лише за допомогою Бога в змозі зрозуміти суть речей, бо суть є загальне поняття, яке існує реально. Якщо є думки про Бога, то і в реальності є Бог. Універсалії існують реально, самостійно, вони існують до матеріальних, емпіричних речей.
7.	Номіналізм	Схоластика	IX-XV ст. н.е.	Росцелін із Комп’єні (1050-1125), Дунс Скот (1265-1308), Уільям Оккам (1285-1349)	Загальні поняття (універсалії) - це лише імена, назви для окремих предметів. Універсалії не володіють жодним самостійним існуванням зовні і окрім окремих речей. Реально існують лише речі. Загальні поняття утворюються лише Розумом людини за допомогою абстрагування окремих речей і явищ. Універсалії існують в (після) речах(ей), а речі пізнаються чуттєвим (плотським) досвідом.
8.	Концептуалізм	Схоластика	IX-XV ст. н.е.	П’єр Абеляр (1079-1142)	Компромісна позиція, яка визнавала існування універсалій і до речей і в самих речах, але у формі певних концептів, які виконувати допоміжну роль в пізнання людиною всього існуючого.

3. Основні проблеми середньовічної християнської філософії:

Проблема «віри і розуму» -це проблема співвідношення віри і розуму, істин Одкровення і знання, які розум людини віднайшов у світіт.

Задача цієї проблеми: з'єднання досвіду містичного, інтимного, молитовного спілкування з Богом із зовні вираженими, сталими, раціонально осмисленими формами культури; представлення системи загальнозначущого світобачення на основі віри.

При зіткненні віри з розумом, раціональною критикою виникає три основних позиції, які по-різному визначають перспективи зв'язку теології і філософії:

1. «Вірую, щоб зрозуміти» - теза Аврелія Августина (354-430). Догмати віри приймаються без критики, без обгрунтування і стають фундаментом для раціональних висновків.

2. «Розумію, щоб вірити» - принцип П. Абеляра (1079-1142), згідно з яким істини віри повинні отримувати раціональне обгрунтування і філософське тлумачення.

3. «Вірую, тому що абсурдно» - вислів в дусі Квінта Септімія Тертулліана (біля 160-після 220). підкреслює розбіжність істин розуму і віри, що доходять до несумісності теології і філософії.