Джерела права. Джерело (форма) права— офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які виходять від держави і надають їм юридичного

Джерело (форма) права — офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які виходять від держави і надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Тільки відповідно до Конституції, рішень державних органів, органів місцевого самоуправління, а також шляхом народного голосування (референдуму) можуть встановлюватися, змінюва­тися і скасовуватися норми права.

(1). Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий до­кумент, прийнятий компетентними суб'єктами, в якому в одно­сторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов'язкові правила поведінки.

Такими є: конституції, закони, укази президента, постанови тощо. Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу правових систем — Фран­ція, Німеччина, Італія, Іспанія та ін.

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт. Це пояснюється тим, що нормативно-правовий акт надає мо­жливість: 1) чітко сформулювати зміст прав і обов'язків; 2) відносно швидко довести зміст до адресатів норми; 3) створити умови для адекватного розуміння і застосування норми; 4) оперативно змі­нювати чи скасовувати норму; 5) здійснювати систематизацію норм, що полегшує користування ними.

Види нормативно-правових актів: Конституція, закон, підзаконний акт.

Закони — нормативні акти вищого представницького органу держави, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів.

Підзаконні акти — акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до його положень і на його вико­нання.

До них належать: Укази Президента України; постанови Вер­ховної Ради України; декрети та постанови Кабміну України; Ра­ди міністрів АРК; рішення, нормативні ухвали місцевих Рад на­родних депутатів; інструкції, вказівки та накази керівників міністерств і відомств України та ін.

(2). Правові договори — добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми з метою уре­гулювання певної життєвої ситуації і забезпечується державою.

Правовий договір розрахований на неоднократне застосуван­ня: він містить норми — правила поведінки загального характеру (колективний, трудовий). Має суттєве значення у сфері комер­ційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації. Наприклад: договір між студентом та ви­щим навчальним закладом містить права і обов'язки сторін.

(3). Правовий звичай — правило поведінки, що складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухва­лено й охороняється державою.

Правовими стають ті звичаї, в яких є заінтересованість біль­шості населення регіону чи країни. Держава визнає подібні пра­вила як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує їх виконнання з допомогою дер­жавного примусу. Держава визнає не всі звичаї, які склалися в суспільстві, а лише ті, які мають найбільше значення для суспіль­ства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитку.

Прикладом правового звичаю, тобто правила поведінки, що спочатку склалося у суспільній практиці і лише потім держава визнала його і надала йому загальнообов'язковості, закріпивши в нормативно-правовому акті, є те, що перше засідання новообра­ної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат.

Правові звичаї — найдавніше джерело права, історичний і фа­ктичний передвісник закону. Мали значення у середньовіччя, утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком країн Африки

та Азії.

(4). Судовий чи адміністративний прецедент — рішення конкретної юридичної справи, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави і яке стає обов'язковим для вирі­шення подібних справ у майбутньому.

Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного фо­рмулювання юридичних норм.

Є одним із провідних джерел права англо-американського типу.

(5). Релігійно-правова норма — священні писання, книги, трактати. Акти-документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй значення і забезпечується нею.

Релігійно-правова норма поширена у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У де­яких країнах релігійно-правова норма тісно переплетена з право­вим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

(6). Науково-правова доктрина — документи, що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою удосконалення законодавства та усвідомлені суспільством як обов'язкові.

Не у всіх країнах визнається джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регу­лювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші часи роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удо­сконаленню нормативно-правових актів.

Правова доктрина є безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді поси­лаються на праці вчених, а також в релігійно-філософській право­вій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм базуються на правилах загаль­нообов'язкової поведінки, які взяті з праць видатних юристів.

(7) Міжнародно-правовий акт — документ двох або кількох держав, який містить норми права про встановлення, зміну чи припинення прав та обов'язків у різних відносинах між ними.

З санкції держави такий акт поширюється на її території, стає частиною внутрішнього законодавства. На внутрішнє право впливають джерела міжнародного права — загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, кон­венції).

Дата добавления: 2014-01-04