І. Філософія права епохи Середньовіччя

ВСТУП

МЕТА ЛЕКЦІЇ

Дніпропетровськ-2013

Л Е К Ц І Я

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

з дисципліни

“ФІЛОСОФІЯ ПРАВА”

ТЕМА № 3: «Історичні типи праворозуміння:філософсько-правові ідеї Середньовіччя, епох Відродження та Реформації»

(2 год.)

Для студентів 5 курсу

юридичного факультету ННІ права

Лекцію підготувала Марченко О.В., доктор філософських наук,завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справа

Рецензенти:

І.А. Побочий, завідувач кафедри філософії та політології Національної металургійної академії України, доктор політичних наук, професор;

О.В. Халапсис, професор кафедри філософії та політології Національної металургійної академії України, доктор філософських наук, професор.

Лекцію обговорено та схвалено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

30 серпня 2013 року,

протокол № 2

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Філософія права епохи Середньовіччя.

2. Філософсько-правові вчення епохи Відродження.

3. Реформація, її вплив на розвиток філософії права.

Висновки.

Контрольні питання.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права. – К., 2003.

2. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Навчальний посібник / Демиденко Г. Г. - Харків: Консум, 2004.- 432 c.

3. Философия права: Учебник / О.Г. Данильян, Л.Д. Байрачная, С.И. Максимов и др. Под. ред. О.Г. Данильяна. – М.: Из-во «Эксмо», - 2005. – 416 с.

4. Шкода В. В. Вступ до правової філософії. − Харків, 1997.

5. Циппеліус Р. Філософія права: підручник: Пер. з нім. – К.:Тандем, 2000. – 300 с.

6. Нерсесянц В.С. Философия права. – М.,1999.

Мета – дослідити особливості філософського осмислення злочину і покарання у Середні віки (V— XIIIст.); розкрити сутність та основні напрями філософії права епох Відродження та Реформації; проаналізувати основні підходи до розуміння філософії права Нового часу.

Основна проблема: філософсько-правові вчення епох Середньовіччя, Відродження та Реформації – невичерпна скарбниця для розуміння генезису права, закономірностей його розвитку. Дослідження існуючих суперечностей і «пошук істини» − мета даної лекції.

Більш ніж тисячолітня епоха Середніх віків (V— XIIIст.) у Західній Європі була часом становлення станового фео­дального суспільства, що знаходилося під пануючим впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. У руках свя­щеннослужителів політика і юриспруденція, як і всі інші науки, залишалися прикладними галузями богослов´я. Відома біблійна формула: «Немає влади не від Бога, існуючі же влади від Бога встановлені» перетворилася в незаперечну догму феодального ладу. Вищим і чи не єдиним джерелом істини визнавалося Святе Пи­сання і догмати офіційного віровчення католицької церкви. По­силаннями на Біблію обґрунтовувалися станова нерівність, при­вілеї феодалів, залежне становище селян. Церква оберігала й античну культурну спадщину, в т.ч. і правову культуру, сприяла залученню європейців до нових для них етико-правових христи­янських цінностей, до писемності, писаного закону.

Відродження і Реформація — величні і знаменні по­дії пізнього Середньовіччя, час політичних, культурних, релігій­них змін і потрясінь у Західній і Центральній Європі. Розрив з пануючим, але вже з анахронічним феодальним укладом життя, утвердження принципово нових стандартів і критеріїв у політиці, культурі, ідеології — примітна риса Відродження і Реформації.

По-перше, культура Відродження (Ренесансу), що зароди­лася в італійських містах-державах ще в XIVст. до кінця XV ст., значно поширилася в інших країнах Західної Європи. Ренесанс відроджував інтерес до античної культури, суспільних наук і систе­ми освіти в грецьких полісах. Основою Відродження був гума­нізм, що сприяв рішучому повороту суспільної думки до проб­лем людини, його світу, психології і моралі.

По-друге, ідеологи Відродження і Реформації в уявленнях про державу, право, політику, закони спиралися на античний досвід їх вивчення, усю сукупність політико-юридичних цінностей і ідей. Середньовічні юристи сприяли відродженню римського пра­ва, визнанню і прийняттю цього права в Західній Європі. Закла­далися основи праворозуміння і правопорядку, що виходили з пізньоантичного римського права. У середньовічних школах ле-гістів і каноністів викристалізувалася раціональна методика його дослідження, що стала згодом характерною для європейських юристів.

По-третє, гуманізм і раціоналізм Відродження — одна з при­чин Реформації. Падав авторитет католицької церкви, що була єдиною об´єднуючою силою Західної і Центральної Європи, по­силювалися раціоналістична критика католицизму, інтерес до природи держави, права, політики. Релігійні рухи, що вимагали реформи і демократизації церкви, відродження істинного, первісного християнства, прийняли в XVI ст. масовий характер, переросли в релігійні війни у Франції, Голландії, Німеччині, Чехії та ін. країнах.

По-четверте, важливими змінами в політичному житті Єв­ропи стала поява в ряді країн (Франції, Іспанії, Австро-Німеч-чині, Англії, Росії й ін.) централізованих абсолютистських дер­жав із сильною дворянською монархією. Це сприяло консолідації нації, об´єднанню народу, країни. Проблема державного суве­ренітету, зміцнення королівської влади і її незалежності від папи римського набуває вирішального значення.

По-п´яте. Поряд з новими політичними й ідеологічними реа­ліями, у Західній Європі набирали силу важливі соціально-еко­номічні зміни: криза феодальних і зміцнення ранньокапіталіс-тичних відносин, поява нового класу — буржуазії. Ця зростаюча суспільна група поєднувала частину дворянства, землевласни­ків, купців, підприємців, зв´язаних з ринком і світовою торгів­лею. До неї примикала й інтелектуальна еліта, що складалася насамперед з випускників юридичних і філософських факульте­тів університетів. Багато ідей Відродження і Реформації об´єк­тивно відповідали потребам буржуазії і відображали її інтереси.

Таким чином, антифеодальна, антиклерикальна спрямова­ність Відродження і Реформації, гуманістичний світогляд і ра­ціоналізм мислення, нові політичні і соціальні реалії в Європі диктували нові підходи до вирішення проблем права, держави, політики.

У XIII ст. католицька церква досягла вершини мо­гутності, впливу на політичне і духовне життя середньовічної Європи. Формування ідеології католицизму було пов´язано з ім´ям Томи Аквінського (Аквіната) (бл. 1225—1274). Видатний вчений-богослов прагнув обґрунтувати постулати віри засобами розуму, логіки, філософії.

У своїх працях «Сума теології» і «Про правління государів», коментарях до перекладеної латинською мовою і виданої «По­літиці» Аристотеля, Аквінський на її базі розвинув доктрину держави і природно-правову теорію у світлі догматів католицької церкви.

Людина, за Аквінським, істота розумна й володіюча свобод­ною волею. Кінцева мета є основним початок діяльності розум­ної істоти. Такою метою є блаженство. Воно не в багатстві, по­честях, славі, а в пізнанні Бога. Слідом за Аристотелем він визнає людину «істотою товариською і політичною», «співвіднесеною з Богом як з певною своєю метою». Така властивість людини при­водить до утворення політичної спільності — держави. Це — досконалий союз, установлений заради загального блага, забез­печення умов для гідного, розумного життя.

Згідно з Аквінським, реалізація даної мети збігається з існу­ючою феодально-становою ієрархією. Так влаштовано у світі, де панує ієрархія форм, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі ієрархії стоїть Бог, що установив принцип підпорядкуван­ня нижчих форм вищим. Духовний же світ очолюється на землі папою як намісником Бога. За тим же принципом організовано і суспільство: піддані підкоряються царям, раби — панам.

Богословське вчення про походження влади від Бога Аквінат доповнює своїми міркуваннями: Бог — причина добра, а не зла, отже, усе, що є доброго у владі — це від Бога, що є дурного — не від нього. В усякій владі він розрізняє три елементи: 1) початок чи походження; 2) використання; 3) форма чи сутність. Похо­дження чи використання влади можуть бути хороші або дурні, але сутність її завжди добро — вона заведена Богом. Суть влади складає порядок відносин панування і покори, при якому воля осіб, що знаходяться нагорі людської ієрархії, рухає нижчими верствами населення. Той, хто здобуває чи зловживає владою, заслуговує, щоб вона в нього була віднята. Такі заповіти Бога і веління римсько-католицької церкви, що представляє його волю. Тому всі царі повинні підкорятися папі, як самому Христу.

Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, супере­чать інтересам церкви, на думку Аквінського, настільки піддані вправі противитись цим діям. Він визнає правомірною непокору у випадках: 1) коли повелівається те, що противно велінню бо­жому; 2) коли повелівається те, на що не поширюється влада правителя (наприклад, на духовне життя людей чи установлення надмірно важких податків). Тоді правитель перетворюється в тирана, не хоче знати загальної користі, а піклується лише про свою вигоду, зневажає закони і справедливість. Тому народ може повстати і скинути його, що вже не є смертним гріхом. Головне, вважає Аквінський, щоб повстання не приносило більше шко­ди, чим користі.

Тиранію Тома протиставляє монархії — кращій формі прав­ління. Його аргументи: 1) на переваги монархії вказує сама при­рода, що скрізь установила одне керуюче начало: у тілі — серце, у душі — розум; у бджіл — одна цариця; миром править єдиний Бог; 2) це доводить і історія: країни, де немає єдиного правите­ля, бідують від розбратів; керовані ж монархами насолоджують­ся миром.

З монархій Аквінський віддавав перевагу політичній, а не аб­солютній. Таке правління, змішане з елементів монархії, аристо­кратії і демократії, на його думку, було встановлено у євреїв за­коном божим, де правив один цар на основі чеснот і законів, йому допомагали світські і духовні князі, обрані від усього народу.

Доброчинність — якість людини, що направляється законом. Доброчинність, як і закон — основа порядку. Закон Тома визна­чає як певне встановлення розуму для загального блага, обнаро­дуване тим, хто має піклуватись про суспільство. Закон є розум управління, правило і мірило людських вчинків. Він необхідний в ім´я миру серед людей, направляє їх до загального блага. Озна­кою закону є його обнародування.

Закони він поділяє на чотири види: вічний, природний, люд­ський і божественний.

Вічний закон (lex auterna) — «є сам божественний розум, ке­руючий світом», уособлення універсальних норм. Цей закон ле­жить в основі усього світопорядку, природи і суспільства. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов´язані з ним відносинами субординації, ієрархії.

Природний закон (lex naturale) — відображення цього вічного закону в людському розумі, є чинність вічного закону в люд­ському суспільстві. Предписания природного закону виходять з мети робити добро й уникати зла, самозбереження і продовжен­ня людського роду. Він є тією основою, на якій ґрунтуються усі створювані людьми закони.

Людський (діючий) закон (lex humana) — конкретизація при­родного закону. Аквінський пише, що одних природних схиль­ностей мало. Потрібна дисципліна. Є люди, яких треба приму­шувати силою і страхом покарання. Метою позитивного закону є розвиток чеснот у людині. Цей закон повинен бути підлеглий природному закону. Тільки та постанова має силу закону, вважає Аквінський, яка по собі справедлива. Таким чином, він запере­чує значення людського закону за тими актами світської влади, що суперечили предписаниям природного закону. Закони нази­ваються справедливими за метою, коли вони мають на увазі за­гальне благо; за походженням, коли виданий закон не перевищує влади законодавця; за формою, коли «у виді загального блага на підданих накладаються тяготи урівнюючі». Необхідно визначити, що закон може предписувати, тоді ми будемо знати, чому варто коритися. Обов´язкова сила закону поширюється на усіх. Зако­ном зв´язаний, вважає Аквінський, і сам законодавець (крім при­мусової сили закону), і духовні особи (якщо діючий закон не су­перечить ні природному, ні божественному закону).

Божественний, чи одкровенний закон (lex divina) виникає з Біблії. Він, згідно з Аквінським, необхідний з двох причин. По-перше, людський закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не мо­жуть прийти до єдиного уявлення про правду, тому необхідно таке вище керівництво, як Біблія, у т.ч. у законодавстві. Сфера боже­ственного закону набагато ширша, вона охоплює і духовне жит­тя, недоступне людському закону. Гріхи, гріховні помисли, не заборонені цим законом, забороняються божественним законом.

Як бачимо, у Аквінського йдеться не лише про феодальне законодавство, а й про теорію закону.

Право в Аквінського є об´єктом правди. Воно визначається як «дія, урівняна стосовно іншого, в силу... природи речей чи в силу людського установлення». Право він, слідом за Аристоте­лем, поділяє на природне і позитивне. Право народів, що виді­ляли римські юристи, він вважав видом природного права, тому що воно стосується тільки людини. Як і у вченні про закон, Аквінський стверджує, що людські установлення можуть зро­бити правом те, що не суперечить праву природному.

Тома Аквінський — войовничий захисник католицької церк­ви, феодально-монархічного ладу, непримиренний до їх ворогів. Особливо люто він обрушується на єретиків: «якщо фальшиво­монетників, як і інших лиходіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше страчувати єретиків, якщо їх викрито в єресі». У Середні віки його називали «doctor angelicus» (ангельський доктор). Після смерті Томи, у 1323 р. він був прилічений до лику святих, а в 1879 р. його теологічна філософія оголошується римським папою «єдино істинною фі­лософією католицизму», що поклало початок неотомізму.

Дата добавления: 2014-01-04