Форми і методи наукового пізнання

Весь хід нашого розгляду пізнавальної проблематики привів до необхідності докладніше з'ясувати суттєві особливості наукового пізнання, адже немає сумніву в тому, що наукове пізнання сьогодні є найрезультативнішим і найавторитетнішим. Ми досить часто, обговорюючи якісь складні питання, посилаємося на науку, чекаємо саме від неї або рішучих підтверджень деяких суджень і позицій, або безсумнівних їх спростувань.

Наука виникає як спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, як свідоме нарощування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: знання про світ, про алгоритми дій, дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні до світу. Звідси випливає загальна класифікація наук:

* науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія та ін.);

* науки логіко-методологічного напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування та ін.);

* гуманітарні науки (філософія, культурологія, філологія, релігієзнавство, естетика та ін.).

Лише беручи всі ці наукові напрями в комплексі, ми можемо скласти виправдане уявлення про науку взагалі. В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях: І) в найширшому значенні - як будь який свідомо зафіксований досвід (в такому випадку ми кажемо "Це буде мені наукою"); 2) в нормативному значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обгрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання; 3) у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичний апарат. Свого часу І. Кант виголосив тезу про те, що в кожній галузі знання рівно стільки науки, скільки в ній є математики. Математизоване природознавство, починаючи з XVII ст., стає у Європі взірцем науки як такої. Тому є своє пояснення, бо саме таке спрямування наукового натхнення призвело до швидкого технічного прогресу в Європі. Але таке тлумачення науки невиправдано звужує її зміст та функції.

Спираючись на розглянуті особливості науки, ми, разом із дослідниками в галузі наукознавства, можемо виділити такі її суттєві ознаки.

* наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв 'язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);

* єдність у цьому знанні функцій описування, пояснення та передбачення;

* наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;

* єдність кількісного та якісного аналізу досліджуваного предмета;

* наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном;

* категоріальний каркас знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає якісне окреслення предмету пізнання; сукупність категоріальних визначень отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

* наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;

* задоволення певної соціальної потреби.

У дещо спрощеному виразі характерні ознаки науки подають як єдність її мови, структури (в тому числі – і логіки) та функцій.

У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає у трьох проявах:

* певна сукупність знань, відомостей, інформації;

* діяльність, спрямована на продукування таких знань;

* сукупність соціальних колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності; серед численних наукових об'єднань особливого значення надають поняттю "наукове співтовариство" - це певна сукупність людей, що реально включені у взаємну діяльність в межах певної галузі наукового пізнання або в межах науки в цілому.

Знову-таки, у спрощеному варіанті наука постає як знання (І), діяльність (2), інститути (3).

Звернемо увагу на найважливіші особливості науки як пізнавальної діяльності. Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки.

За Р. Декартом, науковий метод - це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обгрунтовують та цілеспрямовано застосовують.

Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного. На емпіричному рівні пізнання спрямоване на здобування наукових фактів. За висловом Ф. Бекона, "факти - живлення науки". Основне завдання емпіричного пізнання - фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Тому і результатами емпіричного пізнання є факти та певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та ін.

Для того, щоб певне явище стало фактом, воно повинно бути зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією.Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи.

Особливе значення мають протоколи, бо вони є найпершими фіксаціями фактів. У сучасному наукознавстві фігурує поняття "протокольних суджень", яке має досить часто вирішальне значення щодо

Коли факти здобуті та певною мірою впорядковані, виникає необхідність їх подальшого інтелектуального опрацювання; це здійснюється на проміжному рівні наукового пізнання, який умовно можна назвати рівнем інтелектуального опрацювання фактів. Тут на перший план виходять деякі загальнологічні інтелектуальні процедури, проте в науці вони також здійснюються чітко, ретельно контрольовано, із застосуванням спеціальних операціональних засобів (наприклад, апарату математичної логіки).

Отже, тут фігурують методи: аналіз та синтез; індукція та дедукція; формалізація; ідеалізація.

Зазначені методи ми досить часто (іноді стихійно) застосовуємо в повсякденному життєвому досвіді. У науці вони, як було зазначено, мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнання. Завдання наукових теорій — опис, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення суттєвих, необхідних, важливих зв 'язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто починається з відкриття законів досліджуваної сфери.

Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії - система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності. Як звичайно, наукові теорії будують за принципом "піраміди": угорі розміщені вихідні концептуальні принципи науки, що фіксують її фундаментальні установки (наприклад: "закони Всесвіту всюди однакові", "Світ є впорядкованим, тобто має регулярність, а не безладним", "Все підлягає формалізації та математичному обчисленню", "Будь-що, що існує, можна уявити у формі системи" та ін.). Далі йдуть принципи, що фіксують фундаментальні якісні характеристики досліджуваної реальності, потім — теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані.

Методи пізнання:

аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв 'язків цієї сфери;

теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики,теорії систем та ін.;

гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення;

сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень;

поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень;

системно-структурний: вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так і його складників.

Форми пізнання:

міркування;

ітелектуальне споглядання;

мисленне конструювання.

Результати наукового пізнання – наукові теорії.

Отже, наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою фор
мою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недо
статньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпоте
зи, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити
принципи наявної.

Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування, інтелектуального споглядання, мисленого конструювання та мисленого експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту зв'язків цієї сфери; б) теоретичного моделювання: конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.; в) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення; г) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень; д) поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.

Отже, наш екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна наука постає дуже насиченою та різноманітною, і водночас - складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань.

ВИСНОВКИ

Діалектика, що виникла в історії філософії, пройшла тривалу еволюцію, поступово набувши характеристик логічної та пізнавальної аналітичної діяльності.

В межах німецької класичної філософії діалектика поступово набула значення провідної форми аналітики форм пізнавальної діяльності розуму і, врешті, постала в якості універсальної методології мислення, що водночас виявляла й буттєві засади дійсності.

В марксистській філософії діалектика набула ідеологічного забарвлення, поставши методом пізнання та революційного перетворення дійсності. Частково саме через це вона була піддана критиці як спосіб заплутування людей та перекручення здорової думки. Проте історична панорама відношень до діалектики далека від виключно негативної оцінки. Тому діалектика заслуговує на більш докладне прояснення її змісту та функцій.

Аналіз існуючих тлумачень діалектики, окреслення складових її як теорії, логіки та методу дозволяє розглядати діалектику як одну із особливих форм світобачення та логіку саморефлексивної думки. Із найбільшою виразністю особливості діалектики проявляються в діалектичній логіці, осмислення принципів якої дозволяє порівнювати та розрізняти позиції діалектики, фізикалізму, догматики, релятивізму, софістики, еклектики та метафізики.

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).

Пізнання - багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

Поглиблення розуміння усіх складностей людини, ті відношення до дійсності, її пізнавальних можливостей та засобів спричинили принципову зміну у відношенні сучасної некласичної філософії до методу та методології.

Філософія відмовилась від пошуків єдиного універсального методу продукування істини всіма бажаючими, а перейшла до методологічного плюралізму, тобто до вироблення цілої низки пізнавальних методів, які різноманітна використовуються в межах основних парадигм сучасної філософії.

Використання різноманітних та свідомо застосованих методів зумовлює найперші та вирішальні переваги науки над буденним

Література:

Основна:

1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.

2. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.

3. Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.

4. Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації (автор Сморж Л.О.). – К., 2006.

5. Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.

6. Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.

7. Філософія: Підручник. (автор Подольська Є.А.). – К., 2006.

8. Філософія: Посібник для підготовки до іспитів (автори П. С. Прибутько, Т. В. Кондратюк-Антонова, В. І. Стус). – К., 2006.

Додаткова:

1. Діалектика и научное мышление. –М.,1988.

2. Категории диалектики их развитие и функции. – К.,1980.

3. Категории философии и категории культуры. – К.,1983.

4. Материалистическая диалектика: Краткий очерк теории. – М.,1985.

5. Пространство и время. – К., 1984.

6. Современные зарубежные концепции диалектики. – М., 1987.

7. Якушевский И.Т. Диалектика и антидиалектика. – М.,1984.

Дата добавления: 2014-01-04