Правовий режим повітряного простору над Арктикою

Розглядаючи порядок регулювання правового статусу державного повітряного простору також необхідно згадати про правовий статус Арктики та правове регулювання використання повітряного простору над Арктикою.

Арктика – північна полярна область Земної кулі, що охоплює окраїни материків Євразії та Північної Америки, а також майже весь Північний Льодовитий океан з усіма його островами, архіпелагами і прилеглі частини Атлантичного та Тихого океанів.

Міжнародно-правовий режим Арктики визначається у відповідності із інтересами прилеглих до неї держав, а також з урахуванням відкриття земель та островів у цьому регіоні, освоєння прилеглих арктичних районів[16].

Велика частина Арктики входила до радянського сектору. Сьогодні – це територія Російської Федерації. Права Росії у Північному Льодовитому океані були прголошені ще у нотифікації 1916 року, а потім знову підкреслині у ноті СРСР від 6 листопада 1924 року у зв’язку зі спробою Канади та США закріпитись на островах Врангеля та Геральда. Постанова ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року уточнила правовий статус прилеглої до СРСР частини Арктики та визначила кордони радянського сектору, проголосивши територією СРСР як всі відкриті, так і ті, що ще можуть бути відкритими у майбутньому землі та острови, що знаходяться у Північному Льодовитому океані між берегом СРСР, Північним полюсои та 32 меридіаном східної довготи та 168 західної довготи від Гнринвича.

Виключення було зроблене лише для тих островів, які на момент видання постанови СРСР вже були визнані з боку СРСР в якості територій іноземних держав, тобто для східних островів архіпелагу Шпіцберген, які належать Норвегії.

26 листопада 1984 року у СРСР був прийнятий Указ Президіума Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони природи у районах Крайньої Півночі і морських районах, що є прилеглими до північного кордону СРСР”.

Низка інших держав також заявили про свої права у Арктиці.

Таким чином, існуюча регламентація і практика містять в собі норми, що говорять про часткову або навіть повну демілітаризацію Арктики, відповідно до якої дозволяється її використання у мирних цілях.

Північна полярна частина Землі включає різні за правовим режимом території:

- державні;

- зі змішаним режимом;

- міжнародним правовим режимом.

Про правовий режим державних територій було зазначено вище, і до них відповідно належить:

1. материкова частина приарктичних держав;

2. прилеглі внутрішні морські води;

3. територіальне море;

4. землі та острови, що знаходяться у полярних секторах.

На північ від державної території, так само, як і в інших частинах Світового океану знаходяться території зі змішаним режимом:

- виключна економічна зона;

- континентальний шельф.

Відповідно, територією з міжнародно-правовим режимом є відкрите море і район морського дна за межами національної юрисдикції.

Більша частина Північного Льодовитого океану вкрита кригою, тому низькі температури істотно знижують здатність поновлення природної рівноваги в цьому районі, а в деяких випадках роблять її практично неможливою. З урахуванням цих особливостей у Конвенції ООН по морському праву 1982 року передбачається право берегових держав приймати закони та забезпечувати їх дотримання з метою попередження забруднення морського середовища у вкритих кригою районах в межах виключної економічної зони. При виданні законів держави повинні приймати до уваги інтереси судноплавства та захисту і збереження навколишнього середовища. Таким чином, можна зробити висновок, що в межах виключної економічної зони приарктичних держав можуть бути встановлені спеціальні правила щодо використання повітряного простору з урахуванням усіх шкідливих впливів, що може здійснювати політ повітряного судна на навколишнє середовище.

Проблеми правового режиму Північного Льодовитого океану грунтуються на різниці підходів до визначення цієї частини Земної кулі. З одного боку, вона може розглядатись як відкрите море з усіма міжнародно-правовими наслідками, що випливають із цього розуміння. З іншого боку, значна частина Північного Льодовитого океану представляє собою, як вже зазначалось, крижану поверхню, а тому вона може розглядатись як особливий вид державної території арктичних держав, а всі землі й острови, що знаходяться в межах полярного сектроа – як складові державної території. Зазначені підходи породжують колізії між нормами міжнародного права та нормами внутрішньодержавного права арктичних держав.

Згідно з нормами сучасного міжнародного права, можна вважати, що на сьогоднішній день склалась звичаєва норма міжнародного права,[17] яка передбачає поділ арктичних територій на сектори (Російська Федерація, США, Канада, Данія, Норвегія), кожен з яких перебуває під юрисдикцією приарктичної держави, і поширює суверенітет цієї держави на острови та землі, що знаходяться у відповідному секторі. Однак, ця норма не дістала закріплення у Конвенціїї 1982 року і не визнає лінії, що визначають межі полярних секторів державними кордонами. Конвенція не скасовує принцип секторів, але і не закріплює його у своїх положеннях. Слід зазначити, що секторний поділ Північного Льодовитого океану не дістав належного міжнародно-правового закріплення і загального міжнародного визнання.

А отже, можна зробити висновок, що здійснення польотів повітряних суден над територією арктичних секторів здійснюється згідно з правилами, встановленими відповідними арктичними державами, які згідно з міжнародним звичаєм поширюють на ці території свою юрисдикцію.

З іншого боку, є можливість оспорювання такого статусу на основі норм міжнародного морського права, яке визнає лінію державного кордону приарктичних держав по зовнішній межі територіального моря.

Альтернативою секторному поділу Арктики виступає концепція інтернаціоналізації арктики, яка обговорюється вже майже сто років. На сьогоднішній день процесу інтернаціоналізації може просприяти Арктична рада, заснована 19 вересня 1996 року в Оттаві під час міжнародної конференції.

Дата добавления: 2014-01-04