Демократично-народницький напрям

Політичні погляди XIX-XX ст.

Політична думка в Україні у XIX-XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя та його змінювало індустріальне суспільство й коли відбувалися процеси національно-культурного та національно-політичного відродження України. Якщо попередній етап політичної думки України розвивалася в руслі релігійних, династичних або ж козацько-станових традицій і не був оформлений у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX-XX ст. політична думка набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам.

І. Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці демократично-народницький, націоналістичний, консервативний і комуністичний напрями. А В. Потульницький на підставі ж методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках. Аналізуючи політичну думку України, підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Необхідно виділити ще один напрям у політології – лібералізм, хоча в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його " Закон божий (Книга буття українського народу) ", що синтезував романтичні ідеї із радикальними політичними та соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Програма містила ідеї: 1). визнання української етнокультурної ідентичності; 2). створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів; 3). скасування кріпацтва та утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту; 4). позиція із українських демократичних традицій проти традицій аристократичної Польщі або самодержавної Росії.

Поряд із Костомаровим творив Тарас Шевченко. У його творах нема цілісної політичної концепції, йдеться лише про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому. Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов декілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі "Гайдамаки" серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат та чвари. У другий, період творчості Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує не лише самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, але й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих "землячків", котрі, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами й гнобителями. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів та козацької старшини – завданням національного і соціального визволення. Неоднозначне ставлення поета до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем (1654 р.).

Значне місце в політичних поезіях – проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі "Кавказ". У творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність й насильство. Політичним ідеалом Шевченка є демократична республіка.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців були орієнтиром українському рухові, що оформлено у мережу громад – півконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним з лідерів руху був також Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував принципи життя народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби поміж різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

До демократично-народницького напряму належать й Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Зупинимось на засадничих принципах методу М. Грушевського: 1). визнання народу як рушійною силою історичного процесу; 2). розуміння українського народу як окремої культурної одиниці; 3). мотивування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки; 4). це федеративний устрій України; 5). відстоювання автономії України в складі федеративних союзів; 6). надання переваги колективним формам власності як історично традиційним. У праці " Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання " Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу і суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі й сформувала етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні та соціальні інстинкти, високу красу побуту), так негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, політичного виховання).

У поглядах на державу Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації – через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи; з ініціативи зверху, де унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, проте лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

4.2. Ліберальний і соціалістичний напрями

Лібералізм в Україні мав специфіку й відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім ліберальних ідей, він містив ще ідеї соціалізму (прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. Щодо основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; автономія України у складі Росії; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представники лібералізму – Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський. В цьому руслі зупинимось на ідеях М. Драгоманова.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового народу", й розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні із точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю. Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми " Вольний Союз – Вільна Спілка ", де обґрунтовувалися засади російського конституціоналізму. Найважливішими із них він вважав громадянські свободи й децентралізацію Росії. Децентралізація – це основа для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа має мати внутрішню самостійність до інших самоуправ. Центральна влада зосереджена у земельному соборі як вищому законодавчому органі, який функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим – "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними.

Національне питання М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав й свобод громадян, тому пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження та розвитку національної свідомості і піднесення освітнього рівня; боротьба за політичну свободу, а також конституцію; розв'язання соціальних проблем. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що задля здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм розумів як акт творення соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Другу сторону "громадівського" соціалізму (соціал-лібералізму) Драгоманова становив соціалізм Сергія Подолинського. На формування політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому "Капіталу" К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з Марксом і Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, а також завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем й доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лиш політична, а економічна. А ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу та рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, можливостей всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада. Саме вона виступатиме основою ведення господарства і органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу та судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спершу федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потім стати членом всенародного вільного союзу – міжнародної федерації.

С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі – пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній – селянства за підтримки найбіднішого міського населення. Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм – суспільство, в якому народ управлятиме й керуватиме економічними, політичними та культурними процесами. Також з ідеалами соціалізму зближені І. Франко та М. Грушевський, а теж В. Винниченко.

Дата добавления: 2014-01-04