Припинення шлюбу

Шлюб.

Підґрунтя сім'ї утворює шлюбний союз чоловіка й жінки в історично зумовле­них, санкціонованих і регульованих суспіль­ством формах стосунків, які визначають їхні права та обов'язки один щодо одного й стосовно дітей. Еволюція шлюбу й сім'ї, свід­ками якої ми стали у другій половині XX сторіччя, супроводжується рядом суперечливих і небажаних наслідків: зростанням частоти розлучень, зниженням народжува­ності нижче рівня, необхідного для простого відтворення населення, збільшенням кіль­кості неповних сімей і поширенням у небаче­них раніше масштабах позашлюбної народ­жуваності.

Разом із сім'єю шлюб становить ті со­ціальні інституції, через які виявляє себе соціально-економічна детермінованість демо­графічних процесів і особливо народжуваності. Демографія досліджує вплив на на­роджуваність факту перебування в шлюбі, його тривалість і міцність, частоту укладання шлюбу особами різної статі та віку, а також зміни, що відбуваються в усіх цих процесах з плином часу під впливом змінюваних умов життя.

Укладання шлюбу — це один з головних параметрів шлюбності, а його припинення — головна характеристика розлучуваності та овдовіння. У демографії кожний такий факт розглядають як демографічну подію та як зміну шлюбного стану, а послідовність таких фактів у генерації — як демографічний процес.

Шлюбність і шлюбний стан. У широкому розумінні слова під шлюбністю розуміють усі процеси, що характеризують укладання та припинення шлюбів або, інакше кажучи, всю сукупність випадків зміни шлюбного стану

Шлюбність — це процес утворення шлюбних (подружніх) пар у населенні, який включає в себе укладання як перших, так і повторних шлюбів. У поєднанні з процесами овдовіння та розлучуваності шлюбність визначає відтворення шлюбної структури населення. її демографічне значення полягає у тісному зв'язку з відтворенням населення. Шлюбність є найважливішим демогра­фічним чинником народжуваності, формування сімей та зміни сімейної струк­тури населення. У демографії шлюбність вивчають переважно в рамках репродуктивного віку, а шлюбність жінок — частіше, ніж чоловіків.

Під шлюбним станом розуміють стан особи стосовно інституції шлюбу, встановлюваний відповідно до звичаїв та правових норм країни.

Шлюбний стан індивідів звичайно включає чотири градації:

тих, хто ніколи не перебував у шлюбі;

тих, хто перебуває у шлюбі;

овдовілих;

розлучених.

У деяких країнах в особливі групи виокремлюють тих, хто перебуває у зареєстрованому та незареєстрованому шлюбі, або у першому чи повторному шлюбі, тих, хто проживає разом з чоловіком (жінкою) або окремо від нього (неї), тих, хто отримав офіційну санкцію суду на роздільне проживання (часто-густо - проміжний етап на шляху до розлучення) тощо.

При шлюбі, розлученні та овдовінні відбувається перехід особи з однієї категорії шлюбного стану в іншу. Сукупність таких переходів являє собою процес відтворення шлюбної структури населення, що його у демографії розглядають як складник відтворення населення. Шлюбний стан населення, як і шлюбність, істотною мірою залежить від ситуації на "шлюбному ринку", формування шлюбного кола та наявності шлюбного вибору.

Термін "шлюбний ринок" використовують у демографії для умовного позначення системи співвідношень чисельностей різних груп шлюбоздатного населення. Шлюбна кон'юнктура, ймовірність укласти шлюб значною мірою визначена кількістю потенційних шлюбних партнерів у населенні та його статево-віковою структурою. Диспропорції у співвідношенні чисельності статей, що виникли у результаті війн або масових міграцій, як правило, створюють несприятливу ситуацію для жіночих шлюбоздатних контингентів: більшість жінок, що втратили чоловіків на війні, приречена на пожиттєве удівство; а чоловіків на "шлюбних ринках" міст, що утворився в результаті багаторічної міграції до них сільської молоді, зменшує шанси міських наречених укласти шлюб, негативно впливає на міцність шлюбів і підвищує частоту розлучень з ініціативи чоловіків. Відомим є феномен чоловічої "надшлюбності" у повоєнний час, зобов'язаний своєю появою різкій диспропорції співвідно­шення чисельності чоловіків та жінок на "шлюбному ринку". "Надшлюбність" виявляє себе, зокрема, у дуже високій частці одружених чоловіків у старших вікових групах.

На ситуацію на "шлюбному ринку" помітно впливають і різкі зміни рівня народжуваності. Так, порушення шлюбної кон'юнктури, яке виникло у 60—70-ті роки ХХ сторіччя, було викликане падінням рівня народжуваності в період Другої світової війни (для нашої країни - 1941—1945 років). Постала ситуація, коли багаточисельним генераціям жінок у вікових групах 20-30 років, що народилися наприкінці 40-х — на початку 50-х років ХХ сторіччя, на "шлюбному ринку" відповідали малочисельні генерації чоловіків воєнних років народження.

Ситуація на "шлюбному ринку" істотно впливає на формування шлюбного кола, його динаміку та структуру. Шлюбне коло являє собою сукупність можливих для конкретного індивіда шлюбних партнерів. Воно детерміноване, з одного боку, системою правових та морально-етичних норм суспільства, а з іншого — соціально-економічним статусом індивіда та його соціально-пси­хологічними характеристиками. Простір потенційних шлюбів передбачає існу­вання в його межах інтенсивного спілкування між можливими шлюбними партнерами, ґрунтованого на індивідуальних міжособистісних контактах. Проте система спілкування може включати в себе й добір майбутніх шлюбних пар. Його здійснюють або окремі особи, або спеціальні організації, що займаються пошуком взаємно відповідних шлюбних партнерів.

За умов традиційної сім'ї добір майбутнього чоловіка (жінки) для дорослих дітей був прерогативою й обов'язком їхніх батьків. Головним критерієм при доборі була здатність потенційного нареченого або нареченої відігравати приписувану соціальну роль, а їхні особистісні характеристики мали другоряд­не значення. Нерідко добір шлюбних пар здійснювали професійні посередники — свахи. Сьогодні шлюбний вибір здійснюють, як правило, самі ті, хто бажає укласти шлюб. Їх головним мотивом є кохання, й тому при виборі майбутнього чоловіка (жінки) домінують перш за все його особистісні якості.

Проте посередницька діяльність, як і раніше, існує у вигляді публікацій шлюбних оголошень у газетах, у формі послуг шлюбних бюро. На розширення можливостей вибору шлюбного партнера спрямовані й різні заходи щодо організації дозвілля, молодіжного туризму тощо.

Визначальний вплив на зміну меж і складу шлюбного кола справляє вік потенційного нареченого або нареченої. Диспропорція чисельності шлюбоздатних осіб у населенні за статтю, віком або соціальним статусом супроводжується звуженням шлюбного кола для осіб, що мають чисельну перевагу, у цьому випадку шлюбне коло поповнюється за рахунок осіб, котрих раніше як потенційних шлюбних партнерів не розглядали, іншими словами, слабнуть шлюбні переваги.

На шлюбний вибір, або вибір шлюбного партнера в рамках конкретного шлюбного кола, справляє вплив сукупність найрізноманітніших критеріїв – економічних, соціальних, культурних, психологічних та антропологічних. Чим ширше коло потенційних партнерів, тим більшого значення набувають пси­хологічні, культурні та антропологічні критерії вибору: вік, зовнішні дані взаємна симпатія, спільність інтересів, гармонія темпераментів тощо.

Укладання шлюбу передбачає дотримання низки законодавчих норм, які регулюють мінімальний шлюбний вік майбутніх членів подружжя, порядок його укладання й форми. Що ж стосується шлюбно-сімейних стосунків, то вони детально регламентовані Кодексом про шлюб і сім'ю.

Мінімальний шлюбний вік, починаючи з якого закон або звичай допускає укладання шлюбу, встановлюють з урахуванням статевої, психологічної та соціальної зрілості тих, хто укладає шлюб, а також традицій, звичаїв, ре­лігійних норм тощо, прийнятих у конкретній країні. В Україні мінімальний шлюбний вік для жінок установлений у 17 років, а визнаною формою шлюбу є громадянський. Останнім часом великого поширення набув, особливо у зарубіжних країнах, консенсуальний шлюб, або вільний союз чоловіка та жінки. У деяких країнах Латинської Америки існують навіть так звані "візитні" шлюби, кількість яких доволі велика. У дореволюційній Росії, в тому числі і в Україні, переважною формою шлюбу був церковний.

Шлюбна поведінка. Від часів виникнення інституції шлюбу за всієї різноманітності її форм усім традиційним суспільствам була властива шлюб­ність, що характеризувалася багатьма спільними рисами: раннім укладанням шлюбу переважною кількістю жінок і вкрай малою кількістю жінок, котрі ніколи не перебували в шлюбі. Й сьогодні багато які народи, попри етнічні, культурні або конфесійні відмінності, зберегли такий тип шлюбності.

Вік укладання першого шлюбу, міра остаточної безшлюбності, частота розлучень і повторних шлюбів регламентувались як у традиційних, так і в сучасних суспільствах здебільшого культурними нормами й у цьому розумінні завжди перебували під соціальним контролем. Усі ці параметри є най­важливішими характеристиками шлюбної поведінки.

Під шлюбною поведінкою людей у демографії розуміють їх поведінку в зв'язку з укладанням і припиненням шлюбів. З точки зору народжуваності велике значення має тривалість часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку. Його величина може бути набагато меншою, ніж тривалість репродуктивного періоду життя жінки, й, як правило, залежить від шлюбної поведінки людей. Її умовно можна розділити на активну, що веде до укладання шлюбу, та пасивну, пов'язану з утриманням від укладання шлюбу з тих чи тих причин.

Раннє й майже всезагальне укладання шлюбу створює можливість для більшості жінок народжувати потомство одразу ж по досягненні репродуктив­ного віку. Проте у традиційних суспільствах воно не могло забезпечити тривалого перебування в шлюбі, позаяк за умов панування смертності тра­диційного типу ймовірність припинення шлюбу через смерть одного з членів подружжя була дуже великою. Демографічний вплив раннього овдовіння у багатьох культурах великою мірою пом'якшувався повторними шлюбами удів, часто-густо майже обов'язковими. У деяких народів з полігамною формою шлюбу існував звичай левірату, згідно з яким на вдові повинен був одружитися брат або інший близький родич померлого чоловіка. В інших випадках, і навпаки, культурні норми закріплювали демографічний ефект частого овдо­віння. У таких країнах, як Індія або Китай, де поширені індуїзм і конфуціанство, до повторних шлюбів удів суспільство ставиться з упередженням. Хоч би якими були норми шлюбної поведінки людей у традиційних суспільствах, вони завжди визначали такий найважливіший чинник народжуваності, як середній час перебування в шлюбі жінок репродуктивного віку. Втрати репродуктивного часу у зв'язку з овдовінням вели до істотного зниження народжуваності.

Статева поведінка. Стосунки статей у традиційних суспільствах перебігали переважно в рамках шлюбу. Навіть за ідентичних характеристик шлюбної поведінки інтенсивність статевого життя жінки — тією мірою, якою її визначали культурні норми, — була різною й істотною мірою регламентувалася ставлен­ням суспільства до шлюбних і позашлюбних статевих зв'язків, а також нормами, що регулюють статеву поведінку в шлюбі. Як і шлюбна поведінка, статева поведінка може бути активною, що передбачає регулярне статеве життя, або пасивною, що має своїм наслідком тимчасове або постійне утримання від статевих стосунків. Такий розподіл статевої поведінки становить для демографії інтерес лише тією мірою, якою він випливає з культурної регламентації, з іманентного цьому суспільству соціального контролю над статевою поведінкою.

Нагадаємо, що під репродуктивною поведінкою в демографії розуміють систему дій, яка має безпосередній стосунок до зачаття та виношування плоду, незалежно від того, як тісно вона пов'язана із статевою поведінкою. Пасивна репродуктивна поведінка полягає в повному невтручанні в природний процес продовження роду, її розглядають як неминучий наслідок нормальних статевих стосунків. Активна репродуктивна поведінка, навпаки, передбачає втручання в цей процес, спрямоване на розрив природного зв'язку між статевим актом та народженням дитини.

Тільки репродуктивна поведінка є специфічно демографічною, органічно пов’язаною з народжуваністю. Шлюбна й статева поведінка мають демографічне значення тією мірою, якою вони сполучені з репродуктивною поведінкою. Щойно така злитність порушується, вони втрачають специфічний демографічний сенс. Проте єдність цих трьох різновидів поведінки ніколи не порушувалася настільки, щоб зник будь-який зв'язок між ними, а тому їх завжди розглядали як різновиди демографічної поведінки.

Співвідношення між шлюбною, статевою та репродуктивною поведінкою з точки зору їхнього впливу на народжуваність утворює структуру демографічної поведінки.

Зміни у шлюбній поведінці. Сутність перевороту у народжуваності під час переходу до нового історичного типу відтворення населення полягала в радикальній зміні структури демографічної поведінки: пасивна й сполучена з шлюбною та статевою репродуктивна поведінка поступилася місцем активній та автономній репродуктивній поведінці. В структурі демографічної поведінки як і в структурі та методах соціального контролю над нею, відбувся справжній переворот, який і привів до виникнення й утвердження нового типу народжуваності. З виокремленням репродуктивної поведінки та набуттям нею само­стійного значення над нею встановлюють безпосередній контроль, незалежний від контролю над шлюбною та статевою поведінкою. Жорсткість і загаль­нообов'язковість норм шлюбної, статевої та репродуктивної поведінки від­ходять у минуле.

Попервах, тією мірою, якою колізія, викликана збільшенням кількості дітей, що виживають, почала усвідомлюватися сім'єю та суспільством, її розв'язання намагалися шукати в рамках традиційних, хоча й модифікованих, методів контролю над народжуваністю. До відносно нещодавнього часу в Європі паралельно розвивалися й у певному розумінні конкурували між собою два напрямки, два способи контролю над народжуваністю. Обидва вели до тієї самої мети — до зниження народжуваності, й у цьому розумінні обидва відповідали історичній необхідності. Але кожному з них були притаманні свої специфічні методи впливу на репродуктивну поведінку та рівень народжуваності. В одному випадку об'єктом впливу була шлюбність, і зниження народжуваності було наслідком нової, нетрадиційної шлюбної поведінки людей. В іншому випадку до того самого результату вела нова, нетрадиційна репродук­тивна поведінка. Історія розв'язала цю суперечку на користь другого напрямку. Проте нові методи соціально-культурного регулювання народжуваності змогли дістати поширення тільки після Великої Французької революції, та й то переважно у Франції.

Отже, становлення сучасного типу народжуваності почалося з її регулю­вання через шлюбність. Європейське суспільство, не готове до цілковитого розриву зі старими методами демографічного контролю, виявилося здатним лише на їх трансформацію. Поширення в Європі нового, так званого "європейського" типу шлюбності мало на меті зменшення тривалості часу, прожитого в шлюбі жінкою репродуктивного віку, й досягнення у такий епосіб нижчого рівня народжуваності.

Феномен "європейського" типу шлюбності вже у XVIII сторіччі вирізняли пізні шлюби, розтягнутий у часі процес укладання шлюбу кожною генерацією жінок і висока частка жінок, котрі взагалі залишалися поза шлюбом. У нових, "неписаних", але таких, що дістали всезагальне визнання, нормах шлюбної поведінки був присутній значний відхід від традиції, хоча вона й не ввіходила у відкриту конфронтацію з християнською мораллю, яка засуджувала втручання людини в природний процес народження потомства. Як слушно зауважив А.Г. Вишневський, "укладання шлюбу завжди значно більшою мірою вважали справою людською, ніж створення нового життя, що розглядалося як царина компетенції Бога". Минуле сторіччя було загалом сторіччям панування "європейського" типу шлюбності в усіх країнах Західної Європи та у країнах Нового Світу з європейським заселенням.

Шлюбність "європейського" типу містила в зародку внутрішній конфлікт, позаяк вона підпорядкувала шлюбну й статеву поведінку людей доцільності зниження багатодітності сім'ї, утиснувши значною мірою природні людські потреби, чого досі у масових масштабах ніколи не бувало.

Регулювання народжуваності через контроль над шлюбною поведінкою людей виявилося ефективним і дозволило помітно знизити рівень народжуваності. Репродуктивний період життя жінки використовували далеко не повністю, жінка перебувала в шлюбі заледве понад половину репродуктивного періоду свого життя, а головні втрати репродуктивного часу припадали на найплідніші вікові групи.

Унікальним є демографічний досвід Ірландії, яка регулювала рівень народжуваності за допомоги "європейського" типу шлюбності впродовж більшого часу, ніж решта європейських країн. Ще на початку 40-х років XX сторіччя в Ірландії понад 63% жінок віком 25—29 років залишалися неодруженими, й навіть серед групи жінок віком 45—49 років налічувалося 26% тих, хто ніколи не перебував у шлюбі. Прискорений розвиток "європейського" типу шлюбності в Ірландії розпочався не раніше другої половини XIX сторіччя, й до середини XX сторіччя вона не знала інших, нових тенденцій у шлюбності, які на цей час уже дістали поширення в інших країнах. Увесь цей період часу в Ірландії спостерігалися найнижчі загальні коефіцієнти народжуваності, хоча, на відміну від інших європейських країн, вона до нещодавнього часу зберігала дуже високу шлюбну народжуваність. Ірландський досвід переконує навіть недемографа у величезних можливостях впливу на народжуваність через шлюбність.

Приблизно у другій половині XX сторіччя в Європі зароджується нова тенденція — до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Зменшення кількості років, прожитих у шлюбі, змінюється на її збільшення, яке зобов'язане своїм походженням у першу чергу зниженню смертності. Водночас із збільшенням часу життя в репродуктивному віці поступово трансформується й структура використання цього часу. Проте головне значення мало все-таки збільшення часу, прожитого в шлюбі, завдяки тенденції до зниження віку укладання першого шлюбу та скорочення безшлюбності. Щоправда, з очевидністю ця тенденція виявилася повсюдно лише у другій половині XX сторіччя.

Здавалося б, за збереження попередньої репродуктивної поведінки членів подружжя слід було б очікувати збільшення народжуваності, зростання середньої кількості народжень з розрахунку на одну жінку. Проте цього не сталося. У генерацій жінок, що народилися у другій половині XX сторіччя, окреслилося послідовне зменшення кількості народжень, і ця тенденція з кожною новою генерацією ставала дедалі виразнішою. Феномен зниження сумарного коефіцієнта народжуваності міг мати єдине пояснення: відбулася зміна репродуктивної поведінки, почав переважати її малодітний тип, здійснився остаточний перехід до нового історичного типу народжуваності. Головним методом контролю над народжуваністю повсюдно стає внутрішньосімейне регулювання дітонародження або планування сім'ї. Й ми можемо з цілковитою підставою зробити висновок, що відбувся остаточний поворот масової демографічної свідомості у бік внутрішньосімейного регулювання народжуваності, й це негайно знайшло відображення у зміні демографічної поведінки та і структури. Цей висновок можна поширити на всі країни, які, переживши другу демографічну революцію, здійснили перехід до сучасного, раціонального типу відтворення населення. Інша ситуація має місце у країнах, що розвиваються, де демографічний вибух досі не подолано й проблема планування сім'ї є більш ніж актуальною.

Під припиненням шлюбу в демографії розуміють розпад шлюбного союзу внаслідок смерті одного з членів подружжя або розірвання шлюбу. За високої смертності населення головною причиною припинення шлюбу є смерть одного з членів подружжя, за умов же низько смертності — розірвання шлюбу. Припинення шлюбів за умов як нерегульованої у традиційних суспільствах народжуваності, так і внутрішньосімейного регулювання дітонародження у більшості країн сьогодні є важливою детермінантою відтворення населення.

Овдовіння, або припинення шлюбу, викликане смертю одного з члени подружжя, залежить від структури смертності й знижується із зростань тривалості життя. На відміну від усіх інших демографічних процесів, частоту овдовіння визначають події, що відбулися не з конкретними, а з іншими людьми: овдовіння жінок відбувається в результаті смерті їхніх чоловіків, а овдовіння чоловіків — у результаті смерті їхніх дружин. Демографічне значення овдовіння визначене його внеском у збільшення шлюбоздатних кой тингентів. За відсутності заборони на повторні шлюби зростання інтенсивного овдовіння веде до збільшення загальної кількості випадків укладання шлюбу впродовж життя. Але водночас підвищення частоти овдовіння супроводжується зростанням загального рівня смертності, позаяк овдовілі помирають частіше, ніж ті, хто перебуває у шлюбі. Крім того, овдовіння зумовлює зниження рівня народжуваності. Проте за поширення внутрішньосімейного регулювання дітонародження, коли більша частина народження дітей припадає на перші роки шлюбу, його вплив на цей процес помітно слабне. Зниженню овдовіння сприяє зростання частоти розлучень, позаяк певна частина шлюбів розпадається ще до смерті одного з членів подружжя.

Розлучуваність. Це поняття використовують у демографії для позначення процесу розпаду подружніх пар у генерації внаслідок розірвання шлюбу (розлучення).

Після Другої світової війни кількість розлучень у більшості економічно розвинених країн постійно зростає. Їхня частота стає дедалі інтенсивнішою, поступово витісняючи смерть як причину припинення шлюбу. Водночас спосте­рігаємо зміну ставлення суспільства до шлюбу та розлучення, яке не мало прецедентів у минулому. Відбувається лібералізація законодавства про розлу­чення. Щоб краще збагнути цей феномен, необхідно звернутися до історії виникнення й розвитку інституції розлучення.

До XX сторіччя юридично оформлені розлучення в країнах Європи та Америки були рідкісним явищем, а розлучуваність не відігравала помітної ролі у демографічних процесах. На момент визнання розлучення спочатку у протестантських, а відтак і в католицьких країнах воно являло собою виняткову подію, можливу виключно у разі скоєння гріха одним з членів подружжя. Розлучення було водночас покаранням до винного члена подружжя та ком­пенсацією для безневинного. Саме таке поняття розлучення-покарання наявне у більшості законодавств країн Західної Європи. Іноді припускалося розір­вання шлюбу за взаємною згодою. Воно зафіксоване у Кодексі Наполеона 1804 року, з нього виходило законодавство Румунії від 1864 по 1948 рік, воно досі чинне у Бельгії. Проте процедура розірвання шлюбу за взаємною згодою виявилася настільки складною, що члени подружжя, які розлучувалися, ви­знавали за краще послатися на позірні гріхи.

У 20-ті роки поточного сторіччя у скандинавських країнах, поряд із розлученням-покаранням, поступово поширюється новий різновид розірвання шлюбу — розлучення-крах. Він не передбачав необхідність доводити провину одного з членів подружжя, достатньо було навести докази того, що шлюб розірвано необоротно. Саме таке розуміння необхідної й достатньої підстави для розірвання шлюбу наявне у нових англійських та голландських законах. Отже, процедура розірвання шлюбу за взаємною згодою істотно спрощувалася, хоча додатково вводилася умова про певну тривалість роздільного проживання.

На початку XX сторіччя, спочатку в Швейцарії, а відтак і в інших країнах, виникає проміжний між розлученням-покаранням та розлученням-крахом °вий тип розірвання шлюбу — розлучення-зцілення. Воно звільняє "безневинного" члена подружжя від нещасливого шлюбного життя, яке не обов'язково повинне бути наслідком провини іншого члена подружжя. Засадовим стосовно нього може бути тривала хвороба, розладнання психіки, еміграція або інші поважні причини.

Ще один різновид розірвання шлюбу, ухвалений 1973 року новим шведським законодавством, — розлучення-підтвердження, — виявився найбільш ліберальним з усіх, що існували раніше. За взаємної згоди розлучення відбувається автоматично. Якщо з позовом про розлучення звертається один із членів подружжя, йому дають певний термін для обміркування (6 місяців), і якщо по закінченні цього терміну він поновлює свій позов, то отримує розлучення. В обох випадках суд не з'ясовує причини розірвання шлюбу, він зобов'язаний тільки врегулювати питання про дітей та розділ майна. Закони про розлучення в останні два — три десятиріччя неодноразово переглядали у багатьох країнах, найчастіше у бік їх лібералізації.

Радянське законодавство одразу ж після революції, виходячи з принципу свободи розлучення, також дотримувалося процедури розлучення-підтверд­ження, відтак поступово повернулося до розлучення-краху, зберігаючи, проте, впродовж усього часу принцип згоди членів подружжя як обов'язкову перед­умову розлучення. Інші ж європейські країни використовують переважно або розлучення-покарання, або розлучення-крах. У деяких країнах Західної Євро­пи поряд з остаточним розірванням шлюбу існує й така форма неповного його припинення, як видача судом дозволу на роздільне мешкання членів по­дружжя. Останнє, проте, не надає їм права укладати новий шлюб. Таким чином, точність визначення рівня розлучуваності залежить від того, чи включені до кількості розлучень тільки власне розлучення, а чи ж також випадки дозволу на роздільне мешкання членів подружжя.

Демографічний аналіз процесу розлучуваності значною мірою ускладнений як через брак вихідної інформації й невідповідність традиційних програм статистичного обліку новим завданням, так і через методичні труднощі його вимірювання. У демографії має значення фактичне припинення шлюбу, яке звичайно передує юридичному оформленню розлучення. Проте дослідники, як правило, мають відомості лише про юридичне розірвання шлюбу, що перешкоджає отриманню адекватної оцінки кількості реально розірваних шлюбів. Складності шлюборозлучного процесу змушують тих, хто розриває шлюб, відкладати звертання до суду. Розрив між моментом припинення подружніх стосунків та оформленням розлучення збільшується. А тривалість шлюбу та вік членів подружжя, які розривають шлюб, визначувані на момент юридичного оформлення розлучення, перевищують їхню справжню величину на момент фактичного припинення подружніх стосунків.

Законодавство про розлучення впливає не тільки на кількість розлучена але й на кількість шлюбів. Надмірні труднощі з отриманням розлучення в поєднанні з розчаруванням у самій інституції шлюбу й невірою у пожиттєвий його характер штовхають багатьох людей до незареєстрованого, вільного союзу, який можна розірвати у будь-який момент і без будь-яких формаль­ностей. За умов же ліберального законодавства про розлучення зростає імовірність укладання повторних шлюбів. Хоча, як свідчить статистика, у нашій країні, як і у низці країн Західної та Північної Європи, спостерігається далеко не повна компенсація розлучень повторними шлюбами. Частота останніх справляє значний вплив на інтенсивність шлюбного руху населення, його шлюбний та сімейний склад.

Розлучуваність— складний соціальний феномен. Загальна концепція, що пояснює його закономірності, сьогодні відсутня, а соціально-демографічні чинники, які детермінують його розвиток, вивчені недостатньо добре. Як і раніше актуальною є необхідність вивчення стабільності шлюбу за роздільного мешкання членів подружжя, впливу розірвання шлюбу на долю дітей, тенденцій народжуваності у повторних шлюбах тощо. Феномен розлучуваності тісно пов'язаний з еволюцією найважливішої соціальної інституції — сім'ї, трансформацією її функцій, структури й рольової поведінки її членів, зміною традиційних норм і цінностей і, що істотно для демографії, зниженням потреби у дітях, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. Для демографії головний інтерес становить роль сім'ї та сімейної структури населення у його відтворенні.

Дата добавления: 2014-01-04