Тобто це окремі особи, сім’ї, організації некомерційного характеру (церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку)

Методи макроекономічного аналізу

*Аналіз макроекономічних процесів повинен відповідати певним методологічним вимогам, до яких належать:

· систематичність — означає, що соціально-економічний стан країни аналізується щорічно, а також доповнюється аналізом піврічних та квартальних підсумків;

· системність — означає підпорядкування рішень локальних завдань рішенням загальних проблем для всієї системи в цілому;

· комплексність — означає, що аналіз економіки на макро-
рівні охоплює всі фази розширеного відтворення, всі зв’язки і пропорції в економіці.

*Методологічною особливістю аналізу економіки на макрорівні є оперування агрегованими економічними категоріями.

За умов макроекономічного підходу вирізняють лише

· чотири суб’єкти й

· три ринки національної економіки.

Суб’єктами економіки виступають:

Ø домашні господарства;

Ø підприємства;

Ø держава;

Ø закордон.

Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках:

ü товарному;

ü ресурсному;

ü фінансовому.

Такий високий рівень абстракції економічних досліджень призводить до часткової втрати інформації, що є очевидним недоліком макроекономічного агрегування. Проте саме завдяки агрегуванню полегшується виявлення сутності найскладніших економічних процесів.

Рис. 1. Схема взаємозв’язків між макроекономічними суб’єктами та ринками

1 — ресурси (праця); 2 — грошові доходи; 3 — ресурси; 4 — грошові витрати; 5 — ресурси; 6 — оплата ресурсів; 7 — споживчі витрати; 8 — споживчі товари і послуги; 9 — товари і послуги; 10 — виручка від реалізації товарів і послуг; 11 — податки; 12 — соціальні трансферти; 13 — податки; 14 — дотації, субсидії, субвенції; 15 — державні закупівлі; 16 — оплата державних закупівель; 17 — заощадження; 18 — відсотки по внескам; 19 — кредити; 20 — відсотки за кредит; 21 — інвестиції; 22 — інвестиційні товари; 23 — внутрішня позика; 24 — державні цінні папери, обслуговування внутрішньої позики; 25 — зовнішня позика; 26 — обслуговування зовнішньої позики; 27 — експорт; 28 — імпорт.

Основні макроекономічні зв’язки між суб’єктами та ринками наведено на рис. 1 у моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

Розглянемо сутність і види економічної активності кожного суб’єкта національної економіки.

· Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів і послуг.

Діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних потреб. Вони є власниками всіх чинників виробництва, що знаходяться у приватній власності. Продаючи їх або надаючи в оренду, домашні господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:

ü створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;

ü сплачують особисті податки до державного бюджету;

ü споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують споживчий попит;

ü заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.

· Підприємства — це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й послуги. Їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують можливі доходи.

Отже, видами економічної активності підприємств є:

ü формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

ü формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

ü сплата податків до державного бюджету;

ü формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

ü формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше, ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і перетворювати їх в інвестиції.

· Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.

Держава

· робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють підприємства,

· оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері,

· надає дотації, субсидії, субвенції

· та здійснює трансфертні платежі.

Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної активності держави є:

ü надання суспільних благ;

ü закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);

ü формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

ü стягнення податків;

ü надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

ü інвестування за рахунок державного бюджету;

ü вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових доходів. Домашнім господарствам ці вилучення частково компенсуються зворотним потоком трансфертів.

Тому чисті податки держави визначаються як різниця між валовими податками і трансферами:

(1)

де Т — чисті податки; T_g — валові податки; TR — трансферти.

Саме трансферти разом з державними закупівлями формують державні витрат и:

(2)

де G_e — державні витрати; G — державні закупівлі.

Держава в моделі кругообігу (рис. 1) пов’язана також з фінансовим ринком. А саме — за рахунок позик на фінансовому ринку покривається дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за попередніми позиками, уряд бере нові позики — здійснює рефінансування.

Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів через державні закупівлі, податки й зміну пропозиції грошей.

· Так, скорочення державної закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів — зростання безробіття. І навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.

· Регулюючи податкові ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного попиту. Підвищення рівня податкових ставок призводить до зменшення доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього — до скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на робочу силу. В результаті зростає безробіття. І навпаки.

· Впливаючи на грошову масу в обігу, уряд через Національний банк може змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки, стримуючи його.

Слід зауважити, що ВВП за рік більше, ніж кількість грошей в обігу, оскільки кожна грошова одиниця може бути витрачена кілька разів. Збільшення кількості грошей не приведе до збільшення доходу (ВВП), якщо гроші не будуть витрачені. Але потік доходів-витрат може зрости, якщо за умов незмінної грошової маси підвищиться швидкість обігу грошей.

· Закордон охоплює економічні суб’єкти, які розташовані за межами даної країни і мають з нею господарські зв’язки. Види економічної активності закордону такі:

ü формування експорту-імпорту товарів і послуг на товарному ринку;

ü формування експорту-імпорту капіталу на фінансовому
ринку;

ü здійснення валютних операцій.

Крім перелічених специфічних видів економічної активності, кожний суб’єкт національної економіки взаємодіє з іншими через систему кредитів і позик.

Для економіки в цілому діє тотожність між грошовими доходами і сукупними витратами. Але існує різниця в кругообігу ресурсів, продуктів і доходу в моделях закритої та відкритої економіки.

Модель кругообігу для закритої економіки описується рівняннями, що наведені далі.

¨ Рівняння грошового доходу:

, (3)

де Y — грошовий дохід (ВВП); С — споживання домашніх господарств; Т — чисті податки, які знаходяться у розпорядженні уряду; S — заощадження домашніх господарств на фінансовому ринку; Т + S — вилучення з кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

¨ Рівняння сукупних витрат в економіці:

, (4)

де Y — сукупні витрати (ВВП); С — споживчі витрати домашніх господарств; I_g — валові інвестиції підприємств; G — державна закупівля товарів і послуг. I_g + G — ін’єкції в кругообіг ресурсів, продуктів і доходу.

¨ Справедливою є тотожність:

, (5)

або

. (2.6)

Модель для кругообігу відкритої економіки описується такими рівняннями.

¨ Рівняння грошового доходу:

, (7)

де ІМ — платежі по імпорту; Т + S + ІМ — вилучення з кругообігу ресурсів, продуктів і доходу.

¨ Рівняння сукупних витрат в економіці:

, (8)

де ЕХ — платежі по експорту; I_g + G + ЕX — ін’єкції в кругообіг ресурсів, продуктів і доходу.

¨ Для економіки в цілому справедливою є тотожність між вилученнями та ін’єкціями:

, (9)

або

. (10)

Отже, і для закритої, і для відкритої економіки існує тотожність між вилученнями та ін’єкціями, але у відкритій економіці вилучення доповнюються імпортом, а ін’єкції — експортом.

Як відомо, різниця між експортом та імпортом називається чистим експортом (NX). Останній може бути додатним або від’ємним.

Якщо імпорт перевищує експорт (ІМ > ЕХ; NX < 0), то різниця повинна оплачуватись або позиками на зовнішніх фінансових ринках, або шляхом продажу реальних і фінансових активів іноземцям. Реальні активи — це реальне майно в матеріальній (фонди) і нематеріальній (права, ноу-хау, ліцензії тощо) формах. Фінансові активи — ті, що перебувають у фінансовому обороті: гроші, цінні папери, довгострокові депозити, дебіторська заборгованість (заборгованість покупців продукції виробнику), внески в статутні фонди інших підприємств. Такі операції називають «чистим припливом капіталу», вони забезпечують приплив фінансових ресурсів у країну.

І навпаки, якщо експорт перевищує імпорт (ЕХ > ІМ; NX > 0), то це означає, що економіка даної країни здатна надавати позики на зовнішніх фінансових ринках або купувати іноземні фінансові активи. Це призводить до відпливу капіталу або відпливу фінансових ресурсів.

Далі розглянемо макроекономічні ринки.

· Товарний ринок представлений сукупним товаром і сукупними послугами. На товарному ринку формуються сукупний попит і сукупна пропозиція; визначається рівновага, яка може бути досягнута в умовах різних рівнів економічної активності; здійснюються структурні зрушення, які впливають на рівень ефективності функціонування всієї економічної системи; розгортаються конкурентна боротьба або процеси монополізації. Всі товари й послуги розглядаються як: засоби виробництва (інвестиційні товари), попит і пропозицію яких формують підприємства; спожив­чі товари і послуги, попит на які формують домашні господарства, а пропозицію — підприємства або держава (у вигляді послуг бюджетних організацій та установ); товари і послуги у вигляді державного замовлення, попит на які формує держава, а пропозицію — підприємства.

У зв’язку з тим, що всі товари й послуги на товарному ринку
виступають як сукупний товар, то важливим індикатором стану товарного ринку є рівень і динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП). Крім того, на товарному ринку зникає поняття ціни кожного окремого товару або послуги. Об’єктом вивчення є загальний рівень цін та його зміна, яка характеризується дефлятором ВВП.

· Ресурсний ринок взагалі є ринком чинників виробництва, до яких належать праця, земля, капітал і підприємництво. Але з усіх чинників виробництва в макроекономічному аналізі, як правило, розглядається праця.

На ринку праці формується пропозиція робочої сили з боку домашніх господарств, попит на робочу силу — з боку підприємств і держави. Важливим індикатором стану ринку праці є рівень безробіття; аналізуються також структура зайнятих та безробітних за галузями, регіонами, рівні кваліфікації, міграційні процеси.

Підприємництво як чинник виробництва враховується американською макроекономікою і вимірюється не кількісно, а якісно — як ділові якості людей. Що стосується капіталу як чинника виробництва, то він розглядається як процес інвестування (перетворення грошового капіталу в інвестиційні товари), який поєднує фінансовий ринок з товарним ринком через економічну діяльність підприємств, домашніх господарств та держави.

· Фінансовий ринок охоплює грошово-кредитний, фондовий та валютний ринки. На грошово-кредитному ринку формуються пропозиція грошей і попит на них, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування. На фондовому ринку формуються попит і пропозиція цінних паперів, визначаються біржові індекси, а також обсяг продажу цінних паперів. На валютному ринку формуються попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси.

На кожному макроекономічному ринку під впливом специфічних для цього ринку чинників встановлюється рівновага, яка може і порушуватись. Оскільки суб’єкти ринків приймають свої рішення щодо економічної активності незалежно один від одного, то їхні дії можуть бути взаємоузгодженими лише випадково. Саме тому загальна економічна рівновага (тобто рівновага одночасно на всіх ринках) не є типовим станом ринкової економіки. Але суб’єкти ринку завжди намагаються досягти рівноваги, а аналіз економіки потребує її визначення.

Досягнута на кожному ринку рівновага може бути стійкою або нестійкою. Рівновага є стійкою, коли у разі її порушення під впливом якогось екзогенного чинника ринок самостійно здатен відновити рівновагу на попередньому або новому рівні економічної активності. Рівновага є нестійкою, коли після впливу екзогенного чинника вона самостійно не відновлюється.

*Існують три види аналізу: статичний, порівняльної статики та динамічний. Вони відрізняються врахуванням фактора часу в економічних дослідженнях.

Під час статичного аналізу фіксуються значення ендогенних параметрів на певний час.

Порівняльна статика визначає ендогенні параметри в різні моменти часу, але не аналізує процес переходу від одного рівноважного стану до іншого.

Під час динамічного аналізу екзогенні та ендогенні чинники розглядаються як функції часу, досліджується процес переходу економіки від одного стану рівноваги до іншого, виявляються також причини можливого неповернення економіки в стан рівноваги після екзогенного шоку.

Відтворити взаємодію макроекономічних суб’єктів одночасно на всіх ринках можливо за допомогою системи рівнянь, яка б взаємозв’язувала рівноважні значення ендогенних макроекономічних параметрів. Тому за логікою аналізу спочатку визначаються умови рівноваги на кожному з ринків окремо, а потім — одночасне досягнення рівноваги на всіх ринках. При цьому треба враховувати закон Вальраса: в економіці, яка складається з n взаємозв’язаних ринків, на n -му ринку завжди встановлюватиметься рівновага, якщо вона досягається на (n – 1)-му ринках.

Таким чином, аналіз зазначених вище ринків національної економіки охоплює не тільки характеристику індикаторів їх стану, а також визначення умов і чинників установлення рівноваги на них.

Аналізу підлягають також основні макроекономічні явища: інфляція, інвестиції, зовнішньоекономічна діяльність, рівень життя населення тощо.

Методи аналізу економіки

Методи наукового дослідження можна об’єднати у три групи:

1) методи емпіричного дослідження;

2) методи емпірико-теоретичного дослідження;

3) методи теоретичного дослідження.

До методів емпіричного дослідження належать:

— спостереження;

— порівняння;

— аналогія;

— вимірювання;

— експеримент.

· Спостереження — це систематичне, цілеспрямоване вивчення процесу за умови відсутності впливу на нього.

· Порівняння — це встановлення подібностей або відмінностей явищ і процесів, виявлення в них загального.

· Аналогія — подібність між поняттями, явищами, коли на основі подібності явищ за якоюсь ознакою робиться висновок про їх подібність також і за іншими ознаками.

· Вимірювання — це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру.

· Експеримент — це наукове спостереження досліджуваного явища з урахуванням умов його здійснення. Експеримент дозволяє багаторазово відтворювати явище або процес, якщо повторюються ці умови.

До методів емпірико-теоретичного дослідження належать:

— абстракція;

— ототожнення;

— ізолювання;

— моделювання;

— аналіз;

— синтез;

— індукція;

— дедукція.

· Абстракція — це відхід від несуттєвих властивостей, зв’язків і виділення декількох рис, які є найважливішими для дослідження.

· Ототожнення — це узагальнення типових явищ, процесів, які часто повторюються і є властивими для досліджуваного об’єкта.

· Ізолювання — це виділення єдиної властивості досліджуваного об’єкта.

· Моделювання — це використання моделей як засобу дослідження явищ і процесів. Модель є аналогом, подібність якого до оригіналу суттєва, а розбіжність — несуттєва.

· Аналіз — це розчленування об’єкта дослідження на окремі складові.

· Синтез — це возз’єднання окремих складових чи рис досліджуваного об’єкта в єдине ціле.

· Індукція — це перехід від окремого, окремих чинників до узагальнення.

· Дедукція — це перехід від загального до окремого, використання загальних наукових висновків під час дослідження конкрет­них явищ.

До методів теоретичного дослідження належать:

— формалізація;

— узагальнення та конкретизація;

— аксіоматичний;

— декомпозиція;

— гіпотеза;

— систематизація.

· Формалізація — це відображення досліджуваного процесу, явища у знаковій формі, у вигляді символів.

· Узагальнення — це перехід від одиничного, окремого до загального. Протилежною є конкретизація — перехід від загального до окремого, одиничного.

· Аксіоматичний — це метод побудови наукової теорії, коли деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші висновки роблять на основі аксіом відповідно до певних логічних правил.

· Декомпозиція — це визначення ієрархії системи, розподіл системи на підсистеми нижчого рівня, які досліджуються автономно з обов’язковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із цілями всієї системи.

· Гіпотеза — це одне з можливих розв’язань проблеми, наукове припущення, яке потребує доведення, щоб стати науковою теорією.

· Систематизація — це процес зведення розрізнених знань в єдину наукову систему.

Конкретним виявом загальнонаукових методів є методи економічного аналізу. Основні з них:

— екстраполяції;

— кореляції;

— факторний;

— балансовий;

— математичного моделювання;

— експертних оцінок;

— комп’ютерної обробки статистичних даних.

· Екстраполяція — це метод статистичного аналізу, який дозволяє переносити тенденції та зв’язки, що склались у минулому, на поточний період та на перспективу. Протилежною дією є інтерполяція, коли виявлені тенденції та зв’язки досліджуваного періоду переносяться на минулий період, в якому ці тенденції з певних причин неможливо проаналізувати. Але для того щоб визначити тенденцію, треба дослідити по можливості найтриваліший період у минулому (бажано 10—15 років). Крім того, для визначення тенденцій минулого та перенесення їх на перспективу потрібна стабільність економіки. Для України з цих причин можливості екстраполяції дещо обмежені, оскільки за 10 років ринкових перетворень економічні тенденції та зв’язки ще чітко не визначилися.

Недоліком методу екстраполяції є те, що він передбачає збереження у майбутньому пропорцій і темпів, що склались у минулому. Тому сфера його застосування обмежується, як правило, попередніми розробками різних варіантів прогнозів.

· Кореляційний аналіз — це сукупність методів математичної статистики, які дозволяють встановити тісноту нефункціональних (випадкових) зв’язків між різними показниками. Залежно від кількості змінних вирізняють парну та множинну кореляцією. Кореляційний аналіз встановлює не тільки причинну залежність, а й визначає тісноту зв’язку через коефіцієнт кореляції.

· Факторний аналіз дозволяє виявити фактори, які впливають на досліджувані процеси та явища, визначити окремі, найвпливовіші чинники.

· Балансовий метод є найбільш доцільним для виявлення і підтримки певних кількісних зв’язків у економіці. Його сутність полягає у конкретизації економічних процесів та їх зіставленні. Балансовий метод спирається на систему балансів, кожний з яких взаємозв’язує дві групи показників — ресурсів, з виявленням їхніх джерел, та потреб за економічними формами використання. Отже, балансовий метод дозволяє проаналізувати, наскільки потреби економіки забезпечуються її можливостями.

Для аналізу економіки застосовують вартісні та трудові ба-
ланси. Найважливіше місце відводиться вартісним балансам, до яких належать: державний бюджет, міжгалузевий баланс, баланс грошових доходів і витрат населення. За допомогою вартісних балансів визначаються темпи економічного розвитку, галузева та регіональна структура економіки, основні макроекономічні пропорції.

Баланс трудових ресурсів дозволяє проаналізувати структуру зайнятості, потребу в робочій силі.

Баланси не тільки дають змогу виявити пропорції та взаємозв’язки, які вже склалися в економіці, а й обґрунтувати нові співвідношення, своєчасно виявити та ліквідувати диспропорції.

· Метод економіко-математичного моделювання спирається на систему моделей: макроекономічних, галузевих, регіональних, мікрорівня. Економіко-математичні моделі є узагальнюючими і враховують усереднені показники. Математично формалізованими можуть бути як безпосередньо економічні процеси, так і цілі економічного розвитку. Економічне моделювання дає можливість виявити, як екзогенні чинники (зовнішні змінні моделі) впливають на ендогенні чинники (внутрішні змінні моделі).

В аналізі макроекономічних процесів можуть застосовуватись економіко-математичні моделі:

— виробничої функції;

— економетричні;

— відтворювальні;

— міжгалузеві статичні та динамічні.

Виробнича функція являє собою економіко-математичні залеж­ності результату від ресурсів, які описуються кореляційними рівняннями. Виробнича функція може описувати лінійну залежність, але найбільш поширеними є нелінійні функції, наприклад Кобба—Дугласа, яка встановлює залежність між результатом — національним доходом або валовим внутрішнім продуктом і чинниками виробництва — працею і капіталом:

, (11)

де Y — обсяг національного доходу (або ВВП); L — витрати живої праці (вартість праці); K — витрати капіталу (вартість основних засобів); а ₀ — коефіцієнт, що визначає розмірність функції; а ₁, а ₂ — коефіцієнти еластичності, які вказують, як змінюється результат (Y) у разі зміни на 1 % чинників L і K.

Виробничі функції включають, як правило, одне рівняння кореляції. При їх побудові не допускається одночасно включати чинники, між якими існує суттєва функціональна залежність. На практиці вони використовуються для визначення та аналізу темпів зростання, обсягів виробництва залежно від рівня розвитку чинників виробництва.

Модернізація виробничих функцій здійснюється шляхом переходу від статичних до дінамичних моделей, які враховують фактор часу. Наприклад, існує модифікація функції Кобба—Дугласа з урахуванням експоненціально залежного від часу показника науково-технічного прогресу:

, (12)

де t — час, кількість років; е — основа натурального логарифма; а ₃ — коефіцієнт швидкості науково-технічного прогресу.

Практичне застосування знаходить модель Домара—Харрода, яка пов’язує зростання виробництва (ВВП) з нормою та ефективністю нагромадження:

, (13)

де Y ₀, Y_t — обсяг виробництва у базовому та розрахунковому роках; t — час, кількість років; n — норма нагромадження (чисте нагромадження / ВВП); b — ефективність нагромадження, капіталовіддача (D ВВП / чисте нагромадження).

Іншим типом макроекономічних моделей є економетричні моделі. На відміну від виробничих функцій вони являють собою системи кореляційних рівнянь, є багатофакторними моделями.

Відтворювальні моделі базуються на системі балансових рівнянь, які описують виробництво засобів виробництва, предметів споживання, потенціал розширеного відтворення. Прикладом таких моделей може бути модель Махалонобіса—Фельдмана. У ній результати розширеного відтворення залежать від розподілу інвестицій між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання з урахуванням ефективності нагромадження. Практичне застосування моделі такого типу знаходять у кількісному аналізі економічної динаміки.

З метою аналізу макроекономічних пропорцій найбільш ефективно застосовуються статичні та динамічні моделі міжгалузевого балансу. Вони дають можливість урахувати та проаналізувати численні зв’язки між галузями економіки, між окремими складовими валового внутрішнього продукту.

Сутність методу експертних оцінок полягає у залученні висококваліфікованих незалежних фахівців для оцінки економічних явищ і зв’язків.

Інформаційне забезпечення моніторингу на макрорівні

Ефективність аналізу національної економіки суттєво залежить від інформаційного забезпечення показників, які характеризують тенденції економічного розвитку. Аналітична робота інформаційно забезпечується чинною державною статистичною та бухгалтерською звітністю, наближеною до світових
стандартів. У разі відсутності необхідних даних використовують результати опитувань, обстежень, які проводяться незалежними соціологічними та економічними службами й центрами. Всі показники соціально-економічного розвитку можна класифікувати як:

— кількісні та якісні;

— натуральні та вартісні;

— абсолютні та відносні.

· Кількісні показники характеризують обсяги виробництва, темпи й пропорції розширеного відтворення, тобто кількісні результати функціонування економіки.

· Якісні показники характеризують умови розвитку економіки, її ефективність. За ними визначаються інтенсивне використання ресурсів, максимальні кінцеві результати на кожну одиницю останніх, розраховуються потреби економіки і можливості їх забезпечення. До якісних показників належать показники ефективного використання устаткування, сировини, паливно-енерге­тичних ресурсів, трудових і фінансових ресурсів: фондовіддача; матеріало-, паливо-, енергомісткість; продуктивність праці; рентабельність виробництва; ефективність використання капіталовкладень.

Залежно від одиниці виміру показники можуть бути натураль­ними і вартісними.

· Натуральні показники є основою для визначення вартісних, за ними аналізується матеріальна структура виробництва, розробляються найважливіші матеріальні баланси. Натуральні показники кількісно і якісно характерзують у фізичних одиницях виміру створений у суспільстві продукт.

· Вартісні показники характеризують результати розширеного відтворення у вартісних одиницях виміру. Динаміка економічного розвитку може визначатися лише за вартісними показниками. Останні дозволяють аналізувати галузеву та регіональну структури ВВП, здійснювати зіставлення рівня економічного розвитку країни з рівнем розвитку інших країн.

· Абсолютні показниики — це показники результату, приросту в натуральному або вартісному вимірі. Вони характеризують розміри соціально-економічних явищ.

· Відносні показники — це показники порівняння, ефектив-
ності, темпів економічного розвитку, питомої ваги, тобто структури.

Першоджерелом усіх показників, що аналізуються, є звітність підприємств. Якщо аналіз проводиться в масштабах області, то безпосереднім джерелом інформації є статистичні данні по області. Якщо аналіз здійснюється в масштабі всієї країни, то використовуються данні Державного комітету статистики України стосовно соціально-економічного розвитку.

По Україні в цілому і по окремих областях усі промислові підприємства групуються:

— за формою властності і відомчою підлеглістю;

— галузевою належністю підприємств;

— територіальною ознакою: по Україні, областях, Автономній Республіці Крим, містах Києву і Севастополю.

Економічний стан країни, регіону залежить від стану окремого макроринку — товарного, праці, фінансового. Ці ринки й процеси, що на них відбуваються, характеризуються певними макроекономічними показниками — індикаторами. До найважливіших макроекономічних індикаторів належать:

· по товарному ринку:

— обсяг та динамика реального ВВП у цілому по країні і по окремих регіонах;

— обсяг ВВП у поточних цінах (номінального) по країні і по окремих регіонах;

— дефлятор ВВП;

— структура ВВП по секторах, виробництву, доходах та кінцевому використанню;

— галузева структура ВВП по країні в цілому і по окремих регіонах;

— обсяг, динаміка, галузева та регіональна структура ЧВП, національного доходу.

· по ринку праці:

— кількість, статево-вікова та кваліфікаційна структура трудових ресурсів і робочої сили в цілому по країні, по регіонах і окремих галузях;

— міграція робочої сили;

— рівень зайнятості та безробіття;

— ефективність використання робочої сили: продуктивність праці в цілому по економіці, по провідних галузях і по регіонах;

— соціальний захист.

· по фінансовому ринку:

— структура грошової маси (грошові агрегати);

— грошова пропозиція і попит на гроші;

— відсоткові ставки;

— коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;

— грошово-кридитна емісія;

— індекси фондового ринку;

— попит і пропозиція цінних паперів;

— курс національної валюти.

По кожному ринку аналізуються також умови рівноваги й чинники, що впливають на відхилення від стану рівноваги.

Аналізуються також показники економічної активності та стану суб’єктів економіки на макрорівні.

Так, економічна активність та стан домашніх господарств характеризуються показниками:

· грошових доходів та заробітної плати;

· рівня та динаміки роздрібних цін;

· рівня життя населення;

· споживання та заощаджень;

· демографічної статистики;

· розвитку соціально-культурної сфери тощо.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку «підприємства» характеризуються показниками:

· обсягу та динаміки виробництва;

· попиту на інвестиції та їх структурою;

· інноваційної діяльності;

· рівня та динаміки оптових цін;

· прибутковості виробничої діяльності;

· попиту на робочу силу;

· пропозиції товарів та послуг тощо.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку «держава» характеризуються показниками:

· зведеного бюджету та його структури;

· величини державної позики;

· податкових ставок;

· величини дотацій та субсидій;

· обсягу державних закупок тощо.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку «закордон» характеризуються показниками:

· зовнішньої торгівлі;

· обсягу та динаміки експорту та імпорту;

· структури експорту та імпорту;

· валютного курсу;

· стану платіжного балансу тощо.

Зазначені показники дають можливість оцінити стан економіки і зробити висновки щодо майбутнього розвитку.

3.Макроекономічне прогнозування. Проблема достовірності макро-економічного прогнозування.

Макроекономічне прогнозування (МЕП) — це процес розроблення прогнозів розвитку національної економіки, що ґрунтується на науковому пізнанні економічних явищ і використанні всієї сукупності методів, засобів і можливостей прогностики.

Методи макроекономічного прогнозування — це сукупність заходів та способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, екзогенних та ендогенних зв’язків об’єк­та прогнозування, а також їх вимірювань у рамках явища або процеса, що розглядається, зробити висновок з певною ймовірністю відносно майбутнього розвитку об’єкта.

Об’єктом макроекономічного прогнозування є народне господарство країни, адміністративно-територіальні одиниці, сукупність економічних суб’єктів (сектор домашніх господарств, підприємницький сектор, державний і зовнішньоекономічний секто­ри), галузі.

Предметом дослідження є пізнання можливих станів макроекономічних об’єктів (агрегатів) у майбутньому, вивчення закономірностей і способів розроблення макроекономічних прогнозів.

Метою прогнозування є створення наукових передумов для прийняття управлінських рішень органами законодавчої та виконавчої влади на верхньому рівні народногосподарської ієрархії. Цими передумовами є: науковий аналіз; варіантне передбачення; оцінювання можливих наслідків.

Класифікація макроекономічних прогнозів будується за найріз­номанітнішими критеріями (ознаками) залежно від мети, завдань, проблем, характеру, періоду упередження, методів тощо.

· Основним є проблемно-цільовий критерій, відповідно до якого розрізняють два типи прогнозів: пошукові та нормативні.

· За періодом упередження прогнози поділяються на короткострокові, середньострокові, довгострокові, далекоглядні.

· За характером об’єкта прогнозування можна виділити пасивні та активні, варіантні та інваріантні.

· За масштабністю прогнози поділяються на глобальні й локальні, структурні й комплексні, прості й складні.

· За сп особом подання інформації прогнози можуть бути точковими та інтервальними.

Методи макроекономічного прогнозування визначаються за класифікаційною ознакою — загальним принципом дії і засобом одержання прогнозованої інформації.

За загальним принципом дії методи макропрогнозування можна поділити на cуб’єкmивнi (експертні) та формалізовані.

Суб’єктивні прогнози, які ґрунтуються на здогадках, досвіді та інтуїції, не відповідають суворим правилам і спираються зазвичай на неформальні міркування експерта. Суб’єктивні методи використовують тоді, коли неможливо врахувати вплив багатьох чинників через значну складність об’єкта прогнозування або, навпаки, об’єкт прогнозування досить простий. Тоді використовують оцінки експертів. При цьому розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

До групи формалізованих входять методи, що випливають з правил або математичних моделей. Залежно від відображення економічної теорії моделі поділяються на дві підгрупи: некаузальні та каузальні. Некаузальні моделі використовують методи прогнозування одновимірних процесів. Каузальні моделі використовують методи прогнозування багатовимірних процесів.

Особливе місце в класифікації методів економічного прогнозування посідають так звані комбіновані методи, які об’єднують різні методи.

Принципи макроекономічного прогнозування: єдність політики та економіки; принцип мети; принцип системності; принцип наукової обґрунтованості; принцип багаторівневого описання; принцип інформаційної єдності; принцип об’єктивності; принцип адек­ватності прогнозу об’єктивним закономірностям; принцип альтер­нативності; принцип послідовного подолання невизначеності; принцип самостійності та гласності.

Головними функціями макроекономічного прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків явищ в економіці; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку економіки.

Етапи робіт у певній послідовності, яка в кожному конкретному прогнозі може змінюватися, має три основні стадії: ретроспекцію, діагноз і проспекцію.

На стадії ретроспекції розв’язуються такі завдання: формування опису об’єкта прогнозу в минулому; остаточне формулювання та уточнення завдання прогнозування. До цієї стадії відносять, як правило, такі роботи:

1) передпрогнозний аналіз об’єкта;

2) визначення та оцінювання джерел інформації, порядок та організація роботи з ними; остаточне формулювання постановки завдання;

3) збирання та аналіз ретроспективної інформації і формування бази даних для проведення практичних розрахунків.

На стадії діагнозу розв’язуються такі завдання: розроблення моделі об’єкта прогнозу; вибір методу прогнозування. На цій стадії виокремлюють чотири основні етапи дослідження:

1) створення формалізованого опису об’єкта — математична модель;

2) визначення поточних значень характеристик об’єкта на основі джерел інформації, перевірка ступеня адекватності моделі об’єкта прогнозу;

3) вибір методу прогнозування, адекватного класифікації об’єк­та, характеру його розвитку і завдання прогнозу;

4) вибір комп’ютерних програм забезпечення процесу прогнозування.

Стадія проспекції передбачає на основі всіх попередніх етапів одержання результатів прогнозу. Основні її кроки:

1) проведення розрахунку прогнозованих параметрів на заданому періоді упередження;

2) узгодження та синтез окремих прогнозів відповідно до прийнятих правил;

3) здійснення верифікації прогнозу і з’ясування ступеня його точності.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОГНОЗУВАННЯ В УКРАЇНІ.

Можна вирізнити:

· народногосподарський (макроекономічний) рівень прогнозної роботи, коли прогнози розробляються по економіці України в цілому;

· міжгалузевий народногосподарський рівень — при формуванні прогнозів розвитку найважливіших народногосподарських комплексів (агропромислового, металургійного, машинобудівного, інвестиційного, планово-енергетичного та ін.);

· галузевий рівень — охоплює формування прогнозів розвитку окремих галузей народного господарства;

· регіональний рівень — відображає прогнозування економічного і соціального розвитку у розрізі областей, районів, міст, селищ і сіл; рівень перлинної ланки — охоплює прогнозування діяльності фірм, підприємств, виробничих об'єднань, акціонерних компаній та інших юридичних осіб.

Прогнозами розвитку економічного і соціального потенціалу України займаються Головний науково-дослідний інститут, Академія наук України та інші наукові центри.

Питання організації прогнозування в Україні набуває чималої складності через дві причини: відсутність достатнього досвіду такої роботи в організаційних структурах державного управління нижчих рівнів ієрархії та відмовлення деяких первинних ланок від процедур подання за вертикаллю будь-яких матеріалів.

Механізм формування прогнозів на різних рівнях управління в Україні перебуває на стадії становлення. Для успішної реалізації цього. завдання необхідно забезпечити дві вимоги: додержання єдиних принципів формування прогнозів на різних рівнях прогнозної роботи і до¬тримання прийнятої у світовій практиці послідовності (етапності) у розробці прогнозів.

Процес формування прогнозу включає в себе такі набори процедур (етапи прогнозування):формування інформаційної бази прогнозу; аналіз (описання) об'єкта прогнозу;аналіз (ОПИСАННЯ) зовнішнього середовища і його впливу на об'єкт прогнозування;визначення прогнозної траєкторії об'єкта; прийняття рішення на основі прогнозної інформації; оцінка якості прогнозу.

На стадії формування інформаційної бази визначаються вид і склад вихідної інформації, яка повинна відповідати специфічним вимогам: бути достовірною, точною, порівнянною і охоплювати усі хронологічні точки періоду, який аналізується

1.2. Термінологічний словник

Верифікація прогнозу — оцінка ймовірності й точності або обґрунтованості прогнозу.

Горизонт прогнозування — максимально можливий період упередження прогнозу заданої точності.

Методологія прогнозування — галузь знань про методи, способи, системи прогнозування.

Період заснування прогнозу — проміжок часу, впродовж якого будується ретроспекція.

Період упередження — проміжок часу, на який розрахований прогноз.

Прогнозування (від грец. — знання наперед) — вид пізнавальної діяльності людини, спрямованої на формування прогнозів розвитку об’єкта на основі аналізу тенденцій його розвитку. Воно має дати відповідь на такі запитання: чого найбільш імовірно слід очікувати в майбутньому і яким чином необхідно змінити умови, щоб досягти бажаного стану об’єкта в майбутньому?

Система прогнозування — упорядкована сукупність методик, техніч­них засобів, призначена для прогнозування складних явищ або процесів.

Спосіб прогнозування — отримання і оброблення інформації про майбутнє на основі однорідних методів розроблення прогнозу.

Дата добавления: 2014-01-04