Склад суб'єктів ринку фінансових послуг

На ринках діють суб’єкти ринку (продавці–посередники–покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів – інструментів ринку. Характер (тактика) поведінки суб’єкта на ринку залежить від стратегічної мети, яку він поставив перед собою.

Суб’єкти ринку фінансових послуг – це юридичні та фізичні особи, а також фінансові інститути, які беруть участь в торговельній діяльності на фінансовому ринку, у діяльності щодо надання і отримання різноманітних фінансових послуг.

Суб’єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності.

У ролі суб'єктів фінансового ринку з правової точки зору виступають індивідуальні, інституціональні учасники та орга­ни державного регулювання.

Індивідуальні учасники — це фізичні особи, які мають певні права та зобов'язання на фінансовому ринку згідно з чинним законодавством. У цій ролі можуть виступати громадяни даної держави, особи без громадянства та іноземні громадяни.

Інституціональні учасники — це юридичні особи, які не є орга­нами державного регулювання. До них належать підприємства, організації, товариства, компанії, фонди тощо. Ці учасники мають відокремлене майно, характеризуються організаційною єдністю, мають змогу виступати від свого імені, наділені певними правами та обов'язками, мають розрахункові рахунки в банку та інше.

Особливе місце на фінансовому ринку посідають органи дер­жавного регулювання – це органи законодавчої (ВР), виконавчої (КМУ, Мінфін) та судової влади (суперечки, пов'язані з невиконанням зобов'язань за угодами між учасниками операцій на фінансо­вому ринку, вирішуються в господарському суді) та інші державні органи (НБУ). Обов'язковими для виконання учасниками фінансового ринку є нормативно-правові акти виконавчої влади, які видаються з метою регулювання окремих сегментів фінансового рин­ку, захисту прав учасників ринку (Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку).

Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі пози­чальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

Позичальники – це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори – громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.

Фінансові інститути – це посередники, які забезпе­чують зустріч інвестора і позичальника. До них нале­жать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвести­ційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки), а також спеці­алізовані небанківські кредитні інститути (кредитні спілки, каси взаємної допомоги, ломбарди, факторингові та лізингові компанії) і контрактні фінансові інститути (інвестиційні трасти, фонди й компанії, пенсійні фонди, страхові компанії).

Головними суб'єктами фінансового ринку є домашні госпо­дарства, фірми і підприємства, фінансові інститути і держава.

Характеристика суб'єктів ринку фінансових послуг (класифікація за формою)

Домогосподарство як суб'єкт ринку фінансових послуг

Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх потреб. Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових послуг, адже сфера фінансів домашніх господарств є складовою частиною фінансової системи країни. Таким чином, частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощадження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни.

Заощадження населення – це та частина доходу сімейних господарств, що не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами в різні види дохідних фінансових інструментів, об’єкти тезаврації тощо. Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надходження грошових коштів у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також інвестиції в різні цінні папери (інші фінансові активи), емітовані різними державними органами та окремими підприємствами.

Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції:

– споживання;

– постачання факторів виробництва;

– заощадження (інвестування).

Слід відмітити, що не всі домашні господарства належать до категорії заощаджуючих. Наприклад, молоді сім’ї витрачають набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад, як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилого віку, перебуваючи на пенсії, теж схильні витрачати більше коштів, але за рахунок вилучення засобів, накопичених у результаті здійснених у минулому заощаджень. Однак від’ємна величина заощаджень сімейних господарств такого типу перекривається позитивною величиною заощаджень сімейних господарств, що складаються із осіб з високими доходами і стабільним робочим місцем.

Якщо домашні господарства в середньому витрачають протягом року менше, ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Вони так чинять, бо, крім плати за ресурси, підприємства повинні здійснювати й інвестиції (в основний капітал та у товарно-матеріальні запаси).

Господарюючі суб’єкти як суб'єкти ринку фінансових послуг

Господарюючі суб’єкти характеризуються системою руху фінансових ресурсів підприємств, що пов’язана з тими відносинами, які спрямовані на формування, розподіл та використання фондів, що забезпечують господарську діяльність, виробництво та соціальний розвиток.

Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб’єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як: індивідуально-трудова діяльність; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; малі підприємства; корпорації; об’єднання; господарські товариства; асоціації; консорціуми; спільні (змішані) підприємства.

Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння; товариства; корпорації. Узагальнюючим для всіх цих форм є поняття фірми, тобто всі вони є юридичними особами, суб’єктами як ринкової економіки, так і учасниками ринку фінансових послуг.

Держава як суб’єкт ринку фінансових послуг

Держава на фінансовому ринку посідає окреме місце. Вона може виступати позичальником, регулярно розміщуючи на зовнішньому та внутрішньому ринках свої боргові зобов'язання, та інвестором, здійснюючи фінансову підтримку тих чи інших суб'єктів господарювання. Але держава також на фінансовому ринку виконує специфічну і дуже важливу функцію – регулювання. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, ва­лютним курсом.

Під органами, що здійснюють державно-правове регулювання ринку фінансових послуг, розуміють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Характерними рисами органів державно-правового регулювання є наявність публічної влади, організаційної оформленості, права видавати загальнообов’язкові акти, удаватися в необхідних випадках до організаційного примусу та санкцій, включаючи адміністративні.

Рух фінансових фондів держави пов’язаний з утворенням централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів та використання їх через виконання економічних, соціальних та політичних функцій держави.

Державний сектор пов’язаний з усією економічною системою наступними трьома способами: через податки, державні закупки і, нарешті, через позики. Останній спосіб зв’язку держави в особі уряду з усією економічною системою – державні позики, що здійснюються на фінансових ринках.

Державні витрати не завжди співпадають (точніше – ніколи) із податковими надходженнями. Бюджетний дефіцит, що виникає, покривається за рахунок позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає «чистим» постачальником грошових коштів на фінансові ринки.

Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості податкової системи великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу економіки із системної кризи. В Україні непродумана фіскальна політика призвела до посилення приховування національним виробником своїх доходів і перекачування грошей на зовнішні фінансові ринки. Коли економіка знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована на зниження податкового тиску.

Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об’єм грошових коштів, що вилучаються з домашніх господарств. Домашні господарства, в свою чергу, в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому випадку результатом буде зменшення національного продукту. Це може статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення об’ємів заощаджень, а це означає, і об’ємів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює як ріст заощаджень, так і ріст споживання, позитивно впливаючи на ріст національного продукту.

Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання розвитку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподаткування (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема, у цінні папери виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання.

Розглянемо ще декілька аспектів впливу регуляторної функції держави, що впливає на фінансовий ринок і діяльність суб’єктів економіки. При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка підвищується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обставини гальмують збільшення об’ємів виробництва, зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку економічного застою ставка рефінансування (облікова ставка) знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних засобів, що забезпечує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв’язуються грошові кошти комерційних банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує норми резервування. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

Місцеві органи влади характеризуються фінансовими відносинами, які пов’язані з іншими суб’єктами фінансового ринку через формування місцевих бюджетів, їх виконання і випуск муніципальних позик. Структура та обсяги випуску муніципальних позик залежить від грошової та фінансової ситуації регіонів, їх матеріального багатства і економічного стану країни.

Характеристика суб'єктів ринку фінансових послуг (класифікація за функціями)

Учасниками ринку цінних паперів є емітенти, інвестори та особи, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів (ст. 1 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”). При чому емітенти та інвестори є головними учасниками ринку, оскільки емітенту необхідні гроші для діяльності та розвитку, а інвестор ці гроші дає емітенту. Саме цих учасників ринку мають обслуговувати всі інші учасники, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. В Україні інші учасники ринку об’єднані в саморегулівні організації, а тому ефективніше відстоюють свої права. Ці учасники, на жаль, часто забувають, що вони були, є і повинні бути лише елементами інфраструктури ринку, обслуговуючої двох основних учасників – емітентів та інвесторів.

Емітенти

Емітенти цінних паперів – юридичні, а у випадках, передбачених законом, фізичні особи, які від свого імені випускають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для свого розвитку і зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску. Проте, слід відмітити, що в Україні лише юридичні особи мають право випускати цінні папери.

Однак не кожна юридична особа може бути визнана емітентом цінних паперів. Набуття статусу емітента пов’язане з певними законодавчими вимогами. Наприклад, Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” визначає цілком певний порядок здійснення випуску акцій і облігацій, необхідною складовою частиною якого є процедура реєстрації випуску цих цінних паперів, а у випадках їх вільного обігу – також і реєстрація інформації про випуск. Конкретна юридична особа набуває статусу емітента лише за умови виконання вказаних процедур. При порушенні цієї умови така особа не може бути визнана емітентом і її акції або облігації позбавлені права надходити в обіг.

Емітентом цінних паперів можуть бути також держава в особі своїх органів та органи місцевого самоврядування, які можуть випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів та окремих проектів.

Емітентом акцій є юридичні особи, створені в організаційно-правовій формі акціонерних товариств (закритих або відкритих). Емітентом інвестиційних сертифікатів пайових інвестиційних фондів є компанія з управління активами, повноваження якої прописані у Законі України “Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди)”.

Емітентом облігацій підприємств є підприємства будь яких організаційно-правових форм. Емітентом облігацій місцевих позик є, згідно Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, сільська, селищна, міська, районна, обласна ради, ради міст Києва та Севастополя, а також ВР АРК. Відповідно до Ст. 16 Бюджетного кодексу України, який набрав чинності дещо пізніше, ніж вищезазначений Закон, суттєво обмежується коло органів місцевого самоврядування, які можуть бути емітентами облігацій місцевих позик. Так, виключно ВР АРК та міські ради мають право здійснювати внутрішні запозичення. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень. Емітентом облігацій державних позик та казначейських зобов’язань України є держава в особі Міністерства фінансів України та Головне управління Державного казначейства України, відповідно. Генеральним агентом з їх розміщення є НБУ.

Емітентом ощадних сертифікатів є банки. Емітентом іпотечних сертифікатів може бути як банк, так і небанківська фінансова установа, яка згідно з чинним законодавством може бути кредитодавцем.

Емітентом векселів є юридичні та фізичні особи, які їх видали. При цьому слід враховувати, що векселі не є емісійними цінними паперами, інформація про емісію векселів не реєструється, випуск векселів (як сукупність цінних паперів) не існує також, тому слово емітент до осіб, які їх видають, застосовується виключно з філологічної точки зору. Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Емітентом заставної є іпотекодавець – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Боржник – іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання. Майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи – боржника. Заставні не є емісійними цінними паперами тому слово „емітент” до осіб, які видають заставні, застосовується виключно з філологічної точки зору.

Інвестор на ринку цінних паперів

Інвестори – фізичні, юридичні особи та інституційні інвестори, які придбавають цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до чинного законодавства (ст. 1 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”). Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єк­тами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як ре­зиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

У більшості випадків інвестори переслідують на ринку цінних паперів одну або декілька певних цілей. Іноді вони хочуть зберегти свої кошти від знецінення, в інших випадках вони сподіваються отримати доход від вкладень або встановити контроль над емітентами (це стосується, головним чином, акціонерних товариств), або ж отримати соціальний ефект. Для того, щоб стати інвестором на ринку цінних паперів, необхідно мати лише волевиявлення та грошові чи інші засоби, котрі можна було б вкласти в цінні папери.

Законодавством можуть бути передбачені певні обмеження щодо придбання цінних паперів. Так, наприклад, власниками облігацій можуть бути юридичні та фізичні особи, резиденти та нерезиденти України, але ДКЦПФР може встановлювати особливості придбання облігацій місцевої позики нерезидентами України. Крім того, облігації та ощадні сертифікати придбаються фізичними особами за їх особисті гроші (грошові кошти). Юридичні особи придбавають облігації усіх видів та ощадні сертифікати за рахунок грошей, що надходять у їх розпоряджання після сплати податків та процентів за банківський кредит.

Інституційні інвестори

Основними інституційними інвесторами на фінансовому ринку в цілому та України, зокрема, є інститути спільного інвестування (інвестиційні фонди, компанії, трасти), довірчі товариства, страхові компанії, пенсійні фонди.

Серед інвесторів – юридичних осіб особливе місце займають інституційні інвестори. Серед них виокремлюють такі три групи:

• Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочір­німи фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

Фінансова група — це об'єднання підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

Фінансова компанія — це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших кор­порацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива ін­вестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє конт­рольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (при­ватних осіб) і середніх інвесторів), вкладаючи його у різноманітні цінні па­пери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати при­буток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать тор­гові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пу­ли і т. д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередни­ків на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

Фінансові посередники

Посередники на ринку цінних паперів – це такі фінансові організації, які надають в процесі взаємодії з цінними паперами посередницькі послуги. Фінансові посередники розглядаються як колективні інвестори на ринку цінних паперів, які централізують фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. До них належать суб’єкти банківської системи, небанківські фінансові та кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Їх діяльність спрямована на допомогу в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів і навпаки, диверсифікуючи при цьому ризик. Слід зазначити, що система спеціалізованих фінансових посередників надає власникам заощаджень більші вигоди, ніж просто можливість отримувати відсотки за капітал.

Фінансові посередники створюють свої фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується процентний дохід. Акумулюючи так кошти, вони надають їх під вищі проценти інвесторам. Різниця між отриманим і виплаченим процентним доходом спрямовується на покриття витрат фінансового посередника та на його прибуток.

Роль фінансових посередників досить важлива і вигідна як для заощаджувачів, так і для позичальників, оскільки відповідає потребам щодо взаємного пошуку, зменшує ризик неповернення позики, що впливає на зростання процентного доходу заощаджувача. Дрібні заощаджувачі отримують можливість брати участь у бізнесі тощо. Діяльності фінансових посередників притаманний так званий ефект масштабу – маючи велику кількість клієнтів, фінансовий посередник може залучити найбільш кваліфікованих спеціалістів для розробки типових форм фінансових угод. Причому, за великих витрат на таку розробку якість її буде високою, а ціна в розрахунку на одного клієнта — низькою. Ефект масштабу помітний завдяки зростанню ефективності використання коштів за рахунок їхньої акумуляції. Він проявляється у вартості оформлення фінансових операцій, збирання інформації про економічне становище клієнтів і вартості моніторингу (контролю за виконанням угоди) використання наданих позик.

Існують три основні види посередницьких послуг: брокерські, дилерські та послуги по здійсненню підписки. Згідно цього розрізняють три види посередників: брокери, дилери та андеррайтери.

Термін “брокерські послуги” використовується для позначення регулярно виконуваної діяльності, головним змістом якої є здійснення операцій з цінними паперами за рахунок клієнтів. Після придбання цінних паперів брокером право власності до нього не переходить, воно переходить до клієнта, за дорученням і за рахунок якого брокер здійснює операції. Клієнтами брокера, як правило, є інвестори, але ж ними можуть бути і дилери.

Термін “дилерські функції” використовується для позначення регулярної підприємницької діяльності, основним змістом якої є купівля і продаж цінних паперів за свій власний рахунок. Після придбання цінних паперів дилером до нього переходить право власності на вказані папери.

Термін “послуги по проведенню підписки” використовується на ринку цінних паперів для позначення посередницької діяльності, основним змістом якої є розміщення цінних паперів серед інвесторів.

Як вже зазначалося, існують різні види фінансових посередників. Найчастіше їх класифікують так.

1. Банківська система (дворівнева), представлена універсальними та спеціалізованими банками, а також ощадні та кредитні асоціації.
2. Небанківські кредитні інститути – кредитні спілки, каси взаємної допомоги, ломбарди, факторингові компанії, лізингові компанії.
3. Контрактні фінансові інститути – інвестиційні трасти, фонди та компанії, пенсійні фонди, страхові компанії.
   Детальніше усі вони будуть розглянуті нами у наступній лекції.

Інститути інфраструктури фінансового ринку як суб'єкти фінансового ринку

Інфраструктурні учасники ринку цінних паперів – це учасники, які виконують окремі важливі, але допоміжні за своїм характером функції. До них належать:

§ депозитарії цінних паперів (спеціалізуються на виконанні функцій збереження паперів) – Національний депозитарій України, Міжрегіональний фондовий союз, зберігачами можуть бути банки;

§ клірингово-розрахункові установи (спеціалізуються на виконанні таких функцій, як здійснення умов операцій купівлі-продажу цінних паперів, проведення перевірки наявності на рахунках учасників грошових коштів та цінних паперів, здійснення постачання цінних паперів з одних рахунків на інші) – клірингово-розрахункові підрозділи фондової біржі, Національний депозитарій України;

§ трастові інститути (основна функція – довірче управління, головним чином, грошовими коштами та цінними паперами, що знаходяться у власності різних інститутів та індивідів) – довірчі товариства;

§ агенти з трансферту та реєстратори (інститути, які виконують функції “нагляду” за процесами переходу права власності на випущені цінні папери) – банки та реєстратори;

§ продавці ринкової інформації (інститути, які спеціалізуються по наданню послуг по обробці і розповсюдженню ринкової інформації про види цінних паперів, що знаходяться в обігу, поточних курсах, а також складанню аналітичних оглядів подій та тенденцій на ринку цінних паперів, звітів емітентів) – інформаційні компанії.

У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку належать такі структурні утворення: фондові та валютні біржі, позабіржові системи, комерційні банки, брокерські компанії, інвестиційні дилери та андеррайтери, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв’язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії та інвестиційні управляючі, фінансово-промислові групи або фінансові холдингові компанії, депозитарії, реєстратори цінних паперів, рейтингові агентства, інформаційно-аналітичні та консалтингові компанії, консультативні центри, розрахунково-клірингові установи.

За допомогою інститутів інфраструктури відбувається забезпечення стабільного функціонування ринку, купівля-продаж фінансових активів на постійній та впорядкованій основі, контроль за якістю фінансових активів, що перебувають у обігу на ринку і підтримка єдиного інформаційного простору для всіх його учасників.

Дата добавления: 2014-01-04