Лекція 4. Відчуття – психічний процес

Відчуття як психічна функція

Відчуття — психічний процес, що виникає в результаті впливу на органи чуття речей чи явищ навколишнього матеріального світу і полягає у відображенні властивостей цих речей і явищ. Відчуття зв’язують людину із зовнішнім і внутрішнім світом організму. Відчуття — початкове, основне джерело всіх наших знань про світ і основна умова психічного розвитку людини.

Перший етап пізнання навколишнього світу — це безпосереднє відображення органами чуття реального світу, це збирання окремих фактів, це діяльність таких психічних процесів як відчуття і уявлення.

На другому етапі пізнання виникають узагальнення, абстрагування безпосередньо відбитих на першому етапі пізнання об’єктів (це абстрактне мислення, здійснюване другою сигнальною системою).

Відчуття і сприйняття — перший почуттєвий етап пізнання дійсності.

Так, якщо в дитини в ранньому віці порушується надходження інформації, наприклад, у результаті втрати зору чи слуху, то виникає різка затримка психічного розвитку.

Будова аналізатора і його функції

Тепер згадаємо пройдене нами раніше. Анатомо-фізіологічний апарат, за допомогою якого виникають відчуття, І. П. Павлов називав аналізатором. Аналізатор складається з трьох частин. Перша частина — рецептори (нервові апарати на закінченнях нервів). Саме ці апарати першими приймають подразнення — інформацію із зовнішнього і внутрішнього світу. Друга частина аналізатора — аферентний нерв. Третя частина — відповідна частина підкірки і кори мозку, куди доходять відчуття. Кіркова частина аналізатора складається з трьох зон. У результаті збудження цієї ділянки мозку виникає психічний процес — відчуття.

Матеріалісти стверджують, що відчуття є перетворенням енергії зовнішнього світу на факт свідомості. За допомогою аналізаторів відбувається трансформація енергії, перехід одного виду енергії в інший. Коли подразник фізично впливає на рецептор, то в самому рецепторі виникає фізіологічний процес — збудження. Збудження іде нервом і приходить у певну ділянку мозку. Внаслідок збудження цієї ділянки кори великих півкуль у мозку виникає психічний процес — відчуття.

Отже, шлях виникнення відчуття — це шлях переходу від фі­зичних зовнішніх подразників через фізіологічні процеси у формування психічних явищ.

Анатомо-фізіологічний апарат, що створює відчуття, дає мож­ливість розчленувати численні впливи, які одночасно діють на орга­нізм, тобто робити аналіз. У зв’язку з цим він і названий аналі­затором. Аналізатор — рефлекторний апарат. Цей апарат настро­юється на краще приймання подразнення. Подразнення зумовлює рефлекторні акти аналізаторів. Це пояснюється тим, що доцентрові рефлекторні нервові системи доходять до кори головного мозку, а відтіля за допомогою еферентних волокон імпульси йдуть до виконавчих органів, у тому числі і до периферійних відділів аналізаторів, внаслідок чого і відбувається їхнє настроювання на краще приймання подразнення. Така взаємодія окремих частин аналізатора і забезпечує його роботу як цілісного комплексу. За будь-якого ушкодження аналізатора, хоча б однієї з його частин, — відчуття не виникає.

Наприклад, візьмемо око. Якщо воно ушкоджене, то зо­ро­вого відчуття не буде. Якщо ушкоджена якась частина зоро­вого аналізатора кори головного мозку (це потиличні частки), то від­чуття також не буде. Для того щоб виникло відчуття, потрібна взаємодія всіх частин аналізатора.

Вирішити проблему якісного аналізу відчуття — це означає від­повісти на запитання, яка психофізіологічна характеристика від­чуття. Відчуття з’єднують нас із зовнішнім світом.

Відчуття — джерело знань про навколишній світ

Відчуття — це психічні образи, що зв’язують нас з об’єктивною реальністю, це вікно у світ. Відчуття надають мозку необхідну інфор­мацію. Відчуття і сприйняття — джерела, у яких думка чер­пає враження буття, формує знання про навколишню дійсність.

Почавши з живого споглядання, постійно збільшуючи свої знан­ня про світ, творчо усвідомлюючи їх, переробляючи, перевіряючи на практиці, вносячи поправки до інформації органів відчуття, люди­на звільнилася від ілюзорного відображення дійсності і знайшла зв’язок між предметами і явищами об’єктивного світу.

Об’єктивні властивості світу: форма, об’єм, звук, колір тощо існу­ють у речей незалежно від того, відчуваємо ми їх у цей момент чи ні. Небо було блакитним, а море шуміло до появи людини на Землі.

Органи чуття виникли й існують остільки, оскільки існує сприй­маний ними реальний, незалежний від свідомості світ, оскільки існує матерія в різних її формах, видах, властивостях і відносинах.

Кожному виду відчуттів відповідають рецептори, що спе­­ціалізуються впродовж сотень тисяч років на відображенні тіль­ки одного, особливого виду об’єктивно існуючого руху матерії — енергії.

Кожен орган чуття — це віконце у світ, виправдане біологічно. Так, наше око сприймає світло і не сприймає тепло, що також має хвильову природу.

Класифікація відчуттів

У людини є такі відчуття: нюх, зір, слух, смак, дотик. Так скаже кожний. Проте їх набагато більше, а тому варто поділити їх на три гру­пи: інтерорецептивні, пропріорецептивні, екстерорецептивні.

Інте­ро­рецептивні відчуття — це відчуття, що виходять від внут­­рішніх органів. Це відчуття з боку серця, це відчуття наповнення їжею шлунку та ін. До цих відчуттів належать також невизначені, неспецифічні форми відчуття.

Інтерорецептивні відчуття — це те, як переживає людина внут­рішній стан організму. Вони є основними показниками гомеостазу, тобто внутрішньої рівноваги організму. Якщо внутрішні органи функ­ціонують нормально, то людина не відчуває їхньої роботи. При порушенні внутрішньої рівноваги виникають біль у шлунку, серці та інші відчуття. Якщо виникає нестача необхідних поживних речовин у крові, то це виявляється відчуттям голоду. Такі ж статеві потреби виникають внаслідок порушення інтерорецепторів, що і приводять до розвитку почуттів, відчуттів та статевого потягу.

Пропріорецептивна чутливість відображує положення тіла в про­сторі і має величезне значення. Пропріорецепція є основою ру­ху. Усі наші рухи повинні постійно коригуватися і будь-які навички є системою рухів, що коригується пропріорецептивною чутливістю. Так, велосипедист бачить не тільки дорогу, а й відчуває рух частин тіла і коригує їх за допомогою рецепторів, закладених у суглобах і зв’язковому апараті, тобто за допомогою пропріо­рецеп­торів.

Екстерорецептивні відчуття містять у собі перелічені раніше п’ять видів відчуттів. Екстерорецептивні відчуття забезпечують відобра­ження зовнішнього світу, орієнтування в ньому і формуван­ня діяльності.

Серед екстерорецептивної чутливості деякі вчені смак, нюх і до­тик вважають контактними видами чутливості, слух і зір — дис­тантними.

Слід зазначити, що існує ще один поділ відчуттів залежно від часу їх розвитку. Одні відчуття з’явилися раніше, інші — пізніше. Виді­ляють:

s протопатичне відчуття — древнє, елементарне малодиференційоване, яке збігається з переживаннями, емоціями (наприклад, відчуття комфорту);

s епікритичне відчуття — вища форма чутливості, спрямованої на предмети і явища навколишнього світу, і тісно пов’язана з пізна­вальними процесами.

Відчуття, що не увійшли в класифікацію

Поєднання шкірних і рухових відчувань під час обмацування предмета рукою зумовлює відчуття, що називається дотиком. До­тик — складне відчуття, що знаходиться на межі цих двох видів чутливості.

Виділяють ще інтермодальне відчуття. До нього належать відчуття, що знаходиться між двома групами відчуттів. Наприклад, людина знаходиться на березі моря і чує сигнал тепловоза чи елект­ро­воза. Цей сигнал чують також і глухі. Така чутливість сиг­налу пояснюється тим, що це відчуття є не тільки слуховим, а й вібраційним. А вібрація сприймається шкірою і проводиться кістками, у тому числі і в глухих. Вібрація в глухих частково ком­пенсує відсутність слухового відчуття. Так, Бетховен в останні роки життя втратив слух і слухав музику, повернувшись спиною до сцени. Отже, є перехідні відчуття, до яких можна відне­сти звук і вібрацію, зір і біль (при яскравому спалаху світла).

Існують також неспецифічні відчуття. Наприклад, сліпі можуть деякою мірою дотримуватись дистантного орієнтування (це так зване «шосте відчуття» сліпих). Щодо такого явища є два пояснен­ня: перше — що це теплове відчуття, яке сприймається обличчям сліпого; друге — що це новий вид відчуття на відбитий звук, сприйнятий вухом (цей вид відчуття схожий на ультразвукову локацію кажана, що дає йому змогу орієнтуватися в просторі). Для кажана слух — це локатор, що компенсує недоліки зору.

Слід зазначити, що поряд з названими видами відчуттів існують й інші відчуття, що знаходяться на межі з парапсихологією. Так, деякі люди можуть читати текст із зав’язаними очима. Таких випадків чимало (Роза Кулешова та ін.). Це пояснюється неспецифічною фоточутливістю шкіри. В експери­менті після 600 – 1000 спроб деякі піддослідні люди починали розріз­няти кольори рукою, що вказує на наявність неспецифічних фото­від­чувань на кистях. Це можна пояснити тим, що фоторецептори розміщені переважно в сітківці ока, проте частина фоторе­цеп­торів знаходиться у шкірі. Саме така неспецифічна чутливість під­силюється при патології гіпоталамуса і зорового горба, внаслідок чого розвивається надчутливість шкіри. Підвищена неспецифічна чутливість відмічалася в Рози Кулешової та інших істеричних особи­стостей, але вона не виявляється через стіни чи двері і навіть через аркуш паперу.

Будова ока і можливості людського зору

Серед усіх видів відчуттів найзначущими для людини є зорові і слухові відчуття.

Орган зору дає можливість сприймати далекі і близькі об’єкти. Око може рухатися за об’єктом, розглядаючи його. При цьому такі переміщення ока відбуваються стрибкоподібно. Відбувається мовби обмацування предмета поглядом на відстані. Голова рухається за об’єктом і кожен новий поворот голови дає нам нові зорові відчуття. За допомогою органа зору ми читаємо, дивимося кіно, а через оптич­­ні прилади пізнаємо невидиме. Зоровий аналізатор дає людині мож­ливість милуватися навколишнім світом, а також пізнавати його.

Зорові відчуття відіграють важливу роль у життєдіяльності лю­дини і тварин, у зв’язку з чим у них сильніше розвинені ділянки моз­ку, у яких проектуються зорові відчуття, тобто потиличні част­ки. Рецептори ока добре пристосовані до приймання променистої енер­гії і світла. 90 % всієї інформації людина отримує через очі. Око має високу чутливість. Так, людина бачить запа­лену свічку на відстані 27 км. Вона також сприймає спалахи світла, що тривають 0,003 с. У сонячному світлі людина розрізняє понад 25 тисяч від­тінків.

Промінь світла — це квант енергії, який в оці проходить крізь різні прозорі середовища. Такими прозорими середовищами є рогівка, передня камера ока, зіниця, кришталик. Криш­талик переломлює промені під різними кутами, що залежить від кри­визни різних його частин. Потім крізь драглисту масу (склисте тіло) промінь світла потрапляє на сітківку ока, яка склада­ється з кількох шарів нервових клітин і закінчується кінцевими апа­ратами — паличками і колбочками. Вони є рецепторами світла. Па­лички розміщені на периферійних ділянках сітківки, а кол­бочки — у її центрі. Частина сітківки, в котру входить сосок зорово­го нерва, зовсім не має рецепторів і називається сліпою плямою.

Палички високочутливі до слабкого за інтенсивністю світла. Во­ни відбивають світлоту предметів, тобто амплітуду відбиття пред­ме­тами електромагнітних хвиль. Це рецептори сутінкового, нічного зору. Колбочки мають низьку чутливість до світла і є рецепторами денного зору. Колбочки подають інформацію мозку про довжину електромагнітних хвиль, зумовлюючи відчуття кольору. У людини в сітківці ока міститься 130 млн паличок і 7 млн колбочок. Палич­ки і колбочки впираються своїми носиками в шар пігментних клітин. Пігмент оточує більшість фоторецепторів. Усередині фоторе­цеп­торів виявлена велика кількість пігменту. Пігмент поглинає світ­лову енергію, допомагає подразненню паличок і колбочок. Піг­мент, що міститься в паличках, називають зоровим пурпуром (родо­псином), а в колбочках — йодопсином.

Найдрібніша порція світла (фотон), що поглинається молекулою пігменту, зумовлює її розпад і виникнення заряджених іонів. Виниклі фотохімічні реакції речовини збуджують зоровий нерв. Збудження за допомогою доцентрових нервів проходить у підкір­ко­ві зорові центри, а потім — у кірковий відділ зорового аналізатора, тобто в потиличну частку. Одна частина зорового аналі­за­тора побудована за принципом просторової проекції різних точок сітківки в різних точках кори, інша — поєднує подразнення в склад­ні комплекси.

Кожна колбочка жовтої плями з’єднана з окремим нервовим во­лок­ном, що дає можливість точного розрізнення просторових від­но­син і форм. Палички з’єднані з нервовим волокном групами (до 200 паличок), що збільшує чутливість паличок до слабкого світла, але погіршує точність просторового розрізнення. Відображення просто­рових відносин тісно пов’язано із синтезом зорових відчуттів корою великих півкуль. Око людини реагує на світло в межах дов­жини хвилі від 390 до 760 мілімікрон (мільйонних часток мілі­метра).

Хроматичні й ахроматичні кольори

Дія світла зумовлює відчуття, які можна поділити на дві групи: відчуття ахроматичних кольорів (усі відтінки сірого, чорного, білого кольорів) і відчуття хроматичних кольорів (усі кольори, крім сірого, чорного і білого). Хроматичний — означає кольоровий. Кольори відрізняються один від одного за колірним тоном. Ахроматичні (без­барвні) кольори відрізняються тільки за світлотою. Починаючи від білого і закінчуючи чорним, через різні відтінки сірого кольору, людина розрізняє близько 300 відтінків.

Кольоровий зір здійснюється слабочутливими колбочками, що по­дають інформацію про довжину променя світла. У зв’язку з цим у присмерку і вночі ми не розрізняємо кольори. Якщо на око діють промені різної довжини, то сприймається тільки їхній загальний підсумок. Наприклад, якщо ми будемо обертати круг, що містить усі кольори веселки, то в результаті їхнього змішування ми одержимо білий колір. Змішування кольорів є центральним, а не периферійним процесом.

Будь-який колір має інший колір, що його нейтралізує. При змішуванні двох взаємонейтралізуючих один одного кольорів вихо­дить білий чи сірий колір. Ці кольори є додатковими. Наприклад, додатковим до блакитного буде жовтогарячий (оранжевий) колір.

Якщо змішуватимуться не додаткові кольори, то виходить но­вий проміжний між ними колір. Наприклад, синій колір, змішую­чись із червоним кольором дає фіолетовий колір. Колірне відчуття від суміші не залежить від спектрального складу кольорів, що змі­шуються. Це означає, що кольори, з яких виникло нове колірне від­чуття, самі можуть бути отримані з будь-якого змішування кольо­рів. Новий колір залежатиме від цих кольорів, незалежно від їх­ньо­го походження. Наприклад, змішування жовтого із синім дає сі­рий колір незалежно від того, чи є синій колір спектрально чистим, чи є результатом змішування інших кольорів.

Питання про природу колірних відчуттів є складним. Нині найпоширенішою є трикомпонентна теорія колірно­го зору. Відповідно до цієї теорії будь-який колір є сумою трьох інших кольорів, узятих у певних частках. Ці кольори мають бути не­залежні, тобто змішування двох кольорів не повинно давати тре­тій колір.

Відповідно до трикомпонентної теорії зору Т. Юнга — Г. Гельм­гольца існують три основних кольори: червоний, зелений і синій. Усі інші кольори і їхні відтінки утворюються при різних змі­шуваннях цих основних трьох кольорів. Відповідно до цієї теорії існують три види апаратів, що містять три різні речовини чутливих до червоних, зелених чи синіх променів. Будь-який предмет від­биває чи випускає різні промені в однаковій пропорції, але неоднакової сили, тому в нашому оці в будь-якій точці сітківки збуджуються всі три колірні відчуття, які відрізняються лише си­лою. Залежно від співвідношення сили збудження, спричиненої у цих апаратах, виникають відчуття трьох кольорів. У разі збуджень усіх трьох апаратів однакової сили виникає відчуття біло­го кольору. Вся наша поліграфія, фотографія, телебачення спира­ють­ся на цю трикомпонентну теорію колірного зору.

Існує теорія Л. І. Ітельсона, відповідно до якої очі працюють без будь-яких світлофільтрів, без рознесення спектра на колбочки, без змі­шування тонів. Механізм, винайдений природою, простий, еко­но­мічний і дає практично безмежні можливості для розрізнення скла­дових світлового потоку за довжиною та амплітудою їх хвилі. Світлові хвилі різ­ної довжини мають різну енергетичну потужність. Це енерге­тичне розходження і зумовлює, на думку Л. І. Ітельсона, відчуття світла.

Колір має три основні властивості: світлоту, колірний тон і наси­ченість.

Світлота показує силу подразнення, що діє на око, і харак­тери­зується яскравістю подразника і чутливістю до нього ока. Темні предмети більше поглинають, а білі — більше відбивають.

Колірний тон визначає особливості певного кольору і залежить від складу променів, що діють на око, тобто від довжини хвиль цих про­менів. Основні колірні тони — це 7 кольорів сонячного світла: дов­гі хвилі — червоний, оранжевий, середні — жовтий, зелений і короткі — блакитний, синій і фіолетовий кольори.

Насиченість кольору — це відмінність хроматичного кольору від сірого чи білого однакової з ним світлоти. Якщо до хроматичного кольо­ру додати великий відсоток сірого чи білого кольору, то його наси­ченість значно зменшується і він стане слабконасиченим.

Різні кольори по-різному діють на людину. Чорний колір гні­тить, а жовтий створює гарний настрій, червоний збуд­жує, а зелений заспокоює. Найкорисніші кольори називають опти­мальними, у зв’язку з чим фарбами цих кольорів переважно фар­бують приміщення і все, що в них знаходиться. Монотонність і неприродність — шкідливі, відсутність контрастів, як і їхній надмір, пригнічує.

Дата добавления: 2014-01-05