Анатомо-фізіологічні передумови творення мовних звуків. Будова мовного апарату людини

Артикуляційно-акустичний аспект вивчення мовних звуків

Звуки мови, як і будь-які інші звуки у природі, можна вивчати з погляду фізичного (акустичного) як звукові хвилі з характерними для них частотами, інтенсивністю, тривалістю; а також з анатомо-фізіологічного як результат роботи окремих органів і цілих систем людського організму.

Мовлення, як і мислення, є функцією центральної нервової системи, тому його необхідно вивчати, досліджуючи роботу людського організму в цілому. Мозок керує рухами всіх органів, зокрема й органами мовлення. Встановлено, що ліва півкуля (зони Брока і Верніке) відповідає за мову і мовлення, а права – за навички, пов’язані з просторовим і зоровим досвідом.

Крім центральної нервової системи, у процесі мовотворення беруть участь й інші системи людського організму, зокрема дихальна, що постачає потрібний для мовлення струмінь видихуваного повітря, та верхня частина травної системи, органи якої пристосовані людиною для виконання конкретних дій при звукотворенні.

Органи дихання (легені, бронхи, трахея), а також органи, що сприяють процесу дихання (діафрагма, міжреберні м’язи та ін.), безпосередньої участі в утворенні сегментів мовлення не беруть, однак повітря, що виходить з легенів при видихуванні, є тим необхідним пружним середовищем, яке, періодично стискаючись і розріджуючись унаслідок вібрації голосових зв’язок, формує звукову хвилю.

Власне мовний апарат людини складається з гортані, яка продовжує трахею, та трьох надгортанних порожнин – глоткової, ротової і носової (рис. 3).

Гортань (від грец. lагупх – гортань) є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв’язки – еластичні м’язові складки, які при вимові голосних, сонорних та дзвінких приголосних напружуються, щільно змикаються одна з одною і починають вібрувати, породжуючи музикальний тон (голос). При звичайному диханні вони розслаблені: широко відкрита голосова щілина (отвір між голосовими зв’язками) вільно пропускає видихуваний і видихуваний потік повітря.

Рис. 3. Будова мовного апарату людини: А – глоткова порожнина, Б – ротова порожнина, В – носова порожнина, Г – гортань; 1 – тверде піднебіння, 2 – альвеоли (ясна), 3 – м’яке піднебіння, 4 – губи, 5 – зуби, 6 – спинка язика, 7 – кінчик язика, 8 – увула (язичок), 9 – язикове тіло, 10 – корінь язика, 11 – стінка глотки, 12 – надгортанник, 13 – нижня щелепа, 14 – голосові зв'язки, 15 – щитоподібний хрящ, 16 – трахея

Голосові зв’язки з голосовою щілиною: а – розімкнення голосових зв’язок під час вібрації; б – момент зімкнення

Надгортанні порожнини виконують важливу для остаточного оформлення звукових елементів функцію – єдиного акустичного резонатора, який під час артикуляції окремих звуків чи їх послідовностей здатний змінювати і об’єм, і форму. Це відбувається завдяки комплексній злагодженій дії різних активних мовних органів, зокрема язика, губ, задньої стінки глотки, м’якого піднебіння з увулою та ін.

Глотка (від грец. рhаrупх), починаючись над гортанню, простягається вгору і має два виходи: у ротову (зів, або фаукс) і носову (носоглотка) порожнини.

Носова порожнина (від лат. саvит паsі) бере участь у творенні звуків, які мають носове забарвлення. Вихід частини видихуваного повітря через ніс стає можливим унаслідок опускання язичка (увули).

Ротова порожнина (від лат. саvіtаs оrіs) є найважливішою для творення звуків. У ній міститься найбільша кількість мовних органів, необхідних для артикуляції.

Мовні органи (артикулятори) поділяються на активні й пасивні. Активними вважаються ті, які, маючи здатність рухатися, беруть безпосередню участь у творенні того чи того звука або групи звуків. Найактивнішим мовним органом є язик, без участі якого не може утворитися жоден звук. Губи – також активний мовний орган (парний), робота якого забезпечує творення, зокрема, губних приголосних. Так, при вимовлянні звуків [б], [п] губи спочатку щільно змикаються, а потім раптово і швидко розмикаються. Отже, до активних мовних органів належать губи, язик, м’яке піднебіння, яке переходить у язичок (увулу), стінка глотки, голосові зв’язки й нижня щелепа.

Пасивні мовні органи (зуби, альвеоли, тверде піднебіння), на відміну від активних, не рухаються, однак їхня участь у звукотворенні є так само обов’язковою. Активні мовні органи, змикаючись із пасивними чи наближаючись до них, формують повну або часткову перешкоду на шляху видихуваного струменя повітря. Ця перешкода – фокус творення звука – стає джерелом породження шумів, властивих приголосним. Так, характерна для вимови приголосних [д], [т], [к] раптовість є результатом повного зімкнення і миттєвого розімкнення мовних органів, а досить тривале звучання [з], [с], [х] є наслідком творення часткової перешкоди – вузької щілини між опущеним кінчиком язика і верхніми різцями.

Під час мовлення злагоджена комплексна взаємодія артикуляторів забезпечує якісне звучання різноманітних звукових послідовностей – складів, фонетичних слів, синтагм. Сукупна робота мовних органів, спрямована на творення мовного звука, називається артикуляцією (від лат. аrticulatio розчленування).

Серед активних мовних органів найважливішим є язик (від лат. lingua). І не лише тому, що він виявляється найбільш рухливим, здатним до переміщень у ротовій порожнині і швидкої зміни форми. Без його участі неможливе творення жодного звука української мови – як язикового, так і губного, і навіть глоткового.

Язик – це орган, що складається з м’язів різної структури (поздовжніх, поперечних, вертикальних), зовні вкритий слизовою оболонкою. З анатомічного погляду в його будові розрізняють: язикове тіло – середню, найбільшу частину, корінь – задню фіксовану частину, і верхівку – передню звужену частину. Однак фонетико-лінгвістичний поділ язика на частини виявляється іншим: передній звужений край – кінчик язика (від лат. арех), поверхня язикового тіла – спинка язика (від лат. dorsum), задня фіксована частина – корінь (від лат. radyx). Крім того, у спинці язика виокремлюють передню, середню і задню частини. Такий поділ зумовлений урахуванням участі тієї чи тієї ділянки язика у творенні мовного звука. У більшості артикуляційних класифікацій звуки названі відповідно до характеристик мовних органів, які беруть безпосередню участь у творенні цих звуків. Наприклад, приголосний [л] можна назвати передньоязиковим апікальним, оскільки для його артикуляції характерними є активна дія передньої частини спинки язика та безпосередній контакт загостреного й напруженого кінчика язика з верхніми різцями.

Артикуляція окремо вимовленого звука має три фази: 1) приступ (екскурсія) – мовні органи поступово виходять з нейтрального положення й набувають положення, необхідного для творення певного звука; 2) витримка (кульмінація) – утримання протягом певного часу потрібного положення мовних органів; 3) відступ (рекурсія) – поступове розслаблення і відхід артикуляторів на початкові позиції.

Для опису звукової будови мовлення, а отже, і мови, важливим є поняття артикуляційної бази. При вимовлянні звуків конкретної мови мовцям притаманні типові положення і система рухів мовних органів, що й називають артикуляційною базою (АБ). АБ різних мов мають свої специфічні риси.

Артикуляційній базі української мови властиві предорсальна (з різними передніми та комбінованими фокусами творення у ротовій порожнині) і дорсальна форми язика. Для предорсальної форми характерні плоска або ввігнута спинка язика (рис. 5), а для дорсальної – заокруглена вигнута вгору спинка з передньою (рис. 6) і задньою (рис. 7) локалізацією.

Предорсальна форма язика: а – плоска спинка язика; б – плоска спинка язика з невеликим підняттям у задній частині; в – спинка язика, увігнута в середній частині з одночасним підняттям кінчика і задньої частини

У традиційних класифікаціях приголосні звуки, утворювані передньою частиною спинки язика, називають передньоязиковими, середньою – середньоязиковими, задньою – задньоязиковими. До передньоязикових належать ті, артикуляція яких відбувається з предорсальним та дорсальним переднім укладами язика (наприклад: [д], [з], [с], [ц'] рис. а). Єдиному середньоязиковому [ј] також властива дорсальна форма язика з передньою локалізацією (рис. б). Задньоязикові [ґ], [к], [х] та глотковий (фарингальний) [г] характеризуються задньою дорсальністю. З-поміж голосних звуків передня дорсальність притаманна [і], [и], [є], а задня – [у], [о], [а].

Дорсальна форма язика з передньою локалізацією: язик має заокруглену опуклу форму, перебуває в передній частині ротової порожнини; а – форма і положення язика при творенні передньоязикових м’яких приголосних; б – форма і положення язика при творенні середньоязикових м’яких приголосних і голосного [і] (при артикуляції голосних [и], [є] рівень підняття відповідно знижується)

Дорсальна форма язика із задньою локалізацією

Найбагатшими в характеристиці місця, кількості фокусів, а також особливостей їх творення є передньоязикові предорсальні приголосні. При вимові цих звуків тіло язика видовжене, простягнуте вперед. Боками язик пружно впирається у малі й великі кутні зуби, а його кінчик, напіврозслаблений, переважно широкий, стає більш напруженим у момент наближення або зімкнення з пасивними мовними органами.

Приголосні, фокус творення яких перебуває в зоні верхніх різців (передня частина спинки язика разом з його кінчиком зближені або змикаються з передніми зубами), називаються зубними, або дентальними (див. а, б). Якщо ж при артикуляції кінчик язика спрямований на альвеоли, а спинка язика рівна або ввігнута в середній частині, то такий звук матиме назву альвеолярний, або ясенний.

Форма і спрямування кінчика язика під час артикуляції пре-дорсальних приголосних теж можуть бути різними. Так, звуки, утворені напруженим, загостреним піднятим кінчиком язика (спинка при цьому горизонтально видовжена, злегка піднята в задній частині), називають апікальними. Така артикуляція властива, наприклад, [л].

Какумінальними звуками (лат. саситеп – вершина) називають звуки, при артикуляції яких кінчик разом з усім його переднім краєм спрямований на альвеоли й утворює там перший фокус; середня частина спинки язика ввігнута; задня частина спинки наближається до м’якого піднебіння, утворюючи другий фокус. У цілому язик має ложкоподібну форму (котловинні звуки). Какумінальними є, наприклад, шиплячі приголосні.

Задньоязикові приголосні (дорсальні задні) за фокусом у зоні м’якого піднебіння (лат. velum palatum) називають велярними. Фарингальний [г] так само належить до дорсальних задніх, однак це єдиний приголосний, що утворюється у нижній частині глоткової порожнини завдяки зближенню кореня язика зі стінкою глотки.

Крім активності язика, в описі звуків ураховують участь й інших мовних органів, зокрема губ. Внаслідок їхнього напруженого зближення чи зімкнення виникають губно-губні приголосні [в], [м], [б], [п], а результатом контакту нижньої губи з верхніми різцями є губно- зубний (лабіодентальний) [ф]. Губна робота при творенні цих приголосних обов’язково поєднується з язиковою: за формою язика і його локалізацією вони, як і задньоязикові та глотковий, належать до дорсальних задніх.

Загалом активність губ є однією з характерних ознак артикуляційної бази української мови. Не менш активну участь вони беруть у породженні шиплячих (широко заокруглюються), свистячих (тонко розтягуються, притискаючись до зубів) й інших приголосних, а також лабіалізованих і нелабіалізованих голосних.

Дата добавления: 2014-01-05