Поняття фонеми. Фонологічні школи

Змінність фонаційної одиниці полягає насамперед у тому, що один і той самий звук різні мовці – носії тієї самої мови – вимовляють по-різному (залежно від різних позицій звука у слові, а також залежно від статі мовця, його віку, фізичного й психічного стану тощо). У цьому особливо неважко переконатися сьогодні, коли експериментальна (інструментальна) фонетика має у своєму розпорядженні потужний арсенал спеціальних засобів фіксації усного мовлення.

Як же слухач упізнає звуки в потоці мовлення, не плутаючи їх один з одним? Відповідь на це питання не можна дати без урахування основної функції звуків – хоч як би ми їх називали – звуковими сигналами, артикуляторними жестами чи одиницями психологічного простору – виступати в ролі матеріального носія нематеріальних властивостей будь-якого повідомлення, тобто в ролі форми мовного значення.

У живому мовленні ми виділяємо тільки ті звукові одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, тобто для їх упізнавання. Наприклад, у словах гора – кора – нора – пора таку функцію виконують звуки [г], [к], [н], [п].

Саме в такому напрямі розвивав ідею І. Бодуена де Куртене про функціональну звукову одиницю – фонему – його учень Л. Щерба (1880-1944), який у своїй праці “Русские гласные в качественном и количественном отношении” (1912), ще називаючи фонему “фонетичним уявленням”, наполегливо підкреслював, що це уявлення здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова. Згодом Л. Щерба вже відмовляється від психологічної термінології і вказує чітко на лінгвістичний аспект фонеми: “У живій мові вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній конкретній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їхні форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами”.

Реально вимовлюваний звук Л.Щерба вважав відтінком фонеми, тим окремим, у якому реалізується загальне (фонема) як найменша лінійна неподільна одиниця мови.

На цих принципах базується створена Л. Щербою Ленінградська (Петербурзька) школа (ЛФШ). Розвиваючи ідеї Л. Щерби, його послідовники (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Бондарко, Л. Вербицька та ін.) інтерпретують фонему як звуковий тип, який реалізується в окремих відтінках, серед яких виділяють типовий відтінок, котрий і усвідомлюється мовцями як фонема. Крім типового відтінку, ЛФШ розрізнює ще комбінаторні, позиційні та факультативні відтінки фонем. Усі фонеми певної мови утворюють єдину систему протиставлень, у якій кожна фонема чи група фонем характеризується окремим набором протиставлень. ЛФШ визнає відносну автономність фонологічної системи, а саму фонему вважає словорозрізнювальним засобом.

Інша російська фонологічна школа – Московська (МФШ) – також бере свій початок від ідей І. Бодуена де Куртене. Проте її представники (М. Яковлєв, П. Кузнецов, О. Сухотін, О. Реформатський, Р. Аванесов, В. Сидоров) взяли за вихідний для своєї концепції морфологічний критерій. На їхню думку, важливим є не звукове вираження фонеми, а її роль розрізнювача значущих одиниць мови – морфем і слів. Тому й визначення фонеми в МФШ базується на інтерпретації фонеми як єдності звукових варіантів, що формується на основі єдності частин слова (морфем). Звуки об’єднуються, за МФШ, не за подібністю звучання, а за єдністю функцій. Тобто, усі позиційні видозміни звука в межах однієї морфеми становлять одну фонему.

Іншими словами, за МФШ, дві різні фонеми в умовах їх нейтралізації можуть виражатися одним звуком, що є зовсім неприйнятним для концепції ЛФШ, а для мовознавців МФШ принцип нейтралізації фонем є ключовим.

Великий внесок у розбудову теорії фонеми зробив один із чільних представників Празького лінгвістичного гуртка М. Трубецькой.

У концепції М. Трубецького фонологія як вчення про звуки мови (фонетику вчений трактував як науку про звуки мовлення, сфера якої лежить у ділянці психічного) повинна вивчати відношення та опозиції. А саму фонему М. Трубецькой визначав як сукупність фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню.

Він запропонував розгалужену класифікацію опозицій, з-поміж яких названі й постійні та нейтралізовані опозиції. З позицією нейтралізації вчений пов’язав поняття архіфонеми, яку він визначав як сукупність спільних для двох фонем диференційних ознак.

Як пучок диференційних ознак визначав фонему ще один відомий представник Празького лінгвістичного гуртка – Р. Якобсон.

У низці інших європейських (Копенгагенська, Лондонська) та американській фонологічній школі зміст терміна “фонема” також неоднаковий.

В українській лінгвістиці активна рецепція ідей теорії фонеми почалася у 20-ті роки XX ст., а до цього періоду (від початку XX ст.) спроби систематизації звукового складу української мови з урахуванням анатомо-фізіологічного (артикуляційного), фізичного (акустичного) чи психологічного (сприймального) критеріїв здійснили П. Залозний, Є. Тимченко, І. Свєнціцький, В. Сімович та ін., увівши в науковий обіг поняття окремих типів звуків та форми звука.

Термін “фонема” в українській лінгвістиці у близькому до сучасного розумінні уперше використав М.Йогансен (1924), який описав процеси вимови та ідентифікації фонем і з позиції мовця, і з позиції слухача (науковця) на матеріалі однієї української говірки, базуючись на психологічному критерії. Психологічне пояснення сутності фонеми застосовували й українські мовознавці О. Курило, Є. Тимченко та ін.

Так, О. Курило (1926-1930) визначала фонему як психофонетичну одиницю, яка об’єднує всі звукові відтінки. Є. Тимченко (1927) розмежовував звук як слухове враження, що виникає внаслідок подразнення слухового нерва, і фонему – як звуковий тип, що об’єднує групу історично близьких діалектних варіантів. А збереження фонеми у процесі історичного розвитку мови Є. Тимченко пов’язує з тим, що фонема може позначати у словоформі певну граматичну категорію.

О. Синявський у праці “Спроба звукової характеристики літературної української мови” (1929) запропонував поділ типів фонем на “фонеми зі значення” та “фонеми зі становища”; самостійні та менш самостійні фонеми; поширені та менш поширені фонеми. Крім того, О. Синявський виділив ще “фонеми словосполучення” (на позначення звукових явищ, які виникають на стикові слів).

Наприкінці 40-х років XX ст. поняття фонеми вже постійно застосовувалося в описах звукової будови української мови. Один із найповніших описів системи голосних і приголосних фонем сучасної української літературної мови здійснив М. Наконечний у розділі “Фонетика” академічного “Курсу сучасної української літературної мови” (1951).

Фонему М. Наконечний визначав як найменшу звукову одиницю, конкретним виявом якої є варіанти. Провідною функцією фонеми М. Наконечний вважав семантичну (смислорозрізнювальну).

Ідеї Щербівської фонологічної школи (ЛФШ) підтримує і розвиває відомий український фонетист Н. Тоцька (1973). У виробленій нею структурно-семантичній концепції фонема постає як найменша самостійна одиниця мови, потенційно пов’язана зі значенням, яка утворює план вираження мовних знаків. Система фонем формується на основі смислових асоціацій і встановлюється через парадигматичну ідентифікацію, після якої відбувається семантична ідентифікація.

Розуміння фонеми як наукового узагальнення, як одиниці фонологічної підсистеми мови виклав український мовознавець П. Коструба у розділі “Фонологічна система української літературної мови” академічної праці “Сучасна українська літературна мова” (1969) і запропонував виділити для наукового опису фонем як функціональних одиниць мови окрему галузь фонології – фонематику. У встановленні інвентаря фонем і системи фонем П. Коструба дотримується поглядів МФШ.

Основні положення МФШ, зокрема принцип нейтралізації фонем, підтримують також і українські мовознавці Ф. Жилко, Ю. Карпенко.

Короткий огляд концепцій теорії фонеми в українській лінгвістиці, зокрема другої половини XX ст., свідчить, що ці концепції в основному зорієнтовані на положення Щербівської (ЛФШ) та Московської (МФШ) фонологічних шкіл. Хоча при застосуванні теорії фонеми до матеріалу української мови використовується й фонологічна концепція М. Трубецького, елементи методу дистрибутивного аналізу, модель диференційних ознак та ін.

Одним з найпріоритетніших напрямків розвитку теорії фонеми наприкінці XX ст. знову стає психологічний, зокрема з’ясування психофізіологічних процесів породження й розпізнавання мовлення.

Загалом же теорія фонеми на сучасному етапі стала невіддільним і обов’язковим складником опису фонологічних систем мов. Кожна з фонологічних шкіл має своє власне визначення фонеми й у зв’язку з цим по-різному підходить до проблеми встановлення фонемного складу конкретного слова.

Дата добавления: 2014-01-05