Склад і складоподіл

Основні риси української літературної вимови

Вимова голосних звуків. У зв’язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [и], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов:

а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед складами з [і], [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е];

б) ненаголошений [и] наближається у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється перед складами з іншими голосними, особливо [і] та [и], а також у кінці слова;

в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у].

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості:

а) в абсолютному кінці слова;

б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х].

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко. У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] – [с]. Другий варіант вимови реалізується більшою мірою при швидкому темпі мовлення.

Напівпом’якшені губні приголосні виступають перед [і] та голосними заднього ряду у деяких словах іншомовного походження.

Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о] [у], [е], [и] в українській літературній мові послідовно тверді. Лише в позиції перед [і] ці звуки вимовляються як напівпом’якшені. Напівпом’якшена вимова властива подовженим шиплячим.

У кінці слова завжди вимовляється [ц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, у яких виступає твердий кінцевий [ц].

Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н'].Перед [і] зубні приголосні здебільшого пом’якшуються. Але на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається.

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ґрунт], [ґелґотати] тощо. У власних назвах іншомовного походження, які у мові-джерелі мають у своєму складі g за новою орфоепічною нормою вимовляється [ґ], хоч у подібних випадках можливий також [г].

Кожна людина, скандуючи слова, інтуїтивно поділяє їх на склади, встановлює кількість складів, проте сама природа складу в українській мові (як і в багатьох інших мовах) до цього часу лишається невивченою, і тому задовільного і загальноприйнятого визначення складу, яке б відповідало всім науковим вимогам, немає.

Найбільшого поширення набула й стала традиційною теорія повітряних поштовхів (або експіраторна теорія), за якою склад визначається як один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

Академік Л.В.Щерба висунув теорію м’язового напруження, за якою склад – це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м’язовим напруженням при їх артикуляції. Отже, найбільше напруження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

За теорією гучності (сонорності), яку на Заході особливо розвинув Й.Єсперсен, Р.І.Аванесов, О.Н.Гвоздев, склад – це частина слова, в якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучнішими звуками є голосні, тому саме вони виступають як складотворчі. Усі інші звуки – нескладотворчі. Голосні є вершиною складу. Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності.

Є підстави думати, що всі три теорії взаємно не виключають одна одної, їх об’єднує можливість визначити склад у загальних рисах як сегментно-просодичну одиницю. Склад – це мінімальний відрізок (сегмент) мовлення, що характеризується артикуляційною і акустичною спаяністю звуків, які до нього входять, має єдину вершину гучності, представлену, як правило, голосним; по-друге, склад є носієм різних суперсегментних (або просодичних) особливостей, таких як наголос і мовна мелодія, що не виявляються в окремих звуках як у найменших сегментах.

Українські фонетисти довгий час поділяли визначення складу в дусі експіраторної теорії, що й досі зберігається в шкільних підручниках.

Зміни м’язової напруженості кладуть в основу розуміння складу М.Ф.Наконечний і В.В.Лобода.

М.А.Жовтобрюх визначає склад комплексно: як чисто фонетичну одиницю, елементи якої тісно пов’язані між собою артикуляційно й акустично (залежно від наростання й спаду гучності звуків).

Останнім часом з’явилися спроби аналізувати склад не тільки як явище фонетичне, а й фонологічне (В.М.Брахнов). При цьому акустичною ознакою складу вважається наростання й спад інтенсивності звучання.

Практично в слові буває стільки складів, скільки в ньому голосних звуків. Пор.: го-ло-ва, се-ре-да, кор-дон, гал-ка.

Слова залежно від кількості складів у них бувають односкладові (мак, рік, сіль), двоскладові (о-ко, се-ло, крап-ка), трискладові (мо-ло-ко, ка-мі-нець, гой-дал-ка) і багатоскладові (не-до-ба-ча-ти, чер-во-но-пра-пор-ний).

Розрізняють склади відкриті й закриті, крім того, виділяються прикриті і неприкриті. Відкритим називається склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), в закритим – склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад, що починається на приголосний (пар-та), неприкритим – склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Дата добавления: 2014-01-05