Проблеми незахищеного контингенту населення

Контрольні питання

1. Що таке безпосередня адресація?

2. Що таке пряма адресація?

3. Чим обумовлені причини наявності безлічі методів адресації?

Без уточнення, що таке норма, не можна говорити і про відхилення від норми.

Норма (соціальна) – це продукт групової свідомості, орієнтири та вимоги, що поділяються членами певної групи у вигляді уявлень і суджень, враховують соціальні ролі, оптимальні умови існування та загальноприйняті стандарти і шаблони.

Розрізняють такі норми:

– соціальні, що стосуються поведінки особи у групі або суспільстві і витікають зі звичаїв. Соціальні норми визначають історично сформовані в конкретних суспільних групах межі, міру, інтервал припустимої (дозволеної чи обов’язкової) поведінки та діяльності людей;

– юридичні, що легітимізовані відповідними правовими актами;

– технічні, біологічні, екологічні, психологічні тощо.

Центральне місце серед соціальних та юридичних норм займають моральні.

Поняттям «групи ризику» позначено категорії людей, чиє соці­альне положення за тими чи іншими критеріями не має стабільності, які практично не можуть без допомоги соціальних працівників подолати труднощі, які виникають в житті.

Групи ризику – це групи осіб, які мають або з великою вірогідністю можуть мати певні види соціальних деформацій – це сукупність соціально-психологічних процесів і змін, які не відповідають нормам й оцінюються негативно та перевищують допустимий оптимум, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Це діти-сироти, інваліди, неповні сім'ї, багатодітні сім'ї, люди похилого віку, одинокі люди похилого віку, розумове відсталі, мігранти.

Соціальний захист цієї категорії населення здійснюється за такими напрямками:

- соціальне забезпечення,

- соціальне обслуговування,

- соціальна допомога.

Правовою базою соціального захисту цих категорій населення є документи Міжнародного законодавства: "Декларація прав людини", Конвенція 00Н "Про права дитини", Конституція України, Закон України "Про сприяння соціальному становищу та розвитку молоді в Україні", Громадянський кодекс України, Сімейний кодекс України.

Сирітство як соціальне явище існує стільки ж, скільки й людське суспільство. Війни, епідемії, стихійні лиха призводили до того, що діти ставали сиротами.

Сирітство – становище дитини, яка втратила одного або обох батьків.

Кругле сирітство – життя без батька і матері;

Напівсирітство – життя без матері або без батька.

Соціальне сирітство – соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до неповнолітньої дитини.

Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин зостались сиротами при живих батьках.

До них належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН) діти вулиці це: діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах (покинутих будівлях тощо) або не мають взагалі постійного пристановища і кожен день ночують будь-де; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань стосовно до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці; діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці.

У XX столітті в розвинутих країнах (Франція, Італія та ін.) зростає тенденція батьків «відмовлятися» від своїх дітей.

В Україні останнім часом спостерігається стрімке збільшення кількості дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, що відбувається на фоні зменшення загальної чисельності дитячого населення.

Найбільш суттєві причини зростання кількості дітей – сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу пов’язані з внутрішньо особистісними процесами:

– зростанням алкоголізації та наркоманії населення України (58%),

– низьким рівнем матеріального забезпечення сімей з дітьми (зубожіння українських родин) (56%),

– безвідповідальним ставленням батьків до виконання своїх обов’язків стосовно дітей (56%),

– зловживання з боку батьків наркотичними засобами (52%)[1] [с. 26].

Падіння рівня життя, збільшення неблагополучних сімей веде до зростання безпритульності.

Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

Діти, які залишилися без опіки батьків, можуть бути всиновленими. Згідно із законодавством, усиновлення дозволяється тим сім'ям, які мають оптимальні умови для виховання і розвитку дітей.

Усиновлення (удочеріння) – це державний акт, який здійснюється в суді й офіційно реєструється в органах запису грома­дянських актів, у зв'язку з чим між усиновленими та усиновлювачами виникають такі права і обов'язки, які існують між дітьми та батьками.

Опіка – форма устрою дітей-сиріт, що залишилися без опіки батьків, з метою їх утримання, виховання та освіти. Над дітьми, які не досягли 14 років, встановлюється опіка, над дітьми від 14 до 18 років - піклування.

Прийомні батьки виконують функції виховання. Діти-сироти, діти, які залишилися без опіки, виховуються також у державних закладах соціального обслуговування населення (дитячі будинки-інтернати, соціально-реабілітаційні центри допомоги дітям, соціальні притулки); закладах охорони здоров'я, будинках дитини та ін.

2. СОЦІАЛЬНІ «ГРУПИ РИЗИКУ», ЇХ РІЗНОВИДИ ТА

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ

Сирітство – це проблема, яку вирішити раз і назавжди неможливо. Тому соціальна політика держави повинна здійснюватися у таких напрямах: ефективна просвіта молодих сімей, допомога одиноким матерям, статева освіта юнаків і дівчат.

Діти-втікачі – в основному це діти, які досягли 15 років, що прогулювали школу, були виключеними з неї або кинули навчання. Більшість таких дітей – з неповних, неблагополучних сімей.

Причинами втечі є: хвилювання дитини через невдачі, пошук чогось, конфлікти в сім'ї. Втікачі опиняються у небезпеці, часто зазнають насильства, використовуються дорослими в злочинних цілях.

Діти, які страждають від жорстокості батьків. Винуватцями жорстокого ставлення до дітей є батьки, переважно жінки, які погано піклуються про дитину, вдаються до фізичного насилля.

Вчені визначили, що причиною поганого ставлення до дітей є особисті якості батьків.

Розповсюджені види насилля:

Фізичне насилля (побої, травми, рани). Діти, що зазнають фізичного насилля, погано розвиваються фізично.

Сексуальне насилля веде до психічних розладів, замкнутості, депресії підлітків.

Психічне (емоційне) насилля – погрози, брутальність, нещирість, ізоляція – веде до затримки як фізичного, так і психічного розвитку. Для таких дітей характерні агресивність, тривожність, замкнутість.

Моральна жорстокість виявляється в тому, що дитиною не цікавляться, не турбуються про неї.

Делінквентна (антисоціальна) поведінка – поведінка, що відхиляється, з чітко вираженою антигромадською спрямованістю, що здобуває, у крайніх своїх проявах, кримінально карний характер і може виражатися у формі правопорушень, у вигляді дій чи бездіяльності, що тягнуть за собою карну чи цивільну відповідальність.

Основні види делінквентної поведінка: хуліганство, крадіжки, грабіж, вандалізм, фізичне насильство, наклеп, шахрайство, хабарництво, вимагання, зловживання службовим становищем, посадова підробка, випуск недоброякісної продукції і т.д.

Інвалідність – соціальна недостатність внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я.

Інвалід – це особа, яка має порушення здоров'я, зі стійким розладом функцій організму, обумовленим захворюванням, результатом травм, дефектами, які ведуть до обмеженої життєдіяльності, що викликає необхідність у соціальному захисті.

Інвалід – особа, що частково чи повністю втратила працездатність через порушення здоров'я внаслідок захворювання, травми чи вродженого дефекту розвитку.

Згідно з Декларацією про права інвалідів (ООН, 1975 р.),

Інвалід – це особа, яка не може самостійно повністю або частково забезпечити потреби нормального особистого життя з причини вроджених або не вроджених вад фізичних, розумових можливостей.

Всіх інвалідів поділяють на групи:

- діти-інваліди, дорослі-інваліди;

- інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;

- інваліди І групи непрацездатності;

- інваліди II групи працездатності в певних полегшених умовах. За характером захворювання інваліди можуть відноситися до мобільних, мало мобільних, нерухомих.

Інвалідність у дітей – це обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, нездатності до самообслуговування, неспроможності рухатися, орієнтуватися, навчатися, спілкуватися.

Діти-інваліди виховуються в інтернатах, в сім'ї. Сім'я для дитини-інваліда повинна бути підготовленою до переживання стадій її розвитку.

Розглянемо періоди життєвого циклу сім'ї з дитиною-інвалідом.

1. Народження дитини – одержання точного діагнозу, емоцій не звикання.

2. Шкільний вік – прийняття рішення про навчання дитини, турбота про організацію навчання, переживання реакцій ровесників.

3. Підлітковий вік – звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із пробудженням сексуальності, ізоляцією від ровесників, плануванням майбутньої зайнятості дитини.

4. Період «випуску» – визнання та звикання до сімейної відповідальності, переживання стосовно дефіциту можливостей для соціалізації дитини.

5. Постбатьківський період – перебудова взаємовідносин між чоловіком та жінкою (якщо дитина успішно вийшла з сім'ї).

Соціальний працівник повинен керуватися принципом «нормалізації» в роботі з інвалідами. («Нормалізація» – це доступність для людини норм існування основної частини суспільства).

Технологія соціальної реабілітації дітей здійснюється за такими програмами:

– медичні заходи (оздоровча профілактика);

– спеціальні заходи (освітні, психологічні, психотерапевтичні, соціальні, спрямовані на розвиток загальної чи точної моторики, мови, мовлення, розумових здібностей, навичок самообслуговування, спілкування).

3. ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ДІЄВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО РІВНЯ ТА ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

1. За дослідженнями ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), українська молодь займає перше місце в світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей і молоді. За інформацією МОЗ України, понад 20 тисяч молодих людей уживають наркотики, щороку 25 тисяч підлітків скоюють злочини. Окрім того, майже кожна сота дитина виховується без батьківської опіки, а за даними Державного інституту розвитку сім’ї та молоді, 35% дітей присвячує вільний час телебаченню та комп’ютерним іграм, замість того, щоб відвідувати гуртки чи спортивні секції. До того ж, у 5% підлітків з’явилася ігрова залежність, а майже в усіх дітей є проблеми із здоров’ям.

2. Нещасні випадки, пов’язані з дитячим травматизмом

У всьому світі значна увага надається дитячому травматизму та його профілактиці, оскільки травматизм і насилля стають головною причиною смертності дітей.

Кожен рік у світі гине біля 950 тисяч дітей і молоді до 18 років, з числа яких ненавмисні травми складають майже 90 % випадків. Травми, отримані в ДТП, є основною причиною смерті серед 15 – 19-річних і другою причиною смертності 5 – 14-річних дітей.

За оцінками спеціалістів, побутовий травматизм є основною причиною дитячої смертності в Україні. Так, серед дітей у віці до 14 років найбільша кількість нещасних випадків із смертельними наслідками відбуваються внаслідок:

удушення – 258 дітей (25 % від загальної кількості), транспортних подій – 251 дитина (21 %), утоплення – 217 дітей (17 %).

Основними причинами нещасних випадків у побуті залишаються:

§ порушення або незнання правил поведінки на воді, дорожнього руху протипожежної та електробезпеки;

§ розповсюдження негативних тенденцій та антисоціальних проявів серед людей, зокрема дітей;

§ низька просвітницька і інформаційно-роз’яснювальна робота ЗМІ;

§ загальний занепад культури населення, соціальне розшарування і зниження моральності;

§ втрата ідеалів, посилення тенденції до байдужості населення.

3. *За даними Рахункової палати, за минулий рік прожитковий мінімум номінально збільшився тільки на 2,2%, однак з урахуванням індексу споживчих цін реально знизився на 7,2%. У структурі витрат громадян, які отримують дохід на рівні прожиткового мінімуму, близько 80% становлять продукти харчування. Зрозуміло, що цих коштів не може бути достатньо для проживання, якщо гречка виросла в ціні на 300%, а овочі – на 70-100%[2] (див. табл.).

Таблиця

Прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у 2011 році

Демографічні і соціальні групи населення	Розмір прожиткового мінімуму
01.01.2011– 31.01.2011	01.04.2011– 30.06.2011	01.10.2011– 30.11.2011	01.12.2011– 31.12.2011
Діти віком до 6 років	816 грн.	832 грн.	853 грн.	870 грн.
Діти віком від 6 до 18 років	977 грн.	997 грн.	1022 грн.	1042 грн.
Працездатні особи	941 грн.	960 грн.	985 грн.	1004 грн.
Особи, які втратили працездатність	750 грн.	764 грн.	784 грн.	800 грн.
Загальний показник (середнє значення)	894 грн.	911 грн.	934 грн.	953 грн.

Отже, не дивлячись на те, що прожитковий мінімум із року в рік зростає, він ледве забезпечує первинні або фізіологічні потреби людини та практично ігнорує соціальні потреби, які є невід’ємною складовою гідного життя.

Соціальні потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім’ях із дітьми та сім’ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку, свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення [там же, с. 100-101].

*Примітка: пункт плану – 3 для загального усвідомлення студентами і конспектування.

[1] Комарова Н.М. Методичні рекомендації для соціальних працівників, державних службовців щодо розвитку сімейних форм виховання / Н.В. Комарова, І.В. Пєша. – К.: Держ. Ін-т проблем сім’ї та молоді, 2006 – 92 с.

[2] Прожитковий мінімум потребує не ліквідації, а термінового перегляду / Бізнес-портал Луцька. – Режим доступу: http://toplutsk.com/biznews-news_4783.html

Дата добавления: 2014-01-05