Еклектизм

Еклектизм – закономірний наслідок скептицизму, який зробив антифілософські висновки з філософського плюралізму, з відмінностей і навіть суперечностей між школами філософії, яких до Піррона, Аркесилая і Карнеада було вже чимало: і шкіл, і відмінностей і суперечностей. Про це прямо говорить перший троп Агріппи – «про суперечливість», де маються на увазі протиріччя й суперечності в думках філософів з тих самих проблем і питань. Звідси природне прагнення подолати цей «гріх» філософії шляхом примирення філософських систем і вчень, шляхом добору з їхнього складу кращих їхніх частин. Слово «еклектизм» тому й походить від давньогрецького дієслова «еклего», що означає «вибираю, обираю, добираю», через що «еклектикос» – «здатний вибирати, той що вибирає». Так що еклектик – той, хто вибирає і добирає, при цьому мається на увазі, що відбирається краще, а не гірше. Так що нічого негожого у вихідному значенні терміна «еклектизм» немає.

Однак цей термін прийнято вживати в негативному смислі, коли говорять, що еклектизм – безпринципне й непослідовне поєднання вчень, які не можуть без суперечності бути об'єднані в одному погляді, а еклектика – ненауковий методологічний прийом, прагнення поєднати непоєднуване, створюючи позбавлене органічної єдності й життєздатності ціле (що, звичайно, не може бути свідомим наміром еклектика). Тому еклектичні філософські системи – не системи в повному розумінні цього слова, тому що в них немає вищого синтезу, немає вищої точки

зору, котра дозволила б звести до єдності різне, представити як моменти одного вчення те, що до цього поставало ніби непримиренним. Такою вищою точкою зору для Платона була його теорія ідей, що дозволяла поєднати в одне органічне ціле і вчення піфагорійців про числа як сутності, і вчення атомістів про фізичну порожнечу, хоча, звичайно, принципово матеріалістичні й атеїстичні тези відкидалися.

Давньогрецький філософський синтез епохи пізнього еллінізму, коли філософія втратила свій творчий дух, не міг мати такої вищої точки зору, що дає можливість здійснити органічний синтез, а тому й виявлявся еклектичним у поганому розумінні цього слова, хоча треба відзначити, що цей еклектизм виконував ту позитивну роль, що був передоднем справді органічного синтезу в майбутньому неоплатонізмі. Взагалі ж давньогрецький еклектизм – симптом занепаду європейської філософії в II-I ст. до н.е. – проникає в більшість тодішніх філософських шкіл: академіків, перипатетиків, стоїків і навіть скептиків. Менше був зачеплений еклектизмом епікуреїзм – і це завдяки його непримиренності й безкомпромісності, а також завдяки його замкнутості, відсутності інтересу до інших філософських шкіл, як про це говориться в Цицерона.

Академічний еклектизм. Історія платонівської Академії схожа на міф про Протея, здатного змінювати свій вигляд. Але Академія змінювала не тільки і не стільки зовнішній вигляд, скільки свою внутрішню сутність. Як поєднати в єдиній традиції Академію Платона з Академією Спевсіппа й Ксенократа, в яких узяв гору ідеалістичний піфагореїзм, а цю піфагороподібну Академію з Академією плоского практичного моралізування горезвісного псевдофілософа Полемона, а все це разом з Академією скептичною? Тепер прийшов час еклектичної Академії, для якої характерне прагнення подолати глибоко прониклий у неї скептицизм, і побудувати вчення про можливості достовірного світогляду, використовуючи й аристотелізм, і стоїцизм, прагнучи до консенсусу.

Еклектичну Академію називали четвертою і п'ятою: «Було, як каже більшість, три академії. Перша і найдавніша – з прихильників Платона, друга й середня – з прихильників Аркесилая, слухача Полемона, третя й нова – з прихильників Карнеада й Клітомаха, деякі ж додають і четверту – з прихильників Філона й Харміда, інші кажуть і про п'яту – з прихильників Антіоха» (СЕ. 2 С. 253).

Філон Лариський. Філон з Лариси у Фессалії, учень Клітомаха (Гасдрубала) Карфагенського. Він змінив його на посту схоларха Академії в 110/109 р. до н.е. і був академічним схолархом протягом 22 років, поки не втік з Афін у 88 р. Він був наляканий розпаленою у 89 р. війною Мітридата VI Евпатора (133 – 63 р.) з Римом. Утік

він не марно, тому що римський полководець Сулла, штурмуючи необережно примкнулі до царя Понта Афіни, спочатку зруйнував Академію («...не вистачало лісу, Сулла взявся за священні гаї: він спустошив Академію, найбільш багатый деревами пригород, і Лікей») (Плутарх. Сулла, XII), а потім залив кров'ю Афіни (солдати, «одержавши від Сулли дозвіл грабувати й убивати, з оголеними мечами носилися вузькими вулицями. Убитих не рахували...») (Плутарх. Сулла, XIV). Філон опинився в Римі, де він відкрив свою школу філософії та риторики. Цю школу відвідував Цицерон, який став прихильником академічного скептицизму Філона, Клітомаха, Карнеада, Аркесилая.

Однак сам Філон став відходити від скептицизму саме в Римі. Річ у тому, що римлянам не міг імпонувати безоглядний скептицизм Аркесилая, Карнеада й Клітомаха Карфагенського. Римляни були діяльними людьми, а діяльність і скептицизм несумісні.

Твори Філона не збереглися. Тому ми можемо судити про його погляди лише побічно, на підставі доксографії, в тому числі й цицеронівської. Цицерон високо цінував Філона, називав його «великим мужем» (Академіка друга. 1.4.13), явно перебільшуючи значення Філона з Ларисси в історії філософії.

Однак сам Філон зробив лише невеликий крок від скептицизму до догматизму. Про це Секст Емпірик сказав так: «Прихильники... Філона кажуть, що, оскільки справа стосується стоїчного критерію, тобто осягаючого (каталептичного. – А.Ч.) уявлення, – речі несприймані, оскільки ж справа стосується природи речей, вони сприймані» (Три книги Пірронових тверджень. I, 235). Це досить темне свідчення. Сучасний італійський історик античної філософії Джованні Реале знаходить у цьому свідченні Секста Емпірика два смисли: більш вузький і більш широкий. «Відповідно до першого, тут сказано, що стоїчний критерій істини (осягаюче уявлення) неправильний, а оскільки стоїчний, найбільш тонкий, критерій неправильний, то й жоден інший критерій істини не може бути правильний, але все це не означає, що речі об'єктивно непізнавані, вони тільки незбагненні для нас. Відповідно до іншої, більш широкої, інтерпретації фрагмента, він означає, що, хоча стоїчний критерій істини і неправильний, може бути інший, більш правильний, критерій (наприклад, платонівський), тому що за самою своєю природою речі й об'єктивно збагненні, і пізнавані нами» (Reale G.A. History of Ancient Philosophy. III. The Systems of the Hellenistic Age. Albany, 1985. P. 358).

Другий спосіб розуміння фрагмента Секта Емпірика означає, що Філон вийшов за межі скептицизму. Але Цицерон схильний приймати Філона все-таки як скептика. Цицерон і сам скептик (хоча в житті він скоріше стоїк). Так що приймемо вузьке тлумачення. Але й тоді Філон лише трохи виходить за межі скептицизму.

Справжній скептик не може сказати, що істина об'єктивно існує, це було б догматичним твердженням, якщо ж, на його думку, істина все-таки існує, то вона непізнавана. Виходить, що самі собою речі пізнавані, але пізнати їх ми не можемо. Це суперечність. Скептик скаже, що він не тільки не знає істину, а й не знає, чи існує вона, тобто чи пізнавані речі самі собою. Римська позиція Філона була суперечливою, нестійкою, проміжною, «додогматичною». Був потрібний другий крок, тобто ніби широке розуміння вищенаведеного фрагмента.

Стобей розповідає про етику Філона Лариського. Він розділив етику на шість частин і провів порівняння між філософом як моральним вихователем і лікарем. Лікар спочатку повинен переконати хворого прийняти рекомендовані ліки – так і філософ повинен переконати людину прийняти філософію. Потім лікар повинен спростувати можливі помилкові уявлення хворого, почерпнуті ним у поганих порадників, – так і філософ повинен спростувати помилкові вчення і думки. Потім лікар роз'ясняє хворому причини його хвороби – так і філософ роз'ясняє людині причини морального зла та показує, в чому вище благо. Кінцева мета лікаря – у відновленні здоров'я пацієнта – так і ціль філософа в щасті його підопічного. Нарешті, лікар прагне зберегти здоров'я пацієнта – так і філософ пропонує правила для збереження щастя.

Антіох з Аскалона. Другий крок від скептицизму до еклектизму зробив Антіох із Сирії, який вчився у Філона, а коли той утік, згодом посів його місце як глава Академії. До цього Антіох зійшовся з римським полководцем Ліцінієм Лукуллом, узяв участь у 3-й війні Риму з Мітридатом, брав участь у битві під Тигранокерті, коли римський консул розгромив вірменського царя. Антіох написав про цю битву у своїй книзі «Про богів»: «Сонце ще не бачило їй подібної».

Плутарх у біографії Лукулла так розповідає про Антіоха й Лукулла, який зацікавився філософією: «Що стосується філософії, то, якщо до всіх учень він (Лукулл. – А.Ч.) ставився з інтересом і співчуттям, особливу пристрасть і любов він завжди мав до Академії – не до тієї, котру називають Новою і яка саме в ту пору розцвітала завдяки вченню Карнеада, що поширювалося Філоном, але до Древньої, котру очолював тоді Антіох Аскалонський, людина глибокодумна і досить красномовна. Лукулл доклав чимало старань, аби зробити Антіоха своїм другом і постійним співтрапезником, і виставляв його на бій проти послідовників Філона. У числі останніх був, між іншим, і Цицерон, який написав про цю філософську школу дуже витончений твір; у ньому він вкладає у вуста Лукулла промову на захист можливості пізнання, а сам відстоює протилежну точку зору. Книжка так і озаглавлена – «Лукулл». Із Цицероном Лукулла пов'язували близька

дружба йіподібний погляд на державні справи» (Плутарх. Вибрані життєписи. П. С. 140).

Лукулл увійшов в історію не тільки своєю перемогою над Мітридатом VI (утім, Мітридата VI довелося добивати Помпею, коли остаточно розгромлений цар Понта покінчив із собою) і над Тиграном II, якого Лукулл усе-таки так і не зміг здолати у Вірменії, за що був відкликаний зі Сходу, а й своїми бенкетами («лукуллів бенкет»), які влаштовував, судячи з контексту в Плутарховій біографії цього римлянина, вже у відставці, на відпочинку. Саме тоді він і зміг зайнятися філософією й зібрати велику бібліотеку. Але відомо, що Антіох умер у 68 р. до н.е., коли Лукулл був ще в Азії. Так що тут кінці з кінцями не сходяться.

Як ми вже сказали, Антіох з Аскалона зробив другий крок від скептицизму до догматизму. Він проголосив, що істина існує, тобто речі й об'єктивно пізнавані, і збагненні нами; речі не тільки можуть бути пізнані, а й пізнаються. Це було вже кінцем скептицизму, але саме академічного, тому що крайній, пірронів скептицизм продовжував існувати ще багато століть, давши такого видатного римського скептика II-III ст., як Секст Емпірик, якого ми неодноразово цитували. Антіох же послідовно критикував не тільки крайній, а й поміркований скептицизм, пробабілізм Академії, Аркесилая, Карнеада й Клітомаха. Судити про ймовірність істини можна тільки тоді, коли ми знаємо повну істину. Правдоподібну, імовірну істину треба відміряти не від омани і від неправди, а від повної істини. Якщо Карнеад і Аркесилай розуміли істину як недосяжний ідеал або, за іншою версією, вважали, що невідомо, чи можлива істина взагалі, чи існує вона, то Антіох розумів істину як необхідну міру для визначення того, що правдоподібне, а що ні. Для того щоб сказати, чи є що-небудь більш-менш істинним, необхідно знати істину. Отже, у позиціях академіків-скептиків і Антіоха Аскалонського велика різниця: одна справа, коли ми відміряємо дистанцію від незнання до знання, до істини, а інша – коли ми відміряємо від істини, від знання, щоб визначити, наскільки хтось помилився – так учитель виправляє помилки учня й виставляє йому оцінку.

Антіох – еклектик. Він стверджував, що платонізм і аристотелізм тотожні по суті, відрізняючись один від одного лише термінами і висловленнями. Про це розповідає Цицерон у «Другій академіці». Понад те, Антіох проголосив, що й стоїцизм відрізняється від платонізму-аристотелізму лише формою вираження, по суті ж він їм тотожний. Тому Цицерон говорить про Антіоха, що той по суті був стоїком. Багато пізніше й Секст Емпірик, який, на відміну від Цицерона, котрий знав особисто Антіоха і слухав його лекції в Афінах у 79 р., мав справу лише з творами Антіоха (пізніше вони всі були втрачені), говорить, що «Антіох увів Стою в

Академію, так що про нього говорили, що він філософує як стоїк; справді він доводив, що у Платона містяться стоїчні догмати» («Три книги пірронових тверджень». I, 235). Антіох відкинув теорію ідей Платона і його вчення про знання. Що ж тоді залишається від учення Платона? Цицерон стверджує, що Антіох і на крок не відходив від Хрисіппа. Антіох вважав, що почуття, як тільки органи чуттів нормальні, а умови для сприйняття сприятливі, нас не обманюють.

Критикуючи скептицизм, Антіох указував, що останній сам себе побиває, тому що теза, що нічого не можна стверджувати, що істина недосяжна й т.ін., догматична, антискептична.

У логіці Антіох мало відходив від Хрисіппа. Дотримувався Стої так само й у фізиці. Він говорив про єдність космосу і про його роздвоєність на активний і пасивний первні, про одухотвореність світу, про провидіння, приписуючи все це Платонові й Аристотелеві. Як і стоїки, Антіох вважав, що людина повинан додержуватися природи, яка розумна, а тому додержуватися природи означає жити відповідно до розуму. Разом з тим Антіох уважав, що стоїки недооцінюють тіло. Антіох згодний зі стоїками у тому, що для щастя досить однієї чесноти, але все-таки не для повного щастя, так що перипатетики почасти праві, коли вчать, що для повного щастя потрібні й матеріальні блага. Пристосовуючись до енергійних римлян, далеких від запалих у прострацію поневолених греків, Антіох пом'якшував стоїчне уявлення про мудреця як істоту пасивну. Антіох як еклектик не зміг ні синтезувати стоїцизм, аристотелизм і платонізм, ні глибоко ототожнити їх. Не зміг він і дати друге життя Академії Платона. Його світогляд – імітація стоїцизму. Так принаймні можна думати, виходячи з того, що ми довідуємося про Антіоха від Цицерона.

Спадкоємцями Антіоха в Академії були Аристос із Аскалона й Теомнест із Навкратиса (біля 44 р. до н.е.). Більшість академіків не були афінянами. Їхня батьківщина Пергам, Кірена, Кілікія, Карфаген, Фессалія, Палестина, Єгипет.

Перипатетичний еклектизм. Еклектизм зачепив і Лікей. Нагадаємо, що після померлого в 268 р. до н.е. Стратона Лікей при таких схолархах, як Лікон, Аристон Кеоський, Аристон Коський і ін., занепав. Він існував за інерцією. Філософська світоглядна думка там зубожіла.

Відродження аристотелівського перипатетизму відбувається у зв'язку з поверненням у науковий обіг втрачених рукописів Аристотеля і Феофраста, куплених Апелліконом, привезених з Малої Азії в Афіни й відвезених відтіля Суллою в числі інших трофеїв у Рим. Сулла «забрав собі бібліотеку теосця Апеллікона (Сулла мав перед собою приклад Луція Емілія Павла, який забрав бібліотеку поваленого ним останнього македонського царя Персея. – Л.Ч.), в якій

були майже всі твори Аристотеля і Теофраста, тоді ще мало кому відомі. Коли бібліотека була доставлена в Рим, граматик Тиранніон*... багато що впорядкував, а родосець Андронік, одержавши від Тиранніона копії привезених книг, оприлюднив їх і склав покажчики, якими користуються й понині. Старші перипатетики самі собою були, очевидно, людьми розумними й ученими, але з творів Аристотеля і Теофраста знали, здається, небагато, й те не надто добре, тому що спадщина скепсійця Пелея, якому Теофраст залишив свої книги, дісталася людям неосвіченим і байдужним до науки» (Плутарх. Сулла. XXVI). Так утворився «Корпус Аристотеля» – сукупність творів, автором яких стали вважати Аристотеля. Починається період коментування цих праць. І в цих коментарях було чимало еклектизму, коли те, що вважалося вченням Аристотеля, зближалося зі стоїцизмом і з платонізмом, а назустріч ішло зближення платонізму з аристотелізмом і стоїцизмом, як це ми бачили на прикладі академіка Антіоха.

Епікуреїзм. Однак жоден із цих напрямів не зближався з епікуреїзмом. І аристотелики, і платоники, і стоїки, і скептики однаково його ненавиділи.

Епікуреїзм же найменше постраждав від еклектизму. І не було бажаючих з ним зближатись, і сам він ні з ким не сходився. Занадто вже він був ні на що не схожий. Стоїк Бальб дорікає епікурійцям, що вони замкнуті на собі. «Вашим – говорить стоїк, звертаючись до епікурійця, – найменш відомо, що говорять... представники інших шкіл, – ви ж тільки своїх і читаєте, своїх любите, інших же по неуцтву засуджуєте» (Цицерон. Про природу богів. 11, 73).

Миколай Дамаський. Крім злощасного Апеллікона з Теоса, який, на щастя, не дожив до розгарбування Афін і своєї бібліотеки, Тиранніона, якого деякі вважають вірменом, у I в. до н.е. було багато дрібних перипатетиків, чия діяльність поступово оживилася: Аристон з Олександрії, Боет Сидонський, Ксенарх із Селевкії, Стасей з Неаполя, Кратіпп із Пергама, Миколай з Дамаська.

Миколай народився в 64 р. до н.е. у Дамаську в римській провінції Сирія. Він жив при дворі іудейського царя Ірода I (біля 73-4 р.), який опанував троном у 37 р. як ставленик Рима. Підозрілий

* Граматикові Тиранніону, коли Сулла привласнив бібліотеку офіцера Мітридата бібліофіла Апеллікона (що з ним стало, невідомо), ще належало потрапити у полон до Лукулла, який продолжив війну з Мітридатом після смерті Сулли, коли той візьме місто Аніс на південному березі Евксинського понта (Чорного моря). У Плутарха (Лукулл. XIX) ми читаємо: «У числі інших потрапив у полон і граматик Тиранніон» (Плутарх. Вибрані життєписи. Т. II. С. 128). Опинившись у Римі, Тиранніон упорядкував захоплену Суллою бібліотеку, дорогоцінні манускрипти Аристотеля і Феофраста.

тиран знищив майже всіх своїх синів, боячись втратити владу. Завдяки йому до того часу нейтральне ім'я «Ірод» стало загальним <нарицательным>: ірод – лиходій. Християнська традиція приписала Іродові побиття всіх дітей у Віфлеємі при звістці про народження Ісуса Христа як претендента на іудейський престол, «іудейського царя». Однак Ірод умер за чотири роки до передбачуваного народження Ісуса. Микола з Дамаська зумів поладнати з Іродом I і двічі супроводжував його в Рим як секретар. Він був плідним письменником. Йому належали автобіографія, біографія римського імператора Августа, опис манер, і звичаїв п'ятдесяти народів, історія людства до смерті Ірода I. Як філософ-перипатетик, Миколай з Дамаська еклектично поєднав аристотелізм із платонізмом і стоїцизмом.

Середня Стоя. Еклектична й Середня Стоя. Її головні представники – Панетій (Панецій) і Посидоній, котрі жили відповідно у II і I ст. Подібно до того як академік Антіох у I ст. йшов назустріч стоїцизму, Панетій ішов століттям раніше назустріч платонізму. Обидва вони зазнали впливу від перипатетиків. «Середні» стоїки багато в чому відійшли від класичного, догматичного, ортодоксального стоїцизму як під впливом нерідко переконливої критики ряду слабких пунктів стоїчного світогляду з боку скептиків (нагадаємо, що Аркесилай теоретично нападав на Зенона й Клеанфа, а Карнеад – на Хрисіппа), так і внаслідок пристосування стоїцизму до римської культури, для якої асоціальна негромадянська непатріотична стоїчна мораль була неприйнятна, а «середні» стоїки вже перебували в тісному контакті з Римом. Це ж змусило «середніх» стоїків ще більше, ніж це було прийнято в греко-елліністичній філософії, переносити центр ваги у світогляді з чисто теоретичного мудрування на проблеми безпосереднього життя, заміняти теоретичну філософію її прикладною іпостассю.

Панетій. Панетій – уродженець острова Родос. Він жив з біля 185 до біля 110 рр. Панетій походив зі знатної родини. У молодості він прибув до Афін, де слухав лекції стоїка Діогена з Селевкії (Діогена Вавилонського) – безпосереднього учня Хрисіппа. Під впливом лекцій Діогена з Селевкії молодий Панетій став затятим прихильником стоїцизму, але згодом він став ренегатом, який розбавив ортодоксальний стоїцизм перипатетизмом і платонізмом. Відомо, що Панетій слухав лекції свого сучасника Карнеада, що, напевне, похитнуло Панетія в його догматичному стоїцизмі. Панетій не поривав зв'язків з афінською Стоєю й тоді, коли Діогена з Селевкії змінив у якості схоларха Антипатр із Тарса. Такий зв'язок Панетія з грецькою філософською традицією.

З іншого боку, Панетій був пов'язаний з Римом. Будучи, очевидно, в цей час в Афінах, Панетій був уведений до складу того філософського посольства з Афін у Рим, про яке говорилося вище у зв'язку з Карнеадом, також членом цієї дивної делегації. З п'яти її членів

троє були стоїками: Діоген із Селевкії, Антипатр із Тарса й Панетій з Родосу – тодішній схоларх Стої і два його послідовних спадкоємці. Нагадаємо, що це посольство перебувало в Римі в 156/155 р. до н.е. і було відтіля вигнане з ініціативи Катона Старшого – охоронця чистоти римських звичаїв. Але, напевне, гнів римських фундаменталістів був спрямований головно проти скептика Карнеада, який, нагадаємо, у своїй першій лекції вихваляв справедливість, а в другий – її спростовував, а не проти стоїків, тому Панетій знову прибув у Рим у 144 р., де він увійшов у еллінофільський гурток Сціпіона Молодшого, який щойно зруйнував Карфаген (146 р.), і навіть взяв участь у подорожі цього Сціпіона на Схід (140 – 139 р.). В 129 р. Панетій змінив Антипатра з Тарса як глава Стої. Через двадцять років він умер. Ці двадцять років наприкінці II ст. до н.е. і були вершиною в діяльності Панетія як усної, так і письмової. Численні твори Панетія у свій час були широко відомі у всьому Середземномор'ї. Вони називалися «Про обов'язок», «Про провидіння», «Про політику» і т.д. На жаль, від них мало що залишилося. Добре ще, що Цицерон у перших двох книгах свого пізнього трактату «Про обов'язки» використав твір Панетія «Про обов'язок».

Панетій – стоїк-ренегат – пом'якшив і навіть зняв багато пунктів ортодоксального стоїцизму; закругливши, так би мовити, кути, він прийняв деякі платонічні й перипатетичні ідеї. В основі еклектизму Панетія лежало його переконання в глибокій спорідненості платонізму, перипатетизму і стоїцизму, які пішли, на його погляд, від Сократа як їхнього спільного родоначальника. Спірним є питання: що панує у світогляді Панетія – стоїцизм чи платонізм? Деякі вчені стверджують, що Панетій був скоріше платоніком, ніж стоїком, що він додержувався стоїцизму тільки в галузі практичної, прикладної етики, а в теорії схилявся до платонізму. Однак таке твердження спірне, тим більше що й в етиці Панетій істотно відійшов від ортодоксального стоїцизму.

Відомо, що в галузі фізики Панетій взяв під сумнів, а то й зовсім відкинув стоїчне вчення про загальну світову пожежу, котра періодично знищує космос, який, щоправда, знову (як птах Фенікс) народжується із субстанціального вогню, і схилявся до перипатетичного аристотелівського вчення про вічність світу. Крім того, Панетій начебто відмовився від стоїчного космічного органіцизму (космос – жива істота). Модифікуючи вчення стоїків про долю, Панетій відкинув їх жорсткий детермінізм, який неабияк паралізує людину, що було неприйнятне для римського духу з його безустанною діяльністю, спрямованою на зовнішню експансію та на уніфікацію за римськими зразками оточуючого римський світ соціального різноплемінного та різнорідного хаосу. Говорять, що Панетій сумнівався в можливостях девинації (пророкування майбутнього), чим так

захоплювались ортодоксальні стоїки. Панетій відкинув і астрологію, вчення про зв'язок між розташуванням планет і життям людей, ту саму безглузду астрологію, котра зненацька розцвіла в наші дні в нас.

В галузі психології Панетій під впливом платонізму розмежував душу і тіло, які стоїками представлялися настільки злитими, що вони відносили відтворюючі статеві функції організму до діяльності душі. Відповідно до думки Панетія, тіло має чисто біологічні функції, душа ж складається лише з п'яти чуттів і чільної частини (гегемонікону). Що стосується мови, якій ортодоксальні стоїки надавали самостійного значення як однієї з восьми частин душі (п'ять чуттів, репродуктивна здатність, мова, гегемонікон), то Панетій позбавив її статусу особливої незалежної частини душі. В самому гегемоніконі Панетій у дусі платонізму розрізнив ірраціональне (імпульси до дії), яке він наївно пов'язав з повітрям, і раціональне – думку, прагнення до пізнання. Але в дусі прикладної філософії, настільки милої практичним, «заземленим», римлянам, головне в пізнанні Панетій бачив у знанні того, що варто робити, до чого варто прагнути й чого варто уникати. Деякі вчені стверджують, що Панетій прийняв платонівське вчення про безсмертя всіх душ (а не тільки обмежене рамками одного світового року безсмертя душ мудреців з їхнім високим тонусом), але більш імовірно, що Панетій, навпаки, учив про смертність душі. Душа народжена, але все народжене смертне: маючи початок, воно має й кінець, початку без кінця бути не може. Крім того, душа піддається афектам і стражданням, а все їм підвладне смертне, тому що афекти і страждання не можна терпіти вічно, вони зношують душу. А ще, крім того, душа, будучи у фізичному плані сумішшю повітря і вогню, згодом остигає, а тим самим умирає.

В галузі етики Панетій сильно занизив стоїчний ідеал, пристосовуючи його до широких шарів освічених римлян. Він відкинув ортодоксальне стоїчне вчення про самодостатність чесноти і допустив необхідність для повного щастя таких «низинних» речей, як гарне здоров'я, матеріальне благополуччя, тілесні сили: «Панетій і Посидоній не вважають, що для щастя досить однієї чесноти, а вважають, що потрібне і здоров'я, і грошові витрати, і сила» (VII, 128).

Розуміючи, що образ мудреця з його наддосконалістю й апатією для римлян неприйнятний, побачивши перед собою життєздатну енергійну республіку замість запалої в спячку Греції, Панетій у своєму творі про евтюмію (гарний настрій) прославив радість життя. Місце «досконалих» дій, а вірніше, бездій стоїчного мудреця в Панетія зайняли громадянські обов'язки, які люди несуть перед державою, що було абсолютним відходом від космополітизму грецьких стоїків. Тверезо дивлячись на людину, «гуманіст» Панетій визнає в ній чотири головних бажання:

прагнення до мудрості, прагнення до збереження, не тільки особистого, егоїстичного, а й суспільного (до збереження і себе, і свого суспільства); прагнення до незалежності та прагнення до вдосконалювання. Чеснота й полягає в тому, щоб здійснювати ці бажання відповідно до розуму, в розумному здійсненні цих законних прагнень повсякденної людини. Не дивно, що римлянин Цицерон списував у Панетія, тому що римський громадянський обов'язок перед державою, патріотизм і громадянськість, служіння державі були тоді так само властиві римлянинові, як апатичність, аполітизм і громадянська байдужність грекові, позбавленому своєї батьківщини й загубленому в елліністичних монархічних монстрах.

Посидоній Апамейський. Філософ-стоїк Посидоній народився між 140 і 130 р. до н.е. у місті Апамея на ріці Оронті в Сирії (царство Селевкідів) і вчився Афінах у Панетія, який був старший від Посидонія приблизно на піввіку. Коли Панетій умер, Посидонію було біля тридцяти років.

Очевидно, саме в ці свої порівняно молоді роки Посидоній здійснив велику подорож по території Римської держави. Він об'їхав усе Середземномор'я, побував у Малій Азії, в Єгипті (там він зазнав сильного впливу найдавнішої єгипетської культури, але все-таки залишився елліном), у Галлії, в Іспанії. Там він вийшов на Атлантику і побував навіть у Британії. І всюди Панетій вів етнологічні й географо-метеорологічні спостереження. У розташованому на атлантичному узбережжі іспанському місті Гадасі (нинішній Кадикс) Посидоній протягом місяця спостерігав морські припливи й відливи (у Середземномор'ї майже непомітні).

Він був одним із перших учених, які почали пояснювати морські припливи спільною дією Місяця і Сонця. Посидоній бачив землетруси, виверження вулканів, появу нового острова північніше від Сицилії серед Липарських островів. Він спускався в рудники, описував штольні та методи їх осушення. Він бачив соляну скелю й рівнину біля устя Родану (Рони), покриту галькою. Страбон у своїй «Географії», історик Діодор Сицилійський (друга половина I ст. до н.е.), Атеней з Навкратиса неодноразово цитують фізико-географічні й історико-етнологічні твори невтомного Посидонія, наприклад його працю «Про океан».

У віці біля сорока років, у 97 р., Посидоній, прийнятий, очевидно, в число громадян поліса Родос (батьківщина його вчителя), відкрив там власну риторико-філософську школу. Нагадаємо, що острів Родос біля південно-західного узбережжя півострова Мала Азія до початку I ст. до н.е. давно пройшов уже пік свого розквіту, коли, після того як Олександр Македонський зруйнував фінікійський морський торговий центр – місто Тир, Родос став новим центром морської торгівлі в Середземномор'ї, чому сприяло його вдале розташування

на перетинанні морських шляхів. Символом розквіту Родосу стало спорудження там Харідом (або Харесом) знаменитого Колоса Родоського. Як ми знаємо, ця колосальна статуя була зруйнована землетрусом у 225 р. Через шістдесят років заздрісний Рим протиставив Родосу як торговельний суперник острів Делос, надавши йому режим найбільшого сприяння, – і Родос занепав.

Родоська школа Посидонія стала знаменитою. Сам Посидоній був блискучим оратором і залучив багатьох слухачів. Коли у 86 р. Посидоній у якості родоського посла відвідав Рим, де зустрівся зі старим і хворим Марієм, який щойно взяв Рим штурмом, жорстоко розправившись зі своїми супротивниками з політичного табору Сулли (у цей час сам Сулла громив на сході імперії Мітридата VI Евпатора, царя Понта, взяв штурмом і розграбував примкнулі до Мітридату Афіни), він зав'язав знайомства з римською аристократією, що вже знала його вчителя Панетія. В 78/77 р. у родоській школі Посидонія побував 28-літній Марк Туллій Цицерон, який покинув Рим через страх перед новим римським тираном Суллою, який, розгромивши маріанців (сам Марій умер у рік своєї зустрічі з Посидонієм), винищивши вже своїх політичних супротивників, був призначений римським сенатом диктатором на необмежений час (звичайно диктатори призначалися на півроку й лише в надзвичайному, загрозливому для існування самої Римської держави момент). Згодом Цицерон буде з гордістю називати себе учнем Посидонія (див.: Цицерон. Про природу богів. I, 6). У 66 р. по дорозі на війну все з тим же Мітридатом VI Евпатором, і в 62 р., повертаючись із цієї тривалої війни переможцем (остаточно розгромлений римськими легіонами Мітридат покінчив із собою за рік до цього), новий римський герой Помпей відвідував на Родосі Посидонія. Цицерон у «Тускуланських бесідах» розповідає, що під час другого перебування Помпея на Родосі Посидоній був важко хворий (йому було вже за сімдесят років і його мучили болі в суглобах), однак він прийняв Помпея і мав з ним бесіду. Піднявшись над своїм скорботним ложем і опираючись на нього, розповідає Цицерон зі слів Помпея, Посидоній статечно й переконливо доводив, що немає блага, крім того блага, що прекрасне й шляхетне, а коли болі посилювались, упертий стоїк викликував, що він, незважаючи ні на що, не визнає, що страждання є зло.

Коли Посидонію було вже за вісімдесят, він відправився в Рим, де й умер після 51/50 р. до н.е.

Посидоній був плідним письменником. Крім вищезгаданої його роботи «Про океан» він написав багато інших творів: «Про небесні явища», «Про космос», «Про богів» (у п'ятьох книгах, де критикується, зокрема, вчення про богів Епікура), «Міркування про фізику», «Про критерії», «Міркування про етику», «Про належне», «Заохочення»

(до заняття філософією) і ін. Однак твори Посидонія, як і більшість творів греко-римських авторів, до нас не дійшли. Збереглися лише фрагменти. Посидонія цитували його сучасники Цицерон, Лукрецій, вищезгаданий Страбон, пізніше Діодор Сицилійський у другій половині I ст. до н.е., Сенека і Манилій (перша половина I ст. н.е.), Пліній Старший (друга половина I ст. н.е.), Секст Емпірик, більш пізні компілятори, у тому числі Діоген Лаертський і вищезгаданий Атеней з Навкратиса (перша половина III ст. н.е.). Про Посидонія писали Свида, Страбон, Плутарх, Цицерон, Клеомед, Сенека, Діоген Лаертський, Арій Дідім і інші грецькі та римські автори.

І древні, й сучасні вчені високо цінують Посидонія, його діяльність і його праці – плоди цієї діяльності. Цицерон уважав Посидонія найбільшим з усіх стоїків, хоча йому доводилося й соромитися через те, що Посидоній розділяв майже спільну для всіх стоїків пристрасть до дивінації (дивінація – «...пророкування або передчуття таких подій, які вважаються випадковими»). «Мені соромно... за Хрисіппа, Антипатра, Посидонія», писав Цицерон у своєму трактаті «Про дивінацію», не погоджуючись із цим модним тоді вченням про можливість пророкування майбутнього за нутрощами жертовних тварин і іншими настільки ж безглуздими способами (однак у Римі в це завжди вірили й без гадання не починався жоден бій, для цього існували особливі жерці). Для Сенеки Посидоній – «один із тих, чий внесок у філософію більший від інших» (Сенека. Листи до Луцілія. ХС, 20). Неоплатонік Прокл (V ст. н.е.) згадує у своїх великих працях Посидонія і його школу сім разів. І це тільки у зв'язку з математикою.

У наш скорботний вік думка про Посидонія далеко не одностайна. Едуард Целлер уважав Посидонія «найбільш універсальною головою після Аристотеля» (Zeller. E. Outlines of the History of Greek Philosophy. L. 1955. P. 268). Посидоній намагався поєднати філософію і науку у всеохоплюючу систему, – писав цей німецький вчений-класик. Справді, Посидоній був не тільки філософом. Його допитливість була безмежною. Він і математик, і астроном, і фізик, і географ, і геодезист, і метеоролог, і етнолог, і історик, і соціолог.

Посидонію приписується великий вплив на діячів греко-римської культури. Йому зобов'язані й Цицерон – першою книгою своїх «Тускуланських бесід» і своїм «Сном Сціпіона», і Плутарх – своїм твором «Лице на диску Місяця», і Вергілій – шостою книгою своєї «Енеїди». Існує думка, що псевдоаристотелівський трактат «Про світ» (De mundo) – це переробка двох трактатів Посидонія. Вчений-класик Вернер Йегер і багато інших учених (Див.: Vogel С. J. de. Greek Philosophy. Vol. III. The Hellenistic-Roman period. P. 274) бачать у Посидонії попередника неоплатонізму, преднеоплатоніка.

Таке ж думка О.Ф.Лосєва, який високо оцінює Посидонія й солідаризується з тими, хто називає Посидонія Платоном за глибиною думки й Аристотелем за енциклопедичністю. Курт Рейнхардт у своїх численних працях бачить у Посидонії родоначальника віталізму як антипода атомізму. Такої ж думки дотримується М.Поленц.

Однак існує думка, що Посидонія переоцінюють, приписуючи йому чужі анонімні фрагменти, що варто брати до уваги тільки ті тексти, в яких згадується його ім'я. Така думка американського вченого Л.Едельстайна (Див.: Edelstein L. The Philosophical System of Poseidonius // Amer. Journal of Philol. 57 (1936). P. 286 – 325) і француженки М.Лафранк (Див.: Laffranque M. Poseidonios d' Apamee. Paris, 1964). Вона закликає строго обмежитися тими текстами, в яких говориться, що це думка саме Посидонія. Звичайний же метод полягає в тому, що якщо фрагмент анонімний і в ньому відчувається вплив якогось стоїка, то цей фрагмент приписують неодмінно Посидонію.

Американський учений, історик науки Джордж Сартон, пояснює популярність Посидонія тим, що той поєднав науковість і містичну спекулятивність. Він би міг як учений стати на один рівень з Аристотелем і Ератосфеном, якби йому не заважав платонізм і пов'язаний з ним містицизм. Посидоній-історик нездатний відрізнити правду від вимислу. Однак Фредерік Коплстон не бачить гріха в тому, що Посидоній поєднав раціоналізм і містицизм. Він це просто констатує (Див.: Copleston F. History of Philosophy. Vol. I-1985. P. 422).

Посидоній, як і Панетій, висунувши плюралістично-еклектичний принцип, відповідно до якого в стоїцизму немає монополії на істину, доповнював стоїцизм платонізмом. Він другий після Крантора із Сол автор коментарю до твору Платона «Тімей» (потім коментарі до «Тімея» писали Адраст Афродисійський, Гален, Прокл Візантійський, Асклепіад; перший латинський переклад здійснив у першій половині IV ст. Халкідій, але лише до 53 С; до середини XII ст. освічені люди Західної Європи знали із Платона лише «Тімей»), що не могло не позначитися на уявленнях про його світогляд, відомий нам лиш уривчасто і в загальних рисах.

Як майже всі стоїки (виняток становить хіба один Клеанф), Посидоній розрізняв у філософії фізику, логіку й етику, підкреслюючи водночас їхню органічну єдність у своєму порівнянні філософії з живою істотою, з організмом. Відмовляючись від стоїчного уподібнення філософії саду, в якому огорожа відповідає логіці, рослини – фізиці, а їхні плоди – етиці, тому що там бракує органічної єдності (плоди можуть бути відділені від рослин, стіни ж самі собою), «Посидоній вважав більш доречним уподібнювати філософію живій істоті, саме: фізичну частину – крові та

м'ясу, логічну – кісткам і мускулам, етичну – душі» (СЕ. 1. С. 64). Це краще, ніж коли душею виявляється фізика, а м'ясом – етика (див. VII, 40).

За повідомленням учня Посидонія Фанія, Панетій і Посидоній ставили на перше місце фізику (У1,41). В галузі фізики Посидоній сповідував непослідовний монізм. Кажуть, що в п'ятій книзі своїх «Міркувань про фізику» Посидоній писав, що «світ єдиний, скінченний і кулястий на вигляд, тому що такий вигляд зручніший для руху» (VII, 140). Цей єдиний кулястий світ оточує порожнеча, яка безтілесна («безтілесне те, що може бути заповнене тілом, але не заповнене». VII, 140). Посидоній писав про порожнечу в другій книзі «Міркувань про фізику». Але тому що ми цієї книги не маємо, то доводиться ворожити, чи вважав Посидоній цю порожнечу безмежною, чи ні. У Діогена Лаертського говориться про «порожню безмежність» (VII, 140), за Аецієм же, Посидоній стверджував, що «порожнеча поза космосом не безмежна, але її стільки, скільки досить для розкладання космосу». Усередині ж світу як космосу порожнечі немає: «Там немає нічого порожнього, але все єдине в силу єдиного дихання й напруги, яка пов'язує небесне із земним» (VII, 140).

Такий монізм Посидонія. Але він усе-таки не такий монолітний, як у грецьких стоїків періоду Древньої Стої. Якщо вони вважали, що «Бог, розум, доля і Зевс – те саме» (VII, 135), то в Посидонія, відповідно до свідчення Аеція, на першому місці бог, на другому – природа й на третьому – доля. Отже, бог протиставляється природі, а бог – це, очевидно, небо, тоді як природа в цьому випадку вже не увесь світ, а земля, підмісячний світ. Правда, інформація на цей рахунок суперечлива. Відзначивши, що стоїки розуміли слово «світ» потрійно: 1) «сам бог, тобто відособлена якісність усієї сутності; він не гине й не виникає» (VII, 137), інакше кажучи, творець світоустрою; 2) сам світоустрій; 3) сукупність того й того, – Діоген Лаертський продовжує, що Посидоній бачив у світі «побудову, що включає небо і землю з їх ествами» (VII, 138). Але далі в того ж доксографа говориться що Посидоній, разом із Зеноном і Хрисіппом, сутністю бога вважав увесь світ у небі (див. VII, 148). «Провідна частина світу» – саме небо (див. VII, 135), а не Сонце, як у Клеанфа, і не ефір, як у Хрисіппа і стоїка I ст. до н.е., наставника Катона Утичного, Антипатра Тирського.

Небо, надмісячний світ, активне. Природа як підмісячний світ пасивна. Небо, Бог, космічний розум, розумна вогненна пневма, розумна космічна душа (це все те саме) «пронизує всі частини світу», як «душа всі частини людини» (VII, 138), завдяки чому все «влаштовується розумом і провидінням» (там же).

Це влаштування відбувається не ззовні, а зсередини світу. Вихідний від неба бог створює в природі форми, підпорядковані числам і числовій гармонії. Тут ми бачимо сліди платонівського бога-деміурга. Але у

Платона деміург, бог-ремісник, поза світом, він творить космос із заданого йому матеріалу, що існує вічно, за заданими зразками-ідеями, у Посидонія ж як стоїка бог діє на космос зсередини його, як внутрішньо властива світу іманентна сила. І цей бог, він же платонівська космічна душа (у Платона вона твориться до утворення космосу богом-деміургом), тілесний.

Все-таки у Посидонія залишається деякий розкол між небом і землею, між надмісячним і підмісячним світами, між світом вічним і світом приреченим на загибель. А це вимагає додаткової поєднуючої ланки. Повинна бути поєднуюча сила, яку Посидоній знаходить у симпатії.

Це якісь «природні відповідності». Головне в цій відповідності, у цьому взаємозв'язку, у цій симпатії – симпатія між небом як провідною частиною і землею як похідною, що доводиться хоча б загадковим для тих часів впливом Місяця і Сонця на морські припливи і відливи, так що вивчення цього природного явища мало для Посидонія не тільки фізичне, а й метафізичне, філософське, значення.

Симпатія між небом і землею лягла в основу стоїчного обґрунтування астрології, котра в ті часи дуже поширилася в Римській державі. У розум усе більше проникала безглузда думка про те, що все майбутнє життя людини визначене розташуванням небесних тіл під час її народження (а треба було б зачаття, і вже одне те, що астрологи складають гороскопи, тобто таблиці взємного розташування планет і зірок на момент народження, говорить про несерйозність астрології як лженауки).

Посидоній уявляв собі світ інакше: як ієрархію ступенів буття, починаючи з неорганічного царства мінералів і закінчуючи надорганічним ступенем божественного. Між тим і іншим розташовуються знизу вверх рослини, тварини, людина і демони.

Вчення про людину в Посидонія в основному стоїчне, але, як і його фізика, несе сліди платонізму й навіть більш помітні, ніж уявлення Посидонія про світ. Посидоній більше, ніж це зазвичай робили стоїки, підкреслював подвійність людини. Людина перебуває на межі підмісячного, земного, і небесного, надмісячного, світів. Як істота тілесна, людина – вище тіло, її тіло найбільш складне. Але як душевне, людина, хоча вона й володіє на відміну від тварини логосом, нусом і діанойа, тобто мовою, розумом і міркуванням, вона все-таки нижча істота. Над нею перебувають демони і бог.

На відміну від Хрисіппа, який вважав, що людські емоції мають свою основу в помилках розуму, і тим самим максимально раціоналізував емоційну, пристрасну сферу людини, Посидоній, слідом за Платоном, розрізняв у душі три сили: розумну, вольову та чуттєву (жадаючу). Саме остання ірраціональна. Від неї помутніння розуму. Вона джерело життєвих помилок

людини. Нещастя людини в тому, що вона нерідко раб нижчої частини своєї душі, що вона веде суто тваринне існування, залишаючи в зневазі вищу силу душі – розум, який є не що інше, як бог у людині, її внутрішнє божество. Як повідомляє Гален, Посидоній вважав, що всередині людини діють два демони: добрий і злий. Добрий демон подібний з тим розумом, який править світом. Але більшість людей захоплені злим демоном, що має тваринну природу.

Подвійність людини, її внутрішня трагічна суперечливість виражена Посидонієм так: «Найперше мистецтво людини – це сама чеснота, їй довірено марну і кволу плоть, придатну лише на те, щоб приймати їжу» (Сенека. Листи до Луцілія. ХС, 25). Сенека зберіг і інші, більш мудрі, думки Посидонія: «Один день людини освіченої довший від найдовшого століття невігласа», «багатство – причина лих не тому, що саме воно що-небудь робить, а тому, що підбурює зробити», «те, що не дає душі ні величі, ні впевненості, ні безтурботності... не є благо, а багатство, міцне здоров'я та інші подібні речі нічого такого не дають і, отже, не можуть бути... благами».

Посидоній відновив відкинуту було Панетієм тезу про періодичне запалення космосу (VII, 142).

Слідом за Платоном він учив про передіснування та постіснування душ. Однак весь цей метемпсихоз обмежений тимчасовими межами існування чергового космосу, тобто до всесвітнього спалахування.

Вчення про три сили душі Посидоній поклав в основу своєї філософії історії. Смисл її в тому, щоб все більша кількість людей сходила від нижчої, жадаючої сили в їхніх душах до перемоги розуму.

Проте мудреці були вже на зорі людства. І не тільки були, а й царювали. Вони не допускали бійок і захищали слабких від сильних, вони переконували й розраджували, показуючи, що корисне, а що шкідливе. Їхня далекоглядність піклувалася про те, щоб одноплемінники ні в чому не знали нестачі, щоб мужність відбивала небезпеки, а щедрість обдаровувала й прикрашала підданих. Правити означало не панувати, а виконувати обов'язки. Ніхто не пробував свою могутність на тих, які цю могутність створили, і ні в кого не було ні бажання, ні причини творити образи. Усі так добре слухалися гарного правителя, що найсильніше, чим цар погрожував ослушникам, був відхід від влади.

Коли ж поволі з'явилися пороки, а царська влада перетворилася в тиранію, виник нестаток у законах, які запропонували ті ж мудреці (див.: Сенека. Листи до Луцілія. ХС, 5 – 6).

Мудреці були вчителями людей у будуванні жител, у видобутку й обробці металів, у виробництві знарядь праці. Вони ж навчили

людей ткацтву, землеробству, мореплаванню. Потім вони всю цю сферу матеріального виробництва передали більш скромним помічникам і зайнялися науками і філософією.

Посидоній як історик продовжував справу Полібія, описавши історичні часи з 144 по 82 р. Як видно зі збережених фрагментів, там було багато деталей, але в цілому опис був поверхневим.

Посидоній повторив ератосфенове вимірювання окружності Землі. Про це розповідає учень Посидонія Клеомед. Про вимірювання Землі Ератосфеном ми знаємо також від Клеомеда, і тільки від Клеомеда.

Якщо Ератосфен взяв для вимірювання окружності Землі Олександрію і Сієну (Ассуан), то Посидоній – Олександрію і Родос. Уважалося, що поліси Родос, Олександрія й Сієна лежать на одному меридіані, що невірно, тому що Сієна на схід від Олександрії більш ніж на три градуси, а Олександрія на схід від Родосу більш ніж на півтора градуса. Відстань між Родосом і Олександрією була прийнята за 5 тис. стадіїв, кут же між розташуванням Сонця в Олександрії й водночас у Родосі був прийнятий в 1/48 частину окружності. Звідси в Посидонія вийшло, що окружність Землі дорівнює 240 тис. стадіїв, що гірше від результату Ератосфена.

Посидоній перебільшив довжину населеної землі – Євразії, через що вийшло, що на захід від Іспанії по Атлантиці до східного берега Євразії не більше 70 тис. стадіїв. Ця помилка, повторюючись у тій або тій формі в Страбона, Птолемея, Роджера Бекона, Петра д'Альї (1410 р.), збудила оптимізм Колумба й викликала відкриття якщо не східного узбережжя Євразії, то Нового Світу. Загальноприйнята дата відкриття Америки – 12 жовтня 1492 р.

Дата добавления: 2014-01-05