Лекція 2. Основні етичні вчення

1. Етичні вчення античності та середньовіччя.

2. Етичні вчення Нового часу.

3. Етичні вчення сучасності

Ключові слова: софісти, релятивізм, евдемонізм, гедонізм, регорізм, віра, воля, натуралізм, категоричний імператив, діалогізм

1. Перший етап розвитку античної етики був закладен софістами (5 ст. до н. е.). Саме вони акцентували питання значущості моралі в житті людини, висуваючи погляд в межах якого йшлося про заперечення існування моральних норм та принципів. Софісти ствержували, що мірою усіх речей постає людина, тобто людина мала право на творчість в галузі етичних положень та моральних законів. За софістами, існує релятивізм моральних цінностей і, на їх думку, кожна людина має своє уявлення про сенс життя. Заперечував погляди софістів Сократ, на думку якого, мораль поставала не тільки фундаментом гідного життя а й основою культури. Сократ намагався створити систему усталених загальних понять щодо сфери духовності. Він закладає початок традицій евдомонізму, стверджуя, що сенс життя людини та вищі блага полягають в досягненні людиною щастя. Саме етика повинна допомогти людини досягнути щастя, адже щастя будується на моральності людини. Тобто Сократ підкреслює думку, що не мораль підкорюється прагенню до щастя, а, навпаки, щастя залежить від моралі. Як вважає давньогрецький філософ основою добродійності постають знання, а відсутність останніх породжує аморальні дії.

Подальше розглядання проблеми щастя (евдемонізм) людини породжує виникнення так званих сократичних шкіл: кіренаїків та кініків. Спильним для обох шкіл є те, що їх вчення мають індивідуалістичну орієнтацію. Однах висновки до яких доходять представники ціх вчень дуже різні. Засновник школи кіренаїків Аристип із Кірени вважає, що вище благо полягає в досягнені людиною удоволеності, а мораль таким чином постає чимсь другорядним, не дуже значимим (принцип гедонізму). На противагу вченню кіренаїків, кініки (Діоген Сінопський, Антісфен) стверджують значущість для людини внутрішньої свободи, зневагу до зовнішнього, пропагуя аскетизм та регорістичне поняття моралі. Подальші розробки ідей кініків мають місце у поглядах стоїцізму, а основні мотиви кіренаїків можна знайти щодо вчення Епікура.

Етичні вчення Сократа продовжує Платон, який прагне сформувати загальні духовні поняття та й доходить висновку дуалістичності світу (поділення його на реально існуючий світ і на світ довічних ідей). Дуалізм поглядів Платона породжує існування його двох частин етичної концепції: індивідуальної та політичної етики. Індивідуальна етика Платона являє собою вчення про інтелектуальне та моральне удосконалення людини, гармонізацію його душі та тіла. Головними чеснотами людської душі є розум, мужність та поміркованість. Ці чесноти є природні. Соціальна етика Платона (політична) закріплює головні чесноти за станами суспільства (правителі – мудрі, воїни – хоробрі, нижчий стан – помірні). Арістотель, учень Платона, багато в чьому не згоден зі совїм вчителем та створює їнщі етичні положення. За Арістотелем джерелом етичної поведінки постають державні стосунки. Він заперечує природність чеснот та ставить проблему морального виховання людини.

Етика середньовіччя заперечує етичні погляди античности та стверджує, що основою моральності постає Бог та релігійна віра. Головними приципами сереньовіччя постають крайній регорізм, аскетизм, адже християнська мораль продукує відмову від своєвілля, повне підкоріння волі Бога. Центром християнської етики є ідея любові до Бога, що породжує такі чесноти як мілосердя, всепрощення, співчуття, готовність допомогти тому, хто страджає. Августин Блажений стверджує, що Бог є єдиним джерелом та критерієм моральності, тим самим подкорює мораль релігії. Хома Аквінський синтезує мораль та релігію.

2. Етичне вчення Нового часу орієнтироване на прояв натуралістичного обґрунтування моралі, тобто на пошук гармонії між її об’єктивними та суб’єктивноми орієнтирамі. Доминуючими установками мислителів Нового часу є вивідення моралі з природи, що спричинювало її зведення до природного знання та прагнення придати етикі статус строгої научної теорії завдяки вживанню методів математики, фізики тощо. Появляється концепція «розумного егоїзму» франзуцьких матеріалістів XVIII ст. Мораль, яка націлена на суспільне благо є корисной індивіду тому, що дозволяє йому реалізувати свій інтерес. Гармонією власного та суспільного постає «розумне суспільство» в якому присутнє законодавство, що дозволяє здійснити природне єстество людини.

Критикучи погляди мислителів Нового часу, Кант вважає мораль та етику великою цінністю. Мораль, за Кантом, самодостатня і неможе бути з чогось виведена, що підкреслює її автономію від релігії, навпаки, релігійна віра постає залежною від моралі. Мораль – сфера свободи людини, воля якого автономна та визначається їм самім. Кант виводить свій категоричний імператив в межах якого слід поступати так, як би ти хотів щоб поступали з тобою. Гегель розділяє поняття моралі та моральності вважая необхідними умовами принципи діалектики.

3. Для сучасності особливо на грунті деяких різновидів екзистенціальної філософії набувають поширення уявлення в яких акцентується особливість морального покликання кожного людського індивіда, що пов’язано з неповторністю його буттєвого оточення і духом тієї локальної спільноти, до якої він безпосередноь належить. Особливо мають значення в межах сучасності комунікативні засади, яки понинні будуватися насамперед на принципах діалогізму та суб’єкт-суб’єктному спілкуванні.

Поняття “спілкування”, “комунікація”, “діалог” можна вживати як синоніми, але між ними існує деяка різниця з точки зору морально-етичного змісту. Що до співвідношення комунікації й спілкування, то перша відмінність між ними, як за зазначають філософи, полягає в тому, що коли комунікація у вузькому розумінні слова є суто інформаційним процесом, тобто переданням тих чи інших повідомлень, спілкування як таке здатне набувати й практично-матеріального, й духовно-інформаційного, й практично-духовного, а насамперед – цілісно-людського характеру. Друга відмінність пов’язана з першою: як передання певних повідомлень комунікація в принципі має однонаправлений характер і не передбачає саме суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Вона може означати інформаційний зв’язок суб’єкта-передавача з будь-яким – людиною, твариною, машиною, хто є приймачем певного повідомлення, здатним його прийняти, декодувати, належним чином засвоїти й діяти відповідно до нього, тобто безпосередньо постає як об’єкт даного інформаційного впливу. Звичайно, комунікацію можна розуміти й ширше, по суті, ототожнюючи її зі спілкуванням, проте зазначена тенденція до об’єктивації суб’єкта і в цьому випадку зрештою дається взнаки.

На відміну від цього, спілкування як таке характеризується власно суб’єкт-суб’єктною спрямованістю. Інформація тут не просто передається, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції, спільної системи цінностей. Якщо комунікаційне повідомлення є принципово імперсональним, зверненням до будь-якого адресата, що перебуває в певній ситуації, відповідає певним вимогам тощо, – в справжньому спілкуванні кожен з його учасників звертається до свого партнера саме як до даного суб’єкта – єдиного й неповторного співбесідника. Завдяки всім цим своїм ознакам саме спілкування здатне поєднувати людей у реальну спільноту. Діалог, безперечно, ближчий до спілкування і є його істотним різновидом.

Дата добавления: 2014-01-05