Гідність як категорія моральної свідомості

Щастя як категорія моральної свідомості

Щастя — це фундаментальна категорія людського буття. Найзагальніше щастя — це усвідомлення кожною людиною власного призначення.

Щасливим вважається життя, що відбулося в усій повноті бажань і можливостей. Це - вдале життя, за якого гармонійно поєдналися всі його прояви, що наділені найкращими і найбільшими благами, стійкий стан емоційного піднесення та радощі.

Етичні вчення Античності, Середньовіччя, епохи Просвітництва здебільшого розглядали людину як істоту, основною метою якої є щастя. Тож у найширшому значенні всі люди є евдемоністичними (від грецьк. еudaimonia — щастя). Різниця між ними спостерігалася у проблемі пояснення власне щастя та в шляхах його досягнення.

Відомий польський філософ XX ст. В. Татаркевич (1886-1890 рр.), проаналізувавши різні тенденції у філософському вирішенні проблеми щастя, виділив такі чотири підходи до трактування щастя:

1) щастя — це щось об'єктивне, дане ззовні (щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан). Із цим пов'язується вислів «комусь щастить»;

2) щастя є суто внутрішнім, психологічним станом інтенсивної радості, захоплення, блаженства;

3) щастя — це володіння найвищими благами життя (власне це й означає термін «евдемонія»);

4) щастя — це суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами життя, що проявляється в повному й тривалому задоволенні від життя загалом. Саме четвертий підхід до визначення щастя, на думку мислителя, відповідає сучасному сприйняттю щастя.

Починаючи з XIX ст., зламується стереотип того, що щастя є обов'язковим атрибутом людського життя. Визнається тривіальною заява про природно людське прагнення до щастя. Зокрема, 3. Фрейд у теорії психоаналізу доводить природній потяг людини до смерті, закладений у підсвідомості, так званий, інстинкт «Танатос». Також варто пригадати відкриття мазохізму як здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Фрейдиський Танатос і мазохізм чи не заперечують прагнення людиною щастя? Чи не є це все ж своєрідним баченням щастя? Ще Б. Паскаль стверджував, що «щастя — це спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, що збирається повіситись».

В етиці останніх століть проблема щастя не є центральною ще й через поширений трагізм світовідчуття та суспільного існування сучасної людини.

Поняття людської гідності визначає суть морального самоусвідомлення себе як людини, представника особливої матеріальної системи — людства.

Сьогодні кожен усвідомлює, що ім'я «Людина» покладає на нього особливі зобов'язання — це висока цінність, дана від природи. Розуміли це ще в давні часи. Недаремно в деяких релігіях (зокрема, в брахманізмі, будизмі), де визнається ідея переселення душ, переселення душі після смерті в тіло людини потребує особливих прижиттєвих заслуг, дотримання людських чеснот. Бути гідною людиною, чи зберегти гідність, означає: пам'ятати про своє місце в природному середовищі, берегти братів своїх менших (тварин), захищати природу та ін. Перерахувати всі вимоги, варті гідної людини, — справа нелегка.

Ми маємо не лише зобов'язання, пов'язані зі статусом людини. Людина іманентне (приховано) претендує на захист вищих цінностей, пов'язаних з цим ім'ям: життя, свободу вибору, право на освіту, віросповідання тощо. Ці права є попередньо визнаними, тобто мають характер презумпції, їх не потрібно заробляти. Отож усі люди від народження є рівними.

Гуманізація сучасного суспільства націлена на організацію захисту цих вищих людських цінностей, що, зокрема, засвідчує Конституція. Тож сьогодні ми можемо з впевненістю говорити, що гарантом захисту гідності людини є держава.

Для сучасної людини проблема «зазіхання на людську гідність» вирішується цивілізованим шляхом — через правозахисні інстанції (скажімо, суд).

Дата добавления: 2014-01-05