Проблема моральної свободи

Сором

Однією з найменш досліджених категорій в етиці є сором. Причиною цьому стало дещо зневажливе ставлення до сорому, визначення його як «нижчого рівня моралі».

Зламати таке ставлення до сорому у свій час спробував відомий російський філософ Володимир Соловйов. На його думку, сором є першоосновою всієї людської моральності. Йому належить твердження: «Я соромлюся, отже, існую» (дещо перефразоване декартівське «я мислю, отже, існую»).

Моральне почуття сорому супроводжує людину з давніх часів. Однак питання про природу сорому вирішується водночас у кількох аспектах.

Один з них — теологічного характеру. У Книзі Старого Завіту розповідається про перших людей Адама та Єву, що, порушивши заборону Бога, скуштували плід із древа пізнання — і відкрилося перед ними знання про добро та зло. Це проявилося в усвідомленні власної наготи, що, буквально, викликало сором. Саме тому вони й сховалися від Бога, та «зшили вони фігове листя» (Кн. Буття 2,3).

Сучасна наука пояснює природу сорому регуляцією в людському середовищі сексуальних відносин. Перехід від ендогамії (дозволу вступати в статеві зв'язки представникам одного роду) до екзогамії (заборони вступу в статеві зносини представникам одного роду) наклав відбиток на свідомість людини. Статеві зносини стали набувати інтимної форми. їх демонстрація ставала все менш характерною для людини. Тож людина відкрила в собі сором.

Нині сором набув і дещо соціального змісту. Адже буває соромно за безпорадність, інертність у діях, за власні негідні, аморальні вчинки та дії своїх близьких; за невміння слідкувати за своєю зовнішністю тощо.

То що ж таке власне сором?

1. Це моральне почуття, що виконує критичну функцію, тобто за допомогою сорому людина критично оцінює власні дії, що супроводжується певними переживаннями; виникають особливі відчуття — «болючі».

2. Це відчуття індивідуальне, його не можна обмежити зовнішніми факторами.

3. Одночасно воно закладається в процесі виховання, а навколишнє середовище є орієнтиром для власної критики; при цьому орієнтиром стають чужі люди, оскільки очевидно, що люди люблячі все пробачать.

4. Сором оберігає почуття честі та гідності: якщо людина не вміє захистити власну честь і гідність, вона переживає сором.

На що ж більше орієнтований сором: на власне «Я» чи на зовнішнє оточення? Зрозуміти це можна, з'ясувавши етимологію цього слова. Давньоруська мова мала два слова — «стыдъ» і «срамъ», вони збереглися в сучасній російській мові — «стыд» і «срам». В українській мові переклад обох зазначених слів відображається лише одним поняттям «сором». Проте є ж в українській мові два дієслова — «соромитися» й «стидатися». У чому ж відмінність між ними?

«Стыд» пов'язаний із самозасудженням людини згідно з власним усвідомленням вчиненого (за Г. Гегелем, «реакція на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути»), а «срам» — із переживаннями, орієнтованими на зовнішній осуд негідних або ганебних вчинків. На відміну від «стыда», що в людини виникає мимохіть і котрого уникнути неможливо, «сраму» можна уникнути, ігноруючи зовнішню оцінку.

Сучасна культура актуалізує сором у значенні «стыда», оскільки в основу його змісту покладено орієнтованість назовні. Позитив полягає в тому, що загальні людські цінності стають орієнтиром для людини. Недолік же цього підходу — втрата потреби у власному моральному самовдосконаленні, знецінення власної моральної сутності: «Я» нічого тепер не значить (воно не здатне навіть пристидити нас). На прикладі це виглядає так: мені соромно за певні вчинки, тому що це засуджується ззовні. Однак це легко уникнути, змінивши своє фізичне оточення. Стидитися не буде кого, а сором є «недієвим».

В основу моральної діяльності покладено фундаментальну проблему свободи. Адже діяльність набуває рис моральності саме завдяки здатності людини вільно обирати серед різно-полюсних цінностей: добра та зла, правди й обману та ін.

Проблема свободи по-різному потрактовувалася протягом розвитку людства.

Епоха античності відзначилася запереченням свободи вибору людини. Людина постала як об'єкт, а не суб'єкт організації власного життя. Витоків таких уявлень слід шукати в осмисленні людини, суспільного життя й історії як компонентів космічного буття. Тож розвиток людини сприймався як керований космічними законами — роком (долею, фатумом). Таке бачення людської сутності підтверджується міфологією.

Уперше в історії філософської думки проблему свободи в житті людини підняли стоїки, все ще підтримуючи давню ідею залежності людини від долі. На їхню думку, свобода полягає у внутрішній духовній незалежності людини, що досягається силою розуму та волі. Пригнічений раб, як твердив стоїк Епіктет, котрий стійко переносить негаразди, може стати духовно вільнішим за свого господаря, який є рабом життя та власних пристрастей.

У Середні віки розробляється вчення про свободу індивідуального вибору й особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею — Богом.

У пізнішій філософській традиції, зокрема, філософи Нового часу Т. Гоббс, Б. Спіноза, Г. Гегель, суть свободи зводили до усвідомленої необхідності. Важливий акцент в цьому підході робиться на «усвідомлення», тобто пізнання.

Г. Гегель стверджував, що всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи.

Суттєвої ваги набуває проблема волі. Історія філософської думки знає крайні позиції осмислення цієї проблеми. Одні філософи (Й. Фіхте, А. Шопенгауер, Е. Гартман, Ф. Ніцше та ін.), так звані, волюнтаристи (від лат. voluntas — воля), вважали, що рушійною силою людської моральності є виключно її власна воля (ніщо, крім волі, не впливає на моральний вибір людини).

Інші філософи (Демокрит, стоїки, Т. Гоббс, Б. Спіноза, О. Шпенглер та ін.) зайняли позицію фаталізму (від лат. fatum — фатум, доля), згідно з якою на людину — її життя, діяльність — упливає невідворотна доля, й тому абсолютно недієздатним є вільний вибір і випадковість.

Звісно, абсолютизувати роль волі в житті людини неможна, позаяк є багато зовнішніх обмежень. Однак людина власним інтелектом, силою, діяльністю, особливістю роботи психіки (цим вона й відрізняється від всіх решти представників живої матеріальної системи) здатна управляти своїм життям, а отже приймати вольові рішення в її діях. Наприклад, І. Кант цю проблему вирішував так: існує два світи — світ явищ (зовнішній світ, який людина отримає через свої відчуття в уяві) та світ «речей в собі» (безпосередньо сам по собі світ — безвідносно до людської уяви). Людина є істотою «подвійного підпорядкування» двом світам. Належачи до світу явищ (до чуттєво сприйманого світу), людина абсолютно невільна, як «річ в собі» — вона є вільною та може діяти згідно з власним сумлінням.

Отже, свобода стає моральною, коли вона реалізується: а) в осмисленні об'єктивних обмежень; б) в діянні; в) з творчим підходом; г) із наявністю і можливістю вибору; д) за власним велінням (без примусу).

Дата добавления: 2014-01-05