Тема 2

1. Мова як суспільне явище.

2. Мова як виразник духовної природи світу.

3. Мова як засіб індивідуалізації і соціалізації людини.

4. Мова як фактор становлення народу.

5. Мова як знакова і значуща система відображення духовно-практичної взаємодії людини і народу.

6. Мова і мовлення. Мовленнєва діяльність і текст.

7. Структура мови.

8. Синхронія і діахронія.

9. Поняття про знак взагалі і мовний знак зокрема.

10. Загальне поняття про основні одиниці мови.

Мова як суспільне явище

Мова як засіб спілкування, природно, виникає за умови су-спільного су-місного проживання людей. Родо-племінна спільність

· накопичує певний життєвий досвід;

· закріплює його в трудових навичках,

· формах мовних конструкцій,

зрозумілих для членів спільноти, оскільки це символічні звукові позначення їхніх колективних умінь. Тому мова є:

Ø продукт колективного суспільно-соціального способу людської життєдіяльності,

Ø продукт історичного розвитку окремих народів і людства загалом.

Проблема „ мова і суспільство ” є однією з найскладніших у мовознавстві, що зумовлено її багатоаспектністю.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли у середині ХІХ ст. Одним із перших був Я.Грімм, який заявив, що „мова за своїм походженням і розвитком – це людське надбання, витворене цілком природним чином”. В.фон Гумбольдт стверджував, що мова розвивається тільки в суспільстві і „людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим”. На переконання М.П.Кочергана, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством вона не можлива, як і не можливе суспільство без мови. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що:

· на відміну від минущих явищ суспільного життя (не завжди існували такі суспільні інститути, як сім’я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право), а мова споконвічна і буде існувати доти, поки існує суспільство;

· мова обслуговує усі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності різних закладів і організацій, розвитку науки, здійснення процесу освіти і виховання тощо;

· мова відображає суспільну свідомість – ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Мова і суспільство - нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні.

Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою - мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності.

Поява етносів у процесі суспільного розвитку людства супроводжувалася виникненням їхніх мов. Для первісного суспільства були характерні такі спільності, як рід, плем’я, племінний союз, яким відповідали родові або племінні мови, мови племінних союзів. За феодалізму формувалися народності, а отже, почали з’являтися їхні мови. З розвитком капіталізму виникли виразніші, ширші етнічні об’єднання -нації, яким відповідають мови окремих націй (Енциклопедія „Українська мова”).

В.В.Жайворонок вважає, що та чи та мова концентрує в собі безкінечне і невичерпне ціле духовних устремлінь того або іншого етносу. Якщо виходити з постулату Гумбольдта, що „людина думає, почуває й живе тільки в мові”, то в словах і ширше в мовній системі бачимо наслідки великої праці людського духу, тим самим національну мову сприймаємо колективним витвором духовної енергії народу.

З іншого боку, мовний феномен споконвіку служить носієві засобом інтелектуального членування світу (природи), на що вказував ще Е.Сепір. Тобто сама мова окреслює своєму носієві напрямки світосприйняття, про що свідчить хоч би традиційне дискурсивне її вживання –

Ø через фольклорні тексти замовлянь, вірувань, оповідей-міфів (у формі казки, переказу, легенди, анекдоту),

Ø вербальних фрагментів весільних та інших обрядів, ритуальних дійств,

Ø народних висловлень-паремій як вищого прояву народного духу, глибин його філософії, етики та естетики.

Загальновизнано, що мова є вагомою часткою етнокультури: звичаї впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й вірування частково створюють етномовну реальність.

У свою чергу, „ мова, за Е.Сепіром, є вказівкою на розуміння культури”, а „лексика - надзвичайно чутливим показником культури народу”. Тим самим мова так чи інакше відбиває етнокультурні, народно-психологічні й міфологічні уявлення та переживання, тобто менталітет етносу як національну специфіку людського світосприйняття.

Разом з тим визначати етнолінгвістику тільки як дисципліну, об'єктом якої є мова в її відношенні до культури, було б принаймні необачно. Це радше комплексна наука, предметом вивчення якої є:

Ø „план змісту” етнокультури,

Ø народної психології,

Ø міфології,

що втілюється в різних формах –

Ø у слові,

Ø предметі,

Ø обряді,

Ø тому чи іншому зображенні тощо (М.Толстой).

Тобто етнолінгвістика - це погранична наукова галузь, що стоїть на суміжжі власне лінгвістики, етнографії, фольклористики, культурології, соціології і сьогодні переживає друге народження.

Мова в житті етносу. Індивід можна розглядати як одну свідомість, або свідомість одного, і разом з тим як канал усвідомлення людиною свого часу, тобто оточення, в якому вона живе. Цим оточенням є звичайно етнос, колективна свідомість. Його мова виступає:

Ø онтологічно-комунікативним відбиттям особистісного стрижня буття,

Ø генеральною лінією розвитку колективної свідомості через протиставляння світу внутрішнього світові зовнішньому, суб'єктивного об'єктивному, духовного фізичному, нематеріального матеріальному.

Етногенез, або становлення етнічного «я» у всесвітньому контексті, є також складним внутрішнім процесом особистісних стосунків на основі:

§ спільності життя в родині,

§ на певній території,

§ з певним життєвим укладом

§ і поступового усвідомлення спільної долі –

Ø історичної,

Ø релігійної,

Ø соціально-економічної,

Ø культурної (Л.Гумільов).

Цей процес мова пронизує наскрізною зв'язною ланкою, оскільки вона в замкненій продуктивній системі символів нагромаджує і фіксує досвід етносу, стаючи його (О.Потебня) „найдосконалішою подобою» (порівняйте італійців і англійців).

Якщо нервово-психічний лад, або поведінкову ознаку, етнічної спільноти формують ландшафтні, геополітичні, господарсько-побутові умови, то її мова виступає основним способом самовираження етносу, одним із провідних індикаторів культурного поступу. Тим самим образ етносу формує не лише універсальна система знань про нього, але і його мова як „об'єднана духовна енергія” (В.Гумбольдт), бо в ній постає сама дійсність, сприйнята й позначена її творцем з огляду на його культурно-національний світогляд.

О. Б. Ткаченко вважає, що мова і суспільство - нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою – мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності.

Мова як виразник духовної природи світу

Сучасна фізика розрізняє об’єктивну реальність у двох формах:

§ предметно-речова

§ і польова матерія.

Звідси лексика,

Ø що позначає предмети в їхньому існуванні в просторі і часі,

Ø і та, що позначає матерію поля, не локалізовану стаціонарно, а динамічну, притаманну людині як соціальній істоті.

А саме: споживаючи дух природи – кисень із стихії повітря, людина виддихує не тільки вуглекислий газ, але й мову як душевно озвучене й означене електромагнітне поле.

Суспільні науки позначають польові виміри людини духом, в основі якого – процес мовлення. Тому його – дух – і її – звукову мову - можна локалізувати у письмових знаках і засобами електромагнітної технології, яка дозволяє одухотворювати атмосферу, перетворюючи її в ноосферу – сферу розуму, який „ловлять” антени і раіо- та телеприймачі і передавачі.

Дух Всесвіту „промовляє” різноманіттям і розмаїттям світобудови таким чином, що „звезда с звездою говорит” (М.Лєрмонтов). Із цієї точки зору людина (люди в їх відмінностях між собою – генетичних і суспільно-соціальних) є найвищою формою психофізіологічного промовленого світового духу.

Специфіка людини як мовленого духу Всесвіту в тому, що вона промовляє не тільки і не стільки тілом, скільки членороздільною мовою.

Роблячи її об’єктом пізнання, вона, єдина з усіх об’єктів природи, здатна знайти, розпізнати й проголосити логос світового духу - його Розум, або ж Закон світобуття.

Пізнаючи його, вона починає говорити розумно, створюючи наукову свідомість. Ми стаємо розумнішими не завдяки світосприйманню (це властиво тваринам, рослинам, мінералам), а завдяки аналізу писемних текстів.

Мова як засіб індивідуалізації і соціалізації людини

Увесь лексичний склад мови містить у собі загальне як свою власну внутрішню сутність, яка, проте, є об’єктивною і необхідною основою світобуття, є його законом. Тому мова соціальна за суттю, отже, саме вона, а не людський загал, соціалізує людину.

З іншого боку, вона, будучи голосом індивідуальної душі, несе на собі навантаження її специфічних особливостей, в першу чергу фонетичних, а потім і лексико-семантичних, авторських.

Звідси духовне багатство мови як похідне від наявності творчих людей, насамперед поетів, письменників, філософів, теологів. Якщо цього немає, мова, а разом із нею певний людський загал, соціум, умирають, їх полишає ум.

Мова як фактор становлення народу

Загальне як соціальне, що міститься в мові, об’єднує людей у народ, тому що є носієм родових сутностей у видових проявах. Тому загальне як синонім закону визначається через рід і видові відмінності.

Мова – єдиний засіб проголошення душевних потреб людини і в такій якості конституює людство загалом.

Вона ж як голос певної частини Землі, проголошує родо-видову специфіку біогеоценозу, до якого належать і родо-племінні спільноти людей, для яких вона,

Ø з одного боку, загально-родова,

Ø з іншого – специфічно-родова, тобто видова,

Ø а відносно окремої людини – індивідуально-видова.

Це дає можливість мові бути засобом спілкування для певного народу, за межами якого потрібно знайти інші мови; але не формувати одну мову – вона втрачає соціум людської душі, народну основу.

Мова як знакова і значуща система духовно-практичної взаємодії

людини і народу

Соціальна природа мови стає зрозумілою тоді, коли вона осмислюється не лише як знакова система, засобами якої передається об’єктивний зміст світобудови. Життєдайна і життєтворна сила мови проявляється тоді, коли в ній вбачають значення, взяті нею з духовного соціуму людської і народної душі.

Мова і мовлення – усне і писемне – це найперша форма власне людської життєдіяльності, практики, яка творить людину, народ, державу.

§ Якщо цього немає, людина, народи не вирізняються з природно-вегетативного способу буття;

§ якщо є розуміння соціально-духовної основи мови, людина піднімається над біологічним рівнем буття до життя суспільного, до створення світу культури і цивілізації.

Мовознавчі дисципліни, які досліджують функціонування мови в різних аспектах, -

· соціолінгвістика (вивчає зв'язки мови з суспільством),

· психолінгвістика (вивчає зв'язок мови з психічною діяльністю людини),

· лінгвістична географія (вивчає поширення і варіювання мови в просторовому плані).

Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.

Мовна норма - сукупність найбільш стійких, традиційних елементів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою як правильних, зразкових.

Норма диктується вихованням і освітою, родиною, школою, інститутом, літературою, театром, кіно, радіо- та телепередачами й усіма засобами „масової інформації”.

Мовна норма характеризується такими властивостями:

· вибірковістю (вибір нормативного варіанта: захід і міроприємство, післяплата і накладна плата, на виплат і в розстрочку, пердплата газет і підписка газет - лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним);

· стійкістю (усталеністю, традиційністю) - це збереження мовних традицій („так у Шевченка”, „так у Л.Костенко”, „так говорять усі), обмеження хитань і варіантів, посилання на авторитетні джерела вживання;

· обов’язковістю - все визнане суспільством вважається правильним і його повинні дотримуватися мовці.

Норма не лишається незмінною. Кожна мова, якою користуються в цьому суспільстві, поступово змінюється в часі й просторі. На грунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати (А.О.Білецький).

Відомий німецький філософ Вільгельм фон Гумбольдт стверджував: “ Мова - це дух народу ”. Без рідної мови окрема людина й увесь народ випадають з космічного ладу, перетворюються в населення, споживачів, у неодухотворену сукупність автономних індивідів. Саме мова є засобом формування національної суспільної свідомості, з мови починається будь-яка держава.

Проблема мови і мовлення вважається нині однією з найважливіших і найскладніших у сучасному теоретичному мовознавстві. Лінгвісти різних країн і часів по-різному ставилися до неї. Сучасні мовознавці для розмежування мови і мовлення в основному використовують ті ознаки, які запропонував Ф. де Соссюр:

МОВА (психічне явище)	МОВЛЕННЯ (психофізичне явище)
соціальне	індивідуальне
системне	несистемне
пасивне	активне
потенційне	реальне
нестійке	стійке
однократне	довговічне
синхронічне	діахронічне
суттєве	побічне

Мовлення — процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктивний прояв мови.

Поняття мовлення охоплює такі конкретні аспекти мови, як:

· усне висловлення вголос,

· промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє мовлення),

· письмова фіксація висловлень у процесі їх формування,

· а також тексти як письмове відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів (Енциклопедія „Українська мова”).

У сучасній лінгвістиці поняття мовлення, слідом за Ф. де Соссюром, розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як

§ упорядкована сукупність структурних одиниць мови –

Ø фонем,

Ø слів,

Ø граматичних форм,

Ø синтаксичних схем,

Ø словосполучень

Ø і речень.

Мовлення - це комплексна послідовність рухів, спрямована на здійснення певного комунікативного наміру і комунікативного впливу на слухача, яка планується, керується та координується центральною нервовою системою (Енциклопедія „Українська мова”).

Мова і мовлення в сучасному мовознавстві розглядаються як діалектична єдність, елементи якої протипоставлені між собою і зумовлюють один одного.

І мова, і мовлення – реальні явища. Мова не зберігається (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об’єктивується в ньому (М.П.Кочерган). Реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст уживання.

На думку того ж М.П.Кочергана, некоректною є думка, буцімто мова існує в мовленні, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Г.П.Мельников дотепно зауважив, що якщо було б так, то малий народ, прокинувшись уранці, став би безмовним.

Неправильною є також думка, що мова існує в текстах – як тоді бути з мовами безписемних народів? Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові (Л.Єльмслев).

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і практичному аспектах, наприклад, останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням попередньо не дають відомостей про будову мови, ні граматичного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика йде від датського лінгвіста О.Єсперсена, який вважав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

У науковій літерат урі немає чіткої диференціації термінів система і структура мови. Загальноприйнятою стала інтерпретація понять „система” і „структура” О.С.Мельничука:

система – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів, а структура - це склад і внутрішня організація єдиного цілого.

Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з більш часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.

Структурна специфіка мови як суспільної діяльності формувалась історично протягом багатьох тисячоліть. Оскільки людство при цьому не становило суцільної єдності, а існувало у вигляді великої кількості відокремлених одна від одної етнічних спільнот, у кожній такій спільноті розвивався свій структурний різновид мови. Результат - кілька тисяч великих і малих (за кількістю носіїв) мов різних етнічних спільнот: націй, народностей, племен. Мова кожної етнічної спільноти виконує роль її основної розпізнавальної ознаки та засобу збереження духовної самобутності.

Залежно від сфер застосування виділяють:

§ мову розмовну

§ і літературну,

§ мову засобів масової інформації,

§ мову науки,

§ адміністративно-ділову,

§ мову художньої літератури,

§ мову окремого письменника,

§ мову села,

§ мову міста,

§ мову національну,

§ мову народності,

§ мову племені та ін.

Здебільшого всі такі соціальнофункціональні різновиди мови є лише структурними варіантами якоїсь єдиної загальнонародної мови (О. С. Мельничук).

А.О.Білецький пропонує відобразити структуру мови, її внутрішні системи за допомогою такої схеми:

Системи мови   Частини її будови	Розділи мовознавства
1. Звуковий лад Окремі змісторозрізнювальні звуки цієї мови та їхні можливі поєднання (монофтонги, дифтонги, поліфтонги, склади)	1. Фонетика – опис звукового складу і фонологія – використання звукового складу
2. Форми зміни слів: флексія – відмінювання і дієвідмінювання (у мовах флективної будови), форми творення слів (у мовах з формальним словотворенням, з лексичною деривацією)	2. Граматика Морфологія
3. Правила сполучуваності слів, творення висловлювань і речень, правила поєднання висловлю- вань у складі речень і правила поєднання речень	3. Синтаксис
4. Словниковий склад мови, окремі слова і стійкі словосполучення. Розширення (стратифікація) лексики. Змістові (семантичні) зв’язки слів	4. Лексикологія Описова (дескриптивна). Історична (етимологічна) – встановлення походження слів, їхньої етимології. Фразеологія – наука про словосполучення. Семасіологія – наука про значення слів. Лексикографія – теоретичні засади укладання словників

Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині ХХ століття в американській дескриптивній лінгвістиці, базуючись на традиційному виокремленні у мовознавстві таких розділів, як

§ фонетика,

§ морфологія,

§ лексикологія,

§ синтаксис,

які на той час ще розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.

М.П Кочерган стверджує, що рівні мови - деякі „ділянки” мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.

Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

· кожен рівень повинен мати свою одиницю;

· одиниці одного рівня повинні бути однорідними (фонеми, морфеми і т.д.);

· одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

· одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

До основних рівнів, вважає М.П.Кочерган, належать:

§ фонологічний,

§ морфологічний,

§ лексико-семантичний

§ і синтаксичний.

Кожен із рівнів має свою основну одиницю:

Ø фонологічний – фонему,

Ø морфологічний – морфему,

Ø лексико-семантичний – лексему,

Ø синтаксичний – конструкцію (синтаксему).

За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні:

Синтаксичний

Лексико-семантичний

Морфологічний

Фонологічний

Фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема – одностороння одиниця (не має плану змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня – морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених погляди на рівневу будову мови, які розглядає загальне мовознавство.

Для різних рівнів ступінь системності не є однаковим, тому говорять про градуальність поняття системності. Ступінь системності рівня залежить від кількості одиниць, що входять до його складу:

синтаксичний

*

фразеологічний

*

лексико-семантичний

*

словотвірний

*

морфологічний

*

морфонологічний

*

фонологічний

Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше одиниць має фонологічний рівень, найбільше – лексико-семантичний, отже, найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий – лексико-семантичний.

Мова є відкритою системою, що перебуває у русі. Це значить, що вона постійно змінюється, щось виходить з ужитку, з’являється інше.

О.О.Шахматов зазначав, що у даний момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Вчені дійшли висновку про змінність мови лише в ХІХ ст. через те, що людина за своє життя не помічає змін у мові.

Як підкреслював В.Гумбольдт, а пізніше О.О.Потебня та Г.Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. Згодом це вилилося в соссюрівську дихотомію (поділ на дві частини) синхронії і діахронії.

Мову як головний засіб спілкування людей можна вивчати в її статиці (коли ми відволікаємося від її розвитку, від тих змін, що в ній відбуваються, від її історії) та в її динаміці, враховуючи її розвиток.

Спираючись на вчення Ф. де Соссюра, сучасні лінгвісти розрізняють синхронічне (описове, або дескриптивне) і діахронічне, або власне історичне мовознавство.

М.П.Кочерган дає такі визначення понять:

· Синхронія (гр. synchronos „одночасний”) -

§ стан мови в певний момент її розвитку;

§ сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.

Цей термін вживається і в іншому значенні:

· синхронія – це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.

· Діахронія (гр. dia „через” і chronos „час”) - історичний розвиток мови,

· а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що обидва підходи до вивчення мови – синхронічний і діахронічний – доповнюють і збагачують один одного.

Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі – це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною.

Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність - щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.

Люди з самого початку свого існування оточили себе всілякими знаками і живуть у світі знаків посеред навколишньої природи. Людина щодня стикається з різними знаковими системами у повсякденні: дзвінок будильника - сигнал того, що пора вставати, зелене світло світлофора – дозвіл переходити вулицю, раптова блідість обличчя друга – ознака його поганого стану, золота обручка на пальці подруги – ознака того, що вона одружилася і безліч інших.

Однією із знакових систем є мова. Про знаковий характер мови говорили ще вчені стародавніх Індії та Греції. Арістотель (384 – 322 до н.е.) стверджував, що „мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо – знак перших”.

Термін знак зустрічається в Граматиці Пор-Рояля, В.Гумбольдта, О.Потебні, П.Фортунатова, І.Бодуена де Куртене, В.Поржезінського, В.Богородицького та інших, але не отримав спеціального лінгвістичного визначення.

Ф. де Соссюр у „Курсі загальної лінгвістики” (1916) мову як систему ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків. Він вважає, що: „ Мова є система знаків, які виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства... Ми назвали б її с еміологія ”.

Така наука виникла, проте отримала назву семіотика.

· Семіотика - наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов’язують з працями Ч.Пірса, Ч.Моріса „Основи теорії знаків” (1938), „Знаки, мова і поведінка” (1964).

А.Білецький говорить, що традиційно загальна семіотика поділяється на три частини:

Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотики. Основним поняттям семіотики є знак:

Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для

Ø одержання,

Ø зберігання,

Ø перетворення

Ø і передачі інформації (М.П.Кочерган).

Так само, як мова відрізняється від усіх інших знакових систем, і мовні знаки відрізняються від знаків усіх інших систем. А.О.Білецький наводить такі особливості мовних знаків:

1. Вони „ діалогічні ”, оскільки використовуються для спілкування відправників та одержувачів (у комунікативній ситуації) і мають у собі можливу реакцію одержувачів на отриману ними інформацію.

2. Вони переважно умовні, не образні й не вказівні, хоч серед них є і такі знаки.

3. Вони є складниками – елементами мовних систем, а не окремими ізольованими знаками.

4. Вони є спеціальними, тобто власне мовними, а також соціальними, тобто використовуваними в даному суспільстві, але вони не універсальні, як наші цифри, та не індивідуальні, тобто такі, що їх використовують лише окремі особи.

5. В усному спілкуванні людей вони виступають як звукові (акустичні) сигнали у внутрішніх чи малих системах великої системи, тобто людської мови, в яких вони мають своє призначення, свою функцію.

6. Утворюючи різні сполучення, вони можуть передавати повну інформацію, тобто незалежну від контексту і комунікативної ситуації.

7. Будучи знаками багатокласної (ієрархічної) системи, вони відносяться один до одного як складові частини нижчого і вищого класів: прості знаки формують складні звуки (розрізнювальні знаки утворюють змістові знаки), слова складають словосполучення, а вони – висловлювання та речення.

8. Вони здебільшого є багатоприкметними, тобто складаються з кількох ознак – як відокремлюваних, так і невідокремлюваних, наприклад, характеристика окремих членоподільних звуків.

9. Вони репродуктивні, тобто легко відтворюються, можуть, не змінюючи своєї форми, повторюватися багато разів.

10. Вони можуть заступатися знаками інших систем, тобто так званих вторинних знакових систем, або антисистем – графічної, кінетичної, перкусійної (”мова барабанів”), сибіляційної („мови свисту”).

11. Будучи словами, вони взаємо визначають і уточнюють свої значення, тобто конотують одне одного.

12. Вони зазнають змін щодо форми і щодо значення, існуючи в часі та просторі і навіть у поодинокому мовному акті в процесі спілкування людей.

13.Багато мовних знаків має не одне, а кілька значень: вони

полісемічні. Крім того, однакові за формою знаки мають різні

значення (вони можуть бути омофонами і омографами).

14.Теоретично мовні знаки є постійними величинами (константами

або інваріантами), але практично, в процесі мовного спілкування,

комунікації, вони виступають як варіанти постійних величин, але

це не заважає взаєморозумінню тих, що розмовляють тією ж

мовою.

Особлива складність мови як знакової системи в тому, що вона має в собі:

§ кілька відносно закритих мовних систем,

§ а також відносно відкритий набір лексичних знаків –

Ø слів

Ø і словосполучень, що систематизуються граматичною

системою мови.

М.П.Кочерган стверджує, що своєрідність мови як знакової системи зумовлена таким:

1. Мова

§ виникає природним шляхом,

§ постійно розвивається,

§ удосконалюється, тобто має динамічний характер:

Ø вона здатна до саморегулювання,

- тоді як інші знакові системи є штучними,

- виникають за домовленістю

- і статичні. Саме тому мовні знаки продуктивні.

2. Мова на відміну від інших знакових систем є:

· універсальним засобом спілкування,

· вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду.

Усі інші знакові системи в генетичному плані

Ø вторинні стосовно мови

Ø і мають обмежені виражальні можливості

Ø й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні

Ø репрезитативна,

Ø гносеологічна,

Ø прагматична та багато інших функцій.

Мова передає

Ø не тільки інформацію про якісь факти,

Ø а ставлення мовця до повідомлення,

Ø його оцінку дійсності.

Мова – знаряддя мислення, засіб пізнання об’єктивного світу.

4. Мова багатоярусна і складна ієрархічна система, яка має два способи організації –

Ø парадигматичний (відбір)

Ø і синтагматичний (сполучуваність).

На відміну від інших знаків, мовним знакам притаманна розмитість меж.

Характерними рисами мовних знаків є також:

· абстрактність значення деяких з них

· і конкретизація їх у висловлюванні,

· а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

А.О.Білецький структуру мовної системи пропонує уявити у вигляді трьох концентричних кіл:

Граматика

Лексичний матеріал

Система розрізнювальних знаків

Хоча в лінгвістиці дискусійним залишається питання про те, що саме в мові слід вважати знаком, М.П.Кочерган пропонує таку схему:

Людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме вони зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням.

Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації

· текст,

то усне мовлення має два канали інформації:

· текст (висловлювані слова)

· та інтонація, міміка, жести, паузи, тембр голосу, його висота, гучність, пози мовця тощо.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є:

§ поліфункціональною,

§ багаторівневою

§ і глобальною за значенням.

§ Це вторинна природна багатовимірна динамічна система,

яку супроводжують невербальні системи знаків.

Питання для самоконтролю:

- Як Ви розумієте проблему „Мова як суспільне явище”?

- Як Ви розумієте проблему „Мова як виразник духовної природи світу”?

- Як Ви розумієте проблему „Мова як засіб індивідуалізації і соціалізації

людини”?

- Як Ви розумієте проблему „Мова як фактор становлення народу”?

- Як Ви розумієте проблему „Мова як знакова і значуща система

відображення духовно-практичної взаємодії людини і народу”?

- Що спільного у мови і мовлення і чим вони відрізняються?

- Як Ви розумієте співвідношення „Мовленнєва діяльність і текст”?

- Якою є структура мови?

- Що таке синхронія і діахронія?

- Що ви знаєте про знак взагалі і мовний знак зокрема?

- Розкрийте загальне поняття про основні одиниці мови.

Література: Основна 1 – 18.

Дата добавления: 2014-01-05