Тема 5

1. Лексикологія.

2. Лексема як одиниця мови.

3. Лексичне значення слова.

4. Слово як одиниця мови.

5. Слово і поняття.

6. Внутрішня форма слова.

7. Повнозначні і службові слова.

8. Складові (аналітичні) форми слова і складові лексеми (фразеологізми).

9. Значення повнозначних слів.

10. Імена власні і загальні.

11. Поняття семантичного поля.

Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Визначення слова як мовної одиниці і його розуміння представниками різних лінгвістичних шкіл історично змінювалось.

Тепер дедалі більше лінігвістів визнають правильним твердження про те, що саме слово є основною одиницею мови. Проте і зараз не повністю втратила свою актуальність думка Ф де Соссюра, що “до цього часу в галузі мови завжди задовольнялись операціями над одиницями, як слід не визначеними” і що “ слово, незважаючи на всі труднощі, пов'язані з визначенням цього поняття, є одиницею, що невідступно постає перед нашим розумом як щось центральне в механізмі мови ”.

Лексикологія як наука про номінативні засоби мови, про її словниковий склад поділяється на:

Ономасіологія - це розділ лексикології, що вивчає

· словниковий склад мови,

· її номінативні засоби,

· типи словникових одиниць,

· способи номінації.

Ономастика як наука про імена власні поділяється на

· антропоніміку (вона вивчає імена, прізвища, імена по батькові, прізвиська людей)

· і топоніміку (вона вивчає географічні назви, тобто назви країн, міст, сіл, річок, озер, морів, гір, рівнин тощо).

Семасіологія - розділ лексикології, що вивчає

· значення словникових одиниць мови,

· типи лексичних значень,

· семантичну структуру лексеми.

Ономасіологічний і семасіологічний аспекти вивчення номінативних одиниць мови єдині; вони всебічно характеризують словникові одиниці і їхню організацію в мові.

Щоб розділити ці дві сторони словникової одиниці мови, використовуються особливі терміни:

· лексему як компонент словесного складу мови (вокабуляра) називають вокабулою;

· лексему як структуру її значень називають семантемою, яка об’єднує всі елементарні значення (семи) чи лексико-семантичні варіанти слова (його окремі значення).

У мовознавстві не існує визначення слова, яке було б застосовне до всіх мов, особливо до мов з типологічного погляду різних. Це об'єктивні фактори, які перешкоджають загальній кваліфікації слова.

Центральне місце слова в системі мови зумовлюється тим, що всі останні одиниці мови (фонеми, морфеми, речення, словосполучення) тією чи іншою мірою сприймаються на фоні слова і пов'язані системними відношеннями з останнім.

§ Статус фонеми як одиниці мови визначається її роллю в смисловій і формальній диференціації слів,

§ морфеми як мінімальної значущої одиниці мови - конструюванням слова,

§ а речення як найвищої в ієрархії значущої одиниці мови - словами в ролі його складників.

Отже, слово виступає центральною одиницею, що пронизує всю мовну систему. Тому вчення про слово посідає в лексикології чільне місце.

· Слово як номінативну одиницю називають лексемою.

· Слово як граматичну одиницю називають формою слова.

Слово (за визначенням О. О. Тараненка) -

Ø найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремленооформлена значеннєва одиниця мови,

Ø яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.)

Ø і основною функцією якої є позначення,

Ø знакова репрезентація цього елемента –

o його називання,

o вказування на нього

o або його вираження.

Слово - основна одиниця лексики і центральна структурно-семантична одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структурних рівнів мови.

Оскільки слово, вважає В.І.Кодухов, є

§ єдністю звучання,

§ морфемної будови

§ і значення, з’являються складні назви:

· Фонетичне слово є предметом фонетики.

· Морфологічне слово (його морфемний склад і морфологічна будова) - предметом морфології.

· Лексичне слово – предметом лексикології.

Лексичне слово, або лексема, -

Ø це повнозначне слово;

Ø воно вказує на предмети

Ø і позначає поняття про них;

Ø воно може виступати членом речення

Ø і утворювати речення.

Як форми слова можуть бути простими і складними, так і номінативні одиниці можуть бути простими і складними.

Якщо лексемою назвати будь-яку номінативну одиницю, то вона виявиться простою (лексема-слово) і складеною (лексема – складена назва, напр., Азовське море).

Більш поширеним є вузьке розуміння лексеми, тобто розуміння її як слова-назви. В такому випадку слововживання складене найменування називають фразеологізмом, використовуючи цей термін у дуже широкому значенні.

Спеціального терміна для позначення всіх складених найменувань не існує, як і для позначення будь-якої номнативної одиниці.

Структура слова складається з двоярусної форми:

· фонетичної (певним чином організованої сукупності сегментних і суперсегментних елементів, що становлять його звукову оболонку);

· граматичної форми;

та двох принципово відмінних типів мовного значення:

· лексичного значення;

· граматичного значення.

Слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови протиставляється як лексема його конкретним реалізаціям –

Ø словоформам,

Ø слововживанням

Ø і словозначенням (окремим значенням при полісемії).

Сукупність словоформ у слові структурується як:

· основна (вихідна)

· і похідні форми (напр., у слові прикметник: форма наз. в. чол. р.

одн. – при відмінюванні: форми ін. відмінків та родів в одн. і мн.);

· сукупність значень полісемантичного слова поділяється

аналогічно, але в мові це виявляється не завжди достатньо

виразно.

Як значеннєва одиниця мови слово входить в один ряд:

· з одного боку, з одиницею нижчого рівня мови морфемою - своєю складовою частиною (слово складається мінімум з однієї морфеми, але переважно з більшої їх кількості: я, вчора - одна морфема; столик, стіл - дві, в останньому слові - нульова флексія);

· а з другого - з одиницями вищого рівня – словосполученням і реченням, складовою частиною яких є воно саме.

Серед інших значеннєвих одиниць мови слово виділяється такими ознаками:

1) за формою - як найменша і відокремленооформлена, виокремлювана одиниця. Окремість слова виявляється:

а) у фонетичному аспекті:

- як велика ймовірність відокремлення слова в звуковому

потоці паузами,

- наявність єдиного наголосу;

б) у внутрішньоструктурному (морфемному) аспекті:

- як лінійна цілісність (нерозривність і непроникність) слова,

що виявляється в неможливості його розчленування і

вставлення якоїсь іншої одиниці,

- фіксована послідовність його морфем і неможливість їх

переставлення;

в) у морфологічному аспекті:

- як граматичне оформлення (форми роду, числа, відмінка і т. ін.) слова в цілому (на відміну як від морфеми, що не має свого оформлення, так і від словосполучення, члени якого переважно зберігають своє оформлення як одиничного слова), пор. місце перебування і місцеперебування.

2) за змістом:

а) протиставляючись в ономасіологічному (дослідження власних

імен) плані, з одного боку, разом із словосполученням і реченням морфемі, яка не має номінативної функції, слово, з другого боку, разом із стійким словосполученням протиставляється синтаксичному словосполученню і реченню за характером цієї функції;

б) у власне семасіологічному (вивчення значень слів та виразів і зміни цих значень) план

і слово має свій специфічний тип мовного значення - лексичне, виражаючи його разом з граматичним значенням.

3) за функціонуванням:

- слово (разом із стійким словосполученням) як самостійна, відносно автономна одиниця протиставляється морфемі і синтаксичному словосполученню,

- а як вільновідтворювана в мовленні одиниця - синтаксичному словосполученню і реченню. Самостійність, тобто функціональна окремість, слова виявляється в його позиційній рухомості в межах речення і в здатності виконувати функцію члена речення або окремого однослівного речення.

Отже, слово - це мовна одиниця, реальність і конкретність якої (вичленування в тексті, визначення його значення тощо) та її центральне місце в мові звичайно усвідомлюються самими мовцями.

Поняття слово - не тільки наукова абстракція, а насамперед явище мовної свідомості народу. Невипадковим є ототожнення слова з мовою взагалі (напр., у Євангелії від Іоанна: „Спочатку було Слово”).

Виділення і визначення слова як окремої мовної одиниці - це двоаспектна проблема, що передбачає,

Ø крім питання окремості слова, його відмежування від інших типів мовних одиниць (з одного боку, від морфеми як частини слова, з другого - від сполучення двох і більше слів),

Ø питання тотожності слова в різних слововживаннях - його відмежування від інших слів (з тим самим лексичним значенням або з тією самою звуковою формою).

І.Вихованець, підсумовуючи проблему визначення слова, вважає, що можна сформулювати таке поняття слова як мовної одиниці:

· слово –

o найменша відносно самостійна знакова мовна одиниця, здатна виконувати:

- функцію члена речення

- або мінімального (однослівного) речення,

o і найбільша морфологічна одиниця (морфологічна одиниця-конструкція щодо мінімальної морфологічної одиниці - морфеми).

За найширшим, семантико-ономасіологічним принципом групування, виділяються п’ять найзагальніших типів слова (на рівні лексико-граматичного групування лексики ця класифікація конкретизується за частинами мови):

1) повнозначні (самостійні, основні, „лексичні”, „повні”) слова, які здатні самостійно і порівняно найповніше забезпечити мовне вираження позначуваного елемента дійсност і через його узагальнене відбиття у свідомості. Такі слова мають повноправне лексичне значення з наявністю як

- денотативног о (лат. denotatus - позначений, визначений –

предмет як об’єкт називання певним іменем),

- так і сигніфікативного (лат. signum - знак – позначення знаками)

аспектів і виступають як назви.

Це іменники-апелятиви, прикметники, дієслова, прислівники (крім займенникових), а також числівники та ін. рахункові слова: три, третій, тричі, втрьох. Саме цей тип слів становить ядро словникового складу мови, на тлі якого інші типи можуть розцінюватися лише як більшою чи меншою мірою наближені до нього. Різні визначення слова орієнтуються саме на цей тип;

2) іменники - власні назви, які мають нерозвинену структуру лексичного значення:

- виражений денотативний аспект (функцію ідентифікації об’єкта)

- і певні елементи сигніфікативного аспекту (в різних розрядах і навіть в окр. іменах відмінні), які спираються на уявлення про позначуваний об’єкт як елемент певного класу (його належність до того чи іншого класу об’єктів - напр., людей, чоловіків або жінок) або про певні індивідуальні особливості одиничного об’єкта (напр., у топонімах);

3) займенники і займенникові прислівники - самостійні слова, лексичне значення яких зводиться тільки до денотативного аспекту, причому вони

- не називають об’єкт позначення,

- а тільки вказують на нього

- або заступають його назву;

4) неповнозначні (несамостійні, формальні, „граматичні”, часткові)

слова, які

- співвідносяться з позамовною дійсністю тільки разом з одним

або щонайменше з двома повнозначними словами,

- виражаючи відношення між елементами дійсності через

вираження семантико-синтаксичні відношення між

відповідними повнозначними одиницями (прийменниками,

сполучниками),

- конкретизуючи в певному аспекті елемент дійсності через конкретизацію повнозначного слова (артикль, окремі розряди часток),

- виражаючи ставлення мовця до змісту повідомлення (частки) і т. ін.

5) вигуки і звуконаслідувальні слова. Вигуки виражають

- емоційні та емоційно-вольові реакції на навколишню дійсність,

не тільки не називаючи,

- а навіть не вказуючи на них,

- мають нерозчленоване значення з відсутністю поняттєвої основи на користь емоційної і з явним переважанням лексичного аспекту перед граматичним.

Вигуки - це порівняно невеликий набір відтворюваних мовних знаків не з комунікативною функцією, і їх функціонування в ролі певних еквівалентів речення зумовлене їхньою специфікою саме як лексичних одиниць. Звуконаслідувальні слова лише відтворюють звуки дійсності.

· За фонетичними ознаками слова поділяються на:

o наголошені (одно- або двонаголосні)

o і ненаголошені (енклітики і проклітики, що

прилягають до повнозначного слова, утворюючи з

ним „фонетичне слово”),

o одно - і неодноскладові та ін.

· За принципом структурної (морфемної) оформленості виділяються:

o слова цілісні (відокремленооформлені, яких у мові переважна більшість)

o і аналітичні: аналітичні морфологічні форми слів („буду ходити”, „давай походимо”, „хай живе..!”),

o складені прислівники, прийменники, сполучники, частки, вигуки (тільки що, на диво; згідно з, у відношенні до; тому що, незважаючи на те що; до побачення!), складені числівники (двадцять п’ять) та деякі ін. випадки (напр., „Остап Вишня” як псевдонім).

· За морфологічними ознаками виділяються слова:

o змінні

o і незмінні,

o первинні

o і похідні,

o прості,

o афіксальні

o і складні та ін.

· За мотивованістю, словотвірними зв’язками –

o немотивовані

o і мотивовані,

o різно-

o і однокореневі слова.

· За сукупністю лексико-граматичних ознак слова групуються в:

o частини мови, в межах яких можливий їх вужчий поділ на:

Ø лексико-граматичні розряди (напр., іменники - назви істот і неістот, збірні, речовинні, конкретні і абстрактні та ін.; дієслова - перехідні і неперехідні, особові і безособові, зворотні та ін.).

· За семантичними ознаками слова диференціюються за різними типами лексичного значення, поділяються на:

o одно-

o і неоднозначні,

o на синоніми,

o антоніми та ін.

· У стилістико-функціональному плані слова поділяються на:

o загальнонародні - діалектні, професійні, жаргонні;

o загальновживані (міжстильові) - розмовні і книжні (поетична, офіційно-ділова, термінологічна та ін. лексика);

o стилістично нейтральні - експресивні та емоційно-оцінні;

o слова, що належать до активного словника або пасивного словника;

o частотні - рідковживані і т. ін.

· За походженням слова поділяються на:

o споконвічні для даної мови

o і запозичені.

Вчення про найменування (називання) і лексичне значення та його види (словниковий, термінологічний, ономасіологічний і т.д.) є найважливішим питанням лексикології.

§ Предметно-вказівна

§ і понятійно-узагальнююча функція лексеми

є її двома найважливішими властивостями, двома ознаками лексичного значення.

Лексема є єдністю значення і звукової форми (або звукового вигляду) слова.

Інколи лексему, вважає В.Кодухов, визначають як знак, що є єдністю звучання і значення. Однак лексичне значення слова не мотивується і не визначається звуковим складом слова.

Самі по собі звуки мовлення нічого не означають. Зв’язок звукового вигляду слова і його значення є асоціацією за суміжністю, закріпленою мовною традицією. Тому одні і ті ж предмети і поняття в різних мовах позначаються словами різного звукового складу.

Лексичне значення характеризується предметною спрямованістю:

Ø слова вказують на речі і називають їх;

Ø тому лексичне значення називають також речовим значенням слова.

Предметом (або річчю) в лексикологічному смислі є:

o не тільки реальні предмети і речі,

o але й тварини і люди,

o властивості предметів і речей,

o а також явища, події і їхні властивості (у мовознавстві поруч з термінами річ і предмет використовуються також терміни реалія (реалема) і денотат). Наприклад, слова стіл, господар, працелюбний, спека, літати, повільно тощо є предметно спрямованими, мають називну (номінативну) функцію.

Предметом називання можуть бути не тільки конкретні і реальні речі, але й уявлювані образи й предмети (чорт, ангел, гном, лісовик) та окремі предмети (Дніпро, Запоріжжя, Катерина, “Україна молода”). У зв’язку з наявністю різних типів предметів найменування лексичні значення можуть бути:

· конкретними;

· абстрактними;

· загальними (номінальними);

· окремими (власними).

Лексема

Ø не тільки вказує на речі, називаючи їх,

Ø але й позначає поняття про них.

Тому предметом називання є не самі конкретні і реальні речі, а поняття й уявлення про них.

Слово не є знаком кожної окремої речі.

Слово є назва, яка позначає поняття й уявлення про річ.

Функція узагальнення - суттєва властивість називання, лексичного значення.

Як і поняття, лексичні значення:

· відображають властивості речей,

· вказують на їхні загальні

· й розрізнюючі ознаки (пор. стіл - дерев’яний, письмовий, молочний, шкільний, кухонний тощо).

Лексичне значення не тотожне поняттю, хоча вони обидва мають функцію відображення і узагальнення.

Зміст поняття утворює загальні й розрізнюючі ознаки предмета, суттєві для його розуміння.

Ознаки поняття включають його до тієї чи іншої системи знань, визначають між поняттями певну ієрархію (пор. риба - оселедець, скумбрія, камбала, сом, бичок, короп тощо).

Лексичне значення складається також із загальних і розрізнюючих семантичних ознак, які інколи не є суттєвими для розуміння предмета.

Лексичне значення не стільки виражає поняття, скільки позначає його і вказує на нього.

Узагальнююча функція називання полягає в позначенні понять і уявлень;

узагальнююча функція понять - у відображенні суттєвих властивостей предметів і включенні їх до системи наукових знань.

Це розрізнення у призначенні слів і понять, на думку В.Кодухова, створює певну свободу зв’язку лексичного значення і поняття:

· слово може мати декілька лексичних значень, кожне з яких позначає своє поняття;

· одне і те ж поняття може виражатися декількома словами, що проявляється у явищах понятійної синонімії і наявності спеціальних слів для вираження понять різних галузей знання – термінів;

· нетотожність значення слова і поняття проявляється також у тому, що поняття можуть виражатися сполученням слів – складними назвами: екзаменаційна сесія, складне речення, оцтова кислота.

Предметна і понятійна співвіднесеність лексичного значення інколи сприймається як ототожнення лексичного значення слова і речі, лексичного значення слова і поняття. Знання речей і понять замінюються знанням лексичних знань слів. Такі знання, говорить В.Кодухов, називають вербальними (лат. verbalis - словесний - вираження думки за допомогою слів і форм мови) словесними.

Вербальні знання проявляються у найрізноманітніших формах: словесних табу, евфемізмами тощо.

Словесні табу і евфемізми виникають у результаті заборони на слова, які позначають шановані і, навпаки, „негативні” явища і поняття (широко відомі мисливські табу на імена тварин, що є предметом полювання. У всіх мовах є табу на слова, що позначають смерть і т.д.).

Евфемізми - це слова і вирази, що замінюють заборонені слова (табу) і послаблюють небажану предметно-понятійну спрямованість лексичного значення (пор. літня жінка – стара жінка, не сповна розуму – дурень).

Евфемізації мовлення протиставляється її згрублення, вульгаризація, утрируване використання грубих слів і виразів. Слова і вирази, що називають предмет більш вульгарно, грубо і фамільярно, отримали назву дисфемізмів (або кокофемізмів), напр., замість слова їсти свідомо використовують слова жерти, тріскати, померти - дати дуба, відкинути копита тощо.

Словесне епатування (епатувати - франц. epater - приголомшувати скандальними витівками, порушенням загальноприйнятих норм і правил) суспільства шляхом широкого використання дисфемізмів характерне для злодійського арго, але в цьому випадку дисфемізми стають словами особливої, таємної мови: відбувається не тільки послаблення предметно-понятійної спрямованості лексичного значення, а й повний відрив його від словоутворюючої мотивації (пор. вишка як вища міра покарання; пришити - убити і т.д.).

Предметна і понятійна співвіднесеність, на думку В.Кодухова, є двома найважливішими сторонами лексичного значення. Однак лексичне значення має ще й третю властивість - мовну зумовленість. Саме завдяки цій влстивості одні й ті ж предмети і поняття називаються й позначаються в різних мовах по-різному, а в одній мові існують синоніми і слова з однорідною предметною і понятійною віднесеністю.

Мовна зумовленість лексичного значення виникає через те, що лексеми і їхні значення взаємопов’язані, підтримують одне одного. Мовна зумовленість лексичного значення полягає в його мовній мотивації. Мотивація лексичного значення буває двох видів:

· лексемна (лексемну мотивацію називають значимістю – термін Ф.де Соссюра);

· словоутворююча (словоутворюючу мотивацію – внутрішньою формою слова – термін А.Потебні).

Слова мови, вважає В.Кодухов, пов’язані одне з одним, утворюючи різні угрупування слів – такі, наприклад,

Ø як частини мови,

Ø словотворчі гнізда,

Ø стилістичні групи (напр., поетизми).

Однак слова можуть об’єднуватися за однорідністю чи близькістю їхніх лексичних значень. Напр., іменники голова, рука, нога, спина і т.д. об’єднуються тим, що вони позначають частини людського тіла, утворюючи лексико-семантичну групу (ЛСГ) слів - назв частин людського тіла.

Навпаки, слова фонема, мати, гілка, будучи словами однієї й тієї ж частини мови, не об’єднуються на основі лексичного значення.

Не утворюють ЛСГ слова рука, ручка, ручний, поручитися, а також око, блакитний, боліти, оскільки вони є словами різних частин мови.

§ Перше угрупування вказує на словотворче гніздо кореня - рук/ч-,

§ друге – на предметно-тематичну групу слова око (його

семантичне гніздо).

Лексико-семантичні угрупування – це слова однієї й тієї ж частини мови, об’єднані однорідністю чи близькістю значення.

Лексико-семантичні угрупування бувають більш об’ємні (вони називаються розрядами) і менш об’ємними (їх називають групами, рядами, парами).

Лексико-семантичні угрупування бувають різних типів. Найбільш важливими з них є:

· лексико-семантичні групи;

· термінологічні групи;

· синонімічні ряди;

· антонімічні пари.

Всі названі угрупування об’єднуються тим, що вони мають предметно-понятійну основу.

Однак їхня внутрішня семантична структура і відношення до мови різні.

Лексико-семантичні групи об’єднують слова однієї й тієї ж частини мови однакового предметного спрямування, і в цьому відношенні вони зближаються з тематичними, термінологічними, синонімічними групами слів. Напр., слова стіл, стілець, диван, ліжко, тахта, койка позначають вид кімнатних меблів, є словами даної групи слів. Слова ліжко і койка - синоніми. До лексико-семантичної групи найменувань кімнатних меблів входить лише один із синонімів.

Назви кімнатних меблів різні для різних видів житлових приміщень (міські, сільські, дачні тощо). Отже, ці назви утворюють лексико-семантичний розряд слів - назв меблів. Він відрізняється від тематичних і термінологічних груп тим, що включає тільки іменники, причому такі, які властиві літературній мові.

Тематичні групи слів включають, поруч з загальноприйнятими, слова, які необхідні стосовно теми опису, в тому числі й слова інших частин мови. Тематичні групи слів у мовленні бувають досить різними, охоплюючи й переносні вживання слів – на відміну від термінологічних груп, які відображають систему знань.

Лексико-семантичні групи властиві системі мови. Кожна частина мови має свої лексико-семантичні розряди і групи слів. У іменників, напр., виділяється така група слів, як терміни споріднення (батько, мати, брат, сестра, теща, зять, бабуся тощо), у прикметників - колірні прикметники (білий, блакитний, синій, фіолетовий тощо), у дієслів – дієслова пересування (йти, їхати, летіти, плисти тощо), або дієслова мовлення (говорити, шепотіти, кричати, запитувати, шамотіти, відповідати, белькотіти, просити тощо). Лексико-семантичні розряди і групи пов’язані з граматичними властивостями слів.

Спеціалізація значень слів і утворення спеціальних слів (професіоналізмів і термінів) є результатом розвитку суспільства, його все більшій і більшій спеціалізації. Кожна з наук оперує певним набором понять, які систематизовані і знайшли своє відображення в термінології.

Термін - слово чи складна назва, створене для позначення поняття науки і техніки, різних галузей знання. Особливістю терміна є його спрямованість на спеціальне поняття і закріпленість за певною термінологією.

В літературній мові є два омоніми лексеми патрон: патрон (1) – хазяїн, покровитель і захисник і патрон (2) - куля з порохом у гільзі. Термінологічних значень, позначених словом патрон, значно більше, і це призводить до омонімічних термінів. Напр., у техніці і виробництві є такі патрони: 1) частина електричного освітлювального пристрою; 2) пристосування для закріплення на металоріжучих станках оброблюваної деталі і інструмента; 3) паперова трубочка, в яку насипається табак для виготовлення цигарки; 4) зразок для викрійки (у швейній справі); 5) трафарет малюнка на тканині (у ткацькому виробництві) і т.д.

Термінологія як наукова номенклатура і система термінів характеризується літературною унормованістю і наявністю великого відсотка міжнаціональних лексем, утворених дуже часто на базі морфем латинської і грецької мов. Цим термін відрізняється від професіолалізма.

Професіоналізм - слово або вираз, а також їхні значення і вимова, властиві мовленню представників тієї чи іншої професії.

Звичайно, терміни також можуть стати професійними словами, особливо вузькоспеціальні терміни. Однак професійне слово характеризується не тільки тим, що воно позначає вузькоспеціальне поняття чи позначає предмет ремісничого виробництва, але й тим, що професійне слово не має загального поширення і літературної нормованості. Тому серед професіоналізмів зустрічаються синонімічні заміни термінів, діалектизми і навіть жаргонізми.

Питання для самоконтролю:

- Що таке лексикологія?

- Розкрийте зміст поняття „Лексема як одиниця мови”.

- Розкрийте зміст поняття „Лексичне значення слова”.

- Розкрийте зміст поняття „Слово як одиниця мови”.

- Розкрийте зміст поняття „Слово і поняття”.

- Що таке внутрішня форма слова?

- Що таке повнозначні і службові слова?

- Що таке складові (аналітичні) форми слова і складові лексеми (фразеологізми)?

- Розкрийте зміст поняття „Значення повнозначних слів”.

- Що таке імена власні і загальні?

- Розкрийте зміст поняття семантичного поля.

Література: Основна 1 – 18.

Дата добавления: 2014-01-05