Можливі альтернативи національної економічної моделі України

Сьогодні в Україні, на думку багатьох науковців, співіснують три моделі економічного розвитку: 1) модель державного соціалізму; 2) модель державно-монополістичного капіталізму; 3) модель народного капіталізму.

Якщо розглядати економіку країни як ціле, то три означені моделі представлені в ній певною часткою, яка мала змінну динаміку впродовж періоду незалежного розвитку України. Сьогодні умовно ці частки-моделі можна представити в такій пропорції: 20: 75: 5. Зміна цієї пропорції на користь тієї чи іншої моделі залежить від моделі влади, структури владної верстви та стратегії економічної розвитку, що впроваджується у країні.

Перша модель – модель державного соціалізму – являє собою систему економічних відносин, що базується на державній власності та надмірній ролі держави як владного деміурга, що керує всіма соціально-економічними процесами, які відбуваються у країні. Ця модель розвитку економіки дісталася нам у спадок від радянської імперії, складовою якої була Україна.

Суттєвої руйнації модель державного соціалізму зазнала в результаті процесу приватизації, який розпочався в Україні із здобуттям незалежності й триває дотепер. Кількість об’єктів державної власності у країні значно зменшилася. За даними Фонду державного майна України, із початку процесу приватизації на 1 липня 2009 р. реформовано 121023 об’єкти, з яких 92 763 об’єкти, або 76,65%, належали до комунальної форми власності, та 28 260 об’єктів, або 23,35%, – до державної.

Водночас, державний сектор України є ще досить потужним, про що свідчать такі дані. Станом на 01.07.2009 р. в ЄДРПУ обліковуються: 24,93 тис. юридичних осіб державної форми власності, які визнані органами державного управління; 784 господарські організації з корпоративними правами держави; 511,8 тис. об’єктів нерухомого майна державних підприємств, установ, організацій; 370,44 тис. об’єктів державного майна, які не увійшли до статутних капіталів господарських товариств у процесі корпоратизації, але залишається на їх балансі; 43,19 тис. об’єктів державного майна, яке не ввійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але залишилося на їх балансі. Окрім того, загальнонародними, а фактично державними, залишаються земельні фонди України, оскільки триває мораторій на приватизацію і продаж землі (хоч було здійснено розпаювання земель сільськогосподарського призначення).

Слід зауважити, що в Україні дотепер не сформовано модель розвитку державного сектора економіки, не визначено остаточно його роль у національній економіці, багатьом об'єктам державного сектору властиві низький рівень продуктивності праці та рентабельності, незадовільний стан інвестиційних процесів, збитковість багатьох напрямів господарської діяльності. Очевидними є недоліки управління держмайном, відсутність системи оцінки ефективності державного сектору загалом та його об'єктів зокрема, недостатність інвестиційної бази, надмірність штатних співробітників тощо. За оцінкою Міністерства економіки України, у 2007 році ефективно працювало лише 25,8 відсотка державних підприємств (724), задовільно – 25,5 відсотка (716), неефективно – 48,7 відсотка (1368). До того ж державний сектор економіки є базою корупції в України.

Таким чином, держава апріорі демонструє неспроможність бути ефективним власником у будь-якій системі господарювання – як за адміністративно-командної системи, так і на етапі переходу до капіталістичної системи. На цій підставі можна зробити висновок, що модель державного соціалізму є неперспективною для України як європейської держави, оскільки вона не створює необхідного підґрунтя для формування інноваційно-інвестиційної характеру та розвитку високоефективних укладів економіки.

На подальші перспективи моделі державного соціалізму, впливатимуть два основні фактори: 1) система влади, її організація, характер та структура 2) світова фінансово-економічна криза, яка розпочалася у 2008 р. Дедалі очевиднішою стає тенденція, яка вже переростає в закономірність, що діяльність економічних суб’єктів формується під впливом системи влади, в межах якої вони діють. Саме владна верства, яка являє собою прошарок людей, які зайняли ключові посади у державі, нав’язує свої інтереси та цілі суспільству. Тому залежно від того, хто формує і складає владну верству, залежить доля цієї моделі в Україні. Що стосується впливу кризи, то він є неоднозначним: з одного боку, за браком коштів у держбюджеті влада завжди схиляється до активізації такого їх джерела, як приватизація державних об’єктів, а з другого – аби не допустити банкрутства великих приватних господарських структур, може переводити їх у державну власність Наприклад, в Україні 10 червня 2009 р. Кабінетом Міністрів були ухвалені постанови про рекапіталізацію та націоналізацію трьох комерційних банків – „Родовід Банку” (Постанова КМУ № 580), „Київ” (Постанова КМУ № 566), „Укргазбанку” (Постанова КМУ № 567).

Друга модель – модель державно-монополістичного капіталізму – передбачає створення замкнених груп олігархічного спрямування, базується на державно-монополістичній власності та орієнтується на пріоритетний розвиток експортоорієнтованої та сировинної моделі економіки. Сутність моделі: до влади приходить клан, що вийшов із надр комуністичної номенклатури. Він захоплює й перерозподіляє державну власність в особистих інтересах, усе більше трансформується у верховну касту, що здобуває риси фінансової олігархії.

Економічна модель, де власність тотально монополізована і належить кільком кланово-корпоративним групам, що утворили систему владної олігополії, призводить до формування відповідної монопольної моделі влади. Влада, як і власність, зосереджується в руках однієї верховної касти. Для такої моделі характерні певні ознаки: 1) масова пауперизація (масове зубожіння) та люмпенізація (процес втрати якимось класом, соціальним прошарком характерних рис, що супроводжується переходом в нижчий соціальний статус. Люмпенізація здебільшого супроводжується втратою професіоналізму та соціальної ініціативи, безробіттям, правовим нігілізмом, зниженням рівня культури) населення держави; 2) надзвичайно висока питома вага бюрократично-управлінського та карно-поліцейського апарату; 3) цілковитий контроль над усіма джерелами прибутку та бізнесовою діяльністю громадян; 4) сувора цензура і повний, насамперед фінансово-економічний, контроль над засобами масової інформації; 5) одержавлення інтелектуальної, науково-дослідницької та освітньої діяльності; 6) формування моделі „карнавальної нації”. Якщо проаналізувати всі ці параметри й накласти їх на реальну ситуацію в Україні, то очевидним є достатньо вагомий збіг. Отже, є підстави вважати, що в нашій країні стверджується кастово-монополістична модель державного капіталізму, рушійною силою якої є кастова олігархія.

За такої моделі вибудовується суспільство пірамідального типу, верхівку якого утворює фінансово-лихварська олігархія (5% громадян) – панівні клани та касти, що паразитують на державному секторі та привласнюють монопольну частину суспільного доходу. Відомі в Україні клани (насамперед у енергетичному, горілчаному, банківському та ін. секторах економіки) накопичили величезні фінансові ресурси за рахунок пограбування мільйонів українських громадян. Олігархія, яка сформувалася у нашій країні, належить до монополістичного типу і за своєю суттю є космо­політичною й компрадорською. Вона взяла під контроль Верховну Раду України та інші органи влади, особливо середні ланки державного управління, в законодавчій, судовій та виконавчій гілках влади.

Середня частина суспільної піраміди складається з двох частин: 1) впливові сили в структурах державного управління і поліцейсько-карний апарат (загалом 10% громадян), що обслуговують інтереси української кланової олігархії. Сьогодні цей прошарок уже має більш-менш розвинуті сегменти, як-от: податкова адміністрація та податкова міліція; економічні підрозділи СБУ; Міністерство внутрішніх справ; охоронні структури; вищий щабель менеджерів; засоби масової інформації; наукова еліта, яка одержує ордени за заслуги, проте не зорієнтована на реалізацію національних інтересів України; вища ієрархія різних церков, у тому числі православних, та багато інших представників суспільства; 2) середній клас (приблизно 15% громадян), який сьогодні перебуває у пригніченому стані.

Нижня частина (близько 70% громадян) – величезна маса злюмпенізованого народу, що має мізерні статки, відірвана від власності, позбавлена будь-яких важелів впливу як на олігархів, так і на владу.

Аналіз зовнішнього виміру цієї моделі показує, що вона фактично орієнтована на створення так званої панслов'янської конфедерації, що передбачає об'єднання під патронатом державно-монополістичних кіл Росії двох підлеглих сил – української й білоруської кланових еліт – та перетворення нашої держави в залежну складову Московської імперії, яка нині відновлюється на практичному рівні. Вона прагне окупувати нашу країну неоколоніально, установити економічний диктат, скупивши промислові та інфраструктурні об’єкти української економіки (цукрові заводи, газові артерії, електростанції тощо) і забезпечивши проникнення російського капіталу в банківську сферу.

Очевидно, що модель державно-монополістичного капіталізму становить небезпеку для України, бо орієнтована на побудову нерівноправного суспільства, що будується на принципах експлуатації та корупції, позбавлене моралі. Поступово країну, де панівною є модель державно-монополістичного капіталізму в кланово-корпоративній, олігархічній формі, беруть під контроль кримінальні елементи суспільства. Наслідком упровадження такої моделі буде незворотно стрімка депопуляція української нації, відрізаність економіки країни від світового господарства і світового поділу праці.

Третя модель – модель народного капіталізму, – на наше переконання, відповідає як національним інтересам України щодо забезпечення її економічної незалежності, так і ментальності українців. Основними параметрами економічної моделі народного капіталізму у внутрішньому вимірі є:

· усунення умов для розвитку в Україні державно-монополістичної, кланово-олігархічної економічної моделі;

· скорочення питомої ваги етатизму в житті кожного громадянина та надання йому якомога більшого спектра свобод;

· упровадження експортоорієнтованої, інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки;

· формування відносин між економічними суб’єктами на принципах відкритої конкуренції;

· перетворення приватної власності на органічний елемент суспільного устрою, притаманного більшості населення України, а не привілейованій вузькій касті олігархів;

· формування національної буржуазії, органічною складовою якої має стати потужний середній клас приватних власників;

· створення великої кількості малих та середніх приватних суб’єктів господарювання, що сприятиме відновленню генетично властивого українській нації тяжіння до приватної власності, зведення самостійних приватних господарств, вільного об'єднання для використання кооперативних форм праці;

· запровадження простої в адмініструванні моделі оподатковування, що заснована на п'яти прямих податках;

· зміцнення національної грошової одиниці; введення валютного комітету, що передбачає прив’язку гривні до чотирьох основних валют;

· здійснення національної кадрової революції: в уряді, на підприємствах ключові позиції мають зайняти національне свідомі, економічно підготовлені, високоосвічені, ефективні фахівці, які дотримуються принципів християнської моралі в повсякденному житті.

Зовнішній вимір моделі народного капіталізму передбачає перетворення України в потужну центральноєвропейську державу. Якщо в результаті президентських і парламентських виборів 2010 р. до влади прийде стратегічно мислячий президент та реформаторський уряд, то першим кроком України повинен бути вихід із СНД, другим – активізація процесу інтеграції України в Європейський Союз, третім – докладання зусиль для створення Балто-Чорноморського економічного альянсу, де Україна займатиме провідне місце.

Модель народного капіталізму має чимало прихильників серед представників державної влади, громадських організацій та політичних партій України. Ідеолого-політичним підґрунтям моделі є національно-патріотичний консерватизм та частково національний лібералізм. Утім, формування цієї сили штучно гальмується пануючими клановими фінансово-корпоративними групами, а також зовнішніми космополітичними утвореннями.

Тема 3. Базисні інститути та інституціональні чинники розвитку

Дата добавления: 2014-01-05