Піфагор був знаком з «словами, устремленными к Свету», тому він вважав, що око – це врата Сонця. А колір, на його думку, є те, що розташовується за краюм тіла, або сам є край

Коротка історія розвитку науки про колір

Апріорне пізнання предметів і об'єктів навколишнього нас світу за допомогою сприйняття і за допомогою чистого погляду було властиво древнім мислителям і філософам. Вони першими задавали запитання і намагалися знайти на них відповіді.

За образним вираженням И.В.Ґете, філософів охоплювало сказ при одній думці про колір, тому що невизначеність поняття «колір» була близька до нескінченності.

Тибетська та давньоєгипетська культури подарували усім нам дивні джерела, що об'єднані загальною назвою «Книга Мертвых». Ці різні книги присвячені запитанням Життя після Смерті, у них уперше звернене увага до світла та кольору, як найважливішим сутностям нашого життя.

Атоміст Демокрит, що створив дивну теорію про атоми і порожнечу, затверджував, що кольору не існують: фарбування змінюється залежно від положення спостерігача. Сприйняття кольору він характеризував як почуттєвий дотик очима «на ощупь».

У 20 столітті психолог А.Р.Лур'є, погоджуючись з ним, уточнює: «Цвет меняется в зависимости от положения наблюдателя». Колірне навчання виклав у «Тимее» і Платон. Колір, на його думку, це полум'я, що струменіє від кожного окремого тіла і складає з часток, розмірні здібності нашого зору відчувати і сприймати.

Наш сучасник Н.В.Сєров, аналізуючи платонівський метод, зробив дуже цікавий висновок: «цвет является божественно-человеческим приобретением, соразмерным способности нашего разума рассуждать, ощущать и главное, чувствовать его божественность».

Відомий вчений А.Ф.Лосєв у своїх працях висловлював думку, що колір для древніх ніколи не був двомірною абстракцією, але завжди тією або іншою колірною річчю, кольоровим тривимірним тілом.

Аристотель одним з перших поставив запитання: «Что такое цвет?». Він говорив: «Цвет– это то, что есть, но не всегда было, однажды стало. Все живое стремится к цвету. Цвета приятности их соответствий могут относиться между собой подобно музыкальным созвучиям и быть взаимно пропорциональными». Разом з тим, це не перешкодило «Стагириту» зробити припущення: «Без света нет цвета, хотя вещь остается вещью. Цвет – это не вещь».

Трепетне відношення до світла і кольору спостерігається й у кожній релігії. Зв'язок здійснюється через завіт Бога на землі – веселку. Ми живемо в багатобарвному світі, але колір не можна усвідомити до кінця, пізнати, пояснити словами – у нього можна вірити і тільки переживаючи, почувати його вплив на наш організм. Не розділяючи релігії, можна сказати, що вони дали початок усім мистецтвам. Велика тут роль християнства і православної церкви, а також всієї історії іконопису та російського іконопису зокрема. Колір і Світло у релігії мають багату символіку й в іконописі порівнянні і розглядаються як умогляд у фарбах. При всьому лаконізмі кольору вони наповнені світлом, а також проясненими і прозорими тонами. Колір символізує небесне Світло Божественної благодаті, створюючи ілюзію світіння ікони. Світло та колір асоціюється з животворящою Божественною енергією, із прекрасним, неземним світлом.

Прояснені кольори характеризуються особливою виразністю, особливим відтінком «від ліричної гами до трагічної» у точній відповідності з кольоровим каноном.

Священик Павло Флоренський у своєму творі «Іконостас» намагався знайти відповіді по «метафизике света и цвета» у рамках православної християнської традиції. На його думку, усі, у тому числі і колір, це якості, «озаренные светом» і «принадлежащие свету». У своїх міркуваннях він, як і математик і філософ, дає психологічно чітку характеристику світла та кольору: «Все, что является или, иначе говоря, содержит всякого опыта, значит, всякое бытие, есть свет. В его лоне живем и движемся и существуем, это он есть пространство подлинной реальности. А что не есть свет, но не является, и, значит, не есть реальность….Золотой свет бытия сверх качественного, окружив будущие Силуэты, проявляется и дает возможность ничто отвлеченному перейти в нечто конкретное, сделаться потенцией. Однако это еще не есть цвет в собственном смысле слова этого слова, это только не тьма, чуть что не тьма, первый проблеск света во тьме, первое явление небытия из ничтожества».

В Ісламі світло не протиставляється пітьмі, але пітьма є «первичное» стосовно світла. Відношення до кольору передає Магомет словами, що «цвет – это ярко выраженные знаки тем, кто умеет думать».

Свою теорію «света и цветов» сер І.Ньютон відкрив у 1666 р., однак опублікував її тільки в 1704 р. За словами І.Ньютона, це була спроба описати властивості світла не гіпотезами, а викладами і доказами, міркуваннями і досвідами. Іншими словами, він випробував метод, що надалі став основою класичного методу в науці. У своїх дослідженнях він прийняв 8 визначень і 8 аксіом, а також уперше використовував для перевірки і доказу досвіду – експерименти.

Такий підхід дозволив йому зробити наступні припущення, що «явления цветов в преломленном и отраженном свете не вызываются какими-либо новыми модификациями света». «Лучи, если выражаться точно, не окрашены. В них нет ничего другого, кроме определенной силы или предрасположения к возбуждению того или иного цвета». У своїх міркуваннях про фарбування предмета Ньютон затверджувало, що вона «является не чем иным, как предрасположением отражать тот или другой сорт лучей более сильно, чем остальные; в самих лучах нет ничего иного, кроме предрасположения распространять то или иное движение в чувствилище, в последнем же появляются ощущения этих движений в форме цветов». Прихильники досвідів Ньютона трактують поняття так: колір – це властивість спектрального складу випромінювання (поглинання і/або відбивання), що викликає у людині особливі зорові відчуття.

Деякі дослідники намагаються об'єднати ньютонівське визначення кольору з психологічними поняттями. На їх думку, колір – це визначений вигляд психічних переживань, що виникають завдяки зовнішнього випромінювання (поглинання і/або відбивання), яке надходить в око, так й механічного впливу на око (удар, тиск) або внутрішнє уявлення цього вигляду переживання у повній темряві.

І.В.Ґете у своїй знаменитій роботі «Учение о цветах» писав: «Цвета действуют на душу: они могут вызывать чувства, пробуждать эмоции и мысли, которые нас успокаивают или волнуют, они печалят или радуют…. Цвет и свет сосьоя в самом точном отношении друг к другу, однако мы должны представлять их себе как свойственные всей природе: через них природа целиком раскрывается чувству зрения…. Цвет есть закономерная природа в отношении к чувству зрения».

Макс Борн у роботі «Размышления о теории цвета», порівнюючи навчання Ньютона і Ґете, зробив одне точне зауваження про те, що Ньютон досліджував світло випромінювань, а Ґете вивчав відбите світло.

Інший не менш відомий фізик, Вернер Гейзенберг, у лекції на тему «Учения Гете и Ньютона о цвете и современная физика», докладно розбираючи навчання великого математика-фізика і геніального поета-натураліста, робить висновок, що методи обох учених розвивалися в двох зовсім різних напрямах. Не ставлячи під сумнів їх наукову значимість, він намагається їх поєднати як протилежності, що розширюють і доповнюють можливості кожної з них.

За основу Гейзенберг приймає науковий метод Ньютона. На його думку, сучасна наука має справу вже не зі світом безпосереднього досвіду, а лише зі схованими основами цього світу, виявленими нашими експериментами. Сучасні поняття стають усе більш абстрактними і менш наочними. Ґете це було ясно із самого початку, коли він розбирав і критикував метод – теорію Ньютона про розщеплене і деформоване світло та його висновки про колір. В.Гейзенберг робить незвичайний для фізика висновок: «…Борьба Гете против физической теории цвета должна быть в настоящее время продолжена на более широком фронте».

А один з авторів трикомпонентної теорії зору, Гельмгольц, говорив про Ґете так: «Его учение о цвете должна рассматриваться как попытка спасти непосредственную истину чувственных восприятий от вторжения науки».

Артур Шопенгауер у 1815 р. написав трактат «О зрении и цвете», де продовжив думку Плутарха про те, що усьому властиве відчуття та мислення. Природу кольору визначав як породження розуму, а не почуттів. А.Шопенгауер, а так само як й Ґете, був опонентом Ньютона та його теорії про колір. Особливо критиці він піддав його основне твердження про біле світло (колір). Ньютон заперечував можливість виникнення білого кольору з двох «первинних» кольорів. Тобто, з кольору та його доповнення (червоний – зелений, жовтогарячий – синій, жовтий – фіолетовий). За його теорією, виникнення білого кольору – світла можна тільки із семи «пяти» однорідних «монохроматичних» променів. Досвіди Ґете і Шопенгауера спростовують це твердження.

Джеймс Клерк Максвелл після навчання змішування пофарбованих світлових потоків зробив висновок, що «наука о свете должна рассматриваться исключительно как наука, связанная с умственной деятельностью».

М. Тонквіст у роботі «Аспекты света» приводить основний постулат Э. Геринга: «…чтобы мы в уме воспроизвели любой цвет с определённой областью, нам, прежде всего, нужно не обращать внимание на причины и условия возникновения. Для систематизации цветов единственное, что имеет значение, – это сам цвет…. Цвет это то, что мы видим и можем описать с помощью свойств, которые мы в нем видим». І відразу Тонквіст робить висновок, що «ни теория Юнга – Гельмгольца, ни теория Геринга не могут полностью объяснить, как сигналы преобразуются в мысленный образ объекта».

Рудольф Штайнер міркуючи про «сущности красок» робити таке узагальнення: «Цвет при всех обстоятельствах не реальность, а образ. Природа отражается в образах. Мир красок – не реальность, мир красок уже в самой природе является образом». На його думку, процес сприйняття – це одночасно й творчий процес, й інформаційний. Така можливість виникає завдяки тому що «цвета относятся к изначальным понятиям и являются детьми бесцветного света и его противоположности бесцветной тьмы». З протилежності або точніше, з додатковості кольорів виникає зв'язок і синтез, яке узагальнює словами, що «цвет – это дитя света, и его мать». Взаємоспіввідношення світла з кольором Штайнер характеризує так: «свет, как первый шаг в создании мира, открывает нам через цвет его живую душу».

В.Освальд у роботі «Письма о живописи» міркує про сприйняття кольору наступним чином: «Мы вовсе не видим предметов так, как они, в оптическом смысле представляются нашему глазу, а так, как они нами легче всего познаются».

Фізик Ервін Шредингер у 20-х роках ХХ століття дав наступне визначення: колір – це властивість спектрального складу випромінювань, у тому числі візуально нероздільним людиною. Використовуючи науковий підхід, він спробував описати безпосереднє почуттєве сприйняття світу. При цьому в основу своєї теорії він поклав не кольорову площину (колірний трикутник або колірне коло), а модель тривимірного колірного простору – колірний пакет у вигляді афінної геометричної векторної структури. У фізичному навчанні про колір Шредингер також спробував довести математичну еквівалентність двох теорій кольору: трьох – чотирьохкомпонентного колірного сприйняття.

Американське оптичне суспільство в одній з редакцій приймає наступне визначення кольору – це функція непросторових і не тимчасових характеристик кольору. У 1922 р. Л.Т. Троланд дав визначення поняттю «колір», що також було прийнято Американським оптичним суспільством у наступному формулюванні: «Цвет – это общее имя для восприятий, возникающих при работе сетчатки глаза и относящихся к ней нервных механизмов, активности, существующих почти в каждом случае у нормального индивида, специфический ответ на излучаемые волны и интенсивности. Цвет не может быть идентифицирован или редуцирован к понятиям какой бы то ни было чисто физической концепции; это фундаментально психологическая категория».

Райт у роботі «Лучи не имеют цвета» визначив відчуття кольору так: «Наши ощущения – внутри нас, и до тех пор, пока нет наблюдателя, воспринимающего цвет нет и самого цвета. Даже в цепи событий, происходящих между рецепторами сетчатки и зрительной корой, цветов еще нет, они появляются тогда, когда информация получает окончательную интерпретацию в создании наблюдателя».

Івлі Грант відзначив свої спостереження таким чином: «Цвет был создан для красоты и красота эта – не удовлетворение прихоти человека, а необходимость для него».

У свій час Сократ поставив запитання: «У самого цвета нет разве какой-то сущности?»

Н.В. Сєров, відповідаючи на запитання-твердження Сократа, зробив красиве зауваження: «Цвет – это драгоценность, которой женщины подчеркивают и/или оттеняют свою красоту».

У 1943 р. Е.Т. Шенгель опублікував свій постулат про те, що «цвет является важнейшим феноменом мира».

Макс Люшер у роботі «Оценка личности посредством выбора цвета, узнавать их, обозначать и испытывать их эстетическое воздействие – это всегда функции головного мозга».

Р. Арнхейм, досліджуючи колір у мистецтві, характеризує колір так: це характерна функція сприйняття, що передає виразність і дозволяє придбати визначення знання про об'єкт.

Дослідник і талановитий експериментатор Едвін Ленд із властивою йому категоричністю робить такий висновок: «Цвет мы воспринимаем как угодно, но только не основываясь на физической длине волны».

З позиції хроматизму, психології та за визначенням Н.В. Сєрова колір – це характерний компонент хроматичної тріади, що являє ідеальне, пов'язане з матеріальним через почуття. Зв'язок здійснюється через їх амбівалентне (двоїста хроматична властивість) відношення. Колір – це потенційна модель інформаційних систем.

Національний стандарт (ГОСТ 13088-67) характеризує колір таким чином: колір – це афінна векторна величина трьох вимірювань, що виражає властивість, загальне для всіх спектральних складів випромінювань, візуально нерозрізнених у колориметричних умовах спостереження.

Дата добавления: 2014-01-05