Вiки литовсько-польського панування

У 1352 роцi українськi землi було подiлено мiж Польщею (Галичина й частина Подiлля) та Литвою (Волинь, Київщина й Чернiгiвщина). При цьому бiльше половини територiї сьогоднiшньої України все ще лежало пусткою пiсля татарської навали. Якщо стан українських земель у складi Литви характеризувався тим, що культурнiшi завойованi пiдкорили собi диких ще завойовникiв, староукраїнська мова стала офiцiйною мовою Великого князiвства Литовського, в мiстах починає активно впроваджуватися Магдебурзьке право, то ставлення католицької Польщi до православного населення українських земель було значно жорсткiшим.

Внаслiдок Люблiнської унiї 1569 року всi українськi землi перейшли пiд владу Польської корони. Майже два столiття безперервних ворожих навал не лише знищили власну державнiсть на українських землях та спустошили їх, але й призвели до значних перемiщень великих мас населення, що в кiнцевому рахунку стерло рiзкiсть граней мiж давнiми схiдноруськими племенами, але не створило натомiсть оформленої української народностi. Рештки "високої" культури, вцiлiлi вiд князiвських часiв, формували лише православну iдентичнiсть. Тож не дивно, що, доки завойовники-литовцi не перейшли на католицизм, а завойовники-поляки не розпочали активної контр-реформацiйної полiтики (з її нетерпимiстю до не-католикiв), давньоукраїнське суспiльство та його культура бiльш-менш спокiйно iнтегрувалися до загальнодержавного та загальнокультурного контексту Речi Посполитої.

Натомiсть з кiнця XVI столiття як вiдповiдь на контрреформацiйний тиск (одним з наслiдкiв якого стала Берестейська церковна унiя) на українських землях виникає й мiцнiє хвиля нацiонального вiдродження, що має попервах релiгiйне забарвлення. Головними силами його стають православне мiщанство, об'єднане в братства (найбiльшi - у Львовi й Києвi), та запорiзьке козацтво, на чолi якого опиняється патрiотична частина старої аристократiї (бiльшiсть якої на той час покатоличилася й сполонiзувалася). Однак домiнування релiгiйної проблематики в культурному вiдродження згодом зiграло поганий жарт з українською культурою. Бiльша i краща частина лiтературної та друкарської продукцiї цього часу творилася не народною, а церковно-слов'янською мовою чи наближеною до неї (полемiчнi твори Iвана Вишенського, "Граматика" М.Смотрицького, перша друкована, так звана " Острозька Бiблiя " 1581 р. та iн.)

Як писав Дмитро Чижевський, "з богословського погляду Острозька Бiблiя - великий успiх. Але з лiтературного боку вона зафiксувала дальший розрив мiж церковною та лiтературною (напiвнародною) мовою. Текст цей не мiг стати основою норми лiтературної мови на Українi. А iншого авторитетного джерела норми українська лiтературна мова не знайшла аж до кiнця 18 вiку" [2]. Таким чином, багато здобуткiв українського письменства XVI - XVII столiть згодом дiсталися, як трофей, росiйськiй культурi.

Дiяльнiсть братств i шкiл, вiдновлення злiквiдованої ранiше поляками православної iєрархiї дало iдейне пiдгрунтя для збойних змагань українцiв за власну окремiшнiсть. Вислiдом цiєї боротьби пiсля низки безуспiшних козацьких повстань стало створення в ходi вiйни 1648 - 1657 рр. пiд проводом Зиновiя Богдана Хмельницького незалежної української держави - Гетьманщини.

Дата добавления: 2014-01-05