Сутність „державного управління у сфері національної і міжнародної безпеки” як споживача інформаційно-аналітичного продукту

У соціально-правовому аспекті організація і діяльність державних органів здійснюється державними службовцями, а це передбачає необхідність з’ясування її значення для даної навчальної дисципліни, розуміння інституту адміністративного права, насамперед, „державна служба”.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави, заробітну платню вони одержують за рахунок державних коштів. Зазначені особи є державними службовцями, мають відповідні службові повноваження і займають певні посади.

Посада — це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до Закону України „Про державну службу” вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату; інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

Управління є процесом вольового впливу на елементи виконавчого механізму і репрезентує один із найважливіших аспектів в організації того чи іншого виду діяльності.

Для вивчення організаційно-правових особливостей інформаційно-аналітичного забезпечення як елементу системи управління доцільно навести визначення так званого управлінського права — адміністративного права, яке юридично закріплює основні ознаки управління. Ними є: управлінська система, суб’єкт і об’єкт управління, керуючий вплив суб’єкта на об’єкт і зворотний зв’язок.

Управлінська система — це єдність управлінських елементів, котрі взаємодіють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам.

Керуючий вплив визначають як комплекс заходів, прийомів, форм, методів та організуючих команд, спрямованих на об’єкт управління, з допомогою яких реально змінюється об’єкт управління.

Суб’єкт управління — це сторона управлінського процесу, яка являє собою джерело керуючого впливу.

Об’єкт управління — це сторона управлінського процесу, яка функціонує під керуючим впливом суб’єкта, набуває під його впливом певних нових якостей і змінюється.

Зворотний зв’язок — надходження певної інформація для суб’єкта управління щодо змін, котрі відбулися у об’єкті управління завдяки здійснюваному суб’єктом на нього керуючого впливу.

Управлінський процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетики виділяють три різновиди управління:

• біологічне, котре реалізується живими організмами в процесі управління в рослинному і тваринному світі;

• технократичне, котре характеризує управління за допомогою математичних формул і символів різноманітними машинами, механізмами, технічними засобами;

• соціальне, тобто управління окремими людьми та їхнім об’єднаннями, котрі складають суспільство.

Соціальне управління — це управління в суспільстві, найвищий тип соціальної самоорганізації людей, складна цілісна система, в якій суб’єктом і об’єктом управління є людина.

Людина наділена природною свідомістю та волею, тому всі потреби та інтереси, які вона реалізує в суспільстві, мають свідомо-вольовий характер і визначаються як усвідомлені потреби. Будь-який людський колектив як об’єднання двох і більше людей потребує соціального управління. Без управлінського впливу функціонування суспільства неможливе. Соціальне життя спонукає колектив до такого управлінського процесу як співробітництво людей у колективі, тобто спільна діяльність для досягнення конкретної мети. Можна виділяти різні критерії для класифікації соціального управління. Залежно від суб’єкта управлінського процесу соціальне управління можна поділити на державне та недержавне (громадське) управління. Отже, державне управління є одним із видів соціального управління.

У широкому значенні слова під державним управлінням розуміють дяльність усіх видів органів держави(політико-дипломатичних, законодавчих, правоохоронних, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих) з організації суспільного життя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального та державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми і методи, прийоми, способи та засоби керівного впливу на об’єкт управління.

Звідси виділяються види державного управління, які забезпечуються відповідним інформаційно-аналітичним продуктом: 1) законодавче (законотворче); 2) судове (правосудне); 3) виконавчо-розпорядче; 4) контрольно-наглядове.

Саме виконавчо-розпорядча і контрольно-наглядова діяльності належать власне підрозділам управління виконавчих органів влади держави. Причому кожен із зазначених видів державного управління має внутрішню (вспрямовану в всередину системи) і зовнішню (спрямовану на структурні елементи громадянського суспільства) діяльності.

У вузькому значенні державне управління розглядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих органів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комітетів (служб) та інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві наступні риси:

1) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

2) здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;

3) останні діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження;

4) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління — це підзаконна виконавча та розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного і безпосереднього керівництва адміністративно-політичним, господарським, соціально-культурним, науково-технічним, військовим тощо будівництвом.

Державне управління співвідноситься з виконавчо-розпорядчою владою та її органами через призму загального та особливого, в якому проявляються загальні риси правотворчої та правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади. Державне управління посідає важливе місце в організації відповідної національної системи забезпечення державної, національної і громадської безпеки.

Управління правоохоронною діяльністю органів держави, особливо в межах таких специфічних різновидів її організації, як оперативно-розшукова (правоохоронні органи) та агентурно-оперативна діяльність (спецслужби – розвідка і коонтррозвідка) у сфері оборони, безпеки, громадського правопорядку, захисту та просування національних інтересів передбачає підготовку управлінських рішень, котрі визначають цілі та підпорядковані ним завдання:

1. Функціонування системи загальнодержавних легальних організаційно-профілактичних заходів.

2. Реалізації заходів оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів.

3. Здійснення агентурно-оперативної діяльності розвідки, контррозвідки та інших спецслужб на різних рівнях.

4. Планування загальнодержавних спеціальних, оперативно-розшукових та агентурно-оперативних заходів, особливо щодо протидії:

• заходам підривного характеру, які організуються і реалізуються іноземними конкурентами щодо України та її добропорядних партнерів;

• організованій злочинності, зокрема транснаціонального характеру.

5. Визначення найефективніших акцій, спрямованих на вирішення поставлених завдань і порядок їх проведення.

6. Організація діяльності щодо узгодження питань підготовки та використання сил і засобів правоохоронних органів, спецслужб, розвідки і контррозвідки, інших державних структур для реалізації прийнятих рішень.

7. Контроль за функціонуванням:

• державних органів влади і управління, відповідальних за організацію і реалізації зовнішньої політики держави;

• політико-дипломатичної, фінансово-економічної, правоохоронної, контррозвідувальної та розвідувальної систем;

• відповідних режимів у державі (в’їзду-виїзду за кордон, перетинання державного кордону, пересування іноземців територією держави, реєстрації жителів України та іноземців за місцем проживання, захисту державної таємниці, службових і комерційних секретів тощо);

• за виконанням прийнятих рішень (організація зворотнього зв’язку).

8. Координацію і взаємодію політико-дипломатичних, правоохоронних, контррозвідувальних, розвідувальних органів, їх сил і засобів, інших неспеціалізованних державних відомств і структур суб’єктів господарювання.

Дата добавления: 2014-01-05