Язический пантеон

Слово "Бог" у всіх слов’янських мовах має загальний індоєвропейський корінь: "Богават", "Бог-вана" - вічна істота. Поява пантеону богів у слов’янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

У найзагальнішому вигляді еволюцію слов’янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов’ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов’язаних з боги нею Матір’ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішньо го давньослов ’янського суспільства.

Про язичницький давньослов’янський пантеон, що за рівнем "зрілості" відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення "Повісті минулих літ", пов’язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

"І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза дворомтеремним: Перуна дерев’яного, а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди (жертви], називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той".

Головний бог давньослов’янського пантеону Перун —подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних міфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак начолі давньослов’янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час—зперед-скіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог (вірогідно, від давньослов’янського "стерти" — поширювати) — бог-отець, Бог — творець Всесвіту, повелитель небесних стихій (недарма в "Слові о полку Ігоревім" вітри названі "стрибожими онуками"), батько Перуна. Аналог давньогрецького Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття слов’янського язичництва і період двовір’я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, ау "Словіополку Ігоревім" русичі прямо названі "дажбожими онуками". В українських народних колядках Дажбог-Сварогвиступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

Хорс — бог Сонця, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об’єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об’єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл, або Сімургл (Переплут) - божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисоглібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє "іноземне" походження досить швидко (у XII—ХНІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім’я жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов’ян Макош-Мокош походило від слова "кіш" або "киш", яким називався плетений кошик для зерна. Мокош відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов’ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньосло-в’янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з’ясовані ще недостатньо.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня "вел", "вол")—традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX—XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники—св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтворювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

2.2. Язическі культи і обрядовість.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов’яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища — капища (можливо, від "кап" — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла дерев’яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з’їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам "Повість минулих літ" (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертв у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою "культурною програмою", зображення якої зберегл и для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов’янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м’яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству ("волхвів") на Русі. Літописна легенда про "віщого Олега", використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов’язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію—божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов’ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об’єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов’янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов’ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов’яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації(закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової "хатинки на курячих ніжках" більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: "І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовлят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]"*79: {Диакон Лев. История.- М., 1988.- С. 78.}

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосередньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

3. Буддійське віровчення та культ. Поширення буддизму. Основні напрями в буддизмі

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім розповідали його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І тільки через декілька століть після зародження буддизму на острові Цейлон були вперше зроблені записи зібрань священних текстів, які отримали назву Тіпітака (літ. три кошики). За легендою, в І ст. до н. е. цар Цейлону зібрав 500 найкращих знавців усної традиції та примусив їх продиктувати те, що вони запам' ятали, такій же кількості кращих писців. Ці записи були зроблені на пальмових листках, які потім складалися для зберігання в плетені кошики.

Інша версія канону - так звана санскритська Трипітака - була написана пізніше в Індії. Різноманітні школи і течії буддизму вносили поправки до неї. Тому в 1871 році у Мандалаї (Бірма) був скликаний спеціальний собор, на якому 2400 його учасників шляхом порівння різних списків та перекладів Трипітаки створили єдиний уніфікований текст. Потім його вирізали на 729 мармурових плитах, кожну з яких помістили в особливому храмі з гострим дахом. Так була створена своєрідна оригінальна місто-бібліотека - Кутодо, яку шанують буддисти всього світу.

3.1.Трипітака

включає в себе три частини:

1. Віная-пітака (110 плит) - "Кошик дисциплін" - містить правила поведінки, обов' язкові для членів буддистської громади (сангхі). У свою чергу, віная-пітака теж поділяється на три розділи. У першому з них (Сутта-вібханга) перелічуються гріхи та покарання за них, найсуворіше з яких - вигнання з общини. В другому (Кхандхакі) йде описання основних церемоній, обрядів і правил поведінки, яких повинні дотримуватися монахи. Третя частина (Парівара) складена у вигляді запитань та відповідей, які коротко розповідають про деякі з наведених положень.

2. Сутта-пітака (410 плит) - "Кошик текстів" - подає у найбільш повному вигляді "Вчення" (Дхарму). Це своєрідна енциклопедія буддизму, яка складається з п' яти збірників сутр (текстів), де вчення викладено у формі кількох десятків тисяч притч і бесід, що приписують Будді та його близьким учням. Окрім того, до цієї частини канону входять збірники легенд і афоризмів, поеми, коментарі тощо. Найвизначнішим твором у цьому розділі є Дхаммапада ("викладення вчення"), в якій систематично й послідовно викладаються основні положення віровчення раннього буддизму. Дхаммапада складається з 423 коротеньких віршів - сутр, які згруповані в 26 главах. Цю книгу ще називають двійником Бхагаватгіти. Взагалі матеріал Сутта-пітаки упорядкований в спеціальні розділи (нікайа) за довжиною: Кхудакка Нікайа (Короткий розділ); Дігха Нікайа (Довгий розділ), який включає в себе розмірковування; Мадждхіма Нікайа (Середній розділ) - про використання буддійського вчення; Самйутта Нікайа - приписи для практичного життя буддиста; Ангутта Нікайа - арифметично упорядковані розмірковування.

3. Абхідхамма-пітака - "Кошик чистого знання" - метафізичні й етико-психологічні проблеми дхарми (вчення, закон, праведний шлях). Складається воно з семи розділів філософських розмірковувань буддистів про світ і людську істоту.

3.2. Вчення про «Чотири благородні істини».

Основою буддистського віровчення є відкриття, яке зробив Будда в день великого прозріння, та виклав у першій бенареській проповіді. Насамперед це вчення про "Чотири благородні істини" і "Благородний восьмиступеневий (восьмеричний) шлях". Ці істини, як вважають самі буддисти, вказують на "Зло, виникнення Зла й переборення Зла та благородний восьмеричний шлях, що веде до знищення Зла" (Дхаммапада, XIV, 191).

Перша благородна істина проголошує: "Життя в світі сповнене страждань", тобто "народження - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, поєднання з неприємним - страждання, розлука з приємним - страждання, неотримання чогось бажаного - страждання" (Типитака // Антология мировой философии: В 4-х т. - М., 1969. - Т. 1, ч. 1. - С. 118). Це виникає тому, що навколишньому світові властиві Страждання, Суб'єктивність і Мінливість. По-перше, навколишній матеріальний світ є іллюзією (майя), що створена нескінченними комбінаціями - дхарм, носіїв свідомості людини. Комбінації дхарм, тобто їх специфічні поєднання, і утворюють природний світ в цілому та будь-яку його окрему складову - богів, людей, тварин, духів тощо. Проблема в тому, що людина не знає цього і ставиться до світу як до чогось реального, чим і прирікає себе на нескінченні страждання. По-друге, існування людини також не є постійним. І по-третє, ніщо в світі не є постійним, все проходить, знаходиться в процесі безперервної зміни, а тому якщо ми прагнемо досягти чогось, то врешті залишаємось ні з чим.

Друга благородна істина говорить про джерело страждань. Це - людське бажання, дурні пристрасті - жадоба життя, насолод, земних благ тощо, що призводить до нових народжень. Спрага життя виникає з трьох джерел - ненависті, обману та "чуттєвих прив'язаностей". Вона виникає тому, що людська свідомість затьмарена незнанням істинної, ідеальної природи всього. Із незнання виникає порочне прагнення до дії, з порочного прагнення - помилкова установка свідомості, з помилкової свідомості - помилкові дані органів чуттів, які вводять нас в оману відносно реальності навколишнього світу, з ілюзорних почуттів - марні бажання, пристрасті та прив' язаності, жадоба життя. Але найнебезпечнішою, на думку буддистів, є прив'язаність до індивідуального "Я", тобто егоїзм. Не менш небезпечними є й інші п' ять прив' язаностей: до багатства, сексу, слави, їжі та сну. Тут можна побачити посилання на вихідні для індуїзму релігійні ідеї існування Колеса буття - сансари, тобто нескінченного переродження, та Карми - кар за людські гріхи, котру буддисти називають "законом залежного існування". Дію "закону залежного існування" сам Будда проілюстрував притчею про мисливця: якщо людина знищує життя, бруднить руки кров' ю, то, знов народжуючись серед людей, вона проживе коротке життя. Якщо людина, яка жаліє всіх живих істот, складе зброю, то в наступному перевтіленні серед людей вона буде жити довго.

Третя благородна істина пояснює, що для звільнення від страждань необхідно позбавитися бажань. Вже сама думка про це є саморозкриттям благородної істини.

І остання, четверта істина стосується шляху позбавлення бажань - дотримуватися вчення Будди, яке може привести віруючого до головної мети його буття - нірвани (заспокоєння, згасання) - це стан абсолютного спокою, в якому згасають усі емоції, пристрасті, почуття, будь-яка прив' язаність до земного життя, навіть бажання існувати у наступних переродженнях.

Чотири благородні істини багато в чому нагадують принципи лікування: історія хвороби, діагноз, визнання можливості вилікувати, рецепт лікування. Не випадково буддистські тексти порівнюють Будду з лікарем, який зайнятий не загальними розмірковуваннями, а практичним виліковуванням людей від духовних страждань. I своїх послідовників Будда закликає постійно працювати над собою заради порятунку, а не витрачати час на розмови про предмети, яких вони не знають з власного досвіду. Він порівнює любителя абстрактних розмов з дурнем, який замість того, щоб дозволити витягти стрілу, яка у нього влучила, починає розмірковувати про те, ким вона була випущена, з якого матеріалу зроблена тощо.

3.3. "Благородний восьмиступеневий (восьмеричний) шлях".

Існує шлях, який веде до подолання страждань. Це "благородний восьмирічний шлях", пов' язаний з дотриманням восьми чеснот:

1. Правильні погляди -необхідно вірити в "чотири благородні істини", щоб не відхилитися від шляху, продиктованого Буддою.

2. Правильна рішучість -готовність опанувати своїми почуттями та бажаннями, діяти згідно з істинами.

3. Правильна мова -правдива, миролюбива, без марних балачок та ненормативної лексики.

4. Правильна поведінка -незаподіяння шкоди живим істотам, утримання від чуттєвих задоволень, умисного пошуку користі, участь у добрих справах.

5. Правильний спосіб життя - заробляти на життя чесно, гідно поводитися в суспільстві.

6. Правильне зусилля -запобігати всьому, що шкодить порятунку, перемогти те, що прив' язує до життя, розвинути досягнуті успіхи, зберегти накопичені заслуги.

7. Правильна увага (пам' ять) -постійно пам' ятати про наповненість життя скорботою, необхідність відсторонення від мирських прив' язаностей.

8. Правильне зосередження - медитація -досягнення внутрішнього спокою, самоконтролю, неухильність у прагненні звільнитися від тілесних бажань, байдужості до страждань і втрат.

3.4. Самадхі. Нірвана.

"Восьмирічний шлях" буддисти зазвичай поділяють на три частини: перша (1-2) - пов'язана з мудрістю, друга (3-6) - з моральною поведінкою, третя (7-8) належить до практики споглядання, "очищення розуму", "тренування думок", або йоги. Той, хто пройде цим шляхом, досягне спочатку просвітлення (самадхі), а потім ідеального стану нірвани. Людина, яка досягла нірвани (архат), розриває Колесо буття і більше не народжується у будь-якій тілесній формі. Це внутрішнє згасання чуттєвості й тілесності ніби звільняє людину від її страждаючого "Я" та від жадоби життя, яка тягне усіх живих істот до нескінченних перероджень. Тим самим змінюється влада Карми, і просвітлений таким чином мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої, в гармонії всесвіту, що неможливо описати за допомогою звичних категорій і понять. "Той незрівнянний острів, де нічим не володіють і нічого не прагнуть, я називаю Нірваною, знищенням смерті та загибелі - говорив Будда. - Мало хто досягнув цього острова, але тим, кому вдалося це зробити, заздрять навіть боги".

Можна зробити висновок, що суть віровчення буддизму зводиться до заклику кожної людини стати на шлях пошуку внутрішньої свободи, відкинути всі кайдани, що сковують її життя. Будда спробував переосмислити вчення релігійної системи Давньої Індії - брахманізму - про панування закону Карми над кожною окремо взятою людиною. Він вчив, що не тільки Карма підкоряє собі будь-яку людину, а кожна людина може звільнитися від сансари завдяки власному зусиллю. При цьому Будда вказував і на те, що всі люди, незалежно від національних або соціальних відмінностей, мають однакові здібності для Просвітлення.

3.5. Унікальні риси буддизму.

Унікальною рисою буддизму є відсутність віри у Бога-творця. Але що ж робить його релігією, якщо в ньому немає ні такого Бога, як у християнстві, ісламі та інших монотеїстичних релігіях, ні такої віри в богів, як у політеїстичних релігіях, ні безсмертної душі - основи церкви як посередника між Богом і людьми? Тим не менше відомо, що буддизм сповідують більшість народів Азії. Буддизм - релігія перш за все тому, що вчить вірити в порятунок, або, як говорять буддисти, в можливість для людини досягнути нірвани. Однак рятує не бог. Порятунок приходить або зсередини людини, завдяки її власним духовним зусиллям, або ж завдяки допомозі будд і бодхісаттв.

Буддизм не є ні політеїстичною, ні монотеїстичною релігією, але Будда не заперечує існування богів та інших надприродних істот. Він вважає, що вони підкоряються закону Карми і не можуть допомогти людині вийти з колеса перероджень. Тільки серед людей можуть з'явитися істоти, з яких складається своєрідний пантеон буддизму.

Кожна жива істота, яка досягла просвітлення та змінила світ сансари на світ нірвани, стає буддою. Будди мешкають у космічному просторі та мають 32 надприродні якості, що піднімають їх над богами (ходять по воді, стають невидимими, читають думки, та головне - знають весь цикл перероджень наперед). Іноді вони перевтілюються в земне тіло, щоб відкрити людям очі. Тоді трапляються великі дива: з неба падають зірки, гримить грім з ясного неба, дрижить земля, піднімається вода тощо. Будди проповідують Істинне Вчення та наставляють людей на благородний восьмирічний шлях до порятунку.

Найпопулярніші будди, яких шанують в усіх буддистських країнах, вже відомий нам Шак'ямуні, божественний месія, будда майбутнього світового періоду, прихід якого символізуватиме загальну перемогу над стражданням Майтрейя; п'ять будд частин світу - Вайрочана (в центрі Всесвіту), Акшобх'я (на сході), Ратнасамбхава (на півдні), Амітабха (безкінечне світло - на заході) - володар щасливої чистої землі, та Амогасіддхі (на півночі).

Бодхісаттва (пробуджена істота) - людина, яка досягла стану найвищого духовного пробудження, але свідомо не увійшла до нірвани, щоб просвітлювати ще непросвітлених. Шлях, який повинен пройти майбутній бодхісаттва, поділяється на багато етапів, які людина проходить не послідовно, а одночасно, подібно благородному серединному (восьмирічному) шляху. Майбутній ботхісаттва, який прагне до визволення, спочатку дає своєрідну обітницю рухатися в наміченому напрямку, не звертаючи уваги на втомленість, не заспокоюючись на досягнутому. На кожному з рівнів він оволодіває якимось із шести важливих ступенів: щедрістю, моральністю, терпінням, мужністю, здібністю до медитації, мудрістю. Перший рівень - щедрість вимагає роздачі милостині всім, хто має в цьому потребу; другий - дотримання всіх загальнолюдських і буддистських моральних приписів, що вимагають від людини також мужності, терпіння та оволодіння мистецтвом медитації. Всі попередні рівні є основою для шостого рівня - мудрості. Піднявшись на цей рівень, людина стає святою, тобто архатом.

Дата добавления: 2014-01-05