Палеокультурна книжність

Писемність, що сформувалася на основі археокультурних символьно-іконічних документів, стала виключно важливим культурним досягненням. Серед істориків писемності немає єдності у поясненні його пропохождення. Більшість схиляється до однолінійної еволюції: спершу предметне письмо (символи, зображення, вузликове письмо), що доходить до піктограм (рисункове письмо), потім на базі піктограм – ієрогліфи, складове письмо і, нарешті, буквено-фонетичне письмо. Останнє прийнято багатьма народами. Але не всіма. Китайці, наприклад, не вважають досі можливим відмовитися від ієрогліфічної писемності, хоча принцип буквено-фонетичного запису був відомий їм у II ст. н.е. Шляхи переходу від звучного слова до слова записаного, на думку інших дослідників, різноманітні і нестандартні, і визначаються місцевими соціально-культурними умовами, зокрема, небажанням грамотних жерців, переписувачів, чиновників полегшувати доступ в їх станово-кастову групу.

Перші пам'ятники писемності відносяться до III – IV тисячоліття до н.е. Осередками писемності стали найдавніші локальні цивілізації: давньоєгипетська, месопотамська (шумеро-асиро-вавилонська), індуська, критська (минойска, егейська) і старокитайська. Ці осередки в різних кінцях світу виникли не випадково, а були обумовлені цивілізаційним розвитком: поява міст, торгівлі і ремесел; утворення потужних централізованих держав; класове розшарування населення. Варварські племена та їх об'єднання не потребували писемності; писемність – новий комунікаційний канал, затребуваний цивілізацією.

У Європі та на Близькому Сході палеокультурна книжність існувала понад 3,5 тис. років, які можно поділити на три періоди:

- найдавніші цивілізації (III тис. – I тис. років до н.е.) – Стародавній Єгипет, есопотамія,Крит;

- античність (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е..), що збігається з елліноримською цивілізацією;

- середньовіччя (V – XIV століття).

Особливості палеокультурної книжності вбачаються в таких моментах:

1. Обожнення Слова, характерне для археокультури, переноситься на Книгу, Священне писання, Біблію. Книжкове слово стає гарантом істинності і непорушності (що написано пером, не вирубаєш топором). Відсюди – звичай присягатися на книзі (Біблії, Конституції). Християнство, іслам, іудаїзм – це релігії Писання, де священні книги – основа конфесії. У середні століття склалася своєрідна ієрархія книжкових жанрів за ознакою святості. Найбільш шанованою була літургійна література, тобто та, яка використовувана в богослужінні і канонічне Священне писання (Старий і Новий Завіт); нижче рангом йшли житія святих (агіографія), церковна навчальна література (катехизиси), повчання отців церкви, а в самому низу – світська (мирська) література.

2. Відбулася соціальна диференціація населення за принципом: грамотний – неграмотний. Оволодіння грамотою вважалося важливим особистим досягненняем, тому школа стала форпостом писемності. Якщо у неписьменних народів соціалізація молоді починалась з освоєння виробничих умінь і навичок, то цивілізовані суспільства долучали учнів перш за все до рахунку, читання, письма. Соціальний престиж та кар'єра індивіда залежать тепер не стільки від його сили, розуму, кмітливості, витривалості, скільки від шкільного вишколу, від доступу до знань. Людина стала залежати від документованої культурної спадщини, хоча не може освоїти навіть соту його частку. У члена дописемного суспільства такої залежності немає.

Зауважимо до речі, що в Древній Греції грамотні раби користувалися деякими привілеями: вони займали державні посади, долучалися до літературної праці (згадаймо легендарного Езопа).У Римі раби допускалися в публічні бібліотеки, використовувалися для переписування книг (раби-«бібліографи»).

3. Виділилися соціальні групи людей, зайнятих розумовою, так би мовити, «інтелігентською» працею, і отже, використовують писемність як професійний інструмент.У Стародавньому Єгипті та Китаї авторитет людей писемної культури був особливо високий.

Особливо різноманітною, хоча і не дуже багаточисленною, була інтелігенція демократичних полісів Стародавньої Греції. Крім жреців, професіоналами розумової праці були вчителі, зодчі, лікарі, землеміри, діячі мистецтва, письменники, філософи.

4. Набуття книжністю статусу загальновизнаного комунікаційного каналу для передачі основних культурнів смислів відбувалося не без конкуренції з боку словесності. Відмовлялися від письмового викладу своїх навчань Піфагор, Сократ, Будда, Христос. Правда, якби старанні учні не записували їх слів, ми б не дізналися навіть імен цих великих вчителів людства. Ось як, за словами Платона, його наставник Сократ пояснював свою позицію: люди, що черпають мудрість з письмових джерел, «будуть багато знати чуток, без навчання, і будуть здаватися багатознаючими, залишаючись у більшості невігласами, людьми важкими для спілкування; вони стануть псевдомудрими замість мудрих».

Культуру класичної Еллади іноді називають ороакустичною, тобто орієнтовану на усне слово і слухове його сприйняття. Мистецтво усного мовлення вважалось за необхідне не тільки для ораторів і поетів, але і для політиків, істориків, філософів, які спеціально вивчали риторику. За словами М.Л.Гаспарова, «навіть філософські трактати, навіть наукові дослідження писались, насамперед, для гучного читання. Висловлювалося припущення, що античність зовсім не знала читання «про себе»: навіть наодинці з собою люди читали книгу вголос, насолоджуючись звучним словом». Тим не менш, панування письмового слова встановилося в Стародавній Греції на межі V – IV ст. до н.е.

5. Письмова комунікація, незважаючи на стриманність і скепсис деяких мудреців і пророків, викликала перетворення всіх областей духовної творчості: міфологічне язичництво витіснили світові релігії Писання; анонімний фольклор витіснили авторська література, яка стала авторською тільки завдяки писемності; перевагу отримали класичні філософскі вчення, законспектовані старанними учнями, а не софістичні дискусії; наука ж просто неможливо на базі тільки усної комунікації. Рукописна ГКС поклала початок документованійї соціальній пам'яті; починається написання людської історії; античні історики Геродот (між 490 і 480 – 425 до н.е.), Фукідід (бл. 460 – 400 до н.е.), Ксенофонт (бл. 430–355 до н.е.) залишили після себе історичні твори високої наукової цінності. Пізніше до них приєдналися римські історики Тит Лівій (59 до н.е.-17 н.е.), Тацит (58-117), Гай Светоній (бл. 70 – бл. 140) та ін

6. Писемність стала знаряддям освіти і розповсюдженням знань, у тому числі таємних, езотеричних. За свідченням Плутарха, Олександр Македонський сильно гнівався на просвітницьку діяльність Арістотеля. Звичайно, про «освітні функції» середньо-позовної рукописної книги в умовах масової неграмотності населення (більше 90% в XV столітті), можна говорити лише умовно.

7. В античну епоху відбувається формування книжної справи як соціально-комунікаційного інституту, що включає: виробників (переписувачів) манускріптів; торгових людей, що містять книжкові крамниці; бібліотеки різних типів, у тому числі найбільшу в палеокультурі наукову бібліотеку в Олександрії.

З Олександрійської бібліотекою (700 тис. сувоїв до пожежі в I ст. до н.е.) деякий час змагалася Пергамська бібліотека, що налічувала у кращі свої роки до 200 тисяч рукописів.

Переконливим свідченням розквіту книжкової культури в часи античності є феномен бібліофільства. Історія бібліофільства, яка продовжується і в наші дні, є історією книжкової культури в «людському вимірі».

Крах Римської імперії в V столітті супроводжувався руйнуванням античної книжності, яка не потрібна була тріумфуючому варварству. Не тільки у феодалів книга стала небувалою рідкістю, а й духовенство не завжди володіло грамотою. Однак завдяки документуванню значна частина культурної спадщини античності, що зачаїлася в монастирських бібліотеках, дійшла до епохи Відродження, і європейським гуманістам було що «відроджувати» і повертати в європейську культуру після «темних віків» Середньовіччя.

8. Середньовічна соціальна комунікація переважно представляла собою усну мікрокомунікацію. Населення проживало у відокремлених селах і невеликих містах, де не було необхідності в перепісці. Для особливо важливих доручень використовувалися гінці, які заучували послання напам'ять. Головним джерелом знання для неписьменної маси була церква, а також чутки, які переносили торговці, бродячі театри, цирки і трубадури. У більшості поселень не було ні календаря, ні годинника. Мова ділилася на безліч діалектів,причому діалектичні відмінності відчувалися на відстані 70-100 км. Відомо, що в XIV столітті лондонські купці, потерпілі корабельної аварії у північних берегів Англії, були ув'язнені як іноземні шпигуни. Правда, грамотна еліта використовувала латину як мову міжнародного спілкування.

У середньовічній палеокультурі не було історії – її замінювали лицарські романи, не було географії – її заміняли розповіді перехожих людей, не було науки – її заміняло Святе Письмо. Але відсутність достовірних фактів мало кого турбувало. Земне життя розглядалося католицькою церквою як тимчасовий притулок на тернистому шляху до спасіння, а знати долю людей може тільки Бог. Тому ніяких комунікаційних потреб ніхто не відчував.

Однак з XII століття почалося духовне відродження, яке проявилося в організації університетів, найбільшими серед яких були Болонський і Паризька Сорбонна. Між 1300 і 1500 рр. в Європі було засновано більше 50 нових університетів, які стали центрами писемної культури. Крім церкви і зароджувалася науки, у письмовій комунікації відчували потребу: королівська бюрократія, судочинство, міщанство, яке розширювало міжнародну торгівлю. Неграмотність поступово завмирала. У XIV столітті європейці освоїли виробництво паперу і винайшли окуляри. Назрівала біфуркація письмового каналу, яка вирішилася у середині XV століття винаходом друкарства.

9. Палеокультурна писемність – предмет вивчення палеографії. Палеографія – історико-філологічна дисципліна, що вивчає закономірності появленя та зміни знаків писемності на різних матеріалах. Прикладне завдання палеографії – датування часу створення рукописів і визначення складу писарів. Слов'яно-руська палеографія поділяється на глаголічну, що вивчає пам'ятники, написані глаголицею, і кириличну, що вивчає різновиди кирилиці: статут, напівустав, скоропис.

10. Було б однобічно, а значить неправильно, підкреслити одні лише соціально-культурні досягнення і переваги, які подарувала писемність цивілізованному людству. Становлення книжкової культури – процес амбівалентний, бо були втрачені переваги дописьменної археокультури і виявились проблеми, невідомі неписьменним «дітям природи».

- Усна комунікація та недокументна соціальна пам'ять володіють природними механізмами, що охороняють їх від переповнення. Надлишкові повідомлення не сприймаються, а неактуальні знання забувають. Письмова культура не має таких захисних засобів, вона провокує нескінченне зростання документних фондів і, як наслідок, інформаційну кризу.

- В умовах неписьменного суспільства людина знала тільки те, що потрібно їй для поточної життєдіяльностіі, не більше і не менше; в книжкових культурах їй доводиться освоювати багато застарілих знань, викладених в авторитетних працях мислителів минулого. Велика частина цих знань ніколи в майбутньому не знадобиться. В результаті індивідуальна і суспільна пам'ять стає кладовищем знань, забобонів, суджень часто несумісних один з одним. Втрачаюється цілісність і закінченість світогляду, властиві дописемним товариствам, і росте суперечливість, напруженість, дезорганізованість цивілізованих спільнот.

- Чи існують невідповідності і протиріччя між нормами і вимогами, прочитаними з книг, і смислами, які надходять по каналу безпосередніьої мікрокомунікаціі. У результаті освічена людина починає страждати роздвоєнням особистості і муками совісті; неграмотний ж варвар завжди діє згідно традиції, не відчуваючи жодних сумнівів і переживань.

У світовій класичній літературі не раз обговорювались тяготи цивілізації; досить згадати образи Дон Кіхота і Санчо Панси, П'єра Безухова і Платона Каратаєва. Мануфактурна комунікаційна система не пом'ягшила проблем, успадковані від писемної культури, а швидше посилила їх.

Дата добавления: 2014-01-05