Семіотика текстів

Прийняте більшістю вчених стандартне тлемачення визначення Ч.Пірса, згідно з яким знаком являється той предмет, який репрезентує (представляє, заміщає) інший об'єкт, потребує уточнення та розгортання. Відповідно з цим тлумаченням, будь-який символ є знаком, оскільки він репрезентує щось «незриме очима». Текст, перетворюється на літературознавчий знак, що створює умови для розвитку семіотичного підходу в літературознавстві. Таким чином, вододіл між знаком і текстом виявляється розмитим, і це бентежить прямолінійно мислячого дослідника. Крім того, «літературознавчий знак», наприклад «Анна Кареніна» не можна визнати згідно з наведеним вище визначенням комунікаційним знаком, бо цей роман – не «соціально визнана єдність значення та імені», а навпаки, новаторське, «соціально несподівана» єдність замисла письменника та його художнього втілення. Виходить, що логіко-лінгвістичні, комунікаційні знаки та літературознавчі, мистецтвознавчі, наукознавчі комунікаційні знаки, чи то пак закінченийні твори, – речі якісно різні, але пов'язані один з одним, як слово і текст. Отже, де закінчується «знак» і починається «текст»?

Будь-який знак – це згорнутий текст, прихований в його значені, а будь-який текст – елемент смислового діалогу, дискурсу, який постійно ведеться в суспільстві і між загальноствами, включаючи минулі покоління. Вимальовується і семіотичний континуум – послідовність знаків, які плавно переходять один в одного, символів, текстів, документних потоків, дискурсів. Класичним прикладом континууму є колірний спектр, де один колір непомітно переходить в інший і неможливо встановити межу між блакитним та зеленим, червоним і помаранчевим кольорами. Точно так само не помітно кордону між знаком і текстом, словом і пропозицією (стійкі словосполучення, ідіоми, приказки – це слова або пропозиції?). Спаяність семіотичного континууму ускладнює його аналіз, виявлення рівнів, класифікування знаків. Тим не менш, ми не можемо відмовитися від препарування семіотичного континууму, бо тільки таким шляхом можливе його пізнання.

Для початку уточнимо співвідношення між поняттями «код» і «знак», яке досить заплутане. Деякі автори визначають код як «сукупність знаків (символів)», а знак як «окремий символ алфавіту». Виходить, що букви «м» і «а» – це знаки, а слово «мама» – це код. Таке розуміння коду вкоренилося в техніці зв'язку (код Морзе, телеграфний код), в обчислювальній техніці, інформатики, математики, навіть у генетиці (згадаємо «генетичний код»). З цієї точки зору кодом являється природна мова, яка має алфавіт літер (звуків), що представляють собою «знаки», і утворює слова-коди. Переклад з англійської мови на украінську розуміється як перекодування, перехід з одного коду на інший. Саме такі погляди були закладені в методологію машинного послівного перекладу, що виявилася неефективною. Технічні переваги «кодової інтерпретації» природних мов у тому, що можна абстрагуватися від значення слів, оперуючи лише «сукупністю знаків (символів)», тобто планом вираження. Таке «оперування» не годиться в смисловій комунікації, яка має справу зі смислами, а не з технічними кодами. Тому ми не можемо прийняти технічне рішення проблеми співвідношення «знака» і «коду».

Однак проблема визначення «тіла знака», тобто тих матеріальних одиниць, з яких складається план вираження комунікаційного знака, все-таки залишається. Вирішимо її таким чином: знак – єдність змісту і виразу; код – одиниця плану виразу – буква алфавіту, фонема, умовне позначення, музична нота, фігура танцю, колір у живописі.

Тепер можна відмежувати коди від знаків і текстів: знаки і тексти в якості матеріально-ідеальних єдностей мають дві сторони, або два плани – план вираження і план змісту; коли ж плану змісту не мають, вони служать «будівельним матеріалом» для плану вираження знаків і текстів. Залишається відкритим питання про розмежування знаків і текстів. Щоб знайти семіотичне прийнятне рішення, звернемося до ідей одного з основоположників глосематики, чудового датського лінгвіста Людвіга Ельмслева (1899-1965).

Слідом за Л.Ельмслева будемо в плані змісту комунікаційних повідомлень розрізняти:

1) субстанцію плану змісту – аморфний, несформульований задум, уявний образ майбутнього тексту;

2) форму змісту – результат накладення на аморфний задум структури і виразних можливостей цієї мови, що формулюють думку в межах лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа.

У плані вираження виявляються:

3) субстанція плану вираження – звуки, зображення, пантоміма та інші матеріальні носії повідомлень;

4) форма плану вираження – фонетичний склад розмовної мови, алфавіт писемності, виразні засоби живопису, музики, танцю і т.п.

Таким чином виходить 4 рівня семіотичного континууму, з яких четвертий рівень – це коди, а третій – їх матеріальні носії. Другий рівень – поверхневий зміст тексту, що представляє собою суму значень знаків, що утворили текст; перший уровень – глибинний сенс, вихідний задум автора, який визначив вибір знаків і способів кодування.

Співвідношення між глибинним і поверхневим смислами – це психолінгвістична проблема співвідношення думки і слова. Думка, таким чином, народжується в результаті оперування суб'єктивними, не доступним іншим людям смислами. Чітко розмежованиі глибинні сенси (мораль) і поверхневі смисли (оповідання) в байках, притчах, загадках, приказках. Будь-який художньо-літературний твір володіє ідейно-естетичним задумом, не зводиться до суми значень використовуваних знаків. Літературна критика, до речі кажучи, якраз займається виявленням глибинних, а не поверхневих смислів.

Тепер можна, нарешті, запропонувати критерій розмежування понять «текст» та «знак». Знак – кодове вираження, що володіє лише поверхневим глуздом (значенням). Наприклад, взяте поза контекстом слово з його словниковим тлумаченням є подібним знаку. Текст є окремий знак або (як правило) упорядковання безлічі знаків, об'єднаних єдністю задуму коммуніканта і в силу цього мають глибинним зміст. Саме відсутність глибинного сенсу розділяє текст і знак. Символи тому і вважаються текстами, що вони володіють глибинними, іноді містичними смислами.

Семіотика дозволяє дати і формальне визначення тексту. Ю.А.Шрейдер запропонував таке формулювання «Текстом називається четвірка зі словника V, множинності місць М, набору відносин на цій множині і відображення О множинності місць в словнику. Символічно це записується так:

,

де – відносини у множинні М, іменовані синтаксичними відносинами.

Формальне визначення має ту гідність, що вичерпно перелічує всі складові тексту, крім одного: змісту тексту. Справа в тому, що всяка формалізація залишається на рівні плану вираження, не виходячи в туманні простори сенсу.

Семантичний трикутник (рис.6.2) відноситься до окремих комунікаційних знаків, але його можна трансформувати в текстовий трикутник, де представлені рівні поверхневого і глибинного сенсу. Задум автора виникає в результаті осмислення ситуації, представленої поруч денотатів – . Кожному денотату відповідно до знакових, семантичних трекутників встановлюється відповідно свій концепт (значення). Сукупність концептів , яке утворює поверхневий сенс, який на мовному рівні, в плані вираження представляється іменами .Текстовий семантичний трикутник зображений на рис. 6.4.

Рис. 6.4. Текстовий семантичний трикутник

Реальні наукові, художні, в принципі – будь-які літературні тексти являють собою складний монолог автора, який може бути представлений у вигляді текстового комунікаційного повідомлення, яке відповідає текстовому семантичному трикутнику (рис. 6.4). Ці текстові повідомлення і утворюють ті «літературознавчі знаки», якими, на думку Ю.М.Лотмана, має займатися структурне літературознавство. Можна легко уявити мальовничі, музичні, сценічні, кінематографічні тексти, які увійдуть до предмеу різних галузей семіотики мистецтва. У своїх дослідженнях вони можуть відштовхуватися від семантичних трикутників та інших семіотичних закономірностей, виявлених узагальненою семіотикою соціальної комунікації.

Дата добавления: 2014-01-05