Суспільство. Соціальна структура

1. Поняття суспільства та його структури.

2. Основні елементи соціальної структури суспільства.

3. Типологія суспільств.

1. Упродовж всієї історії соціології однієї з найважливіших її проблем були наступні: що є суспільство? як можливе його існування? які існують механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок всупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і груп?

У найзагальнішому вигляді суспільство можна визначити як сукупність відносин між людьми, що історично розвивається, складається в процесі їх життєдіяльності.

Соціологічна думка минулого по-різному пояснювала категорію «суспільство». У стародавньому світі воно ототожнювалося з поняттям «держава». Це простежується, наприклад, в думках давньогрецького філософа Платона. Виключенням був тільки Аристотель: він вважав, що сім’я і селище як особливі типи співіснування відмінні від держави, існує інша конструкція соціальних зв’язків, у якій на перший план виходять відносини дружби – вищого виду взаємного спілкування.

У середні віки панувала ідея ототожнення суспільства і держави. Тільки у Новий час, у XVI ст., у працях італійського мислителя Н. Макіавеллі була висловлена ідея держави як одного із станів суспільства. У XVII ст. англійський філософ Т. Гоббс формулює теорію «суспільного договору», суть якого полягала у віддачі членами суспільства частини своїх свобод державі, яка є гарантом дотримання цього договору. XVIII ст. характеризувалося зіткненням двох підходів до визначення суспільства: один підхід трактував суспільство як штучне утворення, яке суперечить природним схильностям людей, інший – як розвиток і вираз природних інстинктів і відчуттів людини. Тоді ж економісти А. Сміт и Д. Юм визначили суспільство як трудовий союз людей, пов’язаних розподілом праці, а філософ І. Кант – як людство, узяте в історичному розвитку.

Початок XIX ст. був ознаменований появою ідеї громадянського суспільства. Її висловив Гегель, назвавши громадянським суспільством сферу приватних інтересів, відмінних від державних. Основоположник соціології Огюст Конт розглядав суспільство як природний феномен, а його еволюцію – як природний процес зростання і диференціації частин і функцій.

За Е. Дюркгеймом, суспільство – це надіндивідуальна духовна реальність, заснована на колективних уявленнях. М. Вебер визначав суспільство як взаємодію людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей дій. За К. Марксом, суспільство – це сукупність відносин між людьми, яка історично розвивається, що складаються в процесі їх спільної діяльності.

Соціологія виробила різні концептуальні підходи до категорії «суспільство». У «атомістичній», або «мережевій» концепції суспільство розуміється як сукупність осіб, що діють, і відносин між ними.

У теоріях «соціальних груп» суспільство інтерпретується як сукупність різних груп людей, які є різновидами однієї домінуючої групи.

Згідно інституційним теоріям суспільство – це велика сукупність людей, що здійснюють спільне соціальне життя в межах цілого ряду інститутів і організацій.

Аналітичний підхід трактує суспільство як відносне самостійне населення та характеризує такими ознаками:

- воно не є частиною якоїсь іншої крупнішої системи;

- його поповнення йде головним чином за рахунок дітородіння;

- має власну територію;

- має власну назву й історію;

- існує довше за середню тривалість життя окремого індивідуума;

- має розвинену власну культуру.

Таким чином, можна сказати, що суспільство – це люди, що взаємодіють на певній території і мають загальну культуру. Під культурою розуміється певний набір (комплекс) символів, норм, установок, цінностей, що властиві даній соціальній групі й передаються з покоління в покоління. Деякі соціологи називають такі необхідні для підтримки цілісності суспільства властивості, як комунікація між його членами, виробництво і розподіл товарів та послуг, захист членів суспільства, контроль за їхньою поведінкою.

Не дивлячись на таку різноманітність трактувань поняття «суспільство», більшість дослідників приймають точку зору, згідно якої суспільство розглядається як цілісна система елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. При цьому структуру системи характеризують кількість складових елементів, порядок їх розташування і типи залежностей між ними.

Розуміння суспільства як системи можливо застосовувати до людського суспільства в цілому і до всіх його підсистем і частин самого різного рівня. Системний і структурно-функціональний підходи, збагачені сьогодні висновками і методами кібернетики, сінергетики, дозволяють виділити найбільш істотні системно-інтеграційні якості суспільства.

Суспільство характеризує цілісність (специфічна визначеність, цільова спрямованість) – найважливіша системоутворююча якість. У основі суспільної системи лежить діяльність людей, направлена на збереження, відтворення, розвиток самого соціуму.

Інтегральною, сутнісною якістю суспільства є соціальність як взаємодія людей у всіх сферах життєдіяльності.

Відмітною особливістю суспільства як цілісної системи є стійкість, певний консерватизм. На думку різних соціологів, основою її можуть бути «загальна влада» (Е. Шілз), пануючі в суспільстві «фундаментальні цінності» (Р. Мертон) і т. ін. Стійкість розвитку суспільства залежить від територіально-географічних і тимчасових конкретно-історичних умов. Для людської еволюції початкове, ключове значення мали географічне, природне середовище, просторова локалізація форм спілкування людей, їх спосіб життя і мобільність.

Важливими рисами суспільства виступають автономність і самодостатність. Поліфункціональність суспільства забезпечує створення необхідних умов для реалізації його цільової спрямованості, розвитку здібностей і задоволення різних потреб індивідів. У свою чергу автономність і самодостатність суспільства можливі лише на основі саморегуляції.

Здібність до саморегуляції – фундаментальна якість суспільної системи. Процес регулювання, організації, упорядковування, що протікає у всіх підсистемах суспільства, породжує самостійні соціальні форми, систему норм, правив, вимог, має рацію і обов’язків, заборон і дозволів. Виникають відносно самостійні специфічні регулюючі механізми: управлінські структури в економіці, органи політичного і правового регулювання і багато інших. Їх відособлення у вигляді надбудовних підсистем підвищує ефективність функціонування суспільства.

Таким чином, суспільство як соціальна реальність є сукупністю людей, об’єднаних формами їх взаємодії і взаємозв’язку в цілях задоволення своїх потреб, які історично склалися.

Вивчення процесу розвитку соціальної структури суспільства є одним з центральних напрямів всієї науково-дослідницької діяльності соціологів. Термін «соціальна структура» вживається в соціології в двох значеннях.

У широкому трактуванні соціальна структура означає сукупність зв’язків між основними функціональними сферами суспільства (економічною, політичною, духовною, соціальною) і виступає у вигляді соціальних інститутів і соціальних організацій.

У вузькому трактуванні соціальна структура означає сукупність різних соціальних груп і зв’язків між ними.

2. Коли соціолог вивчає суспільство, він виділяє його основні елементи. Елементом окремий індивід виступати не може, оскільки людей дуже багато, елементами є різні соціальні спільності, тобто сукупності індивідів. Адже люди, для того щоб вижити, об’єднуються в групи.

Потрібно відрізняти соціальну групу і соціальну спільність. Соціальна спільність – якась сукупність людей, що має загальну ознаку, межу. Не всяке об’єднання людей можна назвати групою. Критерій того, чи можна сукупність людей вважати групою – це рівень соціального контролю.

Одним з видів соціальних спільностей є уявні спільності – в них відсутні взаємні соціальні дії, солідарні соціальні зв’язки за наявності співпадаючих цілей, інтересів.

Випадкове об’єднання – черга, пасажири в транспорті – групою не є. Це один з видів соціальної спільності – соціальна агрегації, тобто люди знаходяться в одному місці в один час. Але агрегація може за певних умов перетворюватися на групу (авіакатастрофа). Наступний вид соціальної спільності – соціальна категорія – спільність людей з однією або декількома загальними характеристиками (блондинки, випускники, вусаті; професійні, вікові, статеві, майнові.). Маси – об’єднання людей, що мають масовидно-типову поведінку, тобто однаковим чином реагують на один зовнішній подразник, стимул. Індивіди ізольовані, анонімні, невідомі один одному, розсереджені в просторі. Маса може розчленуватися за статусами (пролетарська), функціями (виборців), об’єднувати представників різних шарів (маса слухачів, покупців).

Іншим видом соціальних спільностей є контактні соціальні спільності – квазігрупи, які теж можуть перетворюватися у групу, якщо в ході постійної взаємодії зростатиме ступінь соціального контролю між ними. До квазігруп відносяться: аудиторія, натовп, соціальні круги.

Їх відмінні риси:

- спонтанність утворення;

- нестійкість взаємозв’язків;

- відсутність різноманітності у взаємодії;

- короткочасність сумісних дій.

Натовп – тимчасові збори людей, об’єднаних у фізичному просторі спільністю інтересів. При цьому виникає орієнтація на іншого, соціальні зв’язки, обмін думками, сприяння, наслідування, інші форми швидкодії і неосмисленої взаємної чуйності.

Під аудиторією розуміємо соціальну спільноту, об’єднану взаємодією з комунікатором – індивідом або групою, що володіють інформацією і доводять її до цієї спільноти (лекція, слухачі радіо, читачі газет, за столом слухають тамаду).

Соціальні круги – це соціальні спільності, пов’язані з метою обміну інформацією між їхніми членами. Їх види:

· контактні круги (спільності людей, що зустрічаються в транспорті, чергах, на концертах);

· професійні круги;

· дружні круги;

· статусні соціальні круги (створюються для обміну інформацією серед осіб, що мають однаковий соціальний статус. Наприклад, аристократичні круги, чоловічі (жіночі) і т.д.

Соціальна група – це відносно стійка сукупність людей, якій властиві

- органічний характер (тип цілісності зі своєю внутрішньою структурою,яка не співпадає з простою сумою її елементів);

- визначеність і стійкість меж;

- виражена гомогенність (однорідність) складу (наявність ознак, властивих всім індивідам, що входять до групи);

- здатність здійснювати різні види діяльності;

- можливість входження в ширші спільності як їхнє структурне утворення.

Розрізняють великі (класи, соціальні шари, нації, демографічні спільноти), середні (поселенські групи, працівники одного підприємства) і малі (сім’я, бригада, компанія друзів) соціальні групи.

Американський соціолог Р. Мертон розуміє під групою сукупність людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до даної групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших. Це визначення містить основні риси групи: взаємодія, членство, єдність. Такі характеристики властиві безлічі груп, проте, далеко не всім. Швидше це риси так званих первинних (малих) і лише до певної міри вторинних груп.

Соціальні групи можна класифікувати на різних підставах:

Залежно від завдань, для вирішення яких утворилися групи:

· групи, утворені за аскриптивною ознакою (приписаною від народження), – расові, етнічні, територіальні, соціально-демографічні, групи на підставі спорідненості;

· статусні та професійні – утворені на основі схожості соціального положення, позиції в суспільстві – робочий клас, чиновництво, підприємці.

· цільові групи (організації) – організовані для вирішення певних завдань – господарських, політичних. Навмисність створення зумовлює наявність більш-менш жорсткої формалізованої системи взаємних прав і зобов’язань, офіційної структури, розділення функцій, статусів і ролей, контроль за поведінкою учасників.

Залежно від характеру взаємодій в групі:

· формальні (вторинні) – основна частина відносин закріплена формально в нормативних документах, положення людини визначається її посадою;

· неформальні (первинні) – правила поведінки виробляються самими учасниками групи, відносини ґрунтуються на взаємній симпатії або антипатії, положення людини визначається її авторитетом, кожен індивід бачить інших як індивідуальностей (сім’я, друзі). Дружні контакти, орієнтир на спілкування.

Залежно від числа учасників:

· великі – багатотисячні групи, розкидані в просторі, – характеризуються опосередкованими соціальними взаємодіями (класові, територіальні, національні.)

· малі групи – характеризуються невеликим числом учасників (від 2-3 до 20-25, на думку ряду авторів, максимальне число 10-15 чоловік, а оптимальне – 7-9) і прямою безпосередньою взаємодією.

Інгрупи і аутгрупи: групи класифікуються по приналежності до них індивіда. Якщо я належу до якоїсь конкретної групи – то для мене це інгрупа.

За характером взаємодії групи поділяються на первинні і вторинні. Первинні групи невеликі. У вторинних – формальність контактів (учбова група, команда, колектив), головне – виконання функцій. Первинна група складається з невеликого числа людей, між якими встановлюються прямі контакти, іншими словами, в групі діють безпосередні, особисті зв’язки. Вторинна група утворюється з людей, між якими майже відсутні емоційні зв’язки, їх взаємодія обумовлена прагненням до досягнення певної мети.

За чисельністю групи діляться на малі і великі. У малих групах всі її члени контактують одне з одним особисто, а у великих – не всі члени можуть спілкуватися особисто, контакти всередині таких груп опосередковані.

Референтна група – це та, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном. Може бути нормативною, тобто на її норми орієнтуватимемося, і порівняльною, тобто з соціальним положенням її членів ми порівнюватимемо своє власне положення.

Розрізняють наступні типи соціальних структур і відповідних їм соціальних груп:

• соціально-класова;

• соціально-демографічна;

• соціально-етнічна;

• соціально-профессійна;

• соціально-поселенська.

Соціальна структура не є щось раз і назавжди стале. Розвиток соціальних суперечностей вносить неоднорідність у класи і соціальні групи. З’являються нові, зникають старі, і без строгого аналізу неможливо досліджувати соціальну структуру суспільства, характер і тенденції його розвитку.

3. Типології суспільств, як і типології будь-яких соціальних явищ (наприклад, держав, партій, конфліктів), можна розглядати як метод наукового пізнання, що полягає в диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їхнім групуванням за схожими рисами. Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість співставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини в процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Серед класичних типологій суспільств, яких нараховується не один десяток, виокремимо найбільш уживані та поширені.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п’ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Один з варіантів такої типології розробив відомий американський вчений Д. Белл. Згідно з нею, виділяють три типи суспільств:

- доіндустріальні, або традиційні, що ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа – ручна праця;

- індустріальні, які ґрунтуються на промисловій цивілізації, а технологічна їх основа – машинна праця;

- постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

Постіндустріальне суспільство Д. Белл розглядає як таке, в економіці якого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.

Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато західних учених, які використовують різну термінологію, зберігаючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін «посткапіталістичне суспільство», А. Етціоні – «постсучасне», А.Тоффлер, Р. Арон – «інформаційне», 3. Бжезинський – «технотронне».

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах її окреслив Е. Гіденс. Згідно з нею, виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, у свою чергу, поділяються на:

• суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) – США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

• суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) – СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до суспільств першого світу;

• суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) – Індія, африканські та південноамериканські країни;

• «нові» індустріальні країни – Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Досить поширеною є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авторитарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі «Відкрите суспільство та його вороги». Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція «золотого мільярду», згідно з якою існують високо-розвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили для високо-розвинутих суспільств.

Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні підходи до розуміння суспільства.

2. Назвіть ознаки системності суспільства.

3. Що таке соціальна структура суспільства?

4. Які ви знаєте елементи соціальної структури?

5. Які типи соціальних структур ви знаєте?

6. Що таке соціальна група, яка її роль у соціальній структурі суспільства?

7. Які види соціальних груп існують?

8. Охарактеризуйте типи суспільств за різними критеріями.

СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ СУСПІЛЬСТВА

1. Поняття соціального інституту.

2. Види і функції соціальних інститутів.

3. Сім’я як соціальний інститут.

1. Соціальний досвід свідчить, що для людського суспільства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов’язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, у якій зацікавлена спільнота, люди утворюють систему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів.

Соціальний інститут – це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Інтеграція індивідів у соціальне об’єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв’язків, але й наявність можливостей комунікацій, спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо.

Соціальний інститут виникає та функціонує, задовольняючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незначною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовільняв.

Процес утворення соціального інституту – інституціалізація – передбачає такі етапи:

1) виникнення потреби, задоволення якої вимагає спільних організованих дій;

2) формування спільних цілей;

3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії;

4) поява процедур, пов’язаних із нормами та правилами;

5) інституціалізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування;

6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

Завершенням цього процесу інституціалізації є новий вигляд суспільної практики, що складається. Завдяки цьому формується новий набір ролей, а також формальних і неформальних санкцій для реалізації соціального контролю за відповідними типами поведінки.

Отже, інституціалізація є процес, за допомогою якого соціальна практика стає досить регулярною і тривалою, щоб бути описаною як інститут.

2. Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. Їх п’ять, і стільки ж головних соціальних інститутів:

• потреба у відтворенні роду – інститут сім’ї та шлюбу;

• потреба у виробництві та розподілі засобів існування – економічні інститути, виробництво;

• потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку – політичні інститути, держава;

• потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалізація нових поколінь – інститут освіти;

• потреба у вирішенні духовних проблем, передаванні духовних цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність та злагоду, – інститут релігії.

Соціальні інститути можуть бути формальними та неформальними.

У межах формальних інститутів взаємодія суб’єктів відбувається на основі законів і правових актів, формальних регламентів, правил та постанов.

Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку регламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).

У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять суспільству).

Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Розрізняють функції

• явні – якщо вони офіційно заявлені, всіма усвідомлені й очевидні. Очікувані та необхідні явні функції формуються й декларуються в кодексах і закріплюються в системі статусів та ролей;

• латентні – коли вони приховані, незаявлені, незаплановані.

До явних функцій соціальних інститутів, що забезпечують закріплення та відтворення суспільних відносин, належать:

§ регулятивна, що забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства за допомогою утворення моделей поведінки;

§ інтегративна, котра забезпечує згуртованість, взаємозалежність і взаємну відповідальність членів соціальних груп, які формуються під впливом інституціалізації правил, норм, санкцій, систем ролей;

§ трансляційна, що пов’язана з переданням соціального досвіду;

§ комунікативна, яка забезпечує поширення інформації, що виникла в певному інституті, як усередині цього інституту для управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами.

Латентні функції є незапланованими, непрямими результатами діяльності соціальних інститутів.

Ці результати можуть мати важливе значення для суспільства. Так, усі інститути беруть участь у соціалізації особистості. Саме в системі інституціальної взаємодії, що має чітко означені норми та санкції, індивід здобуває життєві навички й досвід.

Явною функцією системи вищої освіти є підготовка кваліфікованих спеціалістів. Латентною – відтворення системи соціальної стратифікації.

Наприклад, завданням сім’ї є соціалізація до норм сімейного життя, однак часто реальна поведінка членів сім’ї призводить до конфлікту з культурною групою, тому що ця поведінка не відповідає вимогам і нормам групи.

Виробництво предметів споживання також виконує латентну функцію, задовольняючи потребу людей у підвищенні власного престижу (випуск розкішних авто, коштовностей тощо).

Наявність латентних функцій свідчить про те, що діяльність будь-якого інституту можна використовувати значно ширше, ніж про це офіційно заявлено.

Для ефективного функціонування соціальних інститутів необхідні такі умови:

• раціональний розподіл праці та її раціональна організація;

• чітке визначення мети й кола дій;

• спеціалізація норм, законів і вимог, які регулюють діяльність інститутів;

• деперсоніфікація вимог та дій.

Зважаючи на теорію соціальних фактів Е. Дюркгейма і виходячи з того, що найважливішими соціальними фактами слід вважати соціальні інститути, соціологи вивели цілий ряд базових соціальних характеристик, якими соціальні інститути повинні володіти.

1. Інститути сприймаються індивідами як зовнішня реальність. Іншими словами, інститут для будь-якої окремо взятої людини є щось зовнішнє, що існує окремо від думок, відчуттів або фантазій самого індивіда.

2. Інститути сприймаються індивідом як об’єктивна реальність. Фактично це в декілька іншій формі повторює попередню характеристику, але не цілком співпадає з нею. Щось є об’єктивно реальним, коли будь-яка людина погодиться з тим, що воно дійсно існує, причому зовні і незалежно від його свідомості, і дано йому в його відчуттях.

3. Інститути володіють примусовою силою. До деякої міри ця якість мається на увазі двома попередніми: фундаментальна влада інституту над індивідом полягає саме в тому, що він існує об’єктивно, і індивід не може побажати, щоб він зник за його бажанням або примхою. Подобається нам це чи ні, добровільно або проти свого бажання, усвідомлено або неусвідомлено, але ми всі вимушені виконувати розпорядження й правила – складові змісту практично будь-якого з соціальних інститутів, у межах яких протікає наше життя. Інакше можуть виникнути негативні санкції.

4. Інститути володіють моральним авторитетом. Інститути не просто підтримують себе примусовою силою. Вони проголошують своє право на легітимацію, тобто вони залишають за собою право не тільки яким-небудь чином покарати порушника, але й винести йому моральний осуд. Зрозуміло, інститути розрізняються за ступенем своєї моральної сили.

5. Інститути володіють якістю історичності. Інститути - це не просто факти, але історичні факти; вони мають історію. Майже у всіх випадках, що переживаються індивідом, інститут вже існував до того, як він народився, і буде після того, як він помре. Значення, втілені в інституті, акумулювалися протягом довгого часу незчисленним числом індивідів.

Формування в товаристві чітко налагоджених, регламентованих, контрольованих і стійких взаємодій – головний шлях розвитку суспільства. Зміст соціальних інститутів, їх набір, система соціальних регуляторів визначають суспільний устрій і, відповідно, економічний, політичний тип культури, утворення і так далі.

Розвиток суспільства йде багато в чому через розвиток соціальних інститутів. Чим ширше інституціалізована сфера в системі соціальних зв’язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Розмаїття соціальних інститутів, їх розвиненість – це, мабуть, найвірніший критерій зрілості суспільства – наскільки воно здатне надійно, стійко, на професійному рівні задовольняти різноманітні потреби індивідів.

Розвиток соціальних інститутів виявляється у двох основних варіантах: по-перше, у виникненні нових, а по-друге, у розвитку, вдосконаленні соціальних інститутів, що вже склалися.

3. Ф. Енгельс вважав, що визначальним моментом в історії є а) «ступінь розвитку праці», з одного боку, і б) «рівень розвитку сім’ї». Сім’я вплетена в корінні основи життєдіяльності й утворює базові передумови функціонування соціуму шляхом фізичного і соціокультурного заміщення старих поколінь, завдяки народженню дітей і підтримці існування всіх членів сім’ї. Без відтворення населення і соціалізації поколінь неможливе заповнення всіх соціальних утворень, забезпечення соціального життя.

Сім’я являє собою об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, що ґрунтується на шлюбі та кровній спорідненості. Вона відіграє особливу й важливу роль в усій історії розвитку та функціонування людського суспільства. Сім’я є необхідним компонентом соціальної структури будь-якого суспільства, а також головним осередком організації побуту, його найважливішою виробничою та споживчою одиницею. Через сім’ю змінюються покоління людей, у ній народжується людина, відбуваються її соціалізація та виховання, через неї продовжується рід і, значною мірою, реалізується обов’язок турбуватися про старих і непрацездатних членів суспільства. Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком та жінкою у формах, санкціонованих суспільством. Усю сукупність найважливіших проблем, пов’язаних із сім’єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім’ї: вона вивчає закономірності виникнення, функціонування й розвитку сімейно-шлюбних стосунків як соціального феномена у конкретних культурних і соціально-економічних умовах, що поєднують у собі риси соціального інституту і малої соціальної групи.

Об’єктом соціології сім’ї виступає сім’я в двох іпостасях: як мала соціальна група, тобто певна форма взаємодії людей, з одного боку, і як соціальний інститут, що регулює відтворення людини, – з іншого.

Предметом соціології сім’ї є закономірності та специфічні соціальні відносини, що виникають між сім’єю і суспільством, а також усередині сім’ї в процесі її становлення, функціонування і розвитку.

Сім’ю як соціальний інститут вивчають тоді, коли є потреба виявити, наскільки спосіб життя сім’ї, її функціонування у визначених межах відповідає або не відповідає тим чи іншим сучасним критеріям. Важливо також зазначити, що сім’я як соціальний інститут виникла із самого початку формування людського суспільства, коли взаємини між чоловіком і жінкою, старшим і молодшим поколіннями регулювалися племінними й родовими звичаями. 3 виникненням моралі, релігії, а згодом і держави регулювання статевого життя набуло відповідно морального, релігійного і правового характеру.

Це посилило соціальний контроль над шлюбом і водночас забезпечило поза-релігійні та поза-правові санкції щодо шлюбу на випадок, коли він вступав у суперечність з інтересами держави. У цілому, введення шлюбного права і виникнення пов’язаних з ним правових відносин між подружжям є не лише історично закономірним, а й значною мірою прогресивним явищем. Окрім того, як зазначалося вище, сім’я забезпечує фізичне й духовне відтворення населення, соціалізацію нових членів суспільства, тобто виконує такі соціальні функції, які не під силу жодному іншому соціальному інститутові. Таким чином, сім’я як найважливіший соціальний інститут суспільства являє собою цілісну систему дій, норм і відносин, що здійснюють соціальні функції відтворення людини, а також широкий соціальний контроль через систему позитивних і негативних санкцій.

При дослідженні сім’ї як соціального інституту насамперед вивчають: а) суспільну свідомість у сфері шлюбно-сімейних стосунків, узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення в різних економічних та культурних умовах, вплив суспільних потреб на характер відносин і спосіб життя сім’ї; б) причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім’ї в тих чи інших умовах; в) соціальний механізм зміни сімейних норм і цінностей; г) ефективність реалізації інститутом сім’ї своїх основних функцій у різних політичних, соціально-економічних і культурних умовах; д) співвідношення ідеальних моделей сімейних норм і цінностей та реальної поведінки членів сім’ї тощо.

Сім’ю розглядають як малу соціальну групу в тих випадках, коли досліджують стосунки між конкретними індивідами, які власне і становлять сім’ю. Сім’я як мала соціальна група якісно відрізняється від інших груп, наприклад, первинного спортивного колективу (спортивної команди). Відмінності полягають у тому, що сімейна соціальна група формується, функціонує й розвивається через лише їй притаманні стосунки родинності, тобто на зовсім інших принципах. Так, якщо склад спортивного колективу може постійно змінюватися, то склад сім’ї, як правило, сталий. Якщо у членів спортивного колективу можуть переважати відцентрові «настрої», тобто глибока відмінність інтересів, то сім’я, здебільшого, будується на спільності інтересів.

При аналізі сім’ї як малої соціальної групи доцільно виділяти два основних типи характеристик: 1) характеристику групи, а загалом – мету й завдання сімейної групи, склад і структуру сім’ї, її соціально-демографічний склад, групову згуртованість, групову діяльність, структуру влади й комунікацій в сім’ї тощо; 2) характеристику зв’язків та стосунків сімейної групи з більш широкими соціальними системами в межах соціальної структури суспільства: функції сім’ї стосовно суспільства, цілі, завдання та функції стосовно індивіда, сімейні цінності, норми, зразки поведінки тощо.

Перш ніж розглянути найважливіші категорії сім’ї, слід уточнити, що являють собою два головних феномени, які нею вивчаються: шлюб і сім’я. Це історично змінні явища. Їх суспільний, соціальний зміст визначає те, що властиве їм як різновидам суспільних інститутів та відносин, які перебувають у складній взаємодії суспільних умов із природно-біологічною, інстинктивною природою статевих потреб людини. Шлюб – це історично змінна соціальна форма стосунків між чоловіком і жінкою, через які суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, визначає подружні та батьківські права й обов’язки. Сім’я, у свою чергу, є складнішою системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об’єднує не лише подружжя, а й їхніх дітей, а також інших родичів та близьких. Сім’я – це історично конкретна система взаємин між подружжям, батьками і дітьми як малої групи, пов’язаних шлюбними або спорідненими відносинами.

Окрім того, сім’я виступає як соціально-економічний осередок суспільства і являє собою, таким чином, дуже близьку до «оригіналу» модель усього суспільства, у якому вона функціонує. Сім’я – це соціальний інститут, з огляду на суспільне санкціонування шлюбно-сімейних відносин. Водночас це й мала соціальна група, що має історично визначену організацію і члени якої зв’язані між собою родинними стосунками, спільним побутом і взаємною моральною відповідальністю, соціальна потреба в якій виявляється у фізичному й духовному відтворенні населення.

Виходячи із зазначеного, можна виділити такі соціальні особливості сім’ї як форми людської життєдіяльності:

1) соціально-історична зумовленість сімейних стосунків і сімейної організації;

2) існування сім’ї та її специфічна функція є наслідком об’єктивної потреби, пов’язаної з однією із найважливіших соціальних форм – створенням і відтворенням безпосереднього суспільного життя, з одного боку, а також зі створенням самої людини і продовженням роду – з іншого;

3) наявність у сім’ї (поряд із загальними для всіх соціальних явищ, рис і якостей) ряду специфічних соціальних особливостей, насамперед, кількісного складу сімейної групи, ступеня спорідненості, спільності побуту, взаємної моральної відповідальності тощо.

Соціологія сім’ї, досліджуючи шлюбно-сімейні стосунки, використовує такі поняття й категорії, що відображають основні аспекти функціонування сімейної групи, – умови та спосіб життя сім’ї, її структуру, функції, спосіб мислення (сімейна ідеологія), успішність функціонування, етапи життєвого циклу тощо. Розглянемо найважливіші з цих аспектів.

Умови життя сім’ї – це категорія, що являє собою сукупність об’єктивних та суб’єктивних чинників макро- й мікросередовища проживання сім’ї. До головних чинників макросередовища, тобто загальних соціальних умов життєдіяльності сім’ї належать такі:

1. Соціально-економічні умови й відносини, що зумовлені ступенем розвитку виробничих сил. Вони відображають рівень матеріально-технічної бази, її інфраструктуру, певний етап розвитку суспільства.

2. Соціальні умови й відносини, зумовлені соціальною структурою суспільства (тобто розмежуванням населення на групи, класи, верстви, а також за демографічною, етнічною, професійною і територіальною ознаками), яка характеризується суспільним розподілом праці і станом виробничих сил на певному етапі його розвитку.

3. Соціально-культурні (духовно-моральні) умови та відносини, що відображають систему існуючих у суспільстві правових, морально-етичних норм, цінностей та ідеалів, зразків діяльності й поведінки, які носять нормативний характер для сім’ї, а також засоби збереження та передачі соціальної інформації й соціального знання, доступність сім’ї до закладів освіти, культури, мистецтва, спорту, інших духовних цінностей суспільства.

4. Соціально-екологічні умови, що включають природно-географічні та кліматичні особливості розміщення сім’ї, ступінь урбанізації і санітарно-гігієнічних умов її життєдіяльності, а також популяційну насиченість середовища існування сім’ї.

Ці загальні соціальні (об’єктивні) умови, або чинники макросередовища по-своєму впливають на життєдіяльність сім’ї, як правило, опосередковано, через її найближче соціальне оточення, або за допомогою чинників мікросередовища. До них належать такі компоненти, як ступінь урбанізації середовища безпосереднього поселення сім’ї (тип населеного пункту: місто, село, кількість жителів тощо), характеристика можливостей зайнятості населення (кількість підприємств, робочих місць, рівень кваліфікації, освіти тощо), демографічна структура, етнічні характеристики, кількісні і якісні показники розвитку інфраструктури середовища розміщення сім’ї (тобто наявність сфери обслуговування, дитячих, лікувальних, культурно-спортивних закладів тощо).

Крім того, до чинників мікросередовища проживання сім’ї часто відносять соціально-психологічні умови й відносини, які істотно впливають на її життєдіяльність і характеризують стан суспільної свідомості людей. Ці умови мають яскраво виражений суб’єктивний характер. До них насамперед належать соціальні установки, інтереси й ціннісні орієнтації, які, немовби вплітаючись у загальну тканину суспільної свідомості, набувають статусу самостійного об’єкту дослідження і практично не розглядаються в контексті умов. Їх дедалі частіше виділяють у самостійну категорію «спосіб мислення сім’ї», або «сімейна ідеологія». Під способом мислення сім’ї розуміють сукупність цінностей, норм та установок у сфері сімейного життя.

Структура сім’ї визначається всією сукупністю стосунків між її членами, включаючи, крім стосунків родинності, системи господарських та духовно-моральних стосунків, у тому числі владних, авторитету тощо.

На ранніх стадіях розвитку суспільства відношення статей і поколінь регулювалися племінно-родовими звичаями (священні синкретичні норми поведінки), базувалися на релігійно-етичних уявленнях. З виникненням держави регулювання сімейного життя набуло правового характеру. Юридичне оформлення шлюбу накладало відповідальність не тільки на подружжя, але й на державу, що санкціонувала шлюб. Соціальний контроль і санкції, крім звичаю і релігії, почали здійснювати державні органи. У сучасному урбанізованому суспільстві (Захід) основним типом сім’ї стали нуклеарні сім’ї, що складаються з двох поколінь – батьки та діти. Нуклеарна сім’я називається репродуктивною (якщо в ній залишилися неповнолітні діти) або орієнтаційною (вийшли дорослі діти і створили свої репродуктивні сім’ї). Іноді нуклеарні сім’ї називають подружніми. Розширена сім’я складається з ряду подружніх пар (тесть-теща, свекор-свекруха, брати-сестри, їх подружжя-діти). Це кровноспоріднені сім’ї. Повна розширена сім’я – це коли ніхто з чоловіків різних поколінь не покидає межі великої сім’ї (Китай).

Структура сім’ї та її внутрішня організація залежать від багатьох чинників, визначальним серед яких є тип шлюбу. В історичній ретроспективі відомі шлюби двох видів: моногамні й полігамні.

Моногамія – це шлюб між одним чоловіком і однією жінкою. Полігамія – це шлюб однієї людини з кількома, а різновидами полігамії є полігінія – шлюб одного чоловіка з кількома жінками та поліандрія – шлюб однієї жінки з кількома чоловіками.

За способом реєстрації шлюбу він може бути офіційним (релігійним або цивільним, тобто світським) або неофіційним, фактичним, тобто неоформленим.

Залежно від сфери вибору чоловіка або жінки шлюби поділяють на ендогамнi, тобто такі, які укладаються в межах власної, але більш широкої спільноти, наприклад у межах соціального класу чи касти, та на екзогамні, що укладаються між партнерами, які належать до різних соціальних груп.

За ієрархією престижу та влади у сім’ї виділяється патріархальна сім’я, де батько здійснює владу і користується найвищим авторитетом, і матріархальна сім’я, де влада належить матері. Існують також сім’ї егалітарні; переважно у сучасних суспільствах. Окрім того, сім’ї поділяються на патрілінеальні, в яких успадкування прізвища, майна, престижу і соціального становища відбувається по лінії батька, і на матрілінеальні, в яких успадкування відбувається по лінії матері. І, нарешті, розрізняються шлюби патрілокальні, які характеризуються тим, що молоде подружжя після шлюбу переходить у дім батьків чоловіка, і матрілокальні, коли молоде подружжя оселяється в домі батьків жінки.

Разом з тим зазначимо, що типи структур сім’ї змінюються з часом. Вони залежать від історичної епохи, узвичаєного віросповідання та законодавства, рівня цивілізаційного розвитку суспільства тощо.

Успішність функціонування шлюбно-сімейних стосунків (або сім’ї) – це категорія, що відображає якість її діяльності. Вона, по-перше, дає змогу проводити порівняння їхніх якісних характеристик у різних суспільних системах і в різні проміжки часу. По-друге, вона виступає як нормативна модель управління шлюбно-сімейними стосунками в суспільстві. Під успішністю сімейно-шлюбних стосунків у різних суспільствах розуміють різний зміст, оскільки проблема критеріїв їх оцінки – питання досить складне. Загалом критерієм успіху сімейно-шлюбних стосунків вважають:

1) міцність шлюбу;

2) суб’єктивне відчуття щастя у подружжя;

3) виконання бажань більш широких соціальних груп;

4) всебічний розвиток особистостей подружжя, а саме їхніх здібностей і активності, виховання здібних та активних дітей;

5) досягнення цілковитого взаєморозуміння, внутрішньої інтеграції подружжя, відсутність конфліктів і криз, викликаних антагонізмами між членами сім’ї. У той же час цілковитий успіх шлюбу та сімейно-шлюбних стосунків буває досить рідко. Однак це не повинно неодмінно означати дезорганізацію та розпад сімейної групи.

Під способом життя сім’ї розуміють усю сукупність тих видів життєдіяльності, які виконуються усіма разом або деякими із членів сім’ї чи одним із них, але від імені і для усієї сім’ї. Природно, що між способом життя сім’ї та способом життя певної соціальної верстви, класу, нації, суспільства, в рамках яких сім’ї функціонують, спостерігається найтісніший зв’язок.

Етапи життєвого циклу сім’ї – це категорія, що характеризує динаміку розвитку сім’ї від моменту її формування й до розпаду. Життєвий цикл сім’ї характеризується рядом періодів, таких як знайомство, заручини, укладання шлюбу, взаємне пристосування тощо. Крім того, кожна подружня пара, яка не розпалася і має дітей, проходить через три головні фази свого розвитку: 1) період до народження першої дитини, 2) період виховання дітей, 3) період після відокремлення дітей, які стали самостійними. Нарешті, кожен шлюб, навіть найщасливіший, розпадається через смерть. Розпад сім’ї найчастіше відбувається тоді, коли один із членів подружжя залишає сім’ю через відокремлення або розлучення.

Таким чином, різні сім’ї у суспільстві мають свої інтереси, перебувають у взаємозв’язку одна з одною і суспільством у цілому. Тому сім’я виступає як специфічна соціальна спільнота, соціальна група і поряд з іншими соціально-класовими, етнічними, демографічними, професійними й територіальними групами є надзвичайно важливим елементом соціальної структури суспільства. Як бачимо, обидва напрями соціологічного підходу до дослідження сім’ї мають свою специфіку. Парадигма сім’ї як соціального інституту зорієнтована в основному на її зовнішні зв’язки, водночас її внутрішні зв’язки досліджуються через призму понять, що характеризують сім’ю як малу соціальну групу. Тому заслуговує на увагу пропозиція українського соціолога Н. Черниш щодо доцільності інтеграції цих обох парадигм у межах уявлень про сім’ю як соціальну систему.

Для дослідження різних соціальних процесів, що відбуваються в сучасній сім’ї, дуже важливими є аналіз і значення її функцій, що й визначило власне можливість виділити та розглянути цю категорію окремо.

Під функціями слід розуміти способи вияву активності, життєдіяльності сім’ї та окремих її членів. Відомий польський соціолог Я. Щепаньський наголошує, що особливе значення сім’ї випливає з двох її основних функцій, які вона виконує в рамках суспільства: перша полягає в тому, що сім’я – це єдина соціальна група, яка збільшується не завдяки прийому нових членів ззовні, а завдяки народженню дітей. Отже, це група, яка підтримує біологічну безперервність суспільства. Друга її основна функція полягає в передачі культурної спадщини суспільства від одного покоління до іншого.

При аналізі функцій сім’ї виокремлюють функції суспільства стосовно сім’ї, сім’ї стосовно суспільства, а також функції сім’ї стосовно особистості і особистості стосовно сім’ї.

3 огляду на це функції сім’ї можна розглядати як соціальні (стосовно суспільства) та індивідуальні (стосовно особистості). Функції сім’ї насамперед тісно пов’язані з потребами суспільства й особистості. Вони мають глибоке історичне коріння і зумовлені соціально-економічними умовами життєдіяльності суспільства, в результаті чого з часом змінюються як їхній характер, так і сама ієрархія функцій сім’ї.

Таким чином, типологія функцій сім’ї виділена з огляду найважливіших сфер її життєдіяльності та включає репродуктивну, виховну, господарсько-побутову, емоційну, первинного соціального контролю, дозвільну, соціально-статусну, матеріального забезпечення, сексуальну, опікунську, рекреаційну, представницьку, організаційну та виробничо-економічну функції. При цьому для суспільства особливо важливим є ефективне здійснення репродуктивної та виховної функцій, оскільки лише в сім’ї підтримується біологічна безперервність суспільства і початкове формування особистості. Крім того, у зв’язку з розвитком ринкових відносин і приватної власності в нашій країні велика роль відводиться виробничо-економічній функції сім’ї. Здійснюючи цю функцію, сім’я через сімейні підприємства та фірми, а також ферми, інші форми виробничої діяльності може брати участь у виробництві різних товарів та продуктів, надавати різноманітні послуги населенню, стаючи тим самим не лише споживаючим, а й важливим продуктивним осередком суспільства. Для ефективного виконання сім’єю своїх функцій украй важливою є суттєва допомога і підтримка її з боку держави, оскільки духовно й морально здорова сім’я – запорука соціального здоров’я всього суспільного організму.

Питання для самоконтролю

1. Розкрійте зміст поняття соціальний інститут.

2. Назвіть основні елементи і риси соціального інституту.

3. Які види соціальних інститутів Ви знаєте?

4. Що таке інституціалізація, які її етапи?

5. У чому полягають функції і дисфункції соціальних інститутів?

6. Чому сім’я може розглядатися як соціальний інститут суспільства й мала соціальна група?

7. Назвіть основні параметри соціологічного вивчення сім’ї.

8. Які функції сім’ї по відношенню до суспільства і особи?

Дата добавления: 2014-01-05