Становлення розшукової діяльності на Русі та в Україні

У період Київської Русі розшукова робота розвивалась за аналогією найбільш розвинутими державами Західної Європи, однак при цьому зі своєю специфікою. На місцях і в центрі ця функція виконувалася представниками влади, коли скоювалися посягання на життя, здоров’я чи власність князя, або членів його сім’ї.

Всю повноту влади, в тому числі і суддівської, вершив князь особисто або його представники на місцях. Найбільш важливі справи князь розглядав разом зі своїми боярами.

У період правління князя Олега (879 – 912 р.р.) був підписаний перший договір з греками по розшуку вбивці Русіна та рабів, що втекли від свого хазяїна. Власник мав право вести розшукову роботу скрізь до їх встановлення і затримання. Розшукова робота у той період вже отримала міжнародний статус.

Розшукові функції в кримінальному судочинстві Київської Русі – початковій формі українського права, дозволяли проводити розшук і слідство щодо злочинів.

Правило „куди приведе слід, там і знаходиться злочинець”, якого дотримувалися розшукувачі тих часів, спонукало до участі у розшуку злочинця все населення общини. Згідно цього правила, якщо сліди приводили у будь-яку общину, то на неї лягав обов’язок відшукати злочинця ті видати його. В іншому випадку община повинна була сплатити штраф. Таким чином, „гоніння сліду” – розшук злочинця по залишеним ним слідам, якщо вони приводили в населений пункт, ставив перед його мешканцями альтернативу, або сплачувати штраф і тим самим приймаючи на себе матеріальну і моральну відповідальність за злочин, або включатись у розшук злочинця і його слідів, що замітало підозру.

У Київській Русі, і особливо в Києві, широке застосування отримав приватний розшук. Осіб, які виконували функції приватного розшуку, наймали заможні люди з метою встановлення злодіїв, розбійників, вбивць, та тих, хто ухилявся від сплати боргів.

Розшук розбійників у період правління київського князя Володимира (980 – 1014 рр.) організувався та здійснювався намісниками князя за допомогою окремих військових формувань.

Приватний розшук цього періоду мав яскраво виражений релігійний характер. Це – період запровадження на русі Християнства, яке не всіма приймалося однозначно, а тому багато людей тікали з Києва. Вони переховувалися в лісах, степах, здійснюючи при цьому насильницькі корисливі злочини. Однак, якщо язичник – розбійник зізнавався у вчиненому злочині і признавав християнську віру, він звільнявся від покарання. Разом з тим, це правило не розповсюджувалося на категорію професійних злодіїв.

Про ефективність приватного розшуку в той період можна скласти уяву хоча б з такого прикладу, як розкриття вбивства князя Ігоря – сина князя Олега Святославовича. Суть цього вбивства в тому, що князь Ігор правив в Києві всього 12 днів, після цього відрікся від престолу і прийняв постриг. За тим його вбивають в монастирському дворі, коли він був уже ченцем.

Проведення розшуку було доручено лікарю князя та його другові. Останні під легендою мандрівників приїхали до Києва і зупинилися в тому ж монастирі, де було вбито князя Ігоря.

На місці їм вдалося встановити контакт із багатьма монахами, іншими людьми, які обслуговували діяльність монастиря. Вони проводили з останніми розвідувальні бесіди щодо гучного вбивства. Процес такої роботи прикривався відповідною легендою, а встановлена довіра дозволила отримати інформацію від дівчини по імені Осейка. Вона розповіла мандрівникам про те, що князь Ігор захистив її від насильників, які потім помстилися. Вбивці після такої інформації біли встановлені і затримані князівськими дружинниками.

Становлення розшукової діяльності на Русі та в Україні проходило поступово.

— У 13-16 ст. ст. на Русі – Україні розвиток багатьох інститутів держави та права значно відставав у порівнянні з іншими західноєвропейськими країнами і це відбилося, загалом, на становленні розшукової діяльності – її відставання було значним.

— 13-16 ст. ст. в Україні організацією розшуку займаються: в Галицько-Волинському князівстві – князь, його оточення та княжий двір; у Литовському – „копний круг”. У цілому стан розшукової роботи в цей період був на низькому рівні.

В 16 ст. створюються „земские избы”, які, крім збирання податків, вели боротьбу з розбійниками, злодіями, проводили розшукову роботу.

В 17 ст. розшукові функції виконувалися вже судом у рамках судового слідства. Важливу роль у цей період став відігравати такий інститут як донос. Розшук отримав правове закріплення в Соборському Укладі (1649). Пізніше видається Преображенський Наказ (1697), який став спеціалізованим державним органом по організації розшукової роботи. В Києві в цей період формується військова поліція (1649) – дві сотні стрільців, які забезпечували безпеку Російської військової адміністрації, яка знаходилася в м. Києві, та недопущення протидії владі.

В 1711 році Петро І своїм Указом вводить інститут фіскалів (в Німеччині вони були введені на 2 століття раніше). Головна мета фіскалів – негласний контроль за діяльністю посадових осіб, які виконували функції державної служби, виявлення фактів зловживання владою, а також нагляд за процесом сплати податків.

На початку 18 ст. злочинність на території Росії і України міняється не тільки за масштабами, територією, але і за змістом. З’являються професійні злочинці та групи. Саме тому Петро І в 1711 році вводить інститут державних розшуковців (сыщиков). Останніх направляли на місця для розкриття найбільш резонансних злочинів.

Діяльність цього інституту регламентувалась Указом Сенату, який зобов’язував губернаторів надавати їм допомогу, а останнім дарував широкі права.

В 1762 році цей інститут був переведений до місцевих поліцейських органів. Зазначені заходи, на жаль, позитивних результатів у боротьбі зі злочинністю не мали. Тому Уряд Категорії ІІ в 1730 році створює спеціалізований розшуковий підрозділ – Розшуковий наказ.

В 1731 році створюється Канцелярія таємних розшукових справ. Канцелярія стала організаційно-практичним центром боротьби зі злочинністю. Вона функціонувала 31 рік і в 1762 р. була ліквідована.

В 1763 році функції Розшукового наказу передаються до Особової експедиції.

1782 рік – це рік реформування поліції. Відповідно до Уставу в кожному місті створюється Управа. Загально-кримінальна поліція виконую розшукові функції і стає основним суб’єктом цієї діяльності.

Поліцейські органи централізуються і підпорядковуються губернаторам.

У 18-19 ст. ст. розшукова робота в Україні мала вже корінні відмінності. Організацією цієї роботи займалися генеральні судді, які одночасно були помічниками гетьманів з правових питань. На місцях цю функцію виконували начальники поліції міст, отамани та ін.

В Запорізькій Січі, наприклад, розшукову діяльність здійснював кошовий отаман, паланачні полковники, військові осавули. Останні були головною діючою особою в розшуковій діяльності.

У 1801 році таємна експедиція ліквідується, а її функції переходять до відтвореного міністерства внутрішніх справ.

У складі останнього починає діяти особлива Канцелярія, яка у 1805 році реорганізовується на таємний комітет для розслідування кримінальних справ політичного характеру. Пізніше (у 1811 році) названий комітет, або як його називали „поліція безпеки” (политический сыск), входить до структури Міністерства поліції, головне призначення якого – організація внутрішньої безпеки. В 1819 році Міністерство поліції об’єднується в Міністерство МВС.

Дата добавления: 2014-01-05