Об’єктивність та свобода як риса демократичної журналістики

На підставі зазначеного вище можемо стверджувати, що різна у нас не тільки журналістика, а й журналісти. Йдеться, зрозуміло, навіть не про посади, досвід роботи, вміння писати й говорити, а про типи видань, до яких причетний журналіст, а отже, ступінь залежності чи незалежності працівника редакції, інформаційної служби. Бо ті, кого ми називаємо журналістами і хто виконує інформаційно-літературну роботу, хто продукує відповідні тексти, перебувають у різному становищі, мають різні можливості вияву власної позиції. Насамперед це залежить від статусу засобу масової інформації. Одна річ – незалежне, зважаючи на всю умовність цього терміна, видання чи канал, інша – редакція партійного видання з його чіткою ідеологічною орієнтацією. Якої б творчої автономії не мав журналіст урядового видання, він вимушений реалізувати програму редакції, виконувати відповідні владні завдання.

І хоч питання стосунків мас-медіа і влада, мас-медіа і капітал – тема окремої розмови й окремого навчального предмета, його не можна обминути, коли йдеться про творчі можливості окремого журналіста. Незалежну позицію може зайняти лише журналіст економічно самодостатнього видання чи каналу "...Журналісти повинні бути вільними від зобов'язань перед будь-чиїми інтересами, окрім права громадськості знати правду", – нагадує одне із правил західної журналістики перший заступник редактора газети "Високий Замок" Наталія Балюк і додає, що ця залежність може бути і від влади, і від тих, хто перебуває на утриманні політично-фінансових кіл.

Сам процес роздержавлення ЗМІ всіляко гальмується. В особливо критичній ситуації перебуває найчисленніша ланка преси – районні, міськрайонні та деякі міські газети. Аналіз на підставі зарубіжного досвіду свідчить, що реформування цього найближчого до читача виду преси не тільки можливе, а й неминуче. Економічно незалежні видання існують, чимало районних вчаться заробляти на хліб насущний власною працею. Але їх реформування, незважаючи на зважені пропозиції керівництва Національної спілки журналістів України, викликають глухий спротив влади та певної частини журналістів, які звикли триматися за фалди адміністрації.

Якщо навіть умовно вживати стосовно ЗМ1 метафоричне "четверта влада", то аж ніяк не можна назвати четвертою владою видання тієї чи іншої гілки влади, виконавчої, законодавчої чи судової, а щобільше прес-службу чи прес-секретаря, навіть якщо вони обслуговують самого президента. Це теж інформаційно-журналістська праця. У світі її називають сервільною, тобто обслуговувальною. Це реальність, якої нікому не спростувати. І у нас, і за кордоном у цих службах, особливо високого рівня, працюють здібні та досвідчені журналіста.

Свобода журналіста починається із права вибору. Це перше. Б умовах розвиненого інформаційного ринку журналіст мас можливість обрати той вид інформаційної роботи і те місце, яке відповідає його здібностям, уподобанням, переконанням тощо. Драма українського журналіста, особливо у провінції, полягає у тому, що сучасна система ЗМІ з явним переважанням провладних та фінансово-олігархічних видань і каналів можливість вибору дуже обмежує.

Другою передумовою гідного становища журналіста у суспільстві є законодавчі гарантії. Відповідно до Законів України "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення" та інших журналіст мас право відмовитися від виконання редакційного завдання, якщо воно пов'язане з порушенням закону, відмовитися від матеріалу, якщо його зміст після редакційного втручання суперечить особистим переконанням автора. На жаль, журналіст не завжди мас змогу боронити свої позиції.

Третє. Бізнесові і владні структури повинні, як це радять закордонні експерти, навчитися тримати підпорядкованих їм журналістів не на короткому, а на довгому повідну, тобто давати найширші можливості самостійного вирішення всіх питань у визначених програмою межах, "Об'єктивного журналіста, – слушно наголошує Олександр Зінченко, – важко змусити писати "під темник". Так само журналіста-пристосуванця важко змусити писати об'єктивно".

Звідси четверте. Журналіст-професіонал за жодних умов не має права навмисно говорити неправду. Він може помилятися, але не має права брехати. Це повинно стати корпоративною нормою працівника масової комунікації. Свідомий обман повинен суворо каратися юридично і морально. Про роль журналіста у суспільних відносинах образно, хоч може й не вичерпно, сказав той же Олександр Зінченко: "Журналісти повинні усвідомити свою роль - посередника між владою і суспільством. Роль душоприкажчика, котрий не має права бути лакеєм'".

Питання про гносеологічні, тобто пізнавальні, можливості журналістики є одним із найскладніших і найдискусійніших у науці та практиці. Діапазон думок якнайширший: від заперечення будь-яких можливостей пізнання журналістом реальності до сприйняття певною частиною суспільства журналістської інформації мало не як істини в останній інстанції. Погодитись із такими крайнощами не можна. Потрібен диференційований, конкретний науково-практичний підхід, який би враховував як загальні закономірності пізнання життя в конкретних історичних умовах за допомогою науки, філософії й такого оперативного виду віддзеркалення дійсності, як журналістська інформація у її найширшому трактуванні. Треба брати до уваги її різні потоки.

Загальний обшир інформації, яку дехто називає архитекстом, справді, нікому із смертних не під силу охопити цілісно, збагнути до кінця. Журналіст, з огляду на специфіку оперативної інформації, способу її здобування і викладу, не може претендувати на глобальну, універсальну правду, на те, що в науці йменується високим словом Істина. Відомий український журналіст, один із зачинателів нового, посткомуністичного журналізму, головний редактор популярного тижневика "Пост-Поступ" Олександр Кривенко так сформулював цю закономірність: "Не берімо на себе тягаря казати правду. Ми не кажемо істини, бо ми її не знаємо. Ми не творимо фактів, лише допомагаємо іншим дізнатися про ці факти. Ми не даємо оцінок фактам, лише допомагаємо іншим зробити висновки з наведеної нами інформації. Якщо на підставі поданої нами інформації люди зроблять вмотивовані висновки - це добрий результат нашої праці. Якщо на підставі наших повідомлень люди уникнуть хибних висновків - ще краще. Помилки, обман, страх - від непоінформованості. Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнати правду. Але ми не ризикуємо думати, що пропонована нами інформація вже є правда в кінцевій інстанції. Адже завжди існує певна кількість фактів, яких ми самі не знаємо".

Незважаючи на категоричність і навіть суперечливість окремих висловів, у цьому судженні відображені загальні властивості пізнавальних можливостей журналістики й особливо тієї її частини, яку ми нарекли подієвою інформацією і яку, незважаючи на термінологічні успіхи сучасної науки, самі журналісти і надалі вперто називають просто інформацією.

Справді, мас-медіа у всій своїй сукупності, у трансконтинентальному, національному і регіональному вимірі відображають інформаційну картину світу. З них сучасна людина дізнається про те, що, коли, де відбулося у світі, знаходить оперативне тлумачення тих чи інших подій. У теорії і практиці ЗМ1, особливо на Заході, давно утвердилась думка про те, що об'єктивність журналістики вимірюється неупередженим поданням новин, фактів, без нав'язування оцінок журналіста.

Некоментована, всебічно і системно подана інформація справді є одним із шляхів об'єктивного і точного, неупереджепого відтворення дійсності. Вона потребує неабиякого вміння, чуття, напруження думки. Але все це залишається, так би мовити, за рядками тексту. В самому ж тексті мінімум власних думок, оцінок, суджень. Як постійно наголошують закордонні дослідники, автор має бути цілком відстороненим. Він, зважаючи на всю захопленість явищем, не має права виявляти власних симпатій чи антипатій, дотримуватися принципу неупередженості й діловитості. Принцип репортера, на думку цитованого шведського журналіста і дослідника Еріка Фіхтеліуса, такий: "Я тут не для того, щоб говорити, що думаю я сам, а для того, щоб повідомляти, що думаєте і що робите ви". Подібний принцип сповідує згадуваний О. Кривенко: "Не любімо нікого. Ні правих, ні лівих, ні центристів. Ні злочинців, ні святих. Принаймні, не демонструймо своїх симпатій. Ці симпатії, звичайно, у нас є. Але не вип'ячуймо їх на демонстраційний огляд, сховаймо їх глибше. І глядач сприйме наші симпатії (й антипатії) без внутрішнього опору. Бо всяке нав'язування є агресією, а всяка аїресія викликає опір... Не ненавидьмо нікого. Ми – не публіцисти. Ми мусимо повідомляти людям новини навіть про тих, хто нам ненависний...".

Така позиція – природний протест нової пострадянської журналістики проти комуністичної преси, яка була журналістикою без інформації, була за певними винятками квазіпубліцистикою, аж надто суб'єктивною, менторською, бездоказовою, директивною, догматичною, в основі своїй брехливою.

Дата добавления: 2014-01-05