Проблеми ведення інтерв’ю та їх усунення

Найпоширеніша хвороба журналістів-початківців – невміння ставити такі запитання, які викликали б роздуми співрозмовника. Натомість багато запитань банальних, ординарних, наприклад; "Як ви живете?", "Як працюєте?", "Розкажіть свою біографію". Вони мають таку ж загальну і банальну відповідь. Якщо ніхто не може без врахування конкретної обстановки порадити, які саме запитання ставити, то величезний досвід підказує журналістам, яких запитань варто уникати. Журналістові-початківцю можуть бути корисними "заборони", які наводить у книзі "Десять заповедей журналистики" Ерік Фіхтеліус. Він описує десять "смертних гріхів" журналіста в роботі з інтерв'ю, запропоновані Джоном Савотскі:

• запитання, які допускають односкладові відповіді ("так", "ні");

• стверджувальне речення замість запитального;

• два запитання в одному;

• перевантажені запитання;

• запитання, які наводять на відповідь;

• коментарі та власні оцінки у запитанні;

• припущення і домисли у запитанні;

• навішування ярликів у запитанні;

• перебільшування у питанні;

• надто складні для розуміння запитання.

На підставі досвіду можна сформулювати кілька найзагальніших порад. По-перше, як уже було зазначено, слід чітко усвідомлювати, що саме ти хочеш дізнатися. Це допомагає запитувати про те, що потрібно для написання матеріалу: факти, думки, прізвища, реальні епізоди. Хоч би приблизна концепція майбутнього твору, бачення його ще до того, як журналіст сідає за стіл, допоможуть віднайти деталі і подробиці, яких потім так не вистачає.

По-друге, діє психологічна закономірність, згідно з якою знавець менше соромиться незнання, ніж не просвічений.

Звідси порада досвідчених журналістів молодим: не соромитись незнання. Ліпше виявитися профаном у розмові (хоч це соромно і неприємно), ніж наплутати у виступі.

По-третє, треба постійно дошукуватись істини, допитуватися, сперечатися, не поспішати записувати загальні фрази, не вдовольнитись непідтвердженими конкретними фактами, епітетами, наприклад, рішучий, добрий, працелюбний. Ці епітети доведеться аргументувати. Тому аргументи треба брати з життя, а не вигадувати.

По-четверте, слід твердо усвідомлювати, що ти є представником громадськості й береш інформацію для читачів, слухачів чи глядачів. Скромність, тактовність у поведінці, вміння дати зрозуміти всім, що ти розмовляєш не як приватна особа, а як представник відповідної аудиторії – ось що найперше має характеризувати журналіста.

Нарешті, на успіх проведення розмови частково впливає техніка запису. Сьогодні майже всі журналісти користуються сучасними технічними засобами фіксації інформації - диктофонами, магнітофонами, телекамерами. Але не тільки професіонали, але й пересічні телеглядачі, які спостерігають за проведенням прес-конференцій, знають, що частина репортерів, особливо газетярів, представників інформаційних агентств, не цурається і традиційного блокнота. Все залежить від мети розмови, особистості й навичок журналіста, характеру співрозмовника. Та прес-конференція, коли не тільки можна, а й треба все якомога точніше записати, – це одне, а довірлива розмова з приватною особою – зовсім інше, Без магнітофона, телекамери не може обійтись радіо- і тележурналіст. Диктофон для газетяра має безсумнівні переваги тоді, коли слова співрозмовника, найчастіше офіційної особи, треба відтворити з абсолютною точністю. У таких випадках співрозмовник може навіть вимагати дослівно записати те, що він говорить. Та навряд чи є потреба дослівно записувати на плівку довготривалу нараду, конференцію, коли про них треба дати у газету чи на радіо стислу інформацію.

До того ж, для надійності фіксацію інформації треба дублювати. Якою б досконалою не була техніка, вона часто може підводити. Не кажучи вже про те, що співрозмовник може говорити надто тихо або у приміщенні буває надто гамірно, і тоді запис у блокноті може хоч якось врятувати репортера від зриву виконання завдання.

Дата добавления: 2014-01-05