Провідні типи соціально-економічних відносин античного суспільства

Унікальність Античної цивілізації традиційно пов’язують з начебто домінуючим в її системі рабовласницьким способом виробництва. Питання про характер та ступінь поширеності цього способу виробництва у світовому та середземноморському масштабах багато разів обговорювалося в науковій літературі. Сама дискусія з цього питання була дуже повчальною та продуктивною. Так, в середині 60 рр. ХХ ст. Є.О.Берзін визначив умови, які роблять можливим перетворення рабовласництва на провідний економічний уклад. Він довів, що сама наявність рабовласництва є свідченням достатньо високого рівня товарно-ринкових відносин. Відтак, він зробив висновок про те, що найдавніші експлуататорські (тобто ранньокласові) суспільства, як такі не могли бути рабовласницькими. Р абовласництво, як економічний уклад, починає розвиватися лише на певному етапі еволюції деяких, нечисленних докапіталістичних суспільств, в тому числі й античного.

Група вчених попередніх десятиліть відзначає, що античне суспільство, починаючи від моменту складання її первинного давньогрецького ядра, було неоднорідним та багатоукладним у соціально-економічному розумінні. Тут, для будь-якого полісу існувала альтернатива суспільно-економічного розвитку: або шлях інтенсивного розвитку полісу, що тісно пов'язаний з морською торгівлею (Мілет, Ефес, Коринф тощо), або жорстка, консервативна структура Спарти, Криту, Фессалії з її,по суті, кріпацькою формою експлуатації безправного землеробського населення з боку військової знаті. Разом із тим, зверталася увага також на особливості розвитку областей Середньої Греції, перш за все Аттики, яка відіграла таку помітну роль в історії Стародавньої Греції.

У зв’язку з цим вказувалося на історичне значення вторгнення дорійських племен, в результаті якого було зруйновано вже трухляву бюрократичну систему управління мікенський князівств. Тоді Афіни, що залишилися єдиним старовинним центром (від мікенський часів), стали оплотом та сховищем ахейських емігрантів, перш за все знаті. Воєнна небезпека стала причиною об’єднання Аттики під головуванням військової верхівки – евпатридів – та встановлення аристократичної системи влади в Афінській державі.

Переселення дорійців, а разом із ними, частини фесалійських племен та розгром ними провідних центрів цивілізації Пелопоннесу через 60-80 років після Троянської війни, призвело до масового відтоку еолійського, іонійського та частини ахейського населення на острови та на зах. узбережжя Малої Азії та на Кіпр. Том біженці-колоністи почали створювати нові громади-поліси. Фукідід констатує, що «наймогутніші вигнанці з усієї Еллади стікалися в Афіни» та зазначає, що «ці прибульці настільки збільшили населення міста, що афіняни в подальшому висилали поселення навіть в Іонію, оскільки сама Аттика була недостатньо обширна, щоби вмістити таку безліч народу» (Історія,1,2,б)

Розглядаючи проблеми ранньогрецького полісу та його порівняння з містами стародавнього Сходу, Андрєєв Ю.В., серед перших в радянській науці спеціально доглянув питання про перехід на межі ІІ-І тис. до н.е. грецького суспільства від мікенської військово-бюрократичної системи до полісних громад. На відміну від палацу мікенського часу, найдавніший поліс не був місцем перебування аристократичної еліти. Первинним елементом, з якого розвивався поліс, була не цитадель, тобто не палац, оточений стіною, а рядове землеробське поселення чи гніздо таких поселень, які гуртувалися навколо пагорба, увінчаного акрополем. В чому ж причина такої зміни структури грецького суспільства та форми державності? Причину варто шукати в економічно-господарських умовах.

Андрєєв Ю.В. відзначав, що при переході від бронзового віку до залізного практично зникає потреба в державному забезпеченні виробників металом, а тому зникає економічна потреба в системі палацової економіки. Це співпало в часі зі зруйнуванням бюрократичних ахейських царств під ударами дорійців.

Крім того, в умовах відносної ізоляції Егейського світу на межі ІІ-І тис. до н.е. греки були полишені самі на себе, та не відчували ніяких зовнішніх впливів, здатних визначити їхній історичний вибір. Тобто, вони мали можливість самостійно, без підказки, шукати той шлях розвитку, який найкраще відповідав місцевим історичним та географічним умовам.

По мірі зростання населення та зростання числа воєнних зіткнень складаються громади-поліси, очолювані знатними старовинними родами, які в той же час, не настільки сильні, щоби цілковито підкорити собі громаду та перетворити її на об’єкт експлуатації. Так склалося через те, що в соціально-економічному відношенні поліс був достатньо рихлим конгломератом патріархальних родин, які економічно були достатньо відокремлені одна від одною. Їх згуртовувало разом в єдиний громадянський колектив усвідомлення спільності своїх інтересів перед обличчям ворожого зовнішнього світу та необхідність спільно захищатися від ворожих нападів.

Разом із тим, не варто забувати, що в межах стародавнього полісу існували не лише соціально-політичні, але й різнобічні економічні відносини між окремими домогосподарствами. Саме вони й визначали сутність полісної організації. Основою цих відносин були питання власності на землю, розподіл праці та перерозподіл продуктів. В цьому й полягала відмінність полісу від ахейського соціального організму, де при пануванні палацового сектора, перерозподіл матеріальних благ відбувався перш за все редистрибутивним способом.(способом примусової концентрації виробленого продукту в руках правителя держави, тобто шляхом обкладання населення податками, перерозподіл матеріальних благ у вертикальній площині. Реципрокація – перерозподіл в горизонтальній площині у формі обміну, торгівлі)

В.П.Яйленко зазначав, що в реальних умовах невеликого та незаможного суспільства, яким здебільшого був полісний колектив, не було та не могло бути суттєвих відмінностей в соціальному статусі окремих груп індивідів. Звісно, в кожному полісі була своя біднота, середні верстви та своя аристократія від народження. Але головним, що їх об’єднувало. Була причетність до свого полісу, який був у першу чергу, інструментом протистояння ворожому зовнішньому світу.

Особливий інтерес викликає концепція, яку висунув Г.А.Кошеленко. Він підкреслює, що становлення класового суспільства в Егеїді відбувалося багато разів. Основними етапами такого становлення Кошеленко називає крито-мікенський та ранньополісний. При цьому він виділяє два основних шляхи становлення грецької державності: спартанський (який відбувся після дорійського завоювання місцевого населення Пелопоннесу) та афінський – який склався внаслідок спонтанного внутрішнього розвитку антагоністичних відносин всередині самої полісної громади в процесі закабалення земельною аристократією селянства, яке розорялося.

Тут починається найцікавіше. Якщо перший шлях вже в ІХ ст. до н.е. забезпечив утворення цілком життєздатної Спартанської держави, то другий заводив у глухий кут. Афінська аристократія, з одного боку, не мала можливості створювати великі господарства та закабаляти селянство, а з другого боку, посилення воєнного напруження та становлення нової форми збройного порядку – фаланги важко озброєних гоплітів – підносило роль селянського ополчення. Останнє дозволяло селянству з успіхом опиратися економічному та соціальному пануванню аристократії. Звільнення селян, яке співпало із помітним зростанням товарно-ринкових відносин, визначило розвиток відносин експлуатації за рахунок залучення до приватних домогосподарств рабів –іноземців. Це й привело до початку третього етапу становлення класових відносин в Стародавній Греції.

Щодо Лакедемону та Аттики можна цілком погодитися з такою концепцією. Але цікаво з’ясувати: а чи всі давньогрецькі общини «не спартанського» шляху розвитку пройшли етап закабалення селянства з боку землеробської аристократії чи такий стан був притаманний переважно областям Середньої Греції архаїчного періоду, але при цьому не був характерний для полісів Архіпелагу, чи Іонії чи Еоліди, не кажучи вже про численні колонії?

Можна погодитися з концепцією Г.А.Кошеленко про те, що шляхи формування держави накладають сильний відбиток на всю подальшу долю давньогрецьких полісів. Але слід звернути увагу на деякі відмінності процесу становлення: 1.іонійсько-еолійських полісів; 2. політичного об’єднання Аттики; 3. формування дорійських держав.

В першому випадку соціальний організм виникає в процесі згуртування біженців на нових землях, коли незважаючи на різницю в походженні та ступеню знатності, всі громадяни стають приблизно рівними в соціально-економічному відношенні.

В другому випадку ми стикаємося з випадком становлення державного утворення на підґрунті об’єднання кількох громад на чолі з аристократією, яка володіє традиційними привілеями та економічними перевагами. Таке об’єднання відбувається в процесі трансформації, а не докорінної ломки попередньої ранньокласової системи відносин.

Третій варіант демонструє виникнення держави внаслідок завоювання маси ранньокласової спільноти землеробського населення племенами прибульців, що знаходяться на фінальній стадії розкладу первіснообщинних відносин, тобто на перед класовому рівні.

З цього переліку варіантів, лише першому притаманна поява громади протокласового типу. Але суспільства другого шляху в процесі розвитку доволі швидко зайшли в глухий кут. Та оскільки вони перебували в тих самих екологічних та історичних умовах, що й іонічні поліси, споріднені з ними етнічно, такі суспільства змогли доволі швидко перебудуватися по їхнім зразкам.

Але жоден з цих варіантів становлення державності в Греції в І тис. до н.е. не можна розглядати як варіант формування ранньокласового суспільства. Найближчим до нього є Спарта, де пізньопервісні редистрибутивні традиції були штучно законсервовані законами Лікурга. Інші організми, які виникали в таких самих умовах в Арголіді, Фессалії на Криті, не кажучи вже про Коринф та Мегари, доволі швидко пережили ре дистрибуцію та перейшли до внутрішньо торгівельному розподілу матеріальних благ. Тим більше це стосується Аттики. Важливо мати н увазі, що за формами експлуатації Афіни, до реформ Солона були ближче до полісів дорійсько-фесалійського типу, ніж до іонійських полісів, оскільки головною масою пригнобленого населення в них були селяни, які втрачали землю та особисту свободу. З юридичної точки зору залежність цих селян була майже рабською, оскільки їх можна було продавати (за борги.) Але в економічному відношенні ця залежність була скоріше кріпацькою, оскільки селянин із сім’єю самостійно вів дрібне господарство. Аналогічна ситуація мала місце в кріпацькій Росії.

Спартанські ілоти за своїм соціально-економічним статусом принципово відрізнялися від класичних рабів, які були приватною власністю їх власників. До цього часу залишається дискусійним питання, чи можна ілотів вважати різновидом рабів? (як вважають Г.А.Кошеленко, Є.Д.Фролова, Ю.В.Андрєєва), або ж їх слід вважати як варіант феодально-кріпацьких відносин (як вважають історики – неантичними, И.А.Стучевський, Т.Д.Златковська). Для того, щоби розібратися в цьому питання, слід з’ясувати, що слід розуміти як рабство, а що як кріпацтво.

Найбільш вдалим і доречним варто визнати визначення рабства, яке запропонував М.А.Дандамаєв: рабом слід визнати особу, яка, по-перше позбавлена власності на засоби виробництва, по-друге, працює внаслідок по за економічного примусу, по-третє є чужою власністю.

Кріпацтво ж, в широкому розумінні слова, згідно з обґрунтованою думкою І.О.Стучевського, є системою експлуатації землеробського населення, що прикріплено до землі, здійснює самостійне дрібне натуральне господарювання переважно власними знаряддями праці та частину виробленого продукту віддає власнику землі, (державі або приватній особі) від якої залежить. На відміну від феодальних відносин у вузькому розумінні, кріпацтво має на увазі не стільки систему особистої залежності від експлуататора, як приватної особи, скільки прикріпленість до наділу, який обробляється.

Розглядаючи з такої позиції соціально-економічний статус спартанських ілотів, важко визнати їх, як рабів. Ілоти також володіють засобами виробництва і фактично здійснює самостійне господарювання. Після здачі встановленої податі всі надлишки він залишає у власному розпорядженні. Спартіати абсолютно не втручалися в господарчі справи ілотів. Вони цілком задовольнялися виплаченою рентою та виконанням повинностей. Юридично ілоти та земельні ділянки. До яких вони були прикріплені, вважалися власністю спартанської держави. Фактично ж, по кілька родин ілотів закріплювалися за родиною кожного спартіата. Ілоти мали утримувати свого безпосереднього пана та супроводжувати його в походах.

Отже, для античної епохи кріпацькі по суті відносини не менш характерні, ніж рабовласницькі. Умовами впровадження перших є: запровадження залізних знарядь праці в сільському господарстві за умови відсутності потреби в колективних роботах, відсутність палацово-редистрибутивної системи, ствердження влади завойовників.

За яких умов розвивалися рабовласницькі відносини? Органи влади полісних общин на чолі з народними зборами, складалися з самих общинників. Незважаючи на збереження певного впливу аристократичних родів, не могли перетворитися на засіб експлуатації одних общинників іншими. К Маркс відзначав, що поліс повинен мати базисом не земельну площину, як таку, а місто, як центр поселення, та землеробів, як союз громадян-воїнів. Така громада може існувати лише за умови збереження рівності між вільними та самостійними селянами та вільна праця для забезпечення подальшого існування їхньої власності. Такі суспільні відносини і виникли при повторній ґенезі общинних структур. Поліс передає земельні наділи в безстрокове користування своїм громадянам. Решта, яка лишалася після виплати податків, була власністю виробника.

Це, звісно, створювало стимул для зростання продуктивності праці. Однак ліміт для такого зростання залежав від можливості реалізації надлишків. Якщо надлишки виносяться тільки на внутрішній ринок, подальше зростання обсягу виробництва втрачає сенс. Навіть розвиток торгівлі із сусідніми полісами, які знаходяться в такій самій екологічній зоні та мають таку саму спеціалізацію, не може відчутно вплинути на зростання виробництва. Але встановлення зв’язків із далекими країнами, які мають потреби у продукції полісних общин, стимулюють прагнення до збільшення додаткового продукту.

Отже, розвиток зовнішньої торгівлі створює стимул для поширення виробництва. На певний час це робить необхідним залучення додаткової робочої сили. Робітники, які прилучаються до домашніх господарств, не можуть бути громадянами цього колективу. Вони є, або рабами-варварами, або особисто вільними, проте політично безправними вихідцями з інших общин (іммігрантами) та не мають засобів для існування. Остання умова породжується відсутністю права на земельну ділянку через відсутність громадянства.

Приватні господарства, високий рівень ремісничого виробництва, панування товарно-ринкових відносин, за умови розвитку торгівлі створювали всі умови для широкого застосування рабської праці у виробництві.

На відміну від Карфагена, в грецьких полісах не було умови для появи великих рабовласницьких віл. Сільськогосподарське виробництво в своїй основі залишалося дрібнотоварним та селянським. Рабська праця тут використовувалася у стриманих масштабах. Значно більше можливості для застосування рабської сили відкривалися в майстернях, де раби виконували операції, що не вимагали спеціальної кваліфікації, особливо в гірничій справі.

Отже, доволі чітко виділяються два шляхи становлення експлуататорських відносин за античної доби:

Перший, що пов'язаний із завоюванням та підкоренням місцевого населення. Він реалізується, головним чином, в аграрних областях та привів до встановлення олігархічних режимів. Їхньою економічною основою стало кріпацьке пригнічення залежного землеробського населення. Його можна умовно назвати дорійським.

Другий реалізується по мірі розвитку товарно-грошових відносин, експлуатації рабської праці та соціально-майнового розшарування серед повноправних громадян. Його можна назвати іонійським. Він був пов'язаний з розвитком демократичних полісів.

Тепер повернемося до Аттики. Її населення не було завойоване і залишалося на старих місцях під головуванням своїх та частково, можливо прибулих аристократичних родів. Ця обставина ставить під сумнів правомірність віднесення історичного розвитку Афін не тільки до дорійської, але також до іонійської моделі. Ту аристократія намагалася не просто зміцнити свої соціально-економічні позиції та утворити свою корпорацію. Вона вже від початку володіла реальними економічними та соціальними перевагами, які забезпечували їй панування над простим народом. Економічною основою її гегемонії було велике(за грецькими масштабами) землеволодіння. У власності аристократичних родів були кращі землі, збагачення від зовнішньої торгівлі (тобто збут продуктів сільського господарства) та карбування монети. На відміну від типової іонійської полісної общини, Афіни розвивалися як центр зосередження землеробської знаті.

В перспективі розвиток таких тенденцій міг би привести до появи кріпосницьких маєтків фесалійського чи етруського типу. Однак в конкретних умовах Середньої Греції VII-VI ст. до н.е. ця тенденція вступила в протиріччя з іншими, що й визначило громадянську боротьбу, яка спричинила реформи Солона, тиранію Пісистрата та остаточне торжество демократії, а разом із нею перемогу рабовласницьких принципів експлуатації в часи Клісфена.

Причини перемоги афінської демократії, пов’язаною з торгово-ремісничим підприємництвом, над землеробською аристократією достатньо розглянуті в літературі. Зараз варто зазначити, що соціальна революція в Афінах VI ст. до н.е. знаменувала собою відмову від кріпацьких тенденцій розвитку експлуататорських відносин. Це сталося завдяки перетворенню Афін з суто аграрного в торгівельно-промисловий поліс та початку широкого застосування рабської праці у високотоварних галузях виробництва, орієнтованих на зовнішній ринок.

Деяку аналогію з таким шляхом розвитку в Італії являє собою історія раннього Риму. Справа в тому, що на території Лаціуму до утворення Риму не існувало будь-якого ранньокласового суспільства. Однак становлення римського міста-держави відбувалося в екологічних та історичних умовах, які забезпечили можливість появи протокласового суспільства в ході синтезу елементів попередніх пізньопервісних соціальних організмів, що розпадалися.

Специфіка походження римського соціального організму, самостійність великих домогосподарств, відсутність виробничої потреби у зміцненні палацового сектора за рахунок общинного, не дозволили закріпитися монархічній системі у вигляді ранньодержавних царства. Отже на практиці це вилилося у вигнання римськими аристократами останнього римського царя Тарквінія Гордого, який зазіхав на їхні привілеї, та встановлення олігархічної влади патриціїв на чолі з консулами. По суті панування сенаторів-землевласників, що експлуатували працю клієнтів в Римі відповідає правлінню афінського ареопагу – владі аттичної землевласницької аристократії.

Через абсолютне переважання в Римі натурального господарства та слабкого розвитку товарно-ринкових відносин аж до ІІ ст. до н.е. в Римі не існувало жодних реальних перспектив для широкого запровадження рабської сили до виробничої сфери. Разом із тим, подальшому закабаленню патриціями плебеїв все більше суперечили об’єктивні інтереси Риму, як соціального організму.

Постійні війни підносили політичне значення плебеїв, як основної маси римської армії. Тож зовнішня політика Рима в V- ІІІ ст. до н.е. спрямована на панування над усією Італією, разом із тим була боротьбою за розширення земельного фонду римського поліса –ager publicus.

На завойованих землях римляни влаштовували колонії, переселяли туди плебеїв і таким чином, закріплювали за собою ці території. Успішні війни сприяють також концентрації в Римі великої маси рабів-полонених, ціни на яких все падали. Інтенсивне зростання міст в Італії забезпечує розвиток товарно-грошових відносин. Але за умови відсутності значного технічного прогресу, це сприяє запровадженню дешевої рабської праці до різних сфер виробництва протягом останніх століть до нашої ери. Поблизу великих міст виникають рабовласницькі вілли, які спеціалізуються на задоволенні потреб ринку.

Однак у більш віддалених від ринкових центрів територіях залишалося переважання натуральних форм господарювання. Це пояснюється не лише наявністю середніх селянських господарств, але й великих латифундій, значення яких зростає в пізньо- республіканський період.Здавання в оренду значної частини земель, падіння рентабельності рабської праці в сільському господарстві вело до розвитку кріпацьких тенденцій. В ремісничому виробництві переважає вільна наймана праця.

Перетворення Риму на велетенський паразитичний військово-адміністративний центр, що існував за рахунок податкової експлуатації провінцій, поширювало в ньому попит на товари та послуги, що стимулювало розвиток рабовласницьких відносин в Середній Італії. Явно надлишкова кількість рабів в Римі, низька рентабельність їхньої праці спричиняє поступову трансформацію рабовласницьких відносин у кріпосницькі.(пекулій, раби з халупами. Пояснити)

Розгортання римських завоювань, зростання території Римської держави сприяли занепаду рабовласницького виробництва. Набирає силу адміністративно-бюрократичний апарат римських чиновників. Хабарами, податковим тиском він паралізує розвиток приватного підприємництва. Залишається переважання дрібнотоварного виробництва. Експлуатація населення продовжується головним чином за рахунок податків.

Отже, античне суспільство являє собою відхилення від загального стереотипу станово-класових суспільства, які спираються на експлуатацію засобом земельної ренти. (пояснити – земля, як плата за службу тощо). Відміна полягає в тому, що в певний час в певних місцях тут панував приватновласницький тип класових відносин та достатнє поширення набуло використання рабської праці (в господарствах, орієнтованих на зовнішній ринок)

Як і в усіх інших докапіталістичних станово-класових суспільствах, в античному світі було відсутнім повне панування приватновласницьких відносин, навіть в період пізньої республіки та імперії в Римі. Верховна влада на землю, на залежного робітника, ілота чи раба належала, як і на Сході, не фактичному власнику, а правлячому стану, який забезпечував спільними зусиллями можливість експлуатації чужої праці. Однак, якщо на Сході, в Римській та Візантійській імперії державний апарат панував над виробниками та власниками, то в класичних античних полісах вищим органом влади були народні збори, що утворювалися всією сукупністю власників. Цим і відрізняється античне станово-класове суспільство від синхронного йому східного, а також Візантії та азіатських монархій середньовіччя.

Отже, в розвитку античного рабовласництва, як економічного укладу, можна виокремити три основні етапи:

Перший пов'язаний з появою після загибелі ранньокласового суспільства Ахейської Греції протокласових полісних общин античної форми власності. За такої системи над дрібними виробниками не стояв палацово-державний сектор, і перерозподіл матеріальних благ здійснювався не редистрибутивним, а ринковим способом: общинники вільно розпоряджалися продуктами своєї праці та не піддавалися експлуатації.

Другий етап пов'язаний з орієнтацією економіки де-яких з протокласових общин на зовнішній ринок. Це стимулювало поширення виробництва і разом із тим, зацікавленість власників у залученні додаткових рабських робочих рук. Такий розвиток можливий тільки за умов якісної різниці в рівні продуктивних сил цивілізаційного центру та варварської периферії та наявності ефективного морського транспорту. Він співпадає зі встановленням державності у формі республіки власників, рабовласників, які забезпечують можливість пригноблення рабів та спільної експлуатації вільними громадянами неповноправних метеків.

Третій етап характерний занепадом рабовласницької системи виробництва. Він пов'язаний з вирівнюванням рівня продуктивних сил в масштабах Середземномор’я та ствердженням римського панування, яке несло податковий тягар та чиновницьке свавілля. Зовнішній ринок значно скорочується. Всі верстви населення опиняються в залежності від чиновників. Це найбільш характерне для східних областей імперії. У західних же провінціях, по мірі розвитку кризи та розпаду системи влади, починаючи з ІІІ ст. землероби – латифундисти поступово перетворюються на напівнезалежних володарів. Перший шлях пов'язаний з розвитком візантійської державності, другий передвіщає виникнення західноєвропейського феодалізму.

Дата добавления: 2014-01-05