Лекція. Порядок заснування і реєстрація суб’єктів туристичної діяльності

1.1. Організаційно-правові форми суб’єктів туристичної діяльності.
Правові засади туристичної діяльності в Україні закладено Законом “Про туризм” від 15 вересня 1995 року (зі змінами та доповненнями, прийнятими 18 листопада 2003 року). Майнові відносини в галузі туризму регулюються Цивільним і Господарським кодексами України з урахуванням особливостей, встановлених Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про туризм””.
Відповідно до статті 5 Закону “Про туризм”, суб’єктами туристичної діяльності є: туристичні оператори, туристичні агенти; інші суб’єкти підприємницької діяльності, що надають послуги з тимчасового розміщення (проживання), харчування, екскурсійних, розважальних та інших туристичних послуг; гіди-перекладачі, екскурсоводи, спортивні інструктори, провідники та інші фахівці туристичного супроводу – фізичні особи, які отримали дозвіл на право здійснення туристичного супроводу; фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності та надають послуги з тимчасового розміщення (проживання), харчування тощо.
Туристичні оператори – юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність.
Туристичні агенти – юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність із реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на турагентську діяльність.
До туроператорів і турагентів як суб’єктів туристичної діяльності висуваються різні вимоги щодо створення й організації їх діяльності.
Туроператори можуть створюватися лише як юридичні особи, на відміну від турагентів, якими можуть виступати і фізичні особи-підприємці. Туроператор може бути створений у будь-якій організаційно-правовій формі, оскільки Закон про туризм не містить вимог щодо останньої [1].
Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України і Законом України "Про власність", та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності й управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві особливостей правового становища підприємств окремих видів [7].
Вибір організаційно-правової форми туристичного підприємства здійснюють учасники (засновники).
Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
- державне підприємство, що діє на основі державної власності;
- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визначених Законом “Про власність”, можна виділити три види приватних підприємств:
- індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);

- сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що проживають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);
- негласні товариства – створюються на базі приватного підприємства за рахунок вкладів фізичних осіб.
В Україні можуть бути створені й спільні (з іноземними інвестиціями) та іноземні (у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%) підприємства, а також кооперативні підприємства (кооперативи) – добровільні об’єднання громадян із метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.
Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

Таблиця 1.

Вид підприємства Середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік Валовий дохід від реалізації продукції (робіт, послуг)
Мале Не більше 50 осіб Не перевищує суми, еквівалентної 500 000 євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.
Велике Понад 1 000 осіб Перевищує суму, еквівалентну 5 000 000 євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні.
Середнє Усі інші підприємства

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні (ст. 63 Господарського кодексу).
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є насамперед підприємства, що діють на основі колективної власності та створюються у формі господарського товариства, а також кооперативи та інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та засновників визначаються Законом України “Про госпдарські товариства” та Господарським кодексом України (далі – ГКУ). Відповідно до ст. 79 ГКУ, господарськими товариствами є підприємства, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГКУ, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
Види господарських товариств
Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб’єктів права (нетовариств), є об’єднання на підставі угоди майна та зусиль учасників для спільної господарської діяльності. Всі товариства, згідно з законом, є юридичними особами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням організаційно-правової форми товариства (акціонерне тощо). Залежно від способу формування та функціонування статутного капіталу, меж відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства розрізняють: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства [7].
Найбільш гнучкою формою для малого туристичного бізнесу є товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ). Воно може бути засноване однією або кількома особами, а статутний фонд такого товариства поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами.
Називаючи цей вид товариства "товариством з обмеженою відповідальністю", законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як суб’єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть її в межах своїх вкладів до статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, який поділений на частки. Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників (табл. 2).
Іншою організаційно-правовою формою туристичного бізнесу є товариство з повною відповідальністю, в якому всі учасники несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями підприємства всім своїм майном [2]. Якщо при ліквідації повного
Таблиця 2
Види господарських товариств

Господарське товариство Кількість учасників Мінімальний розмір статутного капіталу Участь осіб в інших това-риствах Управління Установчі документи
Товариство з обмеженою відповідаль-ністю, товариство з додатковою відповідаль-ністю 1–10 осіб Не менше суми, еквівалентної 100 мінімаль-ним заробітним платам, виходя-чи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент ство-рення товари-ства Допускається Вищим органом є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Скликаються не рідше 2-х разів на рік Статут
Повне товариство – – Не допускається Зздійснюється або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства Засновни-цький договір
Командитне товариство Може бути створене однією особою – Особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства. Здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. Засновни-цький договір
Акціонерне товариство Може бути створене однією особою Не менше суми, еквівалентної 1250 мінімаль-ним заробітним платам, виходя-чи зі ставки мінімальної за-робітної плати, діючої на момент стврен-ня товариства Допускається Загальні збори (не рідше 1 разу на рік). Наглядова рада (діє в період між проведен-ням загальних зборів). Правління (або ін. виконавчий орган), за яким здійснює контроль Ревізійна комісія. Статут

товариства виявиться нестача наявного майна для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині не¬суть солідарну відповідальність його учасники усім своїм май¬ном, на яке, відповідно до законодавства України, може бути звер¬нене стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відпові¬дає за борги останнього незалежно від того, виникли вони піс¬ля чи до його вступу до товариства.
Оскільки всі учасники повного товариства займаються спіль¬ною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов’язаний компенсувати збитки, заподіяні това¬риству.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки, зазначені в установчих документах. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного капіталу, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається установчими документами.
Командитне товариство – товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників), і які не беруть участі в діяльності товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.
Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами товариства.
Незважаючи на те, що, за загальним правилом, відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в ок¬ремих випадках, передбачених законодавством, він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він разом з повними товаришами відповідає за угодою перед кредиторами всім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернене стягнення. Якщо ж він не дістане схвалення, вкладник відповідатиме перед третьою особою самостійно всім своїм май¬ном.
Туристичний бізнес на основі значних початкових інвестицій доцільно реалізовувати у формі акціонерного товариства. Головним атрибутом такого товариства служить акція – цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним.
Стаття 4 Закону України “Про цінні па¬пери і фондову біржу” передбачає поділ акцій на класи або види. Юридична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції од¬ного класу дають їхнім власникам однакове за обсягом право майнової участі в товаристві.
За ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані та прості акції. По-друге, залежно від передбачених статутами обме¬жень прав відчуження (трансферт) розрізняють іменні акції та акції на пред’явника (пред’явницькі).
Прості іменні акції – це акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять до обов’язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило, грома¬дяни.
Статус іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій у принципі вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим спосо¬бом), але з додержанням цих правил.
Товариство (емітент) зобов’язане вести реєстр власників іменних цінних паперів.
Акції на пред’явника, на відміну від іменних, обертаються віль¬но, тобто без індосаментних процедур. Акціонерне товариство фіксує у книзі реєстрації загальну кількість пред’явницьких акцій.
Привілейовані акції — це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акцій мають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визначають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких прав міститься у статуті товариства.
Привілеями є насамперед переваги на одержання дивідендів, а саме: річний розмір дивіденду фіксується у процентах до номінальної вартості акції і виплачується незалежно від річного при¬бутку товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденд виплачу¬ється з резервного фонду, а не лише з фонду дивідендів.
Привілейована акція передбачає також доплату її власникові у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану акцію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію.
Привілеєм є також пріоритетна участь власника привілейова¬ної акції в розподілі ліквідних активів товариства, яке припи¬няється.
Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони мають обмежені управлінські права. За загальним правилом, привілейовані акціонери не мають права на участь в управлінні товариством, але статути можуть визначати коло питань, у розв’язанні яких бере участь і ця категорія акціонерів.
Закон обмежує кількість привілейованих акцій, їх випуск не повинен перевищувати суми, яка становить 10 % статут¬ного фонду акціонерного товариства.
Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу (ВАТ), акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах, і закритого типу (ЗАТ), акції якого можуть розповсюджуватись лише між його засновниками [2].
Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов’язані бути держателями акцій на суму не менше 25 % статутного (складеного) капіталу і строком не менше 2-х років.
Засновники ВАТ (емітенти) зобов’язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців.
Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов’язання про продаж відповідної кількості акцій.
Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. За невиконання цього зобов’язання засновники несуть солідарну відповідальність.
Якщо підписка на акції перевищує розмір статутного капіталу, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску.
До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва.
Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов’язаний оплатити повну вартість акцій.
Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов’язаних із його господарською діяльністю.
Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання наглядової ради акціонерного товариства, виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання – простою більшістю голосів.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та виду акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах із правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами.
Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більше як 60 % голосів. Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом: одна акція – один голос.
Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.
Позачергові збори акціонерів скликаються в разі неплатоспроможності товариства, а також при наявності обставин, вказаних у статуті товариства, і в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 % голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час і з будь-якого приводу.
В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися наглядова рада акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність виконавчого органу.
У роботі наглядової ради акціонерного товариства з правом дорадчого голосу беруть участь представники профспілкового органу або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу.
В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення наглядової ради акціонерного товариства обов’язкове.
Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виключної компетенції наглядової ради акціонерного товариства, не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства.
Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами виконавчого органу та ревізійної комісії.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).
Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів.
Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, наглядової ради акціонерного товариства та інші посадові особи.
Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові – створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу у формі дивідендів на акції; економічні – акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні – акціонування є важливою формою перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.
Особливо важливий для всіх форм господарських товариств вибір розміру статутного фонду і частки в ньому кожного учасника. Статутний фонд – це частина коштів, у межах яких підприємство несе відповідальність перед кредиторами, якщо інше майно відсутнє. Мінімальний розмір статутного фонду регламентується нормативно-правовими актами (табл. 2).
Для більш чіткого визначення мети і завдань створюваного підприємства, погодження організаційно-правової форми, розміру статутного капіталу, розподілу доручень учасникам, вирішення інших організаційних питань доцільно оформити протокол намірів. Він не входить у число обов’язкових засновницьких документів і формально особи, які його підписали, не несуть відповідальності за невиконання взятих зобов’язань. Однак, цей протокол є основою установчого договору і єдиним документом, який пов’язує засновників до моменту реєстрації [2].

1.2. Правовий статус суб’єкта туристичної діяльності – фізичної особи.
Відповідно до ст. 50 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Це найпростіша форма підприємництва (тобто без створення підприємств чи інших юридичних осіб), що здійснюється від імені підприємця, на свій ризик особами, які відповідають за зобов’язаннями усім майном, що належить їм згідно з правом приватної власності [1].
До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Спеціального нормативного акта, який встановлював би правовий статус громадянина-підприємця, на сьогодні не існує. Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у гл. 13 ГКУ, гл. 5 ЦКУ та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності. 19 жовтня 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про державну підтримку малого підприємництва", стаття 1 якого віднесла фізичних осіб – приватних підприємців до суб’єктів малого підприємництва [8].
Підприємець – фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.
Фізична особа може набути статусу суб’єкта підприємницької діяльності з 16 років або раніше – з моменту реєстрації шлюбу або в разі запису її як батька чи матері дитини.
Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, вступаючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов’язків. Навіть якщо безпосереднє управління його бізнесом здійснює інша особа (наприклад, у кафе, що належить приватному підприємцю, є директор), стороною відповідних відносин юридично є саме громадянин-підприємець (угоди укладаються від його імені, на його ім’я отримуються ліцензії та інші дозволи, він несе майнову та іншу відповідальність за результати підприємницької діяльності). Він є повноцінним самостійним суб’єктом ринку – суб’єктом господарювання (ст. 55 ГКУ).
Громадянин-підприємець уособлює і власника відповідного бізнесу, й орган управління ним. Це відрізняє його від деяких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, зумовленим наявністю кількох органів управління з розподілом між ними відповідних функцій.
Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.
Підприємець діє без установчих документів, на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. Проте законодавство містить заборону щодо провадження приватними підприємцями певних видів діяльності, серед яких: фінансові послуги, діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення, діяльність у сфері загальної середньої та вищої освіти та ін.
Законом встановлюються певні обмеження права фізичної особи на здійснення підприємництва, зокрема, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю посадовими особами органів державної податкової служби, прокурорами і слідчими прокуратури, військовослужбовцями, нотаріусами, державними службовцями, відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядування тощо.
Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Єдиний податок значно полегшує ведення бухгалтерського обліку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і воднораз повинні в стислі строки оволодіти методами господарських підрахунків і ведення діловодства. Приватний підприємець має можливість не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівкову виручку на свій розсуд [8].
Фізична особа набуває статусу суб’єкта підприємницької діяльності за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

1.3. Установчі документи туристичних підприємств.
1.3.1. Загальні вимоги до установчих документів
Туристичне підприємство як юридична особа діє на підставі установчих документів, перелік яких визначається його організаційно-правовою формою.
Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб’єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативним» актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства
Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств [7].
Стаття 57 ГКУ визначає перелік актів, які належать до установчих документів. Це рішення про створення підприємства або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, – статут (положення) суб’єкта господарювання. У цій же статті подано пералік обов’язкових відомостей, які необхідно включати до установчих актів. Це такі дані:
- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;
- зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;
- предмет та цілі діяльності підприємства;
- юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів та послуг, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право теж належить до юридичного статусу підприємства;
- порядок утворення та склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди). Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського відання, оперативного управління або оренди;
- порядок розподілу прибутків та покриття витрат;
- перелік органів управління та контролю підприємства, порядок їх формування, компетенція;
- умови реорганізації та порядок припинення діяльності підприємства (підстави; орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що залишилося).
Окрім обов’язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України. Це положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).
Зміст установчих документів господарських товариств регулюється статтями 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону України "Про господарські товариства". Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.
Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і командитне товариство – засновницького договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити суб’єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому майна засновників, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю, порядок вибуття та входження нових засновників, порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону та ін. Засновницький договір повного і командитного товариства, крім вище зазначених обов’язкових відомостей, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства.
Статут ТзОВ має містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (Додаток 1).
Статут акціонерного товариства включає відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов’язань по викупу акцій.
В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначається порядок внесення змін до статуту.
Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

1.3.2. Види діяльності туристичних підприємств
Відповідно до ст. 5 Закону України “Про туризм”, виключною діяльністю туроператорів є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг. Виключність діяльності означає, що туроператор не має права займатися іншими видами діяльності, крім тих, що зазначені в Законі. Турагенти здійснюють посередницьку діяльність із реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.
Отже, туроператору чи турагенту необхідно передбачити в Статуті, до якого саме суб’єкта туристичної діяльності він належить – до туристичного оператора чи туристичного агента, і відповідно до цього зазначити види діяльності, якими він може займатися (тобто внутрішній, міжнародний туризм чи турагентська діяльність).
Туристичний оператор може також передбачити в Статуті і турагентську діяльність, оскільки він має право, відповідно до ст. 17 Закону про туризм, здійснювати таку діяльність лише за наявності ліцензії туроператора. Оскільки туроператорська діяльність виключна – всі інші види діяльності, які не є супутніми та характерними для туроператора, не можуть записуватися в Статуті.
Варто звернути увагу на недоцільність установлення заборони туроператорам займатися іншим видом підприємництва. Існування в Законі про туризм положення стосовно заборони туроператорам займатися іншими видами діяльності порушує ст. 13 і ст. 42 Конституції України відносно забезпечення рівності всіх суб’єктів підприємництва та соціальної направленості економіки, оскільки туристичні підприємства з введенням вищезгаданої норми дискриміновані по відношенню до інших суб’єктів підприємницької діяльності. Так, відповідно до ст. 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Відповідно до ст. 6 Господарського кодексу підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, а також забороняється втручання держави в господарську діяльність підприємств [4]. Підприємництво в Україні здійснюється в тому числі на основі принципу вільного вибору видів діяльності (ст. 44 ГКУ). Слід зазначити, що в новому проекті Закону про туризм, який винесений на розгляд ВРУ, положення про виключність туроперетарської діяльності планується вилучити.
Турагент у Статуті може зазначати й інші види діяльності, не пов’язані з турагентською. Бажано вибрати такі види додаткової діяльності, які були б пріоритетними на тривалий період. Вибір додаткових видів діяльності зазвичай зумовлений необхідністю диверсифікувати підприємницьку діяльність для зниження фінансових ризиків у зв’язку з тим, що туризм достатньо чутливий до цілого ряду факторів: політичних, економічних та ін.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про туризм”, характерні туристичні послуги та товари – послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких суттєво скоротиться без їх реалізації туристам. Перелік таких послуг визначений у Методиці розрахунку обсягів туристичної діяльності, затвердженій спільним наказом Державної туристичної адміністрації України, Державного комітету статистики України від 12.11.2003р. № 142/ 394.
До них належать:
1. Послуги розміщення.
1.1. Послуги готелів та аналогічних засобів розміщення.
1.2. Послуги розміщення, що надаються безплатно.
2. Громадське харчування та продаж напоїв.
3. Послуги пасажирського транспорту.
3.1. Послуги залізничного транспорту.
3.2. Послуги автомобільного та іншого сухопутного транспорту.
3.3. Послуги водного транспорту.
3.4. Послуги повітряного транспорту.
3.5. Послуги допоміжної пасажирської транспортної служби.
3.6. Оренда пасажирських транспортних засобів.
3.7. Технічне обслуговування та ремонт пасажирських транспортних засобів.
4. Послуги турагентів, туроператорів, туристських гідів.
5. Послуги у сфері культури.
5.1. Сценічне мистецтво.
5.2. Послуги музеїв та інші культурні послуги.
6. Рекреація та інші види дозвілля.
6.1. Спорт та інші види спортивного дозвілля.
6.2. Санаторно-курортні послуги.
7. Інші туристські послуги.
7.1. Фінансові та страхові послуги.
7.2. Інші види оренди.
7.3. Інші послуги туристам.
Супутні туристичні послуги та товари – послуги та товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам. До супутніх послуг належать послуги, які замовлені туристом, є предметом договору про туристичне обслуговування та не підпадають під визначення характерних туристичних послуг.

1.4. Правова реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності.
Державна реєстрація підприємств є обов’язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 58 ГКУ. Загальні умови та порядок реєстрації, а також органи державної реєстрації визначено Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003р.
Правова реєстрація є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства та громадяни-підприємці включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі – ЄДР). Згідно з законодавством України, реєстрація відбулась, якщо відповідний запис внесений у ЄДР, а суб’єкту підприємницької діяльності видане свідоцтво про реєстрацію встановленої форми.
Державна реєстрація проводиться за місцезнаходженням юридичних та фізичних осіб, а саме: а) виконкомами міських, районних у містах рад; б) районними, районними міст Києва і Севастополя державними адміністраціями.
Відповідно до ст. 24 та 42 Закону “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати пакет документів.
1. Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення):
- заповнену реєстраційну картку;
- примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
- два примірники установчих документів;
- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.
У випадках, що передбачені законом, окрім зазначених документів, додатково подається:
- документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу до статутного фонду юридичної особи;
- чинна довідка з ЄДР про резервування найменування юрособи;
- копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарювання;
- якщо засновником є іноземна юридична особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження.
2. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа (далі – заявник) повинна подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:
- заповнену реєстраційну картку;
- копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів;
- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації;
- нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю;
- фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомила про це відповідні органи державної влади, повинна особисто пред’явити державному реєстратору паспорт із відповідною відміткою.
Документи приймаються за описом, копія якого видається заявнику. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації, якщо вони не передбачені Законом. Якщо документи подаються засновником особисто, державному реєстратору пред’являється його паспорт, а уповноважена особа додатково повинна надати документ, що засвідчує її повноваження.
Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації, якщо:
- документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
- документи не відповідають вимогам статті 8 та 10 Закону;
- документи подані не в повному обсязі;
- документи подано особою, яка не має на це повноважень;
- до державного реєстратора надійшло рішення суду щодо заборони у проведенні реєстраційних дій.
За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше трьох робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов’язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку.
Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний у день державної реєстрації передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації.
Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є:
- невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;
- невідповідність установчих документів вимогам статті 8 Закону;
- порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено Законом.
Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця є:
- невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації;
- наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;
- наявність в ЄДР запису, що заявник є підприємцем.
Відмова у проведенні державної реєстрації з інших підстав не допускається.
У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
Скасування державної реєстрації може бути добровільним (за заявою суб’єкта підприємництва) або примусовим (на підставі рішення суду) (ст. 33-39 та 46 Закону). Скасування державної реєстрації припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для ліквідації господарюючого правового суб’єкта.
Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені зако¬ном чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція тощо.
До передбачених законом чи установчим договором обставин належать:
a) закінчення строку, на який створювалось підприємство;
б) досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства.
Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган.
Види юридичних підстав примусового припинення діяльності підприєм¬ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 59 ГКУ, ст. 19 Закону України “Про господарські товариства”).
Примусово підприємства припиняють свою діяльність на підста¬ві:
а) рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинно¬му законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства;
б) рішення суду за поданням органів, що контролюють діяльність підприємства, в разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;
в) рішення господарського суду про визнання підприємства банкрутом. Порядок такого при¬пинення визначає Закон України “Про відновлення платоспро¬можності боржника або визнання його банкрутом”.
Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію та реорганізацію (ст. 59 ГКУ). У випадку ліквідації підприємство припи¬няє функціонування як суб’єкт права без правонаступництва.
Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб’єктів права. У разі реорганізації підприємства всі його права та обов’язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає чотири правових способи реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб’єкта права переходять усі майнові права та обов’яз¬ки підприємства, що реорганізуються.
Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов’язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.
Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права та обов’язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.
Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб’єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (упов¬новаженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом, частини майна і відповідні права та обов’язки реорганізо¬ваного підприємства переходять до підприємств, створених уна¬слідок поділу.
Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, дер¬жавної на колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосо¬вується у процесах корпоратизації і приватизації майна держав¬них підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов’язки колишнього підприєм¬ства.
Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З да¬ти виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим.
Статусу суб’єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це такі заходи:
1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов’язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.
2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, суд, господарський суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців із моменту оголошення про ліквідацію.
3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов’язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнахо¬дженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.
4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом порядком: інвентаризації й оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового ко¬лективу, складання ліквідаційного балансу і подання його орга¬ну, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.
Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідуєть¬ся, задовольняються з його майна. При цьому законодавець при¬пускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржни¬ком, що ліквідується. Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог поперед¬ньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного пога¬шення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

Дата добавления: 2014-01-05