В. Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його літературний наставник. Впливало також те, що народився

Шрами на скалі» (1987).

Збірок новел

Роман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 р. у с. Трач, тепер Косівського району Івано-Франківської області.

Тема: «Історична тема в українській літературі ІІ пол ХХ ст.

Творчість Романа Іваничука»

1. Загальний огляд доробку Р. Іваничука.

2. Специфіка зображення історії України у творах Р. Іваничука.

У 1954р. у студентському альманасі Львівського університету, де він навчався, опублікував першу новелу «Скиба землі», яку схвально зустріла критика.

У 1957р. закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, працював викладачем мови й літератури. Протягом

1963–1990 p.p. письменник працював у редакції журналу «Жовтень».

З 1990 р. завідував відділом прози журналу «Дзвін». Цього ж року був обраний народним депутатом УРСР.

Р. Іваничук – автор

«Прут несе кригу» (1958),

«Не рубайте ясенів»,

«Під склепінням храму» (обидві – 1961),

«Тополина заметіль» (1965),

«Дім на горі» (1969),

«Сиві ночі» (1975),

трилогії «Край битого шляху» (1964),

повістей «Місто» (1977) і «Сьоме небо» (1985).

Наприкінці 60-х p.p. письменник звернувся до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання:

роман «Мальви» (1968),

«Черлене вино» (1977),

«Манускрипт з вулиці Руської» (1979) – премія ім. А. В. Головка,

«Вода з каменю» (1982),

«Четвертий вимір» (1984),

За романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» у 1985р. – Державну премію УРСР ім. Т. Т. Шевченка.

У 90-х pp. письменник збагатив українську літературу новими творами:

«Бо війна – війною...» (1991), «Орда» (1992), «Ренегат» та «Євангеліє від Томи», написав автобіографічний твір «Благослови, душе моя, Господа...» (1993), в якому розповів про своє життя.

Вважає, що «прозаїк повинен мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник бігає по життю, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: я мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку – все було, що належиться людині. Але понад усе я віддавав час отому сидінню за столом – читанню, дослідженню, бібліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що здобув, то воно вже не загрожує мені «зірковою» хворобою, бо переніс такі тортури праці, що не вважаю свою славу за манну Божу з небес.

Як літератор Роман Іваничук виховувався на традиціях новелістики

Р. Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті, що на Коломийщині, і вчився у Коломийській гімназії (цей період, як і саму гімназію, він згодом із любов'ю описав в автобіографічному творі «Благослови, душе моя, Господа...».

Роман Іваничук висловлюється різко, але справедливо про місію літератури: «Література повинна звучати, як великодній дзвін, а не тхнути вбиральнею»

Письменник майже п’ятдесят років своєї творчої праці поклав на висвітлення білих плям в історії України від XV до XX століття: 15історичних романів .

Р.Іваничук (професор Львівського університету) висловив свої погляди на місце і роль історичної прози на в сучасному літературному контексті.

Історичний роман, а тим паче для української літератури – то особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам’ять, завжди відгукувався на найгостріші проблеми сучасності. («Коли я працював над своїм романом «Манускрипт з вулиці Руської» про інвазію єзуїтського ордену у Львів, за аналогічну тему, але вже висвітлюючи її у модерному ключі,взявся Валерій Шевчук (роман «Мор»). Паралельно наш білоруський колега Володимир Короткевич пише «Христос приземлився у Гродно» про інвазію єзуїтського ордену в Білорусь. Звичайно, сам єзуїтський орден XV–XVI століття важив для усіх нас постільки-поскільки. Набагато важливішим було за його допомогою показати суть іншої єзуїтської ідеології – комуністичної. І виходить, раз троє письменників, незалежно один від одного, написали романи, в які вкладали той самий підтекст, – цього вимагав час. Живучи у фальсифікованій дійсності та маючи фальсифіковану історію, саме у підтексті люди шукали правди. Сьогодні, раз уже є незалежність, багато хто думає, що потреба підтексту відпала. А отже, кому потрібен історичний роман? Хоча, з іншого боку, позбавлення будь-якого твору вертикалі і глибини просто недопустиме. Але маємо, що маємо. Історичного роману сьогодні не існує, хоча він повинен існувати, бо історичну пам’ять треба зберігати постійно, незважаючи на епоху, в якій живемо. І уявіть собі: 15 років незалежності, а я, читаючи в університеті спецкурс про сучасний історичний роман, не можу назвати фактично жодного прізвища письменника до сорока років, на підставі творів якого можна було би цю пам’ять відновити! Пишуть ті, яким сімдесят або минуло сімдесят. А де ж молодь?.. ігнорування історичного роману – це катастрофа для літератури будь-якої нації: може утворитися вакуум, якого в духовному житті просто не повинно бути.»

У 1968р. Роман Іваничук опублікував свій перший історичний роман «Мальви», який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості, яка пізніше, з подачі Чингіза Айтматова в його романі «І понад вік триває день»(«Буранний полустанок») (1980), одержала назву манкуртства.

Манку́рт – людина зі стертою історичною пам'яттю.

Термін походить із тюркського міфу і був популяризований Ч. Айтматовим. За Айтматовим, людину перетворюють в бездушне рабське створіння, повністю підпорядковане господарю, якщо вона забуває свою Батьківщину, мову та історію.

Киргизька легенда, згадана в романі, описує жорстокий шлях створення манкурта, людини, котра забуває все, окрім своїх основних функцій і тому стає ідеальним рабом. Полоненому вдягали на поголену голову щось схоже на шапку, що була свіжою шкірою верблюда. Раба залишали в пустелі на кілька днів із зав'заними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стискалася. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав або залишався жити, забуваючи про своє минуле та ставав ідеальним рабом. Манкурти цінувалися більше, аніж звичайні раби.

Починаючі з горбачовської Перебудови (1985), та критичного переосмислення історичної спроби вивести в СРСР нову породу «радянської людини» (Homo sovieticus, множ. – «радянський народ») шляхом знищення національноїсвідомості і пам'яті та прищеплення так званого марксистсько-ленінського комуністичного світогляду. Це слово почали використовувати для позначення у широкому сенсі – людини без етнічної (національної) культури та національної історичної пам'яті, без релігії та етики, та ще ширше – без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.

Р.Іваничук вважає, що все слід робити вчасно, наприклад, «Мальви» (1968), на його думку, пройшли на ура передовсім через те, що в той час страшенно актуальною була тема відступництва. «Письменник має відчувати, які ідеї на часі в духовному ефірі». Це дійсно так, але роман «Мальви», присвячений темі людської гідності, духовності, є актуальним і сьогодні. Цей твір містить колосальний матеріал з історії Туреччини та Криму. Автор довго працював над романом: був у Туреччині, багато разів їздив до Криму, досконало вивчив історичні документи.

Цікавим є той факт, що в історії ніде не сказано, що Іслама Гірея вбито, але у «Мальвах» Р.Іваничук примушує Мальву отруїти хана. У розмові з Яриною Коваль письменник пояснює це так: «Коли я перебував у Бахчисараї, то одна стара жінка, котра знала давні східні мови та кохалася в історії, порадила мені відвідати давній і колись заміський цвинтар. Там я натрапив на стару могилу із зарослим мохом написом. Я перемалював його і показав жінці – вона була вражена. Виявилося, що це могила Іслама Гірея ІІІ. Та річ у тому, що на тому цвинтарі ховали тільки убитих ханів. Так продиктувало мені моє письменницьке чуття».

В інтерпретації Іваничука проблема збереження національної самосвідомості скоріше мала назву яничарства, недаремно й первісна назва роману була «Яничари». Така назва могла викликати підозру цензури, бо натякала на національний аспект, тому з «маскувальною» метою автор замінив її на «Мальви». Як тільки роман було надруковано, ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й письмова партійна критика за спецзавданням «згори» проголосила «Мальви» ідеологічно шкідливим «історичним романом без історії». Що ж так налякало в романі партійних працівників? На той час страшним та небезпечним було саме звернення до національної історії, утвердження ідеї любові до рідної землі і народу як виміру соціальної та моральної вартості людини, бо це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу.

Яничарами в султанській Туреччині називали воїнів регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу. Причини такої жорстокості психологи пояснюють тим, що захоплені в дитячому віці й виховані без батьківського тепла, зате в щирій подяці Османській імперії слов'янські хлопчики в кожному поході демонстрували свою відданість сулейману. Вони не,могли мати жалості, бо з дитинства їм прищеплювали думку про те, що їхні родові корені – то найбільші вороги, яких неодмінно слід позбутись. Ось, як про це говорить Р. Іваничук устами героя роману – яничара – Аліма, коли тому здалося, що чаушлар (наглядач за поведінкою яничарів у бою) спостерігав у битві за його діями: «...так, чаушлар не зводить саме з нього погляду. І тільки з нього. А в тому погляді – старе недовір'я, а той погляд мовчки вимовляє найогидніше слово: «Козак, козак, козак!» Алім відчув тепер гостріше, ніж будь-коли, як він ненавидить те плем'я, яке його породило!.. Це слово іноді доводило юнака до сказу, він не раз вихоплював ятаган із піхви, щоб:.. Та не було під руками того козацького племені, яке хотілося вирубати дощенту.»

Дія в романі «Мальви» відбувається в середині XVII ст. – напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, коли відроджується українська державність. Головними персонажами Р.Іваничук обрав звичайних людей, які потрапили у турецьку неволю. Вони приречені на забуття своєї Вітчизни, звичаїв, але їхні долі складаються по-різному. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. Марія мріє знайти своїх синів–близнят Андрія і Василя(Аліма і Селіма), які ще в Україні малими хлопчиками були викрадені циганами, як і багато інших слов'ян, з метою продажу на невільничих ринках Туреччини або Кримського ханства. Але, розшукуючи своїх дітей, Марія втрачає на чужині й дочку, бо вона, закохавшись, стає дружиною Кримського хана Іслам-Гірея. Всі ці події змальовані в той час, коли Україна протистояла двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей. Якщо уважніше придивитись до образу Марії, то можна відзначити, що вона є уособленням самої України, яка оплакує страшну долю своїх дітей. Р.Іваничук невипадково називає свою героїню Марією. З долею Діви Марії її пов’язує страдницька доля матері, яка втрачає своїх дітей. (Цікаво, щодо змалювання України в образі матері на ім'я Марія звертались багато українських поетів та письменників: Т.Шевченко «Марія», М.Хвильовий «Я (Романтика)», Улас Самчук «Марія», І.Драч «Чорнобильська мадонна» та багато інших. Тому використання цього імені в творі є доволі символічним). Пригадаймо євангельську легенду, коли Марія та Йосиф принесли Ісуса до храму. Симеонові. Божий Дух вказав на Боже Дитя. Він узяв дитину з рук Марії, поблагословив і сказав: «Нині звільняєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої Спасителя», а далі сказав Богоматері: «Скорбота зброєю протне Твоє серце» (Лука, 2; 21-40)

Та, якщо Матір Христова знала про долю свого сина, то Марія не знала, що чекає на неї та її дітей. І, хоча Марія, заради доньки, змушена була зректися «свого бога» прилюдно, він все одно жив у її серці, думках.

Асоціативний зв’язок образу головної героїні з дівою Марією увиразнюється і завдяки позасюжетного елементу – вставної легенди про чудотворну ікону богоматері. За словами грецьких папасів заснував Успенський собор біля Чуфут-кале апостол Андрій, коли зупинявся у Криму по дорозі з Синопу в Скіфію. «Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хрест і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав у Херсонес, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, який пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталась на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.

Отже, людська духовність здатна пройти усі драматичні випробування на чужині. Тому люди, позбавлені рідної землі, знайшли розраду біля ікони божої матері, а предковічну церкву Успіння пресвятої богородиці вони назвали кримським Афоном.

Саме до цієї чудотворної ікони приходила Марія. Вона бачила поряд із Дівою Марією не ангелів, а синів, не тільки своїх, а й синів усіх осиротілих матерів.

«Це не була звичайна ікона божої матері, яку не раз бачила в церквах. Зі скелі на юрбу знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї стояли два молоді чоловіки з німбами над головами, і зовсім не були вони схожі на святих, радше на дорослих синів цієї скорбної матері.

Марія дивилася і не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви. Ні, це не чудотворна ікона, це звичайна жінка з дорослими синами і маленькою дитиною на руках...».

Актуалізація саме образу Богородиці в історичному романі логічно обґрунтована: особливого поширення культ Богородиці на Україні набув саме під час боротьби із ворогами – поляками, турками, татарами. У творі Р.Іваничука Богоматір стає захисницею від невіруючих, допомагає християнам на чужині. І саме в цей час, у добу козаччини, Матір Божа втрачає свій абстрактний вигляд, набираючи образу земної української жінки. Саме тому, полонянку Марію не можна назвати святою, бо такою була доля майже усіх тогочасних жінок, та саме в її особі автор розкрив непересічну любов до Батьківщини. Навіть у неволі вона не втратила людської гідності, самоповаги,залишилась людиною, розсудливою, працьовитою, усім бажала добра, не заздрила рівним, поважала старших. Завершується роман епізодом, як Марія намагається повернутись на рідну землю, засвідчуючи генетичний патріотизм цієї жінки: «Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопський, в мене грамота від хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї: Бога свого, дітей своїх і здоров'я. Мушу вмерти на тій землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви вище соняхів ростуть – білі, голубі й червоні...».

Образ Богородиці – ключовий у побудованій автором унікальній концепції духовності. Художньо втілити цю концепцію допомагають і використані митцем інтертекстуальні елементи: використання цитат, алюзій з Біблії та Корану. У творі зійшлися дві культури, дві релігії. Письменник ніби хоче примирити мусульман та християн, але з бесід стає зрозумілим, що це неможливо: «Хіба можеш ти знати, монаше, що є на світі найсправедливіше?..

– Ті, які вважають наше вчення ложним, не увійдуть у ворота раю, як верблюд у вухо голки. Наука Магомета найсправедливіша й найправдивіша тому, що вона остання. Адже коран не заперечує Мойсея, коран визнає божественне походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинішній день, а на завтрашній не могли нічого обіцяти, крім раю, якого і уявити добре не могли». Марія, після цієї розмови сумнівається, але не здається, бо свято вірує в Ісуса. Сумнівається і Селім, викрадений та проданий Ісламові Гірею циганами. На відміну від свого брата Аліма, вихованого в сім’ї ювеліра,який потрапив до самого султана і фанатично витравлював із себе будь-які спогади про матір, про Батьківщину, він воскресив у собі образ України, який знайшов у його душевних ваганнях пристанище і тому ожив після розмови з Тимошем: «Бог змилувався над тобою, врятував тебе від страшного гріха братовбивства. Будь собі тепер хоч Селімом, а хоч і чортом. Все одно воюватимеш за Україну. Ти підеш із ханом допомагати Хмельницькому».

Меддах Омар, який багато подорожував, зустрівшись із Марією, сказав: «Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства».

Функціонально важливим джерелом цитатності в романі є Біблія. У романі є алюзії, що відсилають нас до Святого Письма: «Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба...».

Устами меддаха Омара говорить пророк, тому, якщо ви читали Біблію, ви обов’язково пригадаєте сни фараона, які розтлумачив Йосиф. Прикладом кодової інтертекстуальності виступають такі порівняння: «скажений содом», «содом продажності і нечисті», «з бородою, як у біблійного Саваофа», «злий демон», «чорний демон» тощо. Дуже багато у тексті звертань до бога: «О, господи, «боже», «О, Ісусе», «О боже правий».

У романі «Мальви» події розгортаються в Криму, який був васалом Османської імперії. Із метою наближення читачів до східних звичаїв, традицій автор неодноразово звертається до Корану.

Перша частина розпочинається епіграфом: «Хіба ви не ходили по землі і не бачили, який був їх кінець? Були вони могутньою силою, але аллаха ніщо не може ослабити ні на небі, ні на землі» (Коран, 35 сура, пророча). Письменник свідомо використовує зовнішню інтертекстуальність (цитата в епіграфі), щоб вивести художній твір з його епохи в «великий час» (термін Бахтіна), пов’язати його з історією, культурою минулого, розширити межі часу. У тексті ми знаходимо і суперечки між єдиновірцями, які досконало знають Коран, але мають різні погляди на джихад: «– Чи не покинуло волосся розумну твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джихад? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: «Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?»

– Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, – відповів спокійно меддах Омар, – в сурі пророчій: «Скільки сіл ми марно погубили!»

– Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, – посмиреннішали очі дервіша, – то згадай слова пророка: «Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда»

– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха».

Татари та турки, розмовляючи, неодноразово згадують ім’я Аллаха: «Кара аллаха за гріхи наші...», «Бачать очі твоє горе, жінко, і я молюся, щоб аллах – хай благословенне буде його ім'я – послав тобі добру долю, – сказав дервіш. – Мені твій аллах не пошле доброї долі, – відповіла тихо Марія», «Хай допоможе мені в цьому аллах!» тощо.

Отже, роман «Мальви» – цікавий варіант художнього втілення проблеми збереження національної самосвідомості, насамперед на рівні осмислення взаємодії християнської і мусульманської культур.

У цьому ж 1968p. P. Іваничуком був написаний іще один роман «Журавлиний крик». Але після скандалу з появою «Мальв» годі було навіть думати про можливість його опублікування, тому твір дійшов до читачів через двадцять років. Роман розповідає про життя різних верств Російської імперії другої половини XVIII ст., останні роки існування Запорізької Січі, змальовує образ її кошового Петра Калнишевського, відтворює історичні шляхи України. У творі зображено багато реальних осіб: Г.Потьомкін, Г.Сковорода, родина Капністів, О.Радищев, А.Головатий, К.Розумовський, Л.Бетховен та інші. Одну з провідних думок твору розкривають такі рядки роману: «Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до мислі не привчили? Загине він, – каже Сковорода. – А щоб цього не трапилось, учитися треба: кожну мить, кожен день розум свій будити, – він же безмежний. А коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогон ь».

У романі «Манускрипт з вулиці Руської» відтворено зародження ідеї визвольної війни, майбутньої Хмельниччини, у Львові кінця XVI–початку XVII ст., а у творі «Вода з каменю» йдеться про «будителів» національної пам'яті – «Руську трійцю»: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, які в 30-х pp. XIX ст. уперше в Західній Україні стали писати літературні твори народною мовою.

Тема суду історії, нащадків і власної совісті над людиною, її життям і вчинками, сповіді, звіту «історичної» людини перед народом, прийдешнім, є провідною і для роману «Шрами на скалі» (1986). У романі поєднано три часові плани: епоха І.Франка, часи Д.Галицького і сучасність.

Остання доба пов'язана з особою автора, який, приїхавши в Урич, колишню твердиню Галицько-Волинської землі, де любив бувати Франко, шукає слідів напису на честь Франкового ювілею і розповідає про геніального поета.

Заглиблення в історичне минуле свого народу, спільні події й герої, символічні образи, провідні ідеї, передовсім, найголовніша – ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини – об'єднують усі романи Р. Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію. Людина в його творах духовно пов'язана з тим часом, в якому вона живе, пронизана його плином, і він зумовлює її поведінку і її мету. Саме через випробування в досягненні цієї мети людина й розкривається в творах Романа Іваничука.

У цілому історичній прозі письменника притаманні вияви таких рис художнього стилю:

гостросюжетність,

оригінальність стильових прийомів,

важлива роль підтексту у розумінні ідеї твору,

Дата добавления: 2014-01-05