Держава та право в країнах арабського Сходу доби середньовіччя

За формою державного устрою Арабський халіфат був відносно централізованою теократичною монархією. В руках халіфа знаходилася духовна та світська влада, яка вважалася неподільною і необмеженою. Перші халіфи оби­ралися мусульманською знаттю, але згодом влада стала передаватися у спадок за складеним заздалегідь заповітом. При цьому повинні бути реалізовані такі умови. Халіфи мали походити з роду Мухаммеда, бути повнолітніми та не мати тілесних вад. Від них вимагалися певні моральні якості та ступінь освіченості. Для дійсності заповіту по­трібна була згода того, хто призначався заповідачем, кот­ра висловлювалася публічно, заздалегідь, за життя халі­фа. Влада халіфа могла бути припинена його раптовою смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною не­здатністю виконувати свої функції.

Найближчим помічником халіфа і другою особою в дер­жаві був візир. За мусульманським правом візири могли набувати широкої влади. Тоді вони самостійно управляли країною від імені халіфа, лише періодично звітуючи перед ним. Візири з обмеженою владою були лише простими ви­конавцями доручень халіфа.

Центральними органами державного управління були спеціальні урядові канцелярії – дивани. Диван військових справ відав комплектуванням та озброєнням армії, внутрішніх справ – контролював надходження податків та інших засобів поповнення казни. Диван поштової служ­би займався доставкою пошти, державних вантажів, керу­вав будівництвом та ремонтом доріг, караван-сараїв і ко­лодязів. Він також виконував функції таємної поліції.

Територія Халіфату поділялася на провінції, які управ­лялися військовими намісниками – емірами. Нерідко вони були представниками місцевої знаті. Помічниками емірів були наіби. Дрібніші адміністративні підрозділи (міста, поселення) управлялися посадовими особами різних рангів і назв. Нерідко ці функції покладалися на керівників місце­вих мусульманських общин – шейхів.

Судові функції в державі були відокремлені від адміні­стративних: місцеві правителі не мали права втручатися у питання судочинства, а тим більше – нав'язувати суддям власне рішення.

Джерела та система мусульманського права. Як право­ва система, мусульманське право (шаріат) виникло і офор­милося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світо­вого значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою – від невеликої патріархально-ре­лігійної общини на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульмансько­го права полягає в тому, що після падіння Арабського хал­іфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло «другого життя» – було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

Ø По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивав­ся як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєдна­не з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний син­кретичний характер.

Ø По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а кон­фесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це доко­рінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейсь­кого, якому був притаманний партикуляризм, національ­но-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

Ø По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського каноніч­ного права. Він регулював не суворо окреслені сфери сус­пільного буття і церковного життя, а виступав як універ­сальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Ø Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначала­ся саме конфесійними моментами. Це означає, що мусуль­мани мали значну перевагу над не мусульманами, а чолові­ки користувалися вагомими перевагами над жінками.

Джерела права. Найважливішим джерелом шаріату був «Коран». У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам'яток Стародав­нього Сходу та звичаями доісламської Аравії. «Коран» складався десятиліттями і остаточно сформувався у сере­дині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить

114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переваж­на їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 – містять приписи щодо правил поведінки мусульманина і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

Положення «Корану» мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо ок­ремих конкретних випадків. Це – свідчення низької юри­дичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато уста­новлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкла­дається.

Іншим джерелом мусульманського права була «Сунна» («Священний переказ») – додаток до «Корану». Вона скла­дається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам'яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона да­тується IX ст., коли були складені перші шість ортодок­сальних збірників цього джерела. «Сунна» містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримують­ся «Сунни», називаються сунітами (всі інші – шиїти).

«Іджма» як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нарахо­вується більше 100), а пізніше – найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого ха­рактеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту «Ко­рану» і «Сунни», з іншого – тут містилися формулювання правових норм, які не були пов'язані з Мухаммедом. Вони набували обов'язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювали­ся правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку сус­пільних відносин у завойованих арабами країнах.

Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у «Фетві». Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама «Фетва» більше нагадує збірники судових рішень.

Збірник норм, які передбачали вирішення правових пи­тань за аналогією, мав назву «Кияс». Це одне із найсупе­речливіших джерел мусульманського права. «Кияс» твер­див так: правило, яке встановлено в «Корані», «Сунні» або «Іджмі», може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за ана­логією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від те­ологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкре­тизм. Водночас в руках мусульманських суддів «Кияс» не­рідко ставав знаряддям суддівського свавілля.

Адат – звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність вра­ховувати специфіку певного регіону імперії.

Чисто світське право, звільнене від релігійної оболон­ки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які яв­ляли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти сто­сувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.

Шаріат – це досить розвинена, хоча і своєрідна, систе­ма феодального права. Мусульмани-юристи викладали пра­во зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвро­пейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходи­ти із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.

Питання для самоконтролю

1) Назвіть джерела права Московії доби станово-представ­ницької монархії.

2) У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

3) Які нові інститути кримінального права містило «Соборное уложеніє»?

4) Дайте класифікацію злочинів за «Соборним уложениям».

5) Мета та система покарань у Московській державі.

6) Форми та особливості судового процесу в Московії.

7) Яка форма правління була притаманна Халіфату?

8) Назвіть та охарактеризуйте органи влади та управління Арабської держави.

9) Зазначте риси мусульманського права.

10) Назвіть та дайте характеристику джерел мусульмансько­го права

Дата добавления: 2014-01-05