Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розвиток права на початку ХХ ст

Читайте также:
  1. I. Основные теории происхождения государства и права.
  2. I. Понятие законности. Соотношение законности, права и власти.
  3. I. Понятие и виды источников (форм) права.
  4. I. Понятие и формы реализации права.
  5. I. Теория государства и права как наука. Ее место в системе юридических наук.
  6. II. Методология теории государства и права.
  7. II. Применение права как особая форма реализации права. Акты применения права.
  8. III. Проблема соотношения и взаимосвязи государства и права.
  9. III. Современный взгляд на причины возникновения государства и права.
  10. IV. Права людини: поняття та структура
  11. Xapaкmepні ocoблuвocmі джepeл права Англії . Cyдoвuй пpeцeдeнт
  12. Аграрний розвиток провідних країн світу в період їх індустріалізації



Система джерел права в цей період поповнюється новими елементами – постановами Ради міністрів і думками Державної ради. Ці форми хоч і носили підзаконний характер, але мали обов’язкову силу для всіх виконавчих органів. З’являється велика кількість актів, які називаються “Тимчасові правила”. Виникаючи як надзвичайні, спрямовані на конкретну ситуацію, акти набували характеру законів. Визначення “Тимчасові” найбільш адекватно відображало направленість законотворчості в період реформ.

Поряд з постановами Рада міністрів видавала також положення, які мали статусний, правовстановлюючий характер і які часто визначали структуру і функції заново створених органів влади і управління.

В великій кількості видавались укази, як правило, направлені на проведення конкретних правових акцій і перетворень. При реформуванні системи державних органів або створенні нових приймались акти, що мали назви установ. В назвах найбільш фундаментальних актів використовується термін “закон”.

Кодифікаційна робота проводилась цілим рядом установ: особливим відділенням державної канцелярії (по виданню Зводу Законів), департаментами Сенату, Державною радою і Державною думою, Радою міністрів і окремими міністерствами і управліннями. Керівництво цією роботою здійснював Сенат, поряд з яким було створено Юридичну нараду, яка керувала всією кодифікаційною діяльністю.

Як загальне правило поведінки для всіх громадян закон в даний період стає головним джерелом права. Закон повинен був виражати загальну волю трьох суб’єктів, яким належала сумісна влада, - Державної думи, Державної ради і імператора (указ міг видати тільки монарх).

Правове регулювання економіки стає одним із головних завдань законодавця. Детально розробляється поняття юридичної особи. Останні поділялись на публічні (казна, відомства, установи, органи місцевого самоуправління) і приватні. Приватними могли бути об’єднання (товариства) і установи. Юридичні особи утворювались шляхом укладання угоди декількома особами, а також концесійним (спеціальним дозволом влади), явочним (шляхом реєстрації) порядком. Зміни в судовому праві, які відбувались на початку ХХ ст., своїм корінням ідуть в постреформенний період. Законодавець після періоду контрреформ знову став на шлях лібералізації судового процесу. Вже в 1885 році була відмінена публічна страта, в 1886 р. розширюється право присяжних в процесі – вони одержують можливість ставити запитання. З 1899 року в судових палатах вводиться обов’язкове призначення захисника. В 1909 році в російському законодавстві з’являється інститут умовно-дострокового звільнення, з 1910 року час, проведений арештованим в попередньому утриманні, став зараховуватись в строк ув’язнення. В 1913 році суд дістав можливість відновлювати в правах і реабілітовувати.



В роки війни процесуальне і судове право зазнає змін, які були викликані надзвичайними обставинами. Судочинство в військово-польових судах здійснювалось в особистому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність складу суду, неможливість оскарження.

Новим явищем стала адміністративна юстиція – прототип арбітражу, поява якої була обумовлена розвитком адміністративно-господарських відносин і зв’язків.

 

ТЕМА 11: ОСНОВНІ ІНСТИТУТИ БУРЖУАЗНОГО ПРАВА.

План лекції:

Вступ

1. Буржуазне право.

2. Дві головні системи буржуазного права.

3. Конституційне право. Виборче право.

4. Еволюція буржуазного карного права та пенітенціарної системи.

Висновки

Література

 

Мета: з'ясувати основні інститути буржуазного права.

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

1. Визначити основні рис буржуазного права.

2. Охарактеризувати дві головні системи буржуазного права.

3. Надати характеристику конституційному та виборче праву.

4. Описати процес еволюції буржуазного карного права та пенітенціарної системи.

 

Буржуазне право.Право – це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державного впливу. Безумовно, і в додержавну добу людське суспільство дотримувалося певних рекомендованих нормативів поведінки. Так, виникнення уже перших релігійних вірувань супроводжувалося появою найбільш загальних моральних вимог (не убий, не укради, не кривосвідчи тощо). Підтримання елементарного суспільного порядку здійснювалося також засобами кровної помсти. За скривдженого члена роду мстив увесь рід, причому така відплата поширювалася на усіх членів роду, з якого походив кривдник. У деяких народів, наприклад, у древніх норвежців, доброю помстою за кров убитого вважалася смерть, заподіяна кращому з ворожого клану (старійшині, видатному воїну та ін.). остання обставина змушувала родичів колективно стримувати усіх членів роду від ворожих дій щодо чужих.

У класовому суспільстві право нерозривно пов’язано з державою. Власне держава санкціонує певні правові звичаї і тим самим перетворює їх на закони, вона ж безпосередньо встановлює і нові правові норми в суспільстві. В обох випадках саме засоби державного примусу забезпечують неухильне виконання правових норм усіма членами суспільства. Прикладом державного санкціонування вже існуючих правових звичаїв (або відмова від такої підтримки) може слугувати шлюбно-сімейне законодавство. Держава фіксує і підтримує ту практику існуючих сімейних стосунків, яка характерна для даного народу і набула найбільшого поширення – в одних випадках це моногамії (народи Європи), в інших – полігамія (мусульманські країни). Можливий варіант, коли держава настроєна байдуже чи навіть вороже стосовно певних правових звичаїв. Тоді ці звичаї законами не стають.

Держава може також санкціонувати такі правові норми, які не мали аналога в минулому, більше того – суперечили попередньому звичаєвому досвіду. Прикладом тому є введення “сухого закону” в США в першій половині ХХ ст., “закон про колоски”(Указ від 7 серпня 1932 р. про карну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності) в СРСР тощо. У цих випадках ще донедавна звичні для суспільства норми поведінки починають жорстко переслідуватися засобами державного примусу.

Право має ту ж класову сутність, що й держава. Певному типу держави відповідає і певний тип права. Законодавство рабовласницької держави суттєво відрізняється від законів держави феодальної чи капіталістичної. Але у деяких випадках може бути паралельність або запозичення. Наприклад, сучасне цивільне право найрозвинутіших в економічному відношенні країн світу має в своїй основі римське цивільне право доби Республіки та Імперії, зрозуміло, модернізоване стосовно сучасних умов.

З іншого боку, можливі і суттєві розбіжності у праві держав, які перебувають на приблизно однаковому ступені суспільного та економічного розвитку. Прикладом може бути застосування смертної кари в різних штатах США – в одних вона допустима, навіть стосовно неповнолітніх (Техас), в інших її заміняють довічним ув’язненням. У деяких західноєвропейських країнах цивільне право визнає гомосексуальні шлюби нарівні з нормальними гетеро сексуальними, в інших таке співжиття не визнається ні мораллю, ні законом. Очевидно, слід брати до уваги традиції того чи іншого народу, пануючу в суспільстві релігію тощо.

Право – це зведена в закон державна воля, але воно не виступає волюнтариським породженням держави. На формування і розвиток правових систем чинять свій вплив численні об’єктивні фактори: економічний лад, характер існуючих виробничих і класових відносин, пануюча в суспільстві ідеологія, церква та її авторитет в суспільстві, історичні особливості та національні традиції тощо. Є чимало історичних свідчень і того, що право не може бути вищим від рівня культурного розвитку суспільства.

Право може прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може скасувати дію об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Так, в надрах абсолютиських держав з їх реакційними правовими системами виникали та набирали силу передумови нового буржуазного ладу.

Першою історичною формацією був так званий азіатський спосіб виробництва. Найбільш характерними суспільними ознаками правових систем Стародавнього Єгипту, Месопотамії, стародавньої Індії та Стародавнього Китаю можна вважати такі:

1. Земля перебуває у власності держави. Сільські общини та окремі громадяни отримують землю лише у користування на умовах виконання тих чи інших повинностей (будівництво зрошувальних систем, оборонних споруд, пірамід-усипальниць, військова служба тощо) та сплати державних податків.

2. Особа монарха чи, принаймні, його влада обожнюються. Будь-які злочини проти особи деспота чи існуючого характеру управління однозначно караються смертю. Це ж правило поширюється на злочини проти релігії та служителів культу.

3. Люди нерівні у своїх правах та обов’язках. Хоча рабство має ще патріархальний характер, немає рівності і між вільними. Найрельєфніше ця нерівність виявлена в Давній Індії, менш відчутно в Єгипті і Месопотамії, але вона присутня в усіх правових системах. Мова йде не лише про цивільні відносини, але й про карне законодавство. Те, за що вавилонський авілум розплачується штрафом, для мушкенум обертається тяжким фізичним покаранням. Брахману обривають голову (приниження честі) за ту ж провину, за яку шудра платить життям. Певні обмеження існують і для вищих прошарків суспільства – їм забороняється займатися принизливими видами економічної діяльності, як-от лихварством.

4. Джерелом закону виступає влада, а не народ. Верхівка чиновницького апарату та жрецтва розробляє і схвалює законопроекти, будь-яке народне представництво (навіть у формі народних зборів, як це було в рабовласницькому чи ранньофеодальному суспільстві) відсутнє взагалі.

5. Норми права відносно жорсткі. Навіть за порівняно неважкі злочини санкцією виступає смертна кара чи членоушкодження. Тут виявляється наївне переконання давніх законодавців, ніби за допомогою жорстокості можна викорінити злочинність. Правові санкції мають детермінований характер, суддя практично позбавлений права на свій розсуд застосовувати градаційну шкалу покарань залежно від об’єктивних обставин здійсненого злочину чи особи злочинця. Суддя може визнати підсудного невинним, але не може застосувати покарання, яке суперечить букві закону.

6. Можна говорити про відчутні впливи патріархату, а у окремих випадках – і матріархату (Єгипет) на сімейно-шлюбне законодавство. Глава сімейства перебуває у незрівнянно вищому правовому статусі порівняно з іншими членами сім’ї. Так, за законами Хамурапі, його не можна продати у боргове рабство – за борги своєю свободою розплачується хтось із залежних членів сім’ї.

7. Цікавим винаходом цієї правової системи вважають таліон, тобто принцип заміщую чого покарання – “око за око, зуб за зуб”. Таліон слід розглядати як поступальний крок у розвитку права. Його суттєва відмінність від практикованої здавна кровної помсти полягає у тому, що каральні функції бере на себе держава, а не рід скривдженого, як це було раніше.

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

1. Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб – об’єкт, а не суб’єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд0 або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якої санкції з боку держави.

2. Вільні члени суспільства не є вільними. Найбільш захищені правом – громадяни (5-10 % загальної кількості населення). Їх статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочини, пов’язані з утратою громадянства. Багатьох прав, насамперед майнових, позбавлені вільні негромадяни (метки в Афінах, періеки у Спарті, перегріни в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновідпущеники також і за “неповагу” до колишнього рабовласника. В розвинутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація правового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини “древні” і “нові”, перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар’єри, володіння нерухомістю, іншими суспільними благами.

3. Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть участь усі громадяни – через народні збори (апелла, центуріатні та трибутні комісії тощо), колективні виборні органи (геліея, буле, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також у разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підданими своїх деспотів). Відповідно, і джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча громадськими правами у повному обсязі користувалася відносна меншість населення.

4. В сімейному праві виняткове місце належить главі сімейства, який виступає в ролі розпорядника життєвого укладу і побуту дружини, дітей та інших залежних членів родини. Жінка тривалий час обмежена у цивільній правоздатності, перебуває під постійною опікою родичів-чоловіків, не може володіти нерухомістю, вільно розпоряджатися спадщиною тощо. В усіх відомих рабовласницьких системах існують високі вікові цензи для заміщення виборних посад, що їх можна зіставити із сучасними вимогами до особи хіба що глави держави.

5. Процедура судочинства стає демократичнішою, суддя менше зв’язаний буквою закону. В Афінах геліея з часів Солона перестає користуватися писаним законодавством (закони Драконта), а виносить свій присуд залежно від об’єктивних обставин справи та особи звинуваченого. В Римі претор з ІІ ст. до н.е. отримує змогу, посилаючись на exeptio doli, при потребі просто ігнорувати Закони ХІІ Таблиць, якщо обставини справи свідчать про суперечність формальних вимог права з духом закону.

Процес формування феодального права в різних країнах проходив неоднорідно – з більшими чи меншими запозиченнями римського права, правових звичаїв варварських народів, впливами церкви та місцевих традицій тощо. Наприклад, у Візантії правова система сформувалася на основі поступової трансформації римського права, германські народи у своїх варварських правдах фіксували норми звичаєвого права, надалі доповнюючи їх певними запозиченнями, власні шляхи оформлення правових систем мали народи арабського Сходу. Водночас можна говорити і про окремі спільні моменти:

- Феодальне право закріплювало юридичну нерівність, різницю прав станів. Воно виступає як право-привілей – свої правові норми для перів, дворянства, вільних і залежних людей (Велика хартія вільностей 1215 р.), своє судочинство для кліриків (канонічне право), для вільних міщан (магдебурзьке право) і т. д. і т. п.

- Найважливіше місце у системі феодального права займають норми, які регулюють феодальну власність на землю та закріплюють залежне становище селянства.

- Як невід’ємний атрибут великої феодальної земельної власності та засіб позаекономічного примусу поширюються імунітетні права феодалів. Власник великого земельного володіння виступає в якості сюзерена-государя для феодально залежного населення. Зокрема, він самостійно встановлює правові норми у межах своїх володінь та одноосібно або опосередковано чинить суд над своїми підданими.

- Оформлюється система феодальної ієрархії, ретельно регулюються відносини васалітету. Сюзерен має свої права і обов’язки щодо васала, васал – щодо сюзерена. Так, сюзерен повинен надавати покровительство та збройний і судовий захист своєму васалу. В свою чергу, васал має надавати сюзерену збройну і фінансову підтримку в обумовлених випадках. У разі невиконання покладених обов’язків наступають певні правові наслідки: сюзерен може відібрати земельні володіння у непокірного васала, васал має право на збройний опір надмірним претензіям сюзерена. Як наслідок, на практиці конфлікти в середовищі феодалів вирішуються на основі “кулачного права”, коли незадоволений судовим вироком дворянин викликає на поєдинок свого кривдника чи навіть самого суддю.

- Зрозуміло, що наявність паралельних судових систем та постійна боротьба суб’єктів права за розширення своїх громадянських прав призводила до постійних конфліктів у суспільстві. Надмірні претензії монархів, перів чи церкви зустрічали опір зацікавлених сил, що часто призводило до перетворення декларованих законів у “мертві”, недіючі. Як приклад, можна привести канонічну практику продажу індульгенцій. Так, за Іоанна ХХІІ римський папський престол опублікував т. зв. “Таксу апостольської канцелярії”, в якій були перечисленні суми штрафів за різноманітні гріхи і злочини. Правовий безкрай був характерний і для тих державних установ, чиїм основним завданням мало б стати укріплення діючих законів та громадського порядку. Досить пригадати практику безіменних бланків часів Людовика ХІV у Франції – для довічного ув’язнення в Бастилію вимагалося лише вписати ім’я нещасного у вже готовий документ. Такі бланки мали у своєму розпорядженні не лише члени королівської родини та вищі чиновники, ними король міг розплатитися з фавориткою за проведену ніч! Зневага до законів, суперечність правових систем, одночасно діючих у суспільстві, - одна з найхарактерніших особливостей феодального права.

 





Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 130; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.158.21.160
Генерация страницы за: 0.013 сек.