Виникнення і розвиток Югославії

Як держава виникла у жовтні 1918р., коли у м. Загребі було скликане Центральне народне віче словенців, хорватів та сербів. Ці народи прийняли постанову про утворення нової держави - Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1921 р. прийнята Конституція, за якою законодавча влада належала королеві та парламенту (Народній скупщині), а виконавча влада - королю. "Народна скупщина" обиралася громадянами від 21 року. Жінки та військовослужбовці не мали права голосу. Були гарантовані права та свободи громадян.

Югославія з'явилася у 1929 р. з Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1931 р. було прийнято нову конституцію, яка значно обмежила права громадян.

На початку квітня 1941 р. Югославія була окупована Німеччиною. Під час народно-визвольної війни виникали комітети, які надавали допомогу партизанським загонам. Поступово ці комітети перетворилися в органи влади. У листопаді 1942 р. було скликано з'їзд народних комітетів - Антифашистське віче народного звільнення Югославії. Після звільнення Югославії від фашистів було відмінено монархічну форму правління і проголошено республіку. Після завершення Другої світової війни до Югославії приєдналася Боснія-Герцеговина, Македонія і Чорногорія. Першими союзну державу залишили Словенія та Хорватія, а потім відокремилися Боснія та Македонія, на чому зупинимося детальніше.

Югославська криза 1991-92 рр.

Рішення почати переговори про зміну відносин у югославській федерації було прийнято на засіданні Президії СФРЮ у грудні 1990 р. У січні-березні 1991 р. відбулися три засідання Президії СФРЮ з представниками республік, а також одинадцять двосторонніх зустрічей керівників республік. Ці зустрічі виявили непримиренність позицій прихильників збереження федерації (Сербія, Чорногорія) та її противників (Словенія, Хорватія), які наполягали на конфедеративному устрої Югославії.

У березні-червні 1991 р. відбулося шість зустрічей керівників республік («самміт шестірки»). Предметом обговорення на останньому самміті стала пропозиція президентів Республіки Македонії К.Глігорова та Республіки Боснії та Герцеговини А.Ізетбеговича про перетворення Югославії у союз суверенних республік, які мають державно-правовий статус. Але жодні кроки, зроблені для збереження Югославії, ні до чого не привели.

Першими про свою незалежність заявили Словенія і Хорватія. Скупщина Республіки Словенія у червні 1991 р. затвердила акти про вихід із Югославії і проголошення державної незалежності на основі результатів всенародного плебісциту у грудні 1990 р., на якому абсолютна більшість громадян республіки висловилася за відокремлення від Югославії.Тоді ж Сабор Республіки Хорватія одноголосне прийняв Декларацію про проголошення самостійної та суверенної республіки Хорватія. Делегати зі Словенії та Хорватії покинули Скупщину СФРЮ. На розпорядження Союзного виконавчого віче. Югославська народна армія спробувала зайняти прикордонні пункти, які охоронялися словенськими прикордонними органами. У результаті відбулися зіткнення Югославської народної армії з силами територіальної оборони Словенії. Домовленість про припинення бойових дій (у яких за даними Червоного Хреста загинуло 49 осіб) була досягнута у червні 1991 р. між головою Союзного виконавчого віче і урядом Словенії. У липні 1991 р. члени Президії СФРЮ, керівники Словенії та Хорватії, а також міністри закордонних справ Голландії, Люксембургу, Португалії (уповноважені Європейського Союзу) прийняли спільну декларацію про мирне розв'язання югославської кризи (т.зв. Бріочська декларація}. Після завершення тримісячного мораторію на вихід із Югославії, передбачений Бріонською декларацією, Словенія та Хорватія у жовтні 1991р. оголосили про свій суверенітет.

Дії Хорватії щодо досягнення самостійності супроводжувалися протидією з боку сербського населення республіки. Розпочаті навесні 1991 р. сутички сербських загонів територіальної самооборони з хорватською поліцією і військовими формуваннями вже наприкінці серпня переросли у великомасштабний збройний конфлікт. Спроби врегулювати його виявилися марними. Було прийнято рішення перейти до прагматичної політики "малих кроків", яка передбачала, зокрема, залучення військ 00Н. Вони були введені у Хорватію у лютому 1992 р. Прихід "блакитних шоломів" багато у чому завершив процес збройного протистояння у Хорватії.

Наступний етап поглиблення югославської кризи розпочався з проголошенням суверенітету та державної незалежності Боснії та Герцеговини у жовтні 1991 р. Причиною збройних зіткнень стала, насамперед, неможливість домовитися щодо майбутнього устрою Боснії та Герцеговини, що має змішаний склад населення (мусульмани, серби, хорвати). У січні 1992 р. була проголошена Сербська республіка Боснії та Герцеговини, а у липні 1992 р. - Хорватська держава Герцег-Боснія. Бої йшли на стику національних анклавів. Після серії безрезультатних переговорів на Мирній конференції з Боснії та Герцеговини (відкрилася у лютому 1992 р. у Ліссабоні) світова громадськість спробувала зупинити війну в республіці проголошенням її незалежності, а також введенням у травні 1992 р. санкції проти Сербії та Чорногорії.

Опинившись майже у повній міжнародній ізоляції, у квітні 1992 р. Народна скупщина Республіки Сербії і Скупщина Республіки Чорногорії проголосили продовження державного, правого і політичного суб'єктивітету СФРЮ у новій спільній державі - Союзній Республіці Югославії (СРЮ). Тоді ж відбулося прийняття конституції СРЮ, яка передбачає суверенітет і самостійність Сербії та Чорногорії у складі демократичної держави з єдиним економічним простором. У результаті виникла третя Югославія, у складі двох республік, зі столицею у Белграді і державною сербською мовою. Продовженням югославської кризи стала Боснійська криза 1992-95 рр.

Боснійська криза 1992-1995 рр.

29 лютого -1 березня 1992 р. відбувся референдум про незалежність республіки Боснія і Герцеговина. 63% виборців висловилися за створення незалежної держави. Сербське населення республіки бойкотувало референдум. 8 квітня 1992 р. представники сербської общини проголосили Сербську республіку в Боснії та Герцеговині у складі Югославії. Хорвати оголосили про створення "Хорватської спільноти Герцег-Босна". У розпочатому збройному конфлікті серби, хорвати і мусульмани боролися між собою, укладаючи інколи тимчасові перемир'я (хорвати із сербами проти мусульман, хорвати з мусульманами проти сербів).

Воєнні дії проходили спочатку особливо успішно для сербів, яким вдалося оточити м. Сараєво і завоювати значні території. Це викликало незадоволення країн ЄС та США, які звинуватили сербів в етнічних чистках, обстрілах мирного населення Сараєво та інших міст. Були накладені економічні санкції на Югославію, армію якої звинуватили у прямому втручанні в конфлікт на стороні боснійських сербів. Упродовж 1993-94 рр. під егідою 00Н неодноразово проводилися мирні переговори між ворогуючими сторонами, які не дали результату. Рада Безпеки 00Н оголосила про створення повітряних зон безпеки. У Боснію були введені війська 00Н. Спостереження за безпекою повітряного простору взяли на себе війська НАТО, які збивали сербські літаки. Найбільша акція такого роду - бомбардування аеродрому Удбіна в Республіці Сербська Країна на території Хорватії. Серби, проте, продовжували наступати, розгромивши 27 листопада 1954р. 5-й корпус боснійської армії в районі анклаву Біхач, взявши в облогу м. Горажде, захопивши м.Сребряници (1995 р.). Проте хорватській армії вдалося у серпні 1995 р. за дві доби зайняти територію самопроголошеної республіки Сербська Країна, яка проіснувала чотири роки. Одночасно НАТО проводило жорстку політику щодо боснійських сербів, неодноразово наносячи удари з повітря по сербських позиціях.

Уряд Сербії під тиском світової спільноти також припинив підтримку боснійських сербів. 14 грудня 1995 р. у Парижі був підписаний мирний договір між Сербією, Хорватією та Боснією і Герцеговиною. Гарантами виступили США, Франція, ФРН, Великобританія, Росія.

Дата добавления: 2014-01-05