Поняття й класифікація джерел земельного права

ТЕМА: ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА ТА ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

ЛЕКЦІЯ 3.

Постановка питань: Поняття й класифікація джерел земельного права. Конституційні основи земельного права та їх значення для розвитку земельного законодавства. Закони як основні джерела земельного права. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права. Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори та їх вплив на врегулювання земельних відносин в Україні. Поняття та види земельних правовідносин. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

У теорії права стійким є поділ джерел права на джерела в широкому і вузькому розумінні[1]. Джерела в широкому розумінні – це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм. Джерела права у вузькому розумінні – це нормативно-правові акти компетентних органів державної влади, що містять певні вимоги щодо регулювання відповідних суспільних відносин. Це поняття джерела має значення ємності, яка містить юридичні норми[2]. Саме в такому аспекті розглядаються джерела земельного права, аналіз яких проводитися в даній главі.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і представляють собою засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони служать формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Джерела земельного права повинні відповідати ознакам об'єктивно властивим джерелам будь-яких галузей права. По-перше, вони повинні бути носіями владної сили держави, тобто забезпечуватися примусовим виконанням. По-друге, ці правові акти повинні бути розраховані на багаторазове застосування, тобто мати нормативний характер. По-третє, вони повинні бути адресовані невизначеному колу суб'єктів. І, нарешті, – носити загальнообов'язковий характер. Тому не можуть бути визнані джерелами права індивідуальні акти, видані з метою застосування чинних норм права. Такі акти не встановлюють нових правових норм, а лише застосовують уже видані, існуючі норми земельного права у відповідних ситуаціях[3]. Наприклад, не визнаються джерелами земельного права рішення державних органів про надання особі земельної ділянки у власність чи у користування, про застосування санкцій до порушника земельного законодавства або про проведення землевпорядних дій. Ці рішення видаються винятково на підставі й у виконання чинної норми земельного права.

Разом з тим земельно-правові джерела мають певні тільки їм властиві ознаки. Такі ознаки визначено в ст. 5 Земельного кодексу і полягають у: поєднанні особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручанні держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпеченні раціонального використання й охорони земель; забезпеченні гарантій прав на землю; пріоритеті вимог екологічної безпеки при використанні і охороні земель.

Класифікація джерел земельного права дає можливість максимально ефективно їх аналізувати і застосовувати на практиці. Вона може бути проведена за низкою підстав.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, у розвиток і на виконання вимог законів, називаються підзаконними актами.

За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їхнього регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»[4]. Спеціальні – це акти, цілком присвячені питанням використання і охорони земель (Земельний кодекс України[5], Закони «Про плату за землю»[6], «Про оренду землі»[7] та інші).

За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов'язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Джерела земельного права процесуального характеру регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис[8]. Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємозалежних і взаємообумовлених дій, що випливають з її змісту й утворюють процесуальну форму даної норми, є неможливим. Вони стосуються, наприклад, порядку надання земель у власність і в користування, порядку вилучення (викупу) земель, порядку ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення заходів щодо охорони земель і т.д. Актами процесуального характеру є Цивільний процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам[9], Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи[10] й інші. Специфіка земельного законодавства полягає в тому, що матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини щодо використання і охорони земель часто входять до змісту одних і тих самих нормативних актів.

За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації, і є головними в тій чи іншій галузі права. У земельному праві кодифікованими актами є – Закон «Про охорону навколишньої природного середовища», Земельний кодекс, Закони «Про плату за землю», «Про оренду землі» і інші.

Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди й двосторонні договори; закони; декрети Кабінету Міністрів; укази і розпорядження Президента; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів; нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти.

В рамках конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову вітчизняна правова доктрина розглядає застосування судової практики лише в плані застосування права, тлумачення і роз'яснення його окремих положень. Отже, Постанови Пленуму Верховного суду[11] та Роз'яснення і листи Вищого господарського суду[12] не є джерелами права. Однак це не знижує ролі судової практики у виробленні загальних підходів і принципів ефективної реалізації джерел земельного права, а також однакового застосування його норм на практиці. Особлива роль узагальнень судової практики полягає також у тім, що їх вивчення й аналіз дає законодавцеві підстави вчасно вносити необхідні зміни і доповнення в чинні земельно-правові норми і заповнювати існуючі в законодавстві прогалини.

В теорії права загальновизнаним є виділення звичаїв як неписаних джерел права, що характеризуються невпорядкованістю, множинністю і розмаїттям. Звичаї можуть визнаватися як джерела регулювання земельних суспільних відносин і санкціонуватися державою. Зокрема глава 17 Земельного кодексу регламентує правила добросусідства, що являють собою традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами щодо використання належних їм земельних ділянок і межових споруд з урахуванням обопільних інтересів сторін.

Одним з найважливіших джерел права є договір. Згідно ст. 41 ЦК він являє собою угоду двох чи декількох осіб, спрямовану на встановлення чи зміну, припинення цивільних прав і обов'язків. В сучасних умовах роль договору як джерела права постійно зростає, що обумовлено бажанням сторін врегулювати взаємні права й обов'язки без будь-якого адміністративного диктату. На відміну від інших джерел права, договір укладається на принципах рівності, незалежності сторін і їхнього вільного волевиявлення, а також майнової відповідальності за порушення зобов'язань. Одна з головних особливостей договору полягає в тому, що сторони можуть укласти як передбачений, так і не передбачений законодавством договір. Основні вимоги до форми, змісту і предмету договору закріплені в ЦК. Крім того, Земельний кодекс, Закон «Про оренду землі» і низка інших земельно-правових актів більш детально регламентують зміст цивільно-правових угод із земельними ділянками, що обумовлено специфікою землі як особливого виду майна, з приводу якого виникають договірні відносини.

Дата добавления: 2014-01-05