Суспільний та політичний розвиток

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

ЛЕКЦІЯ ІV

ЗАРУБА В.М.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Затверджено на засіданні кафедри.

Протокол № 1 від 1 вересня 2008 р.

План:

1.Суспільний та політичний розвиток.

2. Становлення організованого національно-визвольного руху.

3.Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії.

4.Скасування кріпосного права та інші реформи.

5.Загострення національного питання. Національні меншини.

6. Розгортання національно-визвольного руху в Наддніпрянщині.

7. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.

Література

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. К., 2000.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991.

Заруба В. Соціальне і національне в діяльності „Селянської спілки” Катеринославщини взимку 1905-1906 рр. // Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох. Матеріали першої міжнародної наукової конференції. – Одеса, 2005. – С. 201-205.

Заруба В. Становлення української влади у Катеринославі навесні 1917 р. // Революції в Україні у ХХ – ХХІ століттях: співзвуччя епох. Матеріали першої міжнародної наукової конференції. – Одеса, 2005. – С. 7-11.

Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1-2. К., 1994.

Магочий Р.П. Історія України. К., 2007.

Михайлюк О. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні процеси. Дніпропетровськ, 2007.

Савченко С. З історії формування культурно-історичної ідентичності України // Історичні та культурологічні студії. Вип. 3. Львів, 2004. С. 3-25.

Субтельный О. Украина: история. К., 1994.

Тейлор А. Дж. Габсбурзька монархія 1809-1918 /Пер. з англ. С. Савченка та А. Портнова. Львів, Класика, 2002.

Himka J. P.The Construction of Nationality in Galician Rus: Icarian Flights in Almost All Directions // Intellectuals and the Articulation of the Nation. – Ann Arbor: The University of Michigan Press, p.108-164.

Наприкінці ХУІІІ ст. українські землі розподілили між собою Росія та Австрія. Як в Україні російській, так і в Україні австрійській неподільно панувала кріпосницька система господарства. Основну масу населення складали селяни-кріпаки. На Західній Україні становище народу погіршувалося ще й тим, що поміщики були в основному іноземці – поляки, угорці, німці, котрі не вважали своїх селян за окремий народ, та й взагалі за людей, переслідували їхню культуру, мову.

На Правобережжі та Лівобережжі більшість селян відбувала панщину, що сягала 4-6 днів на тиждень. Працювали цілий світловий день і дорослі, і діти. Селянинові не лишалося часу навіть на відвідини церкви.

Сільськогосподарська техніка лишалася примітивною, використовувалася ще з діда-прадіда. Плуг, коса, ціп не зменшували, а додавали селянинові важкої фізичної праці. Залежність землеробів від погодних умов приводила до частих неврожаїв, а відтак, як наслідок – до голоду й високої смертності.

Крім кріпаків були ще й державні селяни та лівобережні козаки. За свою ділянку землі (наділ) вони платили великі державні податки, що сягали 40% їхнього річного прибутку. Крім того, Їх примушували відбувати різні державні повинності. Часто будучи не в змозі заплатити і виконати побори, вони лишали землі та йшли у найми до поміщика.

У роки царювання Павла І та Олександра І посилено йшла роздача українських селян. З 600 тисяч державних селян, яких Павло І роздав своїм улюбленцям, 150 тисяч були українськими.

За Павла І в Україні була запроваджена рекрутчина, що додала народу ще більших страждань. Адже царськими солдатами ставали не дворяни, котрі служили офіцерами, і не купці, які відбувалися викупом від служби, а молоді селяни, козаки, міські бідаки. Поміщики з охотою віддавали селян у рекрути, бо за них уряд платив добрі гроші. Солдат служив 25 років і дуже рідко повертався додому. Часті побої, погане харчування, війна і хвороби косили солдатів мов траву.

Російські царі (особливо Олександр І) вели часті війни, від яких потерпало і населення України. Для війни з Францією, Туреччиною, Іраном, Швецією з України тисячами брали селян-погоничів, рекрутів, волів, коней, вози. У 1806 р. під час війни з Туреччиною тільки з Київщини було послано у молдавську армію 9 тисяч селян-ополченців, яким обіцяли після закінчення війни волю, але обдурили і примусили служити всі повні 25 років. Ополченці вчинили збройний виступ і рушили по домівках. Регулярні війська силою придушили цей рух.

Особливо запеклі війни вела Росія з французьким імператором Наполеоном І (у 1805-1807 рр. та 1812-1815 рр.), котрий поставив собі за мету світове панування.

Війна 1812 р. стала важким тягарем для імперії, у тому числі й для України, але після перемоги становище селян стало гіршим. Ідучи на війну і записуючись добровільно у козачі ополченські полки, селяни сподівались, що за участь у розгромі іноземних загарбників вони будуть звільнені від панщини. Чутки про звільнення від кріпаччини будили патріотичний дух селян.

Проте після перемоги поміщики піддали їх знову утискам і знущанню, переклавши на них увесь тягар наслідків війни. Пани розширювали ниви за рахунок зменшення селянських наділів, а то й зовсім позбавляли селян землі. У народі іронізували: «Казав пан кожух дам – та слово його тепле».

Після розгрому Наполеона Олександр І у спілці з прусським королем і австрійським імператором уклали для боротьби з революційними рухами в Європі так званий «Священний союз». Царська Росія очолила європейську реакцію і перетворилась на міжнародного жандарма.

Щоб приборкати селянство, збільшити армію і водночас зменшити видатки на неї, Олександр І вирішив завести військові поселення. Організатором і керівником цієї справи виступив граф Аракчеєв.

Військовими поселеннями називались села і волості, передані військовому міністерству, селян яких перетворено на все життя у спадкових солдатів. Вони були створені по всій європейській частині Росії, але найбільше у Новгородській губернії та в Україні.

Життя військових поселенців було надзвичайно тяжким і прирівнювалось до життя каторжників. Вони зазнавали водночас і кріпацького, і військового гніту. За сигналом військової сурми і під бій барабана поселенці вставали, марширували, йшли в поле, їли і лягали спати. Все виконувалося під пильним оком капрала. За непослух і невиконання наказу винного проганяли крізь подвійний стрій солдатів, які били його шпіцрутенами. Синів поселенців восьмирічними забирали від батьків і записували в солдати-кантоністи, віддавали до ротних шкіл на муштру і кару жорстоких унтер-офіцерів.

Олександр І мав на меті з допомогою військових поселень створити величезну безкоштовну армію, яка мала стати міцною опорою самодержавства у придушенні визвольного руху. У відповідь на опір селян Олександр І цинічно заявив: «Військові поселення будуть, навіть якщо доведеться укласти трупами шлях від Петербурга до Чудова» (відстань понад 100 км). Усього ж до поселень царизм залучив понад 550 тисяч селянських дворів.

Українські селяни чинили опір переведенню їх до військових поселенців, протестували проти нелюдських умов життя в поселеннях. Цей рух тривав протягом всього періоду існування поселень, аж до їх ліквідації у 1857 р. Найбільш відомими в Україні стали виступи бузьких (1817), базаліївських (1817-1818), чугуївських (1819) та шебелинських (1829) військових поселенців.

У перших десятиліттях ХІХ ст. зароджується і дворянська опозиційність та революційність. Початок діяльності дворянських революціонерів поклав заснований 9 лютого 1816 р. у Петербурзі «Союз порятунку», який пізніше мав і другу назву – «Товариство істинних і вірних синів Вітчизни». Його організаторами стали гвардійські офіцери, серед яких були і офіцери Семенівського гвардійського полку брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – сини відомого письменника, дипломата, академіка, поміщика з Полтавщини М. Муравйова-Апостола, русифікованого нащадка гетьмана Данила Апостола. У найближчий час до товариства вступив республіканець за переконаннями М. Новиков, який прийняв до «Союзу» талановитого офіцера, людину залізної волі Павла Пестеля. Обидва вони з 1818 р. перебували в Україні. Новиков відав канцелярією малоросійського генерал-губернатора у Полтаві, а Пестель був ад’ютантом командуючого 2-ю армією, розквартированої в Тульчині (Вінницька область).

Майже через два роки, на початку 1817 р., у Москві «Союз порятунку» був реорганізований у «Союз благоденства», до якого вже за короткий час вступило до 200 молодих патріотів.

На чолі «Союзу благоденства» стояла Корінна управа, до якої входило 29 фундаторів товариства, більшість з яких перебувала раніш у «Союзі порятунку». Корінна управа обирала думу і голову товариства.

Член Корінної управи М. Новиков створив у Полтаві масонську ложу «Любов до істини», яку хотів використати для підготовки у ній людей, здатних до вступу в товариство. Серед залучених до членів цієї масонської ложі був і вже відомий тоді український письменник Іван Котляревський. А один з учасників, Василь Лукашевич, прагнув створити «Малоросійське товариство» з метою вирвати Україну з лабетів Росії. Та, на жаль, ложа незабаром була закрита розпорядженням уряду.

Іншим політичним центром діяльності членів «Союзу благоденства» став Київ. Чимало зустрічей членів союзу відбувалося в Одесі. Вони групувалися навколо великої масонської ложі «Понт Евксинський», але окремої управи товариства не склали. Окремі члени «Союзу», які відвідували Харків, також не змогли організувати самостійного осередку. Лише в Тульчині, де розміщувався штаб 2-ї армії, у 1818 р. була створена П. Пестелем організаційно добре оформлена управа «Союзу благоденства».

Незабаром московський центр «Союзу» на своєму з’їзді прийняв ухвалу про припинення діяльності й саморозпуск організації. Зібравшись на своє окреме засідання, у березні 1821 р., члени Тульчинської управи визнали постанову московського з’їзду про розпуск «Союзу благоденства» недійсною і не обов’язковою для виконання. Особливо різко засудив це рішення П. Пестель. На кількох наступних засіданнях було вирішено продовжити революційну діяльність і утворити нове таємне товариство, яке увійшло в історію під назвою Південного товариства.

Важливим центром діяльності Південного товариства став Київ. Тут протягом 1822-1825 рр., кожного січня місяця, під час різдвяної ярмарки, відбувалися з’їзди керівних діячів Південного товариства. Підтвердивши утворення товариства, з’їзд 1822 р. поряд з Тульчинською управою створив Кам’янську управу, а рішенням 2-го з’їзду в 1823 р. створювалась третя, пізніше найдіяльніша Васильківська управа на чолі із С. Муравйовим-Апостолом.

З вересня 1825 р. тісне спілкування встановилося між керівником Васильківської управи Південного товариства С. Муравйовим-Апостолом та провідниками ще однієї таємної організації – «Товариства об’єднаних слов’ян». Початок зародження цього товариства був покладений весною 1818 р. в селі Решетилівці на Полтавщині. Два юнкери, сини збіднілого дворянина, брати Петро та Андрій Борисови, разом зі своїми друзями створили масонське «Товариство першої згоди». Незабаром, для пожвавлення діяльності, його перейменували у «Товариство друзів природи». Але, так і не досягнувши політичної зрілості, масонська організація занепала.

Згодом, живучи вже на Волині, брати Борисови у 1823 р. в Новоград-Волинську створили цілком нову таємну організацію – Товариство об’єднаних слов’ян, яке в 1825 р. об’єдналося з Південним товариством.

Проте, втілити у життя плани революційного перетворення Росії на демократичну республіку дворянським революціонерам не вдалося. Підняте після смерті Олександра І 14 грудня 1825 р. повстання у Петербурзі було придушене новим царем Миколою І. Зазнала поразки і спроба підійняти на виступ Чернігівський полк, розквартирований на Київщині. Протягом 29 грудня 1825 р. – 3 січня 1826 р. похід полку зупинили урядові війська і роззброїли повсталих чернігівців.

Варто все ж відзначити, що у таємних змовах і повстаннях декабристів українського було дуже мало: хоча їхня діяльність і проходила в Україні, доля українців мало обходила дворянських революціонерів. Подібний факт яскраво засвідчує, наскільки впав політичний престиж України в суспільній думці у Російській імперії і наскільки знівелювали (навіть освічені люди) українців із загальноімперським, «общерусским населением».

Наприкінці 1825 р., придушивши повстання декабристів, «благословенний» російський престол посів імператор Микола І. «Самовдоволена посередність, з світоглядом ротного командира, людина, яка сприймала жорстокість за енергію і примхливу упертість за силу волі, яка найвище оцінювала зовнішню видимість влади і ладна заради цієї видимості піти на все», – так влучно характеризували нового царя.

В Україні новий цар продовжував великодержавну шовіністичну політику. Навіть слова «українець», «Україна» замінили на принизливе «малорос», «Малоросія». Україною управляли генерал-губернатори, призначені особисто Миколою І.

Свій відгук знайшло в Україні і Перше польське повстання 1830-1831 рр. На Правобережжі діяв значний загін польських повстанців, до якого приєдналося багато дрібної польської та української шляхти. Відбувся і ряд селянських заворушень. Щоб залучити до руху українців, ватажки повстання проголосили знаменитий лозунг: «За нашу і вашу свободу!» Проте, цим усе й обмежилося. А тому в цілому українські селяни виступили протії свого споконвічного ворога – польських поміщиків.

Після придушення польського повстання Микола І особливо лютував. Він почав викорінювати польську й українську культуру, закрив польські школи, ліквідував чинність Литовського статуту, скасував уніатську церкву і Магдебурзьке право. Центром русифікації «Юго-Западного края» мав стати відкритий у 1834 р. Київський університет.

Протягом 1828-1829 рр. Микола І вів коротку війну проти Туреччини, у результаті якої гирло Дунаю приєднано до Росії. Під час війни задунайські козаки на чолі з Йосипом Гладким повернулися в Україну. З них утворили Азовське козацьке військо, котре згодом поселили на Кубані, де вже жили колишні запорожці.

Дата добавления: 2014-01-05