Інвестиційна та інноваційна діяльність підприємства

План

Для реалізму джерелом поетичних емоцій стало не сентименталістське життя мудрого від природи «серця» в його протиставленні «розуму», не романтично пристрасна опозиція особистості світові, а динамічне співвіднесення всього конкретного розмаїття явищ, пошук адекватного відгуку на різноманітні впливи дійсності на людину.

Історико-літературний період 70-90-х років був часом домінування епіко-драматичних жанрів і прозово-повістувальних форм. Ця домінанта позначилася на особливостях поезії та місці ліризму в письменстві цієї доби.

1. Місцеве самоврядування як конституційно-правовий інститут та основні теорії місцевого самоврядування.

2.Становлення місцевого самоврядування в Україні.

3.Європейська хартія місцевого самоврядування.

4.Поняття, система та основні принципи та повноваження місцевого самоврядування в Україні.

5. Конституційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого самоврядування.

6.Форми діяльності територіальних громад.

Нормативно-правові акти та навчальна література до теми:

· Європейська хартія місцевого самоврядування від 15.10.1985 р. Ратифіковано Законом N 452/97-ВР (452/97-ВР) від 15.07.97

· Декларація про Державний суверенітет України (Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429);

· Постанова Верховної Ради Української РСР Про проголошення незалежності України (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N 38, ст.502);

· Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141), (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст.68);

· Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 1997 р.(із змінами та доповненнями)

· Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р.(Із змінами та доповненнями)

· Закон України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.2001 р.

· Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р.(Із змінами та доповненнями).

· Батанов О.В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Україні: Монографія. – К.: Ін Юре, 2003. – 512 с.

· Бориславська О. Місцеве самоврядування в Україні: теорія та практика реалізації конституційно-правових засад: Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – 208 с.

· Годованець В.Р. Конституційне право України. Підручник. - К.,2001 р.

· Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – К.: Ін Юре, 2003. – 672 с.

· Муніципальне право України: Підручник / Кол. авт.; За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592 с.

· Орленко В.І., Орленко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник.-2011 р.

· Чушенко В.І., Заяць І.Я. Конституційне право України. Підручник. – К.,2007р.

Пит. 1. Місцеве самоврядування як конституційно-правовий інститут та основні теорії місцевого самоврядування.

Для сучасної європейської держави невід'ємним є наявність інституту

місцевого самоврядування. Інститут місцевого самоврядування - це система

правових норм, які закріплюють та регулюють відносини, які виникають під час реалізації місцевими громадами (об'єднання жителів територіальної одиниці) через створені ними структури самостійно, незалежно від держави та її інституцій, питань, що стосуються організації життєдіяльності будь-якої територіальної одиниці.

Основні теорії місцевого самоврядування. Питання місцевого самоврядування активно вивчаються юридичною наукою вже близько двохсот років. Теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування були закладені в перші половині ХІХ ст. представниками німецької юридичної школи.

Історично першою було обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади), основні положення якої були сформульовані Туре в доповіді щодо законопроекту про реформу місцевого управління у Національних зборах Франції в 1790 році та знайшли своє відображення в положення Конституції Бельгії в 1831 р. щодо особливої «громадянської» влади.

Теорія вільної громади базувалися на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної громади (звичайно, територіальної громади «природної» адміністративно - територіальної одиниці) самостійно вирішувати свої справи має такий самий природній та невідчужуваний характер, як права і свободи людини. Територіальна громада визначалася незалежною від держави органічною корпорацією, яка склалася природним шляхом, відповідно, її право на місцеве самоврядування виводиться з природи територіальної громади (належить громаді в силу її природи або дарується Творцем). Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна по відношенню до державної влади публічна влада територіальної громади.

Згідно з теорією вільної громади основними засадами організації місцевого самоврядування є:

1) Вибраність органів місцевого самоврядування членами громади;

2) Розподіл питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, на самоврядні та такі, що передоручені органам громади державою;

3) Місцеві справи (тобто самоврядні) мають іншу, ніж державні справи природу;

4) Органи місцевого самоврядування є органами відповідної територіальної громади і не входять до системи органів державної влади;

5) Органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

На зміну теорії вільної громади в середині ХІХ ст. приходить громадівська теорія місцевого самоврядування. Основні її положення були розроблені німецькими вченими Л. Штейном та Р. Гнейстом.

Її основні положення збігаються з концептуальними положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, переважно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування. Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могла пояснити публічно-правовий характер багатьох функцій, які здійснюють органи місцевого самоврядування.

Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну із форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації державної влади на місцевому рівні. Відповідно, всі повноваження територіальної громади, її органів своїм джерелом мають державну владу.

В рамках державницької теорії сформувалися 2 напрямки, які по-різному визначали відмінність місцевого самоврядування від місцевого управління:

- політичний(Р. Гнейст) - самостійність місцевого самоврядування має гарантувати виконання обов’язків посадових осіб органів місцевого самоврядування на громадянських засадах, що звільняє їх від економічної залежності від держави.

- юридичний (Л.Штейн) - Л.Штейн вбачав гарантії самостійності місцевого самоврядування в тому, що органи місцевого самоврядування є не органами державної влади, а органами територіальної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій державного управління.

Основні положення цих теорій ХІХ ст. зберігають своє значення і сьогодні, їх покладено в основу сучасних поглядів на місцеве самоврядування.

Світовий досвід свідчить, що місцеве самоврядування сьогодні виступає

важливими фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела – народу.

У країнах світу з метою ефективної організації влади на місцях застосовуються різні системи місцевих органів управління та органів

місцевого самоврядування. Дослідники виділяють чотири такі основні системи місцевих органів управління та органів місцевого самоврядування:

1. Англо-американська (англосаксонська), яка характеризується тим, що

на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого

самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції не

створюються (Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

2. Континентальна (романо-германська або європейська). Вона

будується на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління та

виходить з різного тлумачення “природних” і “штучних” адміністративно-

територіальних одиниць. «Природні» адміністративно-територіальні одиниці- це села, кілька сіл, селища, міста, тобто, та населені пункти, які створені первинними територіальними громадами. «Штучні» адміністративно-територіальні одиниці – це регіони, області, губернії і т.д., тобто створені неприродним шляхом – «зверху». Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб`єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним.

Континентальна система може мати два різновиди:

а) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно

функціонують виборні органи територіальної громади (у т.ч. й органи

“вторинної” територіальної громади), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиняти на певний строк рішення органів місцевого самоврядування, звертатися до глави держави або парламенту з пропозицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема у Франції та Італії;

б) на низовому рівні – у “природних” адміністративно-територіальних

одиницях – створюються лише органи місцевого самоврядування, а на

регіональному та субрегіональному рівнях (у “штучних” адміністративно-

територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні

адміністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу – це не

представницькі органи територіальних громад “штучних” адміністративно-

територіальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад “природних” адміністративно-територіальних одиниць на регіональному (субрегіональному) рівні. Подібна система застосовується, зокрема в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінляндії, Іраку.

3. Іберійська система (Бразилія, Португалія, Мексика, з певними

особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних

рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого

самоврядування (ради) та відповідні головні посадові особи місцевого

самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи

стають головами відповідних рад й одночасно затверджуються центральними

органами державної влади як представники державної влади в

адміністративно-територіальних одиницях.

4. Радянська (система рад та їх виконавчих комітетів), що базується на

запереченні розподілу влад і визнанні повновладдя представницьких органів

знизу вверх. Вона передбачає, що всі ради, починаючи з найнижчого рівня, є

органами державної влади на своїй території, усі інші органи держави прямо

або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується

ієрархічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої

самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в

деяких країнах, зокрема в КНР.

Аналіз положень Конституції України засвідчує, що в Україні застосовується континентальна (її другий різновид) система управління на місцях.

Пит.2 Становлення місцевого самоврядування в Україні.

Місцеве самоврядування - це довготривале явище в соціальному та політичному житті людства і його витоки сягають громадівського та племінного самоврядування в додержавницький період.

· За часів Київської Русі різні форми місцевого самоврядування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права.

Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій прояв у вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до відання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя,брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб’єктом міського самоврядування виступали міські громади,які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах, а для розгляду поточних з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, в тому числі і на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Cуб’єктом сільського самоврядування виступала сільська громада-верв, яка об’єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, представляли, своїх громадян у відносинах з іншим громадами, феодалами, державною владою.

· Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали громадянами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація - міський орган державної влади, яка очолювалася старостою, що призначався центральною владою. Війтів обирали на міських вічах, які в документах отримали назви: «громада», «копа», «купа» (звідси право міської громади збиратися на віча отримало назву «копного права»). Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває після прийняття Литовських статутів (1529, 1566, 1688рр.), якими були узаконені міські віча.

В містах, що знаходиться в приватній або церковній власності, функціонувала замкова, адміністрація яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, яке починає поширюватися на українські міста починається з середини 14ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадили модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права.

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм в 1339 році, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 - Кам’янець - Подільський.

Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Луцьку, в. 1442 р.- Снятину, в 1444 р.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.)- Києву, в 1498 р.- Дубну, в 1518 р.- Ковелю, в 1547 р. – Берестечку, в 1584 р.- Корсуню,1585р.- Переяславу,в 1600 р. – Каневу, в 1640 р. –Вінниці.

Магдебурзьке право надавалось місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалися так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейський міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі виділяють 2 групи таких грамот:

· Із вказівкою про надання місту магдебурзького права;

· Без такої вказівки.

Крім того, з історії відома група грамот-конфірмацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок позбавлення магдебурзького статус міста – скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданій Білій Церкві 1588 р Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: відміна звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації

(феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування-магістратуру, який складався з двох колегій-рада(адміністративний орган) та лави (судовий орган).

До складу рада входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста. Обирались люди «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєженці тощо». Раду очолював бурмистер, повноваження якого по черзі (строком 1 квартал) виконували радці.

Лава складалася з 3-12 лавників, які обиралися довічно і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Старобуд, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кандидатур з наступним затвердженням Королем Польським. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначався Королем Польським, або на його обрання суттєво впливали старости.

· Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (17-18 ст.). Полки та сотні одночасно були військовим та адміністративно - територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням.

Після підписання в 1654 р. договору між Україною та Москвою державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті Гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантська система, яка передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764р. ліквідується Гетьманство, а в 1783р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовуються полково - сотенний устрій. Після видання Катериною ІІ 21 квітні 1785 р. «жалованой грамоты на права и выгоды городами Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи. Процес уніфікації форми місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено.

· ХІХ – поч. ХХст. характеризується в Україні становленням загальноімперських форм місцевого самоврядування. Так, в 1838р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства, яка в 1861р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі і на землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський сход. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар.

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Олександром II земської реформи в 1864р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування – губернській земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах приймали участь 3 курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішували поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.

Реформа міського самоврядування було здійснена в 1870 р. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обиралися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управління стає управа на чолі з міським головою, що обирається міським думою.

· За часі УНР здійснено спробу реформувати місцевого самоврядування. Вже в IIІ Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917р.) наголошувалося на необхідності «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях». За Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст.5.). Ст. 26 Конституції закріплювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовці, не втручаючись до справ, тим Радами і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Національної Республіки».Проте ці конституційні положення не були реалізовані.

· Нова історія місцевого самоврядування в Україні починається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», в якому місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоврядування громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадянські органи, які вони обирають, усі питань місцевого життя, входячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з території дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад. Місцеві ради мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування і як органи державної влади.

· Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1996р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закону Україні «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), в якій намітився відхід від дуалістичної торії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве самоврядування розглядалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України фінансово – економічно бази, а регіональне самоврядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого самоврядування як територіальною основою місцевого самоврядування – район, область.

· З прийняття Конституції України 1996 року місцеве самоврядування отримало конституційний статус (Розділ ХІ).

Пит. 3 Європейська хартія місцевого самоврядування.

Європейська Хартія місцевого самоврядування була прийнята під егідою Конгресу Місцевих та Регіональних Влад Європи (не плутати з Радою Європейського Союзу) і була відкрита для підписання державами-членами Ради Європи 15 жовтня 1985 та набрала чинності в 1 вересня 1988 року. Майже всі держави-члени Ради Європи є учасниками Статуту. Хартія зобов'язує держави закріпити у внутрішньому законодавстві і застосовувати на практиці сукупність юридичних норм, що гарантують політичну, адміністративну та фінансову незалежність муніципальних утворень. Вона також встановлює необхідність конституційного регулювання автономії місцевого самоврядування. Крім того, Хартія є першим юридичним документом, що гарантує дотримання принципу субсидіарності державами — членами Ради Європи. Таким чином, місцева влада повинна здійснювати управління і контролювати значну частину публічних зобов'язань в інтересах місцевого населення і під своєю відповідальністю. Відповідно до принципу субсидіарності, Хартія передбачає, що публічні зобов'язання повинні реалізовуватися на найбільш близькому до населення рівні, і повинні відноситися до вищого адміністративного рівня тільки в тому випадку, якщо вирішення таких завдань силами місцевих адміністрацій є неефективним або неможливим. Принципи Хартії застосовуються до всіх видів органів місцевого самоврядування.

Хартія складається з Преамбули та трьох частин:

· Преамбула закріплює фундаментальні принципи Хартії, якими є: роль місцевого самоврядування в забезпеченні демократії, ефективного управління та децентралізації влади; роль муніципальних утворень в розвитку Європи; необхідність для муніципалітетів мати широку автономію.

· Перша частина містить основні положення щодо місцевої автономії. Зокрема, закріплюється на необхідності конституційного і законодавчого регулювання місцевого самоврядування (ст. 2), визначається поняття місцевого самоврядування (ст. 3), встановлюються принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування (ст.4), наприклад, наявність предметів ведення і повноважень органів місцевого самоврядування, що дозволяють останнім ефективно вирішувати питання місцевого значення.

Інші статті першої частини фіксують необхідність чіткого муніципального поділу (ст.5), самостійного визначення органами місцевого самоврядування своєї структури, право наймати муніципальних службовців для забезпечення діяльності вибраних посадових осіб місцевого самоврядування (ст.6, 7). Цілями ще двох важливих статей є обмеження адміністративного контролю за нормоутворенням органів місцевого самоврядування (ст.8) і необхідність забезпечення наповнення місцевих бюджетів (ст.9). Стаття 10 закріплює право органів місцевого самоврядування співпрацювати між собою і створювати міжмуніципальний асоціації, а стаття 11 — можливість судового захисту місцевої автономії.

· Друга частина містить різні положення щодо зобов'язань держав, що підписали і ратифікували Хартію, виходячи з наміру забезпечити баланс між нормами Хартії та інституційно-юридичними особливостями держав. Хартія надає державам право не включати у внутрішнє законодавство деякі положення Хартії при наявності правового обгрунтування (ст. 12). Зазначена стаття також закріплює, що принципи місцевого самоврядування обов'язкові для всіх держав. Таким чином, мова йде про компроміс між необхідністю дотримання фундаментальних принципів місцевого самоврядування та гнучкістю щодо внутрішнього права кожної з держав.

· Третя частина регулює процедурні питання, зміст яких, як правило, стандартно і є в наявності у всіх конвенціях Ради Європи: підписання, ратифікація та набрання чинності (ст. 15), територіальна сфера дії (ст.16), денонсація і нотифіцікація (ст.17, 18).

Пит.4 Поняття, система та основні принципи та повноваження місцевого самоврядування в Україні.

Згідно ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної грома­ди — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Отже, територіальна громада - це жителі села, селища, міста, що є самостійними територіальними одиницями або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

У місцевому самоврядуванні безпосередньо виявляються форми народовладдя — інститути прямої та представницької демократії. Демократичність у системі місцевого самоврядування полягає в тому, що громадяни безпосередньо вирішують суспільно-політичні, економічні та соціальні завдання. Вони приймають рішення під час проведення референдумів, загальних зборів громадян, обирають органи територіальної громади та ін. Місцеве самоврядування здійснюється також через різні представницькі органи, що обираються громадянами, через сільські, селищні, міські ради, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування визначена в Cт. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

  Система місцевого самоврядування

- територіальна громада (Р.S.сьогодні громади володіють лише правоздатністю. У жителів ще нема усвідомлення того, що вони можуть щось змінити. Сьогодні участь громади обмежується лише участю у виборах. Низька правова культура, байдужість до суспільних процесів – проблема громад. Тут суттєвою повинна бути роль засобів масової інформації)  

  - сільська, селищна, міська рада - виборні органи які складаються з депутатів, наділеними правом представляти інтереси відповідної територіальної громади та приймати від їх імені рішення на 5 років.  

  - сільський, селищний, міський голова  

  - виконавчі органи сільської, селищної, міської ради - їх виконавчі комітети, відділи, управління. Ці органи рад підконтрольні і підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органами виконавчої влади також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.  

  - районні та обласні ради - представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст  

  - органи самоорганізації населення    

Принципи місцевого самоврядування в Україні:

- народовладдя;

- законності;

- гласності;

- колегіальності;

- поєднання місцевих і державних інтересів;

- виборності;

- правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами;

- підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

- державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

- судового захисту прав місцевого самоврядування.

Повноваження місцевого самоврядування - це визначені Конституцією України, законом та ін. правовими актами, права і обов’язки територіальних громад, органів місцевих самоврядування по здійсненні завдань та функцій місцевого самоврядування.

Ст. 143 Конституції України визначає коло питань, які належать до компетенції місцевого самоврядування:

· Управління майном, що є у комунальній власності;

· Затвердження бюджетів відповідних адміністративно –територіальних одиниць;

· Затвердження відповідних програм соц.-економ., та культурного розвитку і їх виконанням;

· Встановлення місцевих податків і зборів;

· Проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

· Утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій, установ і контроль за їх діяльністю та ін. повноваження.

ЗУ «Про місцеве самоврядування» розподіляє повноваження місцевих самоврядування по сферах та галузях:

· Соц-економ. і культурного розвитку, планування, та обліку;

· Бюджету, фінансів і цін;

· Управління комун. власністю;

· Житлово-комунального господарства, побутового, торгівельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, зв’язку;

· Будівництва;

· Освіти, охорони здоров’я, культури…

· Регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;

· Соціальний захист населення;

· Зовнішньоекономічної діяльності;

· Оборонної роботи;

· Вирішення питань адміністративно –територіального устрою;

· Забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свободи і законних інтересів громадян;

· Відзначення державними нагородами, відзнаками ПУ та присвоєння почесних звань України

Переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі комітети, зокрема ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» виділяє:

- повноваження сільських, селищних, міських рад;

- повноваження виконавчих комітетів, рад;

- повноваження сільського, селищного, міського голови.

За структурою повноваження місцевого самоврядування поділяються на:

1) Власні (самоврядні) - їх здійснення пов’язане з реалізацією питань місцевого значення, надання громадянських послуг населенню

2) Делеговані-повноваження органів виконавча влади надані законом органам місцевого самоврядування. Їх здійснення пов` язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Пит.5. Конституційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні базується на фундаменті, який становлять правові, матеріальні, фінансові, соціальні та ін. умови та можливості діяльності територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування з вирішенням питань місцевого значення. (таку діяльність ще називають муніципальною діяльністю)

Ці умови та можливості називають основами місцевого самоврядування, і серед них можна виділити:

А) конституційно-правові основи;

Б) матеріально-фінансові.

Конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні становлять норми-принципи. Ці норми закріплюють найважливіші відносини, які виникають в процесі організації і функціонування місце самоврядування зокрема:

· Територіальну організацію самоврядування;

· Порядок і форми його здійснення;

· Структуру органів місцевого самоврядування;

· Принцип формування та використання комунальної власності;

· Гарантії самоврядних прав територіальних громад

У Конституції України конституційно правові основи місцевого самоврядування містяться більш як у 20 статтях і їх можна систематизувати по таких групах:

1) Норми, які закріплюють засади конституційного ладу, народовладдя, рівність усіх форм власності, що гарантуються місцевим самоврядуванням

(ст. 5, 7, 19, 140);

2) Норми, в яких регламентується діяльність місцевого самоврядування щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 32, 38, 39, 40, 41, 42, 46, 47, 49, 53, 55, 56, 71);

3) Норми, які закріплюють правові, організаційні, фінансові основи місцевого самоврядування (ст.142, 143);

4) Норми, в яких закріплені правові гарантії місцевого самоврядування (ст.144, 145).

Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування.

Реальність місцевого самоврядування визначається передусім матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну та фінансову основу місцевого самоврядування.

Ст.142 Конституції України до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Комунальна власність. Провідне місцевого в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Конституція України визначає комунальну власність як самостійну форму власності, суб’єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об’єднання в сільську громаду їх жителів),селища, міста, району у місті. Отже, до складу комунальної власності входить: рухоме і нерухоме, доходи місцевих, бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки,страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв’язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування, майно, рухому та нерухому об’єкти, які на праві власності належить територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об’єктів права комунальної власності.

*Перелік об’єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

*Рухоме і нерухоме майно, інші об`єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, міста задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурна об’єктів визначається територіальною громадою як об’єкти виключного права комунальної власності. До об’єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:

- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки,кладовища місця знешкодження та утилізації відходів);

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історичного-культурного призначення;річки, водойми та їх береги;

- кладовища;

- пам’ятки історії та архітектури;

-природні ландшафти та заповідники,

-інші об’єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об’єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені в будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.

*Територіальні громади можуть мати спільну власність - об’єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішення двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об’єднуються на договірних засадах для виконання спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ, організацій.

* Територіальна громада володіє, користується і розпоряджується належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном коштами та іншими об’єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада - власник комунального майна, може здійснювати з об’єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичними особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, купувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умовах використання та фінансування об’єктів комунальної власності, що приватизується або передбачається або передбачаються в користування та оренду тощо.

*Від імені та в інтересах територіальних громад правочини щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для надання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх як внески до статутних фонді (капіталів) акціональних товариств з обмеженою відповідністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

*Виконавчі органи місцевого самоврядування у встановленому законом порядку створюють, реорганізують та ліквідовують комунальні підприємства, установи та заклади, визначають цілі їх діяльності та організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та установ. Відповідно до закону вони регулюють ціни та тарифи на продукцію та послуги створених підприємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного підприємствам майна, веденням фінансово-господарської діяльності, призначають та звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їх діяльність, делегують своїх представників до спостережних рад господарських підприємств, частка капіталу яких належить органам місцевого самоврядування.

Управління об’єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.

Управління об’єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об’єктами права спільної власності сільськими, селищними радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади відповідно до Ст.13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені в територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу (за винятком випадків, передбачених законом).

Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають:

а) кошти місцевого бюджету;

б) позабюджетні кошти місцевого самоврядування;

в) кошти комунальних підприємств.

Місцевий бюджет відповідно до цього Кодексу містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс місцевого бюджету.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджується коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціальних-економічних та культурних програм. Складання і виконання районних і обласних бюджетів здійснюють відповідні державні адміністрації згідно з Бюджетним Кодексом України.

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частину. Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування та формуються:

по-перше, за рахунок власних джерел (місцеві податки і збори) (Ст.9 Європейської Хартії місцевого самоврядування прямо передбачає, що принаймні частина коштів місцевого самоврядування повинна надходити за рахунок місцевих зборів і податків).

По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодержавні податки, збори та інші обов’язкові платежі.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування належать:

1. податок на доходи фізичних осіб, зокрема:

а) до доходів бюджету міста Києва зараховується 50 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території міста Києва;

б) до доходів бюджету міста Севастополя зараховується 100 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території міста Севастополя;

в) до доходів бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення зараховується 75 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території цих міст:

г) до доходів бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст районного значення зараховується 25 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України на відповідній території.

2. 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

3. 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;

4. 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

5. плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

6. реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що справляється виконавчими органами відповідних місцевих рад;

7. державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам.

У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного

бюджету частину надлишку в порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

По-третє, в дохідну частину місцевих бюджетів можуть входити кошти з державного бюджету, які передаються з метою надання фінансової підтримки місцевого самоврядування з боку держави, яка гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. При цьому мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися на основі нормативів бюджетної забезпеченості з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій виходячи з рівня мінімальних потреб, встановленого законом. Фінансова допомога місцевому самоврядуванню з боку держави може здійснюватися в формі дотації або субвенції.

Дотації - це кошти, які передаються до місцевого самоврядування з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять з власних джерел та закріплених доходів недостатньо для формування мінімального бюджету. Використання дотацій не має цільового призначення, вони виділяються державою на безповоротній основі.

Субвенції - це кошти, які виділяється з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.

Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій,

затверджуються у законі про Державний бюджет України для кожного відповідного місцевого бюджету згідно з Бюджетним Кодексом України.

Кошти, передані державою у вигляді дотацій, субвенцій, можуть розподілятися обласними, районними (міськими в містах обласного значення) радами між відповідними місцевими бюджетами та використовуватися для фінансування спільних проектів відповідних територіальних громад.

По-четверте, до доходної частини місцевого бюджету включаються кошти, необхідні для фінансування витрат, пов’язаних зі здійсненням органами місцевого самоврядування повноважень органів державної виконавчої влади та виконанням рішень органів державної виконавчої влади.

Доходи місцевого бюджету зараховуються до:

· загального фонду місцевого бюджету;

· спеціального фонду місцевого бюджету.

Перелік надходжень до загального і спеціального фондів місцевого бюджету зазначений у Розділі ІІІ Бюджетного Кодексу України. У складі надходжень спеціального фонду місцевого бюджету, крім інших надходжень (наприклад, збір за першу реєстрацію транспортного засобу, що зараховується у розмірі: 30 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 70 відсотків - до бюджету міста Сімферополя і бюджетів міст - обласних центрів у разі реєстрації транспортних засобів на території цих міст; 50 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 50 відсотків - до міських, селищних і сільських бюджетів у разі реєстрації транспортних засобів на відповідній території; 60 відсотків - до бюджету міста Києва і 40 відсотків - до обласного бюджету Київської області у разі реєстрації транспортних засобів у місті Києві; 100 відсотків - до бюджету міста Севастополя у разі реєстрації транспортних засобів у місті Севастополі.

70 відсотків грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, в тому числі: до сільських, селищних, міських бюджетів - 50 відсотків, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим - 20 відсотків, бюджетів міст Києва та Севастополя - 70 відсотків), окремо виділяються надходження бюджету розвитку (Ст. 71 Бюджетного Кодексу України).

Органи місцевого самоврядування можуть утворювати цільові фонди, які є складовою спеціального фонду відповідного місцевого бюджету.

Видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їх розмір і цільове спрямування визначаються відповідними рішеннями про місцевий бюджет.

Видатки, пов'язані із здійсненням районними, обласними радами заходів щодо забезпечення спільних інтересів територіальних громад, - відповідними рішеннями про районний та обласний бюджети.

Видатки місцевого бюджету здійснюються із загального та спеціального фондів місцевого бюджету.

У складі витрат спеціального фонду місцевого бюджету виділяються витрати бюджету розвитку. Кошти бюджету розвитку спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаної із здійсненням інвестиційної діяльності, здійснення інших заходів, пов'язаних з розширеним відтворенням, а також на погашення місцевого боргу.

Перевищення залишку коштів загального фонду місцевого бюджету над оборотним залишком бюджетних коштів на кінець бюджетного періоду становить вільний залишок коштів місцевих бюджетів, який використовується на проведення витрат місцевого бюджету згідно із змінами до рішення про місцевий бюджет.

У разі коли вичерпано можливості збалансування місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюджетів у вигляді дотацій та субвенцій.

Пит.6 Форми діяльності територіальних громад.

Право членів територіальних громад брати участь у здійсненні місцевого самоврядування може бути реалізовано у таких формах:

А) місцевий референдум. Місцевий референдум – форма прийняття територіальною громадою рішень з питань, що належать до відання місцевого самоврядування, шляхом прямого голосування. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання віднесеного до відання місцевого самоврядування. Рішення прийняті місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній території.

Б) вибори депутатів відповідної місцевої ради та посадових осіб місцевого самоврядування;

В) колективні та індивідуальні звернення (петиції) до органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

Г) громадські слухання. Громадські слухання проводяться не рідше одного разу на рік. Вони проводяться для того, щоб заслуховувати депутатів відповідних рад та посадових осіб місцеве самоврядування, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення.

Д) місцеві ініціативи. Члени територіальних громад мають право ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання віднесеного до відання місцевого самоврядування. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підглядає обов’язковому розглядові на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи.

Е) участь у роботі органів місцевого самоврядування та робота на виборних посадах;

Є) загальні збори громадян за місцем проживання. Загальні збори громадян за місцем проживання є зібрання усіх чи частини жителів села, селища, міста для вирішення питань місцевого значення.

Ж) створення органів самоорганізації населення. Органи самоорганізації населення – це представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин для окремих питань місцевого значення.

Органи самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські та селищні комітети (якщо межі села співпадають з межами діяльності сільської, селищної рад). Вони формуються за територіальною ознакою.

Порядок формування органів самоорганізації населення:

Ÿ На зборах мешканців території створюється ініціативна група, яка подає заяву до ради про створення органу самоорганізації населення. Якщо рада дала згоду на створення такого органу, то виконавчий комітет ради організовує збори чи конференцію, на яких мешканці обирають цей орган. Вибори здійснюються на основі загального, прямого, рівного виборчого права шляхом таємного голосування.

Ÿ Орган самоорганізації населення обирається на строк повноважень відповідної ради. Реєстрація реєстру органу самоорганізації населення здійснюється виконавчим комітетом відповідної ради. З моменту реєстрації орган самоорганізації набуває статус юридичної особи і набуває власних повноважень.

Орган самоорганізації обирається у складі: керівника, заступника керівника, секретаря та ін.

Основна форма роботи – засідання (скликається не рідше 1 разу на квартал і правомочне за присутності половини складу).

Основні функції – створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення:

- задоволення їхніх соціальних, культурних, побутових потреб шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

- участь у реалізації соціально – економічного, культурного розвитку відповідної території, ін. програм.

Орган самоорганізації населення самостійно використовує фінансові ресурси, отримані з місцевого бюджету, на цілі та в межах визначених, відповідною радою.

Контроль за фінансовою дисциплінарною органу самоорганізації населення в межах своїх повноважень здійснюють:

Ø сільська,селищна, міська, (районна у місті у разі створення) ради та її виконавчі органи;

Ø виконавчий комітет, який здійснив реєстрацію органу самоорганізації населення;

Ø збори жителів за місцевим проживанням;

Ø органи державної влади.

Достроково органи самоорганізації населення припиняє свої повноважень в разі:

Ÿ невиконання рішень сільської, селищної, міської ради, її виконавчого комітету – за рішенням ради, яка дала дозвіл на створення;

Ÿ невиконання рішення зборів жителів за місцем проживання або невиконання своїх повноваження, а також саморозпуск – за рішенням зборів жителів;

Ÿ порушення законів – за рішенням суду;

Ÿ а також, якщо іде організація будинків, вулиць, кварталів і пов’язана з віднесеннями жителів, які ініціювали створення цього органу.

Отже, органи самоорганізації населення формуються за територіальною ознакою і за ініціативою самих жителів та з дозволу відповідальної ради на окремих частинах села, селища, міста.

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку. Право об`єднюватися мають також власники житла. Мета такого об`єднання – це забезпечення і захист своїх прав, належного утримання та використання неподільного і загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.

За рішенням загальних зборів в об'єднання можуть бути реорганізовані житлово-будівельні кооперативи (ЖЕКи).

Для представлення спільних інтересів об'єднання можуть створювати асоціацію власників жилих будинків. До складу асоціації можуть входити також власники садиб, що використовують спільно внутрішньоквартальні інженерні мережі (споруди).

Об'єднання може бути створене в будинку будь-якої форми власності з числа тих, хто приватизував або придбав квартиру, а також власника будинку або його уповноваженої особи, власників жилих приміщень, а також власників нежилих приміщень.

Рішення про створення об`єднання приймається на установчих зборах, які скликаються власником будинку або ініціативною групою, яка складається не менш як з трьох власників квартир або нежилих приміщень.

Кожний власник на установчих зборах має один голос, незалежно від площі та кількості квартир або приміщень, що перебувають у його власності.

Рішення приймається шляхом поіменного голосування. Рішення оформлюється особистим підписом кожного, хто проголосував, у протоколі із зазначенням результату голосування ("за" чи "проти"). Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше двох третин присутніх осіб, які мають право голосу.

Установчі збори правомочні, якщо на них присутні більше п'ятдесяти відсотків власників.

Вищим органом управління об'єднання є загальні збори. Загальні збори скликаються і проводяться згідно з вимогами статуту об'єднання. Загальні збори правомочні, якщо на них присутні більше половини членів об'єднання.

Рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов'язковим для всіх членів об'єднання.

Для керівництва поточною діяльністю об'єднання обирається правління. Правління має право приймати рішення з питань діяльності об'єднання, визначених статутом. Правління є виконавчим органом об'єднання і підзвітне загальним зборам.

Для здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю правління об'єднання на загальних зборах обирається з числа членів об'єднання ревізійна комісія (ревізор) або приймається рішення про залучення аудитора.

Об'єднання може здійснювати господарську діяльність для забезпечення власних потреб безпосередньо або шляхом укладення договорів з фізичними чи юридичними особами.

Об'єднання (асоціація) вважається утвореним з дня його державної реєстрації, яка проводиться у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

В одному житловому комплексі може бути створене тільки одне об'єднання.

Об'єднання є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням та інші необхідні реквізити, а також розрахункові рахунки в установах банку. Об'єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між членами об'єднання.

Об'єднання відповідає за своїми зобов'язаннями коштами і майном об'єднання, від свого імені набуває майнові і немайнові права та обов'язки, виступає позивачем та відповідачем у суді.

Майно об'єднання утворюється з:

- майна, переданого йому членами об'єднання у власність;

- одержаних доходів;

- іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Об'єднання (асоціація) вважається припиненим з дня внесення про це відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Об'єднання ліквідується у разі:

- фізичного знищення або руйнування житлового комплексу, яке

унеможливлює його відновлення або ремонт;

- відчуження житлового комплексу за рішенням суду;

- придбання однією особою всіх приміщень у житловому комплексі;

- прийняття членами об'єднання рішення про його ліквідацію;

У разі ліквідації об'єднання кошти, що залишилися після задоволення вимог кредиторів, розподіляються між усіма власниками приміщень пропорційно сукупному розміру їх внесків та обов'язкових платежів на утримання і ремонт неподільного майна, відповідної частки загального майна, а також на інші спільні витрати у багатоквартирному будинку. При цьому здійснюється залік заборгованості кожного власника перед об'єднанням відповідно до статуту цього об'єднання. Якщо власник приміщення в об'єднанні, незалежно від членства в ньому, має борг перед цим об'єднанням, сума якого перевищує суму його частки в майні, і відмовляється сплатити цей борг, спір вирішується у судовому порядку.

Підсумок до теми: Низький рівень соціальної активності індивідів компенсується надмірним втручанням держави у суспільні відносини. І навпаки, високий рівень активності громадян державна влада реально обмежує свої повноваження і претензії.

Актуальнтм питанням на сьогодні є реформування місцевого самоврядування або, як інколи його називають, муніципальна реформа. Вона має передбачати здійснення системи заходів, які умовно можна поділити на чотири блоки.

Перший блок заходів пов’язаний зі створенням стабільної правової бази місцевого самоврядування. У розвиток базових законів «Про місцеве самоврядування в Україні», і «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про службу в органах місцевого самоврядування» слід прийняти закони про правовий режим майна комунальної власності та про порядок формування фінансових ресурсів місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування та ін.

Другий блок заходів має бути спрямований на формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядуванняч. Під цим кутом зору необхідно найближчим часом завершити формування комунальної власності територіальних громад, провести муніципалізацію земель, забезпечити чітке розмежування доходів і видатків між державним і місцевими бюджетами, а також між районними й обласними бюджетами, розробити механізми фінансування державою витрат органів місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної влади.

Третій блок заходів муніципальної реформи пов’язаний з наданням інформаційної, науково-методичної та організаційної підтримки місцевому самоврядуванню.

І нарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених заходів, має бути спрямований на створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування. Важливим кроком у цьому напрямку, безумовно, було створення Української академії державного управління, регіональних центрів підвищення кваліфікації державних службовців. Проте, на сьогоднішній день, цього недостатньо. Слід здійснити підготовку і випуск навчально-методичної літератури та програм, визначити базові навчальні заклади або створити факультети підготовки спеціалістів для органів міс

Дата добавления: 2014-01-05