V. Поняття юридичного обов’язку

Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію та супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав в конституціях демократичних держав.

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда – це конституційні права¹. На це ж вказує положення ст.21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Це надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні риси, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовільняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.

2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.

3. Це можливості, що не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.

4. Це можливості, що залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення¹.

При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття права людини та права громадянина. Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина є сукупністю можливостей, які закріплені в нормативно-правових актах та визначають міру свободи суб’єкта, що має постійний політико-правовий зв’язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина ми можемо визначити схематично.

Права людини	Права громадянина
· можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення	· знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа
· мають морально-соціальний характер	· мають нормативно-правовий характер
· не передбачають обов’язкової наявності громадянства чи підданства	· належать лише громадянину певної держави
· належать людині від природи	· надаються державою
· залежать від рівня розвитку суспільства та людини	· залежать від політики держави
· покликані задовільняти природні та економічні інтереси	· окрім економічних та соціальних інтересів задовільняють політичні потреби
· засновуються на загально-людських ідеях та принципах	· засновуються на принципах міжнародного та національного права
· гарантуються природою людини та суспільством	· гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами
· не мають документальної форми закріплення	· мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт)

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними та культурними умовами суспільства та законодавчо закріплюються державою. В правах та свободах:

─ відображається міра свободи, що об’єктивно визначається станом розвитку суспільства;

─ забезпечується самовизначення особи;

─ встановлюються умови реального користування соціальними благами у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя;

─ визначаються можливості захисту та відновлення прав та свобод, що порушені будь-яким із суб’єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених в законодавчих актах держави. Це вказує на суб’єктивний характер цих прав.

Суб’єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб’єкта суспільних відносин. Структуру суб’єктивного права складають чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки в межах свободи, що встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб’єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб’єктивних інтересів. Саме ця складова суб’єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

в) можливості вимагати виконання обов’язку іншими суб’єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб’єктів.

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою:

ü природні права людини;

ü права, що обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства;

ü права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

ü права, що відповідають об’єктивним умовам розвитку суспільства;

ü права, що забезпечують людині певний стандарт життя;

ü права, що визначають зв’язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв’язків людей.

Беручи на себе обов’язок по забезпеченню прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, що відповідала б еталонам, закріпленим у правовій нормі. Вимоги по виконанню норм знаходять вияв у системі обов’язків, що встановлюють міри відповідальності за невиконання приписів.

Юридичний обов’язок – це міра необхідної поведінки, що є гарантією реалізації суб’єктами наданих їм прав. Це об’єктивно необхідна та можлива поведінка, що забезпечує реальність можливостей, наданих суспільством та державою окремій особі. У випадку позитивного відношення особи до необхідності виконання покладених на неї обов’язків їх реалізація настає лише за певних умов, що передбачені правовою нормою Держава в системі обов’язків визначає доцільний, соціально корисний та необхідний варіант поведінки. Нормами реалізації обов’язку є дотримання певних зобов’язань, що мають форму заборон та виконання активних обов’язків, що існують як зобов’язання.

Юридичний обов’язок є самостійною юридичною категорією, що характеризується рядом особливих ознак:

1. Це міра необхідної поведінки, змістом якої є утримання від порушення заборон та необхідність виконання зобов’язань.

2. Це необхідна поведінка, що покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи.

3. Це необхідна поведінка, що має юридичний характер, тобто закріплена правовою нормою.

4. Це необхідна поведінка, що покладається як на всіх осіб, що проживають на території держави (обов’язок платити податки та обов’язкові платежі, охороняти природу, поважати державні символи, дотримуватись Конституції та законів України), так і лише на громадян (обов’язок захищати Вітчизну, її незалежність та територію, здійснення військової служби).

5. Це необхідна поведінка, що гарантується державою шляхом встановлення юридичної відповідальності за невиконання обов’язків чи створення перешкод до реалізації необхідної поведінки.

Зміст юридичного обов’язку складають варіанти необхідної поведінки, що слугують гарантією використання наданих суб’єктам можливостей.

Структуру юридичного обов’язку складають 4 елементи:

1) Необхідність зобов’язаного суб’єкта вчиняти певні дії чи утриматися від їх вчинення в інтересах уповноваженої сторони.

2) Необхідність вимагати створення необхідних умов з боку держави та інших суб’єктів для ефективного виконання обов’язку.

3) Необхідність реагувати на законні вимоги уповноваженої особи.

4) Необхідність нести юридичну відповідальність у випадку порушення в процесі виконання обов’язку прав інших суб’єктів чи невиконання покладеного обов’язку зобов’язаним суб’єктом.

Дата добавления: 2014-01-05