Питання 2

Найближче до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо, серед сучасних тлумачень суті демократії стоїть партисипаторна, або учасницька теорія демократії. Вона набула значного поширення в другій половині нашого століття, особливо в 60-70-ті роки. Ставлячи своїм завданням всебічну демократизацію суспільства та соціальну емансипацію і самореалізацію особистості, партисипаторна теорія обґрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах і плебісцитах, а й участі безпосередньо в політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні в життя владних рішень. її прихильники вірять у те, що, оскільки людині притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, то громадяни спроможні свідомо приймати розумні рішення. Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можуть бути подолані у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу. Віра в просту людину та її здатність бути творцем політичних рішень лежить в основі партисипаторного підходу.

Його прихильники вважають, що, оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то принаймні необхідно створити політичну систему, яка би поєднувала принципи прямої і представницької демократії. На низовому рівні — у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низових ланках управління — має застосовуватись пряме народовладдя, тобто участь всіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях слід покладатися, здебільше, на принцип представництва. За таких умов, стверджують вони, відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інституціями та посадовими особами.

Такі сподівання і очікування її авторів. Але в партисипаторній теорії демократії, як і в альтернативних їй концепціях, є немало слабких місць. Критики небезпідставно зазначають, що прийняття важливих рішень широким колом непрофесіоналів, які ніколи не контролюють і не несуть за прийняття рішень відповідальності, неминуче призведе до зниження інституційної відповідальності посадових осіб та до зростання небезпеки популістського авторитаризму. Крім того, автори концепції, на думку критиків, переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи. Адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає серйозно займатися політикою.

Протилежних поглядів на суть політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Виходячи із запропонованого Й. Шумпетером розуміння демократії як конкуренції потенційних керівників за довіру виборців, ці автори стверджують, що у будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не тільки як група, котрій притаманні необхідні для управління якості, але й як захисник демократичних цінностей, здатний стримувати властивий масам ідеологічний і політичний ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм. Народу, згідно з цією концепції, належить тільки право періодичного, головним чином електорального контролю за складом еліти.

Елітаристи стверджують, що саме такий тип правління є реальністю в сучасних суспільствах, а тому треба не боротися з ним, а знаходити і запроваджувати в політичну практику такі інститути і механізми, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти та її підконтрольність суспільству, сприяли б подоланню тенденцій до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного і якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ, як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Певним компромісом між теоріями партисипаторної та елітарної демократії є концепція плюралістичної демократії. Основні її положення були сформульовані у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Дала, Г.Елмонда, С. Ліпсета, К. Дейча та інших дослідників. Ці автори піддали критичному аналізу і перегляду постулати класичної теорії демократії і на підставі вивчення реальних політичних процесів переконливо довели, що за винятком широких, загальносистемних трансформаційних процесів, якими, наприклад, є національно-визвольні рухи, народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з груп інтересів, які конкурують між собою, і є вкрай неоднорідною спільнотою. Через це неможливо прийти до єдиного розуміння народного блага, так само як неможливо сформувати "спільну волю", спрямовану на його досягнення. Адже у кожної людини і соціальної групи є своє розуміння добра і щастя та своє бачення шляхів, які ведуть до них. Тому сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватись компетентними людьми, здатними приймати непрості політичні рішення.

Призначення демократії, згідно з цією концепцією, полягає насамперед у тому, щоб надавати усім групам можливість висловлювати і захищати свої інтереси, запобігати конфліктам, створювати численні незалежні центри політичного впливу та соціальних противаг, які б не допустили узурпації влади наймогутнішими суспільними групами, зокрема й політичною більшістю.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме вони визнаються генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію інтересів, прав і свобод окремої особи. Держава ж розглядається як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство. Головними провідниками впливу групових інтересів вважаються плюралістичні еліти, що об'єднують найбільш впливових, політично підготовлених і активних представників кожної групи інтересів.

Теорія поліархії займає провідне місце серед сучасних трактувань демократичного правління на засадах політичного плюралізму. Саме поняття поліархії Роберт Далль увів для того, щоб відтінити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Його концепція поліархії викладена в низці робіт, однією з останніх серед яких була книга "Демократія і її критики."

Інститути поліархії:

1. здійснення влади виборними урядовцями;
2. вільні і чесні вибори;
3. право змагатися за здобуття урядових посад;
4. загальне виборче право;
5. свобода висловлювань;
6. альтернативна інформація;
7. наявність асоціацій, що діють автономно
8. наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

Названі інститути є необхідними для поліархії. Це, однак, не означає, що вони є достатніми для якнайповнішого втілення демократії. Як зазначає Р. Далль, інститути поліархії мають певні слабкі місця: вони не гарантують "легкої й енергійної громадянської участі в політиці", "не дають певності, що уряди перебувають під суворим контролем громадян або що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості". Вони також не тільки не зменшують, а й поглиблюють нерівність. Отже, подальший розвиток демократії в поліархіях є і цікавим теоретично, і необхідним практично.

Дата добавления: 2014-01-05